Ілько Лемко: Романтичний куточок Львова - Богданівка

У Львові можна знайти два райони з однаковою назвою — Богданівка. Ці дві території викликають плутанину навіть у досвідчених істориків. Перша з них, що є більш давньою, вже в першій половині XVII століття знаходилася на Краківському передмісті, між сучасними вулицями Клепарівською та Куліша. На підтвердження цього факту існують історичні свідчення: вулиця Шпитальна, відзначена з 1664 року, була відома як Богданівська, а вулиця Раппапорта в першій половині XIX століття до 1871 року носила назву Богданівської бічної.

Єврейська лікарня на вулиці Раппапорта. Фото з кінця XIX століття.

Назва цієї території походить від її власника, вірменина Богдана Доноваковича, який у 1606 році отримав від магістрату дозвіл на заснування осади. У 1678 році його спадкоємець, також на ім'я Богдан, але з прізвищем Петрович, продав цю ділянку без відома міської адміністрації монахам Театинцям. Протягом XVIII століття лівий берег Полтви вже був переважно населений приміськими євреями, і до 1765 року в цій місцевості налічувалося 30 домівок. Центральною вулицею району є Джерельна, яка отримала свою назву на початку XIX століття завдяки численним джерелам, що використовувалися в купальнях і лазнях. Відзначимо також, що згадки про Королівську студню в цій місцевості датуються XVII століттям.

Львівська міська Газівня в районі вулиці Джерельної. Світлина 1930-х років

У першій половині XIX століття ця територія залишалася малозаселеною, нагадуючи звичайне передмістя. На місці сучасного Краківського ринку, в напрямку пивоварні, розташовувався ставок, а ще один став знаходився між нинішніми вулицями Базарною та Джерельною, неподалік вулиці Водної, яка отримала свою назву у 1871 році, ймовірно, через цей ставок. Третій, невеликий ставок, розміщувався між вулицями Джерельною та Котлярською. Саме на одному з цих ставків була заснована купальня та лазня Мейзельса — одна з найдавніших лазень Львова, що функціонувала на Котлярській, 6 аж до 90-х років XX століття.

На сучасній території Краківського ринку, що розташована між вулицями Клепарівською, Броварною, Базарною та Раппапорта, з XIV століття знаходився старовинний єврейський цвинтар. У грудні 1951 року ринок було перенесено з площі Центральної (Теодора) на ділянку між вулицями Базарною та Кузнєцова (Клепарівською). 15 листопада 1960 року відбулося урочисте відкриття головного критого корпусу Краківського ринку. На місці колишнього базару ще залишалися зруйновані надгробки, на яких охочі могли прочитати давні написи, і їх можна було побачити там до 1970-х років.

Гітлерівці розпочали руйнування цвинтаря, а остаточну ліквідацію завершили вже в радянський період. Цвинтарні плити були використані для мощення вулиць та доріг у різних частинах Львова. Верхня частина ринку заросла травою, через яку проглядалися могили. Одного дня на місце прибув бульдозер, який почав вирівнювати територію під новий базар. Свідки розповідають, що з боку вулиці Броварної бульдозер скинув величезну купу цвинтарної землі, яка тривалий час залишалася неприбраною. Разом із землею він також виймав людські кістки.

Залишки старого єврейського цвинтаря на сучасній території Краківського ринку. Світлина початку XX століття

Наприкінці 1950-х років на вулиці Базарній, навпроти Краківського ринку, було зведено цехи конвеєробудівного заводу на місці колишнього фільварку монастиря Сестер Милосердя. Після здобуття незалежності України ці приміщення були перепрофільовані під павільйони для базару. До початку Другої світової війни північна сторона вулиці Броварної була повністю забудована житловими будинками, а від кута вулиці в напрямку пивоварні також розташовувалися житлові об'єкти. Наразі вся ця територія належить пивоварні.

У районі старої львівської Богданівки за збігом обставин склалася надзвичайно цікава й курйозна топонімічна картина, яку напевно годі знайти деінде у містах світу. Вулиця Котлярська була названа так 1885 року через те, що тут було багато майстерень з виробництва котлів. За часів СРСР, а точніше 1946 року, сусідню вулицю (теперішню Ляймберга) було названо ім'ям російського винахідника парового двигуна Ползунова, а вулицю, яка сполучає дві попередні (теперішню Балабана) у тому ж 1946 році радянська влада назвала іменем Лазо - комуністичного воєначальника, найбільше відомого тим, що його під час громадянської війни в Росії білогвардійці спалили у тому самому паровому котлі. Таким чином котлярська тема у топоніміці цієї дільниці, вочевидь цілком випадково, представлена просто феноменально.

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique, and I'll be happy to help.

