"Стикнувшись з викликами, що приносить шлюб за домовленістю, жінка виявляє у собі дикий, незайманий аспект" - про кінофестиваль "Київський тиждень критики".

Восьмий кінофестиваль "Київський тиждень критики" зібрав близько восьми тисяч глядачів. У знаменитому столичному кінотеатрі "Жовтень" відбулися покази 26 фільмів, серед яких були прем'єри з програм Каннського та Венеційського кінофестивалів. Новинки стали об'єктом обговорення серед кінокритиків.

"Емілія Перес" - фільм, знятий режисером Жаком Одіяром у Франції.

Анна Дацюк:

За сюжетом, адвокатка Рита має допомогти лідеру мексиканського наркокартелю Манітасу піти з кримінального світу та реалізувати неймовірний план втечі: ставши жінкою, як він завжди мріяв.

Іспаномовна "Емілія Перес" представить на премії "Оскар" Францію. У травні цього року фільм підкорив Каннський кінофестиваль. Французький режисер Жак Одіяр отримав приз журі основного конкурсу, а акторки Карла Софія Ґаскон, Зої Салдана, Селена Гомес та Адріана Пас розділили нагороду за найкращу жіночу роль. І недарма, адже вони жонглюють амплуа головної героїні. Спочатку це Рита, потім Емілія Перес тощо.

Жак Одіяр уникає створення фільмів, що повторюють один одного. Він постійно експериментує з різними жанрами і рідко повертається до вже використаних концепцій. У його творчості можна знайти, наприклад, романтичну меланхолійну стрічку "Іржа та кістка", емігрантську драму "Діпан", а також іронічний вестерн "Брати Сістерс". Я вважаю, що "Емілія Перес" стане наступним етапом в його багатожанровості, але в рамках одного фільму.

Цей поп-мюзикл, що складається з чотирьох актів, розкриває історію спокути на фоні кримінального Мехіко. Сюжет пронизаний глибоким соціальним коментарем, романтичними переживаннями, питаннями гендерної ідентичності, елементами нуару та яскравим альмодоварівським стилем, притаманним теленовелам, з вражаючим фінальним емоційним підйомом.

Формат мюзиклу, безсумнівно, є оптимальним для розкриття цієї історії. Пісні та танці надають певної гармонії всьому. Музичні паузи не відволікають від жорстоких реалій, які висвітлюються у фільмі, а, можливо, навіть підкреслюють їх.

Режисер черпав натхнення з роману французького автора Бориса Разона під назвою "Почуй", в якому йдеться про наркобарона, що прагнув стати жінкою. Жак Одіяр задумав створити повноцінну оперу, присвячену цьому другорядному герою. Він спочатку написав лібрето, а потім адаптував його в сценарій для мюзиклу.

Фільм в основному знімали на периферії Парижа. Одіяр усвідомив, що зйомки на відкритому повітрі можуть негативно вплинути на музичний зміст, який він прагнув донести. Тому він обрав студію та розташування поблизу, щоб створити оптимальні умови для танців і співів. До речі, саундтрек, створений французькими митцями Клеманом Дюколем та Каміль, також здобув нагороду на Каннському фестивалі.

Чому французький режисер вирішив створити історію, пов'язану з Мексикою? Одіяр зазначає, що його захоплює дослідження різних мов, які звучать для нього, як мелодія. Відсутність знань іспанської мови надала йому свободу: він зміг не перейматися діалогами і зосередитися на музичному аспекті. Як стверджує сам режисер, якби фільм був знятий французькою, він би більше акцентував увагу на реалістичності діалогів у сценах.

Одночасно можна відзначити, що це виглядає як досить туристичний підхід до вивчення іншої держави. Складається враження, що занурення в культуру Мехіко не є зовсім всебічним.

Жак Одіяр думав про те, на скільки життів ми заслуговуємо і якою була б ціна нового життя, якби мали на нього шанс. Також режисера цікавив парадокс того, що Емілія Перес досягла висот у патріархальному світі та гіпермаскулінній справі, відчуваючи себе жінкою. А соціальний меседж фільму - навіть не про випробування трансжінки, а про загибель і зникнення сотні тисяч людей, які були долучені або якось завадили наркотрафіку в Мексиці та країнах Латинської Америки.

