У 1920-х роках в Україні також відчули втому від війни, і перестали вести бойові дії. Згодом селяни зіткнулися з колективізацією, що призвела до жахливих наслідків, включаючи Голодомор, від якого багато з них загинули.

"Якщо сьогодні ми не зможемо подолати супротивника, то ризикуємо знову пережити події 1930-х років", - зазначає історикиня Наталя Романець.

Зростаюча кількість держав визнає Голодомор 1932-1933 років як геноцид українського народу. Чи можна стверджувати, що це свідчить про усвідомлення світом своєї часткової відповідальності за те, що дозволив таку жахливу трагедію?

У глобальному контексті визнання Голодомору як акту геноциду відбулося суттєве зрушення. Важливим фактором цього процесу стала сучасна війна. Однак я не можу стверджувати, що країни цивілізованого світу усвідомили і визнали свої помилки. Якби це сталося, їхнє ставлення до конфлікту з Росією було б зовсім іншим.

Багато моментів нашої історії можуть бути важкими для сприйняття Західною аудиторією. Наприкінці 1980-х та на початку 1990-х років радянські поети й письменники, такі як Євген Євтушенко, Андрій Вознесенський і Віталій Коротич, виступали за кордоном, де обговорювали Великий терор в СРСР. Часто слухачі запитували: "Чому люди не зверталися до поліції?" Вони не усвідомлювали, що саме радянська таємна поліція була ініціатором цих репресій.

У роботах західних вчених я помічаю, що часом вони не повністю усвідомлюють значення радянських документів, особливо тих, що стосуються колективізації, Голодомору та репресій. Вони сприймають їх зміст на поверхневому рівні, тоді як матеріали ГПУ та партійних органів вимагають глибокого аналізу з урахуванням історичного контексту того часу.

Ми повинні вкласти ще чимало зусиль, щоб на Заході з’явилося розуміння подій в Україні в радянський період, а також усвідомлення сутності більшовицького російського окупаційного режиму. Лише тоді вони зрозуміють, що теперішня війна не є ситуацією, в якій можна досягти компромісу. Це боротьба за наше виживання. Якщо ми не зможемо перемогти ворога, нас чекає повторення трагічних подій, які мали місце наприкінці 1920-х і 1930-х років.

Чому протягом багатьох десятиліть питання Голодомору залишалося поза увагою західних медіа?

Союз Радянських Соціалістичних Республік вживав значних зусиль для приховування фактів Голодомору. У виданні "Зоря", що виходило в Дніпропетровській області в 1932-1933 роках, я натрапила на сторінку, де фігурував перелік сіл, які потрапили під заборону, а поруч розміщувалася інформація про важке й голодне становище селян у Західних регіонах. Це справжнє лицемірство.

Важливу роль у цій ситуації відіграв прихід до влади нацистського режиму в Німеччині. Нацисти активно використовували голод в Україні як інструмент для своєї антикомуністичної пропаганди. На українських землях проживала значна кількість німців, які отримували допомогу, що в радянських медіа отримала назву "гітлерівської". Ця допомога надходила від різноманітних благодійних організацій та приватних осіб з Німеччини, Швейцарії, Польщі, Литви, Латвії і навіть Ватикану. Використання нацистами голоду в Україні в своїй пропаганді призвело до дискредитації цієї теми серед певної частини західних інтелектуалів. Це також було підкріплено популярністю лівих прорадянських поглядів на Заході, де вважали, що в СРСР виникає нове, щасливе суспільство робітників і селян. Крім того, частина прихильників СРСР отримувала фінансування з Москви, через що їхні тексти відповідали певним очікуванням.

Що стало причиною Голодомору?

- Протягом кількох років перед Голодомором влада проводила суцільну колективізацію, яка повністю дезорганізувала ситуацію в аграрному секторі. Першу спробу комунізувати українське село здійснили в 1919-1921 роках. Тоді селянський спротив змусив більшовиків відмовитися від задумів.

З початком примусової колективізації частина заможних селян "саморозкуркулювалася" - розпродувала майно. Коли це стало неможливим - ламали та здавали на брухт навіть новітню техніку. Також масово вирізали худобу. Це призвело до значного скорочення поголів'я худоби та птиці. Ці збитки не можна було швидко компенсувати. Та влада вважала, що з появою колгоспів, таких собі соціалістичних фабрик із виробництва сільськогосподарської продукції, зможе без проблем отримати потрібну кількість зерна, м'яса та молока. Але сільське господарство залежить від природних умов, специфічних знань і навичок людей. Коли селян загнали до колгоспів, вони там працювати не хотіли. Це було щось нове в українському селі, де люди протягом сезону з ранку до вечора працювали на полі. Від цього залежали урожай та існування родин. Бригадири ходили по хатах і виганяли на роботу колгоспників. Це позначалося на стані полів та ферм.