Район Богданівки, що у верхній частині Городоцької, починається з місцевості, відомої як Копиткове. Колись ця назва використовувалася для позначення площі, розташованої на перетині Городоцької вулиці з сучасними Тобілевича та Чернівецькою, яка веде до Головного залізничного вокзалу. Походження назви пов'язане з Городоцькою акцизною рогаткою, що функціонувала в перших десятиліттях XIX століття. Саме тут стягували мито з кожного коня, який в'їжджав до Львова, що підкріплювалося наявністю шлагбаума. У 60-х роках XIX століття, після відкриття Головного і Чернівецького (тепер Приміський) залізничних вокзалів, рогатка була перенесена на перетин Городоцької з Кульпарківською вулицею, а територія, що раніше називалася За Рогаткою, стала частиною нової назви Копиткове, яка згодом охопила весь відрізок Городоцької до нинішнього Залізничного районного відділку поліції. Проте після закінчення Другої світової війни львів'яни перестали використовувати цю назву.

Одним з найцікавіших об'єктів Копиткового безумовно слід вважати Городоцький (або Старий) цвинтар, заснований у другій половині XVII століття, коли король Ян III Собеський готувався до свого відомого походу на Відень. Цей цвинтар знаходився на території сучасного Привокзального ринку і простягається до вулиці Смаль-Стоцького, де нині розташований супермаркет "Скриня". Свідки подій міжвоєнного періоду в Польщі згадують, що Старий цвинтар являв собою лише сумні залишки колишнього Городоцького некрополя, який був ліквідований після епідемії холери, а точніше, скасований рішенням Львівського магістрату у 1875 році. На цьому цвинтарі знайшли вічний спочинок греко-католицькі митрополити Ангелович, Яхимович і Литвинович. Під час ліквідації некрополя рештки двох з них були перепоховані на Личаківському цвинтарі, тоді як труну з останками митрополита Антона Ангеловича, відомого як "Тиролець Сходу", так і не вдалося знайти.

Письменник Іван Керницький згадував: "На місці нинішнього цвинтаря згодом виросли нові вулиці та квартали, що невпинно диміли з блоків Колійових домів. А вже в період польського панування на пагорбі з'явився сучасний Будинок Профспілок з кінотеатром "Роксі" (тепер відомий як Палац залізничників, популярно званий "Рокс"). До початку Другої світової війни поруч із площею Кентшинського (раніше Липнева, нині Берестейської Унії) залишався ще один трикутний ділянка Старого цвинтаря. Цей дикий та занедбаний шматок землі, порослий диким хабаззям, полином і кропивою, з розваленими гробницями та нагробками, з яких стирчали чорні хрести, вкриті мохом. Старі липи та сумні смереки лише підкреслювали містичний настрій цього острівця забуття."

Останнім помітним елементом цвинтаря була колона, встановлена у 1753 році на честь коронації ікони Домініканської Божої Матері. Ще до початку Другої світової війни, у 1940 році, за радянської влади тут було спроектовано затишний сквер. Після війни, у 1945 році, на місці зруйнованої колони з'явився пам'ятник Сталіну, який в свою чергу у 1961 році був замінений на пам'ятник Леніну, що був демонтований у 1990 році. Трохи далі, в повоєнні роки, був побудований таксопарк. У 1907-1908 роках частина колишнього цвинтаря була забудована спортивним залом польського гімнастичного товариства "Сокіл - II", а у частково реконструйованій в повоєнний період будівлі нині функціонує спортивний клуб товариства "Локомотив", відкритий у 1950 році.

Вулиця, що сполучає Городоцьку з Палацом залізничників, наразі не має офіційної назви. Вона здобула ім’я Улятовського ще в 1920-х роках, а під час радянської доби, до 1950-х, носила назву Сокальська. Паралельно з вулицею Улятовського, на території нинішнього заводу телеграфної апаратури, розташовувалася вулиця Конфедератська, що з’єднувала Городоцьку з Городоцьким цвинтарем. У 1950 році її перейменували на Лисянську, але вже в 1958 році вона була ліквідована. У період польського правління на вулиці На Копитовому (тепер Городоцька, 147) функціонувала українська школа імені Бориса Грінченка, відома як "Рідна Школа".

Наприкінці 1950-х років частину вулиці Федьковича між вулицями Пастернака і Смаль-Стоцького було ліквідовано і включено до території заводу телеграфної апаратури. У повоєнні часи більшу частину хоспісу фундації доброчинців Білінських зайняв завод телеграфної апаратури. Зараз у цих приміщеннях Медичний центр святої Параскеви.

Після завершення Другої світової війни на території колишнього тартаку і складу деревини сколівського лісопромисловця барона Ґрьодля був створений новий Привокзальний ринок. З початку 1960-х років сюди було перенесено торгові ятки з площі Липневої (Берестейської Унії), а сама площа була перетворена на автостанцію для приміських автобусних маршрутів.