Мені здається, Емілія Перес зображена так, щоб більше подобалася нам жінкою. Вона добра, емпатична, по-хорошому вперта. Але режисер нагадує, що просто так свою ідентичність поміняти вочевидь не можна, і Манітас нікуди не дівся. Цікавий прийом, але з цим можна посперечатися.

Фільм отримав критику за стереотипне та нереалістичне відображення процесу трансгендерного переходу. Його звинувачували у використанні численних кліше стосовно трансжінок. Наприклад, операція зі зміни статі у фільмі представлена як символ смерті, а одна з пісень героїні говорить про те, що вона є водночас і чоловіком, і жінкою. Це незважаючи на те, що режисер Одіяр безпосередньо співпрацював із трансжінкою — акторкою Карлою Софією Ґаскон. Він зазначає, що без її участі цей фільм просто не відбувся б.

"Бруталізм" - фільм, створений режисером Брейді Корбет, за участю США, Великої Британії та Угорщини.

Дарія Бадьйор:

Угорський архітектор Ласло Тот, який пережив жахи Голокосту, приїжджає до Сполучених Штатів у пошуках кращої долі. Спочатку він стикається з труднощами бідності, проте незабаром йому відкривається можливість реалізувати великий проєкт. Але на етапі будівництва виникають численні труднощі: фінансові проблеми, недовіра з боку оточуючих і конфлікти з замовником. Ласло розуміє, що ціна досягнення успіху в новій країні може виявитися непомірно високою, згідно з сюжетом.

Цей фільм є третім творінням американського режисера Брейді Корбета. На Венеційському кінофестивалі, що проходив у вересні, він здобув нагороду за видатну режисуру. Його попередні роботи, "Дитинство лідера" та "Вокс Люкс", також зосереджуються на одному персонажі, навколо якого розгортаються цікаві теми та контексти.

"Бруталіст" неодмінно привертає увагу. Це масштабна подорож тривалістю 215 хвилин, з антрактом між двома частинами. Режисер вважає цей диявольський часовий формат вираженням підтримки великих епічних творів у майбутніх кінопоказах. Крім того, це приклад саги, яка продовжує традиції серіалів.

"Бруталіст" видається біографічною стрічкою про вигаданого архітектора, його спонсора та споруду, але насправді його контекст і підтекст мають реальне підґрунтя. Це грандіозна оповідь про взаємодію між митцем і замовником, суть творчого процесу, темні аспекти таланту, а також американську мрію. Фільм також занурює глядача у світ після Другої світової війни, досліджуючи відлуння конфлікту в архітектурному середовищі.

Бюджет - приблизно шість мільйонів доларів. За американськими мірками це ніщо. Але навіть такі кошти режисер шукав сім років. Скаржиться, що в Голлівуді складно знайти фінансування на унікальні роботи, хоча паралельно знімають стрічки за сотні мільйонів.

Роман Айн Ренд "Джерело" часто згадується в рецензіях на цей фільм. Проте Брейді Корбет, режисер, зазначає, що його основними джерелами натхнення стали твори німецького автора Вінфріда Георга Зебальда та його унікальний стиль оповіді.

На мій погляд, "Бруталіст" нагадує потужний коментар, що розвивається всередині глядача, подібно до гриба. Цей твір багатий на різноманітні теми та їх переплетення. Як зазначає автор, його цікавить дослідити, чому наше життя склалося саме так, як воно є.

Головна тема твору - доля митця, візіонера та його творчості. Розглядається динаміка взаємин між творцем і замовником. Які зміни відбуваються з творчими імпульсами, якщо їм пощастить або навпаки - не пощастить знайти спонсора, готового реалізувати їхні ідеї. Це питання особливо актуальне для архітектури, оскільки цей публічний вид мистецтва завжди існує в контексті замовлення і не може бути відірваним від фінансування. Режисер підкреслює парадокс: прагнучи до свободи, митець стикається з неможливістю реалізувати свої задуми без підтримки, яка забезпечить необхідні матеріали, такі як цемент і бетон.

