Виталий Портников: Знаменитый украинский поэт и его связь с КГБ: что стало известно из архивов об агенте Январском -- Блоги | OBOZ.UA

Рассекреченные документы из архивов советского КГБ поставили точки над "i" в биографии одного из известнейших украинских поэтов-шестидесятников и знаменитого "прораба" горбачевской перестройки Виталия Коротича. Оказалось, что поэт еще с начала 60-х был завербован "конторой" и имел псевдо "Январский".

Далее текст на языке оригинала

Можуть заперечити, що в цьому немає нічого особливого, адже комітет тоді активно залучав багатьох українських письменників, і чимало з них навіть пишалися своїм співробітництвом із цим органом. Але йдеться про сталінські часи. У шістдесяті роки ситуація змінилася: кожен мав можливість вибору, і цей вибір був різним – від рішучості одних до обережних кроків інших. Проте свідома співпраця з комітетом означала зовсім інший шлях у житті, а отже, й іншу столицю. Для борців і тих, хто обирав маневри, столицею залишався Київ. Ті ж, кого вербували, дивилися на Москву як на свою столицю.

Дмитро Павличко у 70-ті міг здаватися людиною з письменницького істеблішменту, обирався секретарем правління Спілки письменників - зрештою, ми вчили його вірші у шкільній програмі. Але на посаді головного редактора надпопулярного тоді часопису "Всесвіт" Павличка замінив саме Коротич. Бо владі не подобалися не тільки маневри Павличка, який всіма правдами й неправдами добивався публікації у "Всесвіті" справжньої літератури. Не подобалася і сама популярність "Всесвіту", те, що навіть російськомовний читач віддавав йому перевагу перед московською "Иностранной литературой" - і це при тому, що завданням українських редакторів було доводити вторинність і другорядність власної культури і мови. Завданням Коротича було зробити "Всесвіт" не тільки "правильним", а й зробити його нецікавим - і він із цією задачею впорався, бо завжди правильно розумів настанови з Луб'янки. А те, що таким важливим агентом опікувалася саме московська Луб'янка, а не київська Володимірівська, довела вся подальша біографія Віталія Коротича.

У 1986 році він став редактором знаменитого журналу "Огонёк", який відображав дух епохи змін. Це викликало чимало запитань: як український літератор, та ще й з республіки, що належала до консервативного кола Володимира Щербицького, зміг зайняти цю посаду, особливо враховуючи недовіру Горбачова до Щербицького. Проте Коротич не був "людиною" Щербицького, а радше обранцем чекістів, які, ймовірно, рекомендували його секретарю ЦК КПРС Олександру Яковлєву. Яковлєв, найближчий соратник Горбачова, увійшов в історію як представник партійного лібералізму, але важливо зазначити, що акцент тут все ж на слові "партійний". Його завдання полягало в створенні ілюзії свободи слова, відомої як "гласність". Фактично, свобода висловлювань існувала, але була суворо обмежена партійними рішеннями та контролем з боку чекістів. Яковлєв був справжнім майстром таких маніпуляцій. Ще в 1964 році, працюючи в ЦК КПРС і будучи відданим учнем головного партійного ідеолога Михайла Суслова, він створив радіостанцію "Маяк", яка мала стати відповіддю на Радіо Свобода та інші західні медіа, що дратували партійних вождів. Однак його справжня кар'єра в партії стартувала за часів генерального секретаря Юрія Андропова, який довгий час очолював КДБ СРСР. Цікаво, що саме Яковлєв, у період горбачовських реформ, призначив на посаду голови КДБ Володимира Крючкова - помічника Андропова, який згодом став організатором ГКЧП і одним із впливових фігур сучасних російських спецслужб. Тому не дивно, що Яковлєв обрав саме агента "Январського" для ролі імітатора свободи.

У ті часи я, будучи студентом факультету журналістики Московського університету, кілька разів проходив стажування у редакції "Огонька". Я працював у відділі листів, яким керував Валентин Юмашев, майбутній зять Єльцина та радник Путіна, а також відвідував творчі зустрічі з провідними журналістами видання. Якщо бути відвертим, я був вражений відсутністю щирості: у цьому, здавалося б, демократичному виданні не було нічого демократичного, лише пафос, консерватизм і бажання виконувати ролі, написані кимось іншим. Це різко контрастувало з рештою радянської преси тих часів, адже "Огонёк" уявлявся не просто журналом, а театром. Театром "гласності".

Саме тому коли одного прекрасного дня на одному з депутатських зʼїздів Олесь Терентійович Гончар підійшов зі мною до Віталія Олексійовича Коротича і сказав, що хотів би, щоб я друкувався в "Огоньку", я ввічливо подякував - а коли Коротич відійшов, сказав Олесю Терентійовичу, що ніколи не буду цього робити. Я знав, що виглядаю невдячним бовдуром, що про таку рекомендацію - Гончара Коротичу - може мріяти кожен молодий журналіст, мені ж і 23 років не було. Але я сподівався, що Олесь Терентійович, який розумів мене у найкритичніші моменти моєї роботи у ті часи, і цього разу мене зрозуміє.

Він і зрозумів. Не став мене переконувати - Гончар взагалі не мав властивості наполягати, тільки поцікавився, що мене відлякує, може непевність у власних силах. Я, щиро кажучи, не міг йому точно пояснити своїх емоцій і тільки сказав, що відчуваю себе чужим у редакції "Огонька" й навряд чи знайомство із Коротичем щось тут зможе змінити. Тут Гончар посміхнувся і сказав, що знайомство із Коротичем може тільки посилити таке відчуття, якщо воно вже зародилося, й ми більше не поверталися до цієї теми.

Згодом дійсно стався той самий переворот, і Коротич залишився в Америці, де почав викладати. Це стало однією з найбільших загадок того часу: чому головний "архітектор" перебудови не повернувся додому саме тоді, коли в Росії встановилася демократія, а Україна проголосила незалежність? Тепер зрозуміло, що його рішення могло бути зумовлене глибоким страхом бути викритим — він повертається лише тоді, коли його колишні соратники відновлюють свою владу, і робить це в країні, де ця влада відновлюється. Один з найвідоміших українських поетів ніколи не був громадянином України. Ніколи. Усі його коментарі щодо українських подій, навіть у сьогоднішній ситуації, коли його роботодавці руйнують його Батьківщину, завжди мали характер агентурної діяльності КДБ. Адже тепер йому вже не потрібно приховуватися під маскою адепта "гласності" — нинішня ситуація зовсім інша.

От і на завершення - спогад з дитинства. Я разом із тіткою прогулюємося вулицею Немировича-Данченка в Києві, де вона на той час жила. Нам назустріч іде літня людина, яка з повагою знімає капелюха перед тіткою. Але вона просто гордо підносить голову. У її великих, похмурих єврейських очах лише гнів. Вона не реагує на його жест.

Згодом я дізнаюся, що цей чоловік родом з Кам'янки, що на Черкащині, є вченим і батьком відомого поета. Моя тітка не відчуває до нього довіри. Хоча вона не розкриває мені всіх причин, чому так, адже в ті часи дорослі не завжди пояснювали дітям, її емоції не залишаються непоміченими.

Наприкінці 90-х, коли Коротич знову опинився в Москві, під час однієї з наших зустрічей я вирішу згадати цю ситуацію і повідомлю йому, що ми маємо спільне кам'янське походження.

Віталій Олексійович більше ніколи не спілкувався зі мною.