Передумовою Голодомору була також система хлібозаготівельних планів. Колгоспи зернових районів мали здавати державі від 1/4 до 1/3 валового збору зерна. Рахували цю частину від урожаю, який був на полі. Це набагато більше від того, що довозили до комори. Втрати збіжжя під час збору і транспортування тоді доходили до 40 відсотків урожаю.

З Москви спускали цифри, які не враховували цих втрат та реальної врожайності. Тому в 1931-1932 роках села отримували заготівельні плани, які не могли виконати. Особ­ливо це було поширено 1932-го, коли керівництво багатьох колгоспів і районів УСРР чинило спротив прийняттю хлібозаготівельних планів. Під час тодішньої хлібозаготівельної кампанії влада кілька разів зменшувала план для України. Тобто в Москві теж фактично визнавали його нереальним.

З кінця листопада 1932 року репресії набули масштабного характеру, і почалися масові обшуки серед селян, як колгоспників, так і одноосібників. Кремль наполягав на виконанні заготівельних планів, використовуючи так звані "невидимі" запаси хліба, що включало вилучення у селян "вкраденого, незаконно розподіленого та прихованого" зерна. У січні 1933 року почали арештовувати тих, хто намагався покинути Україну; деяких відправляли до концтаборів або заслання. Більшість селян змушені були повернутися, що фактично призводило до їхньої загибелі від голоду. Під час обшуків у селян забирали не тільки зерно, а й усі наявні запаси їжі.

Анна Капустян, українська дослідниця, займалася вивченням свідчень людей, які пережили ті страшні події, як в Україні, так і в Росії. У багатьох українських родинах не залишилося жодної живої душі – голод забрав практично всіх. Коли ж росіян запитували про кількість загиблих від голоду в їхніх сім'ях, вони часто не могли зрозуміти, про що йдеться: чому хтось мав би померти? У них були залишки овочів, отже, їсти їм було чим.

Яка значущість визнання Голодомору як акту геноциду?

Перш за все, це необхідно для вшанування пам'яті тих, хто загинув від голоду. Їхні тіла не отримали належних поховань. У 1934-1935 роках Україна пережила нову хвилю голоду, викликану сильною посухою в південних районах. НКВД, який контролював настрої населення, зафіксував, що селяни в окремих частинах України почали масово виготовляти труни. Вони не бажали, щоб їхні тіла скидали у великі ями, як це сталося під час Голодомору.

Сучасні події доводять, що ми не засвоїли уроків історії. Тому все повторюється. За 30 років ми належним чином не змогли добитися від світової спільноти визнання Голодомору геноцидом. Лише коли почалася широкомасштабна російсько-українська війна й дії окупантів мали відверто геноцидний характер, то на Заході почали проводити аналогії з Голодомором.

Російська влада нині активно застосовує голод як засіб тиску на окупованих територіях. Ті, хто повернувся з російського полону, діляться жахливими спогадами про тортури голодом, які стали для них найстрашнішими випробуваннями. Смерть від голоду приходить повільно і супроводжується нестерпними муками.

Історик Вахтанг Кіпіані поділився враженнями від запису інтерв'ю з очевидцем Голодомору, який проживає в Канаді. Чоловік виглядав досить добре для своїх років, але щойно розмова торкнулась подій 1932-1933 років, його стан кардинально змінився. Він завмер, почав плакати, а його тіло охопила тремтіння. В результаті, інтерв'ю не вдалося записати. Незважаючи на те, що протягом тривалого часу він успішно жив за межами батьківщини, спогади про той жахливий етап його життя залишили глибокий слід у його душі.

У період з 2013 по 2016 роки я проводила лекції для вчителів на курсах підвищення кваліфікації, присвячені темам Голодомору та Великого терору. Представники старшого покоління іноді дивилися на мене так, ніби готові були розправитися зі мною. У школах викладали люди, які відчували неприязнь до всього українського, і це не могло не позначитися на результатах. Наприклад, у 2019 році 73% українців віддали свої голоси, як свідчить про це їхній вибір. Важливо розуміти, що просто зупинити насильство недостатньо. У 1920-х роках люди також втомилися від війни та бажали миру, але це призвело до колективізації, розкуркулення і жахливих втрат під час Голодомору.