Для Брейді Корбета стиль бруталізму стає символом інакшості, яку він досліджує у своєму фільмі. Його турбує не лише те, що в США бруталістська архітектура не викликає симпатії, а й те, що люди активно виступають за знесення певних будівель. Інакшість є визначальною рисою для персонажа, якого грає Едрієн Броуді — єврея, що прибув з Європи. Його самоідентифікація та відчуття інакшості становлять основну тему фільму. Після Другої світової війни антисемітизм не зник, і тому герой відчуває постійну загрозу.

Фільм досліджує теми гонитви за американською мрією та її підступність. У цій перспективі "Бруталіст" можна порівняти з "Нафтою" та "Майстром" Пола Томаса Андерсона, які також вражають глядача своїм змістом, залишаючи слід у його свідомості. У контексті токсичного персонажа Гая Пірса, паралелі із "Громадянином Кейном" Орсона Веллса стають очевидними — обидва зображують монструозні фігури, які глибоко вкорінені в американській культурі. У "Бруталісті" бізнесмен-замовник намагається привласнити собі відомого представника моди, сприймаючи його як предмет розкоші.

Цей фільм також досліджує тему травм, спричинених війною, у повоєнному мистецтві. Вплив Другої світової війни на архітектуру проілюстровано через призму бруталізму – стилю, що прагнув переосмислити існуючі форми та створити нові простори. Однак цей процес також пронизаний болем і травмою. У випадку Ласло Тота це відображає переживання Голокосту. Хоча досвід героя не викладається прямо, він суттєво впливає на його художню діяльність. Фальшивий байопік про вигаданого архітектора намагається захопити те, що зазвичай залишається поза увагою у будь-якій історичній ретроспективі.

"Партенопа" - режисер Паоло Соррентіно, Італія, Франція

Юрій Самусенко:

1950 року в Неаполі народилася надзвичайно вродлива жінка, названа Партенопою на честь міфічної сирени. Вона зачаровує кожного, а чоловіки прагнуть її уваги. Партенопа намагається знайти баланс між зовнішньою привабливістю та внутрішнім світом, за сюжетом.

Італійський кінематографіст Паоло Соррентіно, який здобув "Оскар" за найкращий міжнародний фільм завдяки стрічці "Велика краса", представив свою десяту роботу під назвою "Партенопа". Це вже третій фільм, створений ним у рідному Неаполі. Прем'єра відбулася в рамках основного конкурсу Каннського кінофестивалю.

Паоло Соррентіно стверджує, що створює сценарії буквально за тиждень, а на виробництво витрачає близько року. Він приділяє особливу увагу ритміці своїх фільмів. Під час зйомок завжди думає про те, як матеріал виглядатиме на етапі монтажу. Не проводить репетицій з акторами і не нав'язує їм жодних вказівок. Зазвичай працює з одними й тими ж колегами. Однак для своїх останніх двох проектів він змінив оператора на операторку, що, напевно, вплинуло на його творчий погляд. Крім того, у фільмі "Партенопа" вперше головну роль зіграє жінка — дебютантка Селеста Далла Порта.

Соррентіно, особливо після успіху "Великої краси", часто ставлять поряд з іншим видатним італійцем - Федеріко Фелліні. На мою думку, це його дещо дратує, хоча він намагається це приховати. Він зазначає, що, можливо, є певна схожість, але просить не порівнювати його з великими майстрами.

Зазвичай кажуть, що Паоло Соррентіно знімає про красу. Сам режисер говорить, що його цікавлять владні стосунки між людьми та види й вираження влади. Я виділив би три ключові пункти в його творчості. По-перше, Неаполь, у якому та про який зняті "Зайва людина", "Рука Бога" та "Партенопа". По-друге, тема реалізованих чоловіків, які перетворили політику на бізнес - у стрічках "Дивовижний" і "Сільвіо та інші", серіалах "Молодий Папа" та "Новий Папа". По-третє, тема нереалізованих чоловіків, зачинених у конкретному маленькому просторі, як у "Наслідках кохання", "Другові сім'ї" та "Юності".

Тема самотності проходить червоною ниткою через всі роботи Соррентіно, хоча він не завжди говорить про це прямо. Фільм "Партенопа" в певному сенсі присвячений саме цій темі. Він розповідає про те, як персонаж намагається розгадати таємниці життя через призму антропології та власного досвіду. Крім того, це кіно досліджує ідею втрачених можливостей юності.