Чудовий львівський мемуарист Олександр Надрага пише про Богданівку міжвоєнного періоду: "За Копитковим біжить Городоцька вулиця рівно до колишньої рогатки, маючи по лівій стороні державні склади опалового дерева, далі комплекс величезних триповерхових кам'яниць-касарень, призначених на приміщення цілих соток родин залізничного персоналу (Залізничні доми), врешті найновішу ремізу електричного трамваю. З правого боку тягнуться рейки й магазини (склади) Чернівецького двірця. З розширенням Львова у 1930 році та зі скасуванням дотеперішньої рогачки продовжено Городоцьку вулицю і трамвайну колію в сторону Богданівки".

Богданівка, розташована неподалік від двох головних вокзалів Львова - Головного та Чернівецького, з другої половини XIX століття стала осередком проживання переважно залізничників. Ця професія вважалася однією з найпрестижніших у той час, і завдяки вражаючому форменому одягу та значній зарплаті, львівські залізничники користувалися неабиякою популярністю серед жінок. Знаменита батярська пісня з Львова не залишає шансів закоханому, якщо дівчина відмовляє йому словами: "Не сподівайся, адже ти не працюєш на колії".

На вулиці Білінських (тепер відома як Смаль-Стоцького) розпочалося будівництво маленьких будиночків для залізничників, а незабаром з'явилися і багатоповерхові кам'яниці на Кульпарківській, Любінській дорозі, Богданівці, Сигнівці та Левандівці. Найбільше будівництво активно здійснювали приватні інвестори, переважно єврейського походження, на Городоцькій вулиці та в численних прилеглих вуличках. Вони зводили чиншові двоповерхові кам'яниці, що включали одно- і двокімнатні квартири, пристосовані для потреб середнього і нижчого залізничного персоналу. В результаті утворилася велика, щільно забудована територія, населена працівниками залізниці, яких іменували коліярями або колейниками.

Колійові доми на вулиці Городоцькій. Вигляд з Чернівецького двірця (нині Приміський вокзал). Світлина міжвоєнного періоду

З початку XX століття чисельність українських залізничників почала знижуватися, оскільки до служби стали приймати переважно римо-католиків. Олександр Надрага зазначав: "Водночас багато наших співвітчизників під впливом домінування польщизни у мішаних шлюбах, що супроводжувалися агресивною агітацією та навіть погрозами, латинізувалися та полонізувалися. У міжвоєнний період полонізація стала безмежною, внаслідок чого залишилось лише невелике число українських залізничників, які зберегли свою віру та національну ідентичність. На Богданівці вони об'єднувалися навколо церкви святого Володимира, у "Рідній Школі" імені Бориса Грінченка, фактично в "Дністрі" на Копитковім, а також у місцевій читальні "Просвіти".

Церква Святих Андрія і Володимира. Світлина 1930-х років

На місці нинішнього п'ятиповерхового будинку № 1 на вулиці Уляни Кравченко, збудованого у 1963 році в стилі типової "хрущовки", між сучасними вулицями Народною і Кравченко стояла українська церква святих Андрія і Володимира, збудована 1918 року і знищена радянською владою 1961 року. Теперішня вулиця Кравченко від 1928 року і до часів СРСР називалася Церковною, бо власне 1931 року церква стає парохіяльною для Богданівки і Сигнівки. Письменник Іван Керницький ностальгійно згадує цю церкву:

Якщо навесні в парохіяльному саду досі розцвітають яблуні, серед їхнього пишного цвіту можна побачити дерев'яну церкву святого Володимира, що нагадує загублену овечку серед лісу коминів. Під час церковних процесій парафіяни активно використовували українську символіку, прикрашаючи себе синьо-жовтими стрічками. Біля церкви збудували Народний дім товариства "Просвіта", а лише за кілька кроків розташувалася трамвайна зупинка навпроти кооперативу "Зоря".

У Богданівці проживала частина єврейської громади: до початку Другої світової війни на розі вулиці Городоцької та площі Фабричної знаходилася синагога "Охель Яшарім", яка була знищена нацистським режимом. У той період у цій місцевості почали активно розвиватися промислові підприємства. Серед них фабрика горілки, заснована Йоною Шпрехером, а також завод сільськогосподарських машин, створений Пйотровичем і Шуманом, на базі якого в повоєнні роки був заснований завод "Львівсільмаш". Крім того, на Городоцькій працювало хлібне підприємство "Меркурій", яке сьогодні відоме як хлібзавод № 1, а на перетині Окружної та Кульпарківської вулиць діяла фабрика свічок "Керос". Нарешті, у 1948 році на Городоцькій відкрили жирокомбінат, який отримав у народі прізвисько "маргаринка".

Хлібозавод "Меркурій". Фото 1930-х років.

Олександр Надрага зазначає: "В останні роки перед війною на Городоцькому почали з'являтися основи української промисловості, які забезпечували роботою дедалі більшу кількість наших громадян (фабрики Маслосоюзу, Центросоюзу, Хрому, Левицької, Нової Фортуни). Тут також почали працювати наші ремісники та торговці, серед яких виділялися такі представники, як Стефанівський та Галібей".