Чи більшість ваших досліджень охоплює період з кінця 1920-х до початку 1930-х років?

Мій університетський період збігся з епохою перебудови та відновлення незалежності України. У той час зріс інтерес до вивчення історії радянського періоду. Почали з'являтися публікації на теми, які раніше були під забороною. Виник новий напрямок досліджень, який зосередився на вивченні ставлення селян до аграрної політики більшовиків, їхніх настроїв під час колективізації та Голодомору, а також форм опору. У партійних документах про це були лише короткі згадки, але мене завжди цікавило дізнатися більше. Наприклад, про "куркульське" повстання, яке відбулося в трьох районах Дніпропетровського округу в 1930 році і яке зараз відоме як Павлоградське повстання.

Учасники цього повстання не підпадали під дію закону "Про реабілітацію жертв політичних репресій" 1990 року. Реабілітації підлягали лише ті, хто не чинив опору радянській владі. Учасники Павлоградського повстання активно боролися проти активістів, які брали участь у процесах колективізації. Доступ до їх справи був надзвичайно ускладнений, але мені вдалося її отримати, і я реконструювала хід подій цього повстання.

Після розправи над учасниками цього виступу, ситуація не заспокоїлася. Чекісти продовжували активний пошук осіб, які висловлювали незадоволення радянською владою. В масовому порядку фальсифікували справи про "контрреволюційні організації", намагаючись прив’язати їх до Павлоградського повстання. Постійні чистки, що торкнулися, зокрема, керівництва колгоспів, призвели до серйозних негативних наслідків. Павлоградський район опинився серед тих, хто найбільше страждав під час Голодомору.

Які специфічні аспекти Голодомору спостерігалися в регіонах, таких як Дніпропетровщина, яку ви детально досліджували і яка на початку 1930-х років виглядала досить індустріалізованою?

- Тоді до Дніпропетровської області входили також сучасна Запорізька, частини Кіровоградської, Миколаївської та Херсонської. Виділяли лише чотири приміські райони, а 45 були сільські. Частина з них була далеко від залізниць і доріг. Це погіршувало ситуацію з продовольством під час Голодомору. Навесні 1933-го люди масово вимирали через відсутність їжі. Навіть коли влада почала виділяти якусь допомогу для колгоспників, то завести її до тих районів було важко. Ґрунтові дороги не повисихали й були непрохідні. Навіть коні не могли пересуватися.

Дніпропетровщина являє собою степову зону, де селянські громади мали значно менше можливостей для виживання, ніж у лісистих регіонах. Єдине місце, де ситуація змінювалася, — це побережжя Азовського моря та річок, де люди могли забезпечувати себе рибою.

На рівень голоду в Дніпропетровщині суттєво вплинуло те, що цей регіон був одним із головних постачальників сільськогосподарської продукції в межах СРСР. Внаслідок цього область перетворилася на арену репресій. Саме тут найбільше сіл потрапило до списку постраждалих.

На відміну від Чернігівщини, у Дніпропетровській області до серпня 1931 року була реалізована повна колективізація. Внаслідок цього не залишилося жодного великого одноосібного господарства, а колгоспи не змогли забезпечити необхідний обсяг зерна. Саме в нашій області спостерігалося найбільше випадків репресій селян за крадіжку колгоспного хліба.

Це може звучати дивно, але хлібозаготівлі проводилися не лише в сільській місцевості; обшуки для виявлення збіжжя також мали місце в містах. Серед робітників підприємств було чимало колишніх селян, до яких тікали родичі та знайомі з сіл. Водночас намагалися приховати частину врожаю. Чекісти здійснювали обшуки в домівках, де помічали приїжджих селян або якщо хтось із місцевих жителів відвідував село та привозив щось з собою.

До міст і заводів у пошуках їжі сходилися люди із сіл. Вони ставали безпритульними, і більшість помирала. На заводі імені Петровського в Дніпропетровську (нині Дніпро. - Країна) трупи робітників лежали в цехах по декілька днів. Але керівництво це не турбувало, воно більше переймалося контрреволюційними чутками, що ширилися через смерті від голоду. Також у містах іще 1932-го знизилася якість хліба, туди почали додавати все більше домішок - різних бур'янів. Це призводило до масових отруєнь і непотрібних для влади розмов.