У напівавтобіографічному фільмі "Рука Бога" Соррентіно вперше відкрито ділиться своїми переживаннями. Його повернення в Неаполь, що сталося через два десятиліття після виходу "Зайвої людини", було настільки вражаючим, що він знову заглибився в атмосферу "Партенопи". Цей твір спирається на давньогрецькі міфи, в яких Партенопа постає як сирена, що не змогла затягнути Одіссея в свої мережі і врешті-решт гине. Її тіло виносить на берег, і на цьому місці виникає місто. Партенопа - це стара назва Неаполя, яку іноді досі згадують.

Режисер досліджує глибоке екзистенційне питання: як відновити любов до життя? Іноді відповідь може полягати в простих обіймах близької людини. Це не фінал фільму, проте, ймовірно, саме те, що шукає Партенопа. Вона проходить через тривале життя, намагаючись знайти своє місце і відчути реальність Неаполя, охоплюючи період з 1950-х років до сучасності.

"Сестра опівночі" - фільм під режисурою Каран Кандгарі, виробництва Великої Британії.

Сергій Ксаверов:

У вузькому домі Мумбаї з тонкими перегородками стартує новий етап для щойно створеної сім'ї. Ума намагається впоратися з житлом, незграбним партнером та браком досвіду в домашньому господарстві. Зіткнувшись із викликами шлюбу за угодою, вона починає усвідомлювати свою приховану, дикий бік, що розкривається в процесі розвитку сюжету.

Цього року ми, здавалося, були неминуче залучені до індійського кінематографа. Достатньо звернути увагу на фільми, представлені на Каннському фестивалі. Гран-прі основного конкурсу отримав "Усе, що ми уявляємо як світло" від режисерки Паял Кападії. У програмі "Особливий погляд" продемонстрували "Сантош" Сандх'я Сурі, який вже отримав номінацію від Великої Британії на "Оскар". А у "Двотижневику режисерів" показали "Сестру-Опівніч", дебютну роботу Карана Кандгарі.

Усі три стрічки зосереджені на жіночих персонажах і досліджують проблему відсутності суб'єктності жінки в індійському суспільстві. Проте кожна з них підходить до цього питання по-своєму. "Сестра-Опівніч" відзначається найбільшою оригінальністю та гумором.

Індійське кіно традиційно вважається екзотичним, проте гібридний і багатошаровий характер цього фільму яскраво проявляється. "Сестра-Опівніч" відкрито демонструє свої західні впливи та орієнтацію на європейського глядача.

Стиль фільму Карана Кандгарі часто ставлять в один ряд із творчістю американського режисера Веса Андерсона. Тут також можна помітити чітко структуровані кадри, стабільну камеру без випадкових рухів, подібні мізансцени та прямий погляд акторів у камеру під час розмов. Ці елементи досить оригінальні, хоча й не є виключно притаманними Андерсону.

У стрічці присутня значна кількість візуальної комедії, а також відчутні впливи американського незалежного кінематографа 1980-х років, зокрема творчості Джима Джармуша. Фільм будує свій наратив на тому, щоб глядачі вловлювали іронічний підтекст і елементи кітчу. Він підморгує своїй аудиторії та активно взаємодіє з нею.

Коли головна героїня, яку грає Радгіка Апте, прибуває до нового дому, ми стаємо свідками повної відсутності взаєморозуміння в перші дні. Проте згодом між подружжям виникає певний діалог. Ми можемо спостерігати, в яких обмежених умовах живе жінка - як фізично, так і психічно, а також в економічному сенсі. Згодом вона починає шукати шляхи вирішення своїх проблем. І в певний момент, переживши кризу, трансформується на істоту - вампіра.

Це історія про демонічну жінку, яка є майже в кожному фольклорі. Жінки, які не виконують суспільні норми, стають чудовиськами. Такі фігури багато в чому є дзеркалами того, як влаштоване суспільство.

Також це стрічка про прийняття себе. Добре, що не уникає не надто приємних речей, які героїня теж має прийняти щодо себе.