2 квітня 1933 року Дніпропетровський обком КП(б)У надіслав звіт до Кремля, в якому зазначалося: "Протягом останніх 2-3 років чисельність сільського населення в багатьох районах нашої області суттєво зменшилася". І це було лише початком. У документі також обговорювався брак робочої сили, а також містилася інформація про необхідну кількість переселенців з Росії для поповнення області.

На той момент голод ще не досягнув свого апогею, а найвищий рівень смертності спостерігався в травні та червні 1933 року. Багато людей могли б бути врятовані, якби їм надали продовольчу допомогу. Проте місцева адміністрація зверталася не за підтримкою, а за переселенням російських колгоспників. У листі чітко зазначалося, скільки домогосподарств потрібно переселити: Криворізький район – 300, Апостоловський – 500 тощо.

Переселення відбулося в 1933-1934 роках. Від 30 до 40 відсотків переселенців повернулися назад, оскільки вони зіткнулися з голодом 1934-1935 років. Крім того, місцеві жителі не дуже привітно їх зустрічали.

Чи можна розглядати колективізацію та Голодомор як кульмінацію наступу радянського режиму на українське село?

- Це було глобальне протистояння, оскільки в марксистській концепції не було місця для селянства. Пролетарська революція мала відбутись у промислово розвинених країнах, а не у відсталій аграрній Російській імперії.

Більшовики зустрілися з потужним селянським рухом. Спочатку це протистояння закінчилося успіхом селян - у 1922 році було ухвалено новий земельний кодекс Російської Федерації, який закріпив чорний переділ, тобто розподіл землі відповідно до трудових норм і надав можливість обирати спосіб користування землею. Проте більшовики мріяли реалізувати марксистську концепцію. Відновлення конфлікту стало неминучим.

Певний період були сподівання на світову революцію, але наприкінці 1920-х стало зрозуміло, що її не буде. Тоді з'явилася сталінська концепція побудови соціалізму в окремо взятій країні в "умовах ворожого оточення". Більшовикам вдалося загнати селян до колгоспів і отримати перемогу. Використовуючи Голодомор, більшовики примусили українських селян змиритися з колгоспною системою господарювання.

Дослідники, що зібрали свідчення очевидців Голодомору, помітили цікаву тенденцію: спершу люди ділилися жахливими спогадами про події 1932-1933 років, а потім зазначали: "Пізніше в колгоспі стало краще – нас почали годувати". Це свідчить про своєрідне "перевиховання" через голод, адже люди змушені були працювати, щоб вижити. Вони не висували вимог щодо нормальних умов праці чи адекватної оплати. Проте повністю змінити ментальність українського селянина не вдалося. Після Голодомору селяни знову зосередилися на обробці своїх присадибних ділянок, тоді як влада активно намагалася приборкати цю тенденцію, вимагаючи більшої відданості колгоспам.

Чи можна вважати напад Росії на Україну в 2014 році продовженням конфлікту з українським народом, розпочатого Кремлем у 1932-1933 роках?

Сьогодні російські війська застосовують численні тактики, що нагадують дії Сталіна. Вони використовують голод як інструмент впливу, знищуючи порти та судна, що перевозять врожай.

Важливо, що не лише в нас, а й на Заході серед частини суспільства виникає усвідомлення цього.

Фінансування завершення робіт над Національним музеєм Голодомору в Києві стало частиною угоди про безпеку між Україною і Канадою, підписаної 24 лютого 2024 року. Уряд Канади виділив 15 мільйонів доларів для завершення будівництва. Що це означає?

- Цей значущий проєкт попри все потрібно завершити. За роки незалежності в Україні збудували не так багато нових музеїв. У нас навіть вшанування жертв Голодомору тривалий час відбувалося як громадська ініціатива. Добре, що маємо впливову українську громаду у США й Канаді. За їхньої підтримки тривалий час виділялися гранти і здійснювалося фінансування наукових досліджень Голодомору.

В Ізраїлі немає нащадків тих, хто брав участь у знищенні євреїв під час Голокосту. В Україні ж проживають онуки та правнуки тих, хто реалізовував політику Голодомору. Це важливо усвідомлювати, оскільки ці обставини суттєво вплинули на вивчення теми Голодомору.