Хрест, встановлений на місці братської могили в селі Угли, що на Рівненщині.
Проблема Волинської трагедії або ж волинських масакр в польській історіографії опрацьована дуже ретельно. Ця тема займає одне з провідних місць не лише в середовищі польських істориків, але й шанувальників історичної літератури.
Серед актуальних польських науковців виділяється професор Ґжеґож Мотика, який з другої половини 90-х років минулого століття активно досліджує питання, пов'язані з Волинню. Його учень, д-р Маріуш Зайончковський, також займається цією ж темою, але в контексті Люблінського регіону.
З інших дослідників слід згадати Владислава та Еву Сємашків[3], а також професора Ґжеґожа Грицюка[4], які займаються проблемами демографічних втрат польської людності в колишньому Волинському воєводстві у 1939-1945 років. З найновіших публікацій польських дослідників можна назвати монографії Томаша Турейка[5] й Ренати Помаранської[6]. З представників старшого покоління польських вчених, що безпосередньо або ж опосередковано досліджували волинські події 1942-44 років., виділимо насамперед Ришарда Тожецького[7] й Владислава Філяра[8].
На нашу думку, найгрунтовніше уявлення про українсько-польські відносини в контексті Волинської трагедії можна знайти в дослідженні професора Анджея Л. Сови[9].
В польській історичній науці переважає точка зору професора Ґ. Мотики, яка стверджує, що події, що відбулися на Волині в 1943 році, були ретельно сплановані, організовані та здійснені єдиною політичною силою – Організацією Українських Націоналістів, відомою також як ОУН-Б, а також її військовим підрозділом – Українською Повстанською Армією.
В Україні питання Волинської трагедії досліджується багатьма науковцями, проте єдиної думки щодо її походження та сутності трагічних подій, що відбувалися під час Другої світової війни, досі не існує. Одним із перших, хто проявив інтерес до цієї проблематики, став професор Ігор Ільюшин. Він пройшов шлях від спроби об'єктивно оцінити українсько-польський конфлікт цього періоду до фактичного прийняття основних концепцій польської історіографії.
Ще одним значним дослідником подій на Волині є колишній керівник Українського інституту національної пам’яті, доктор Володимир В'ятрович. Він характеризує ці події як "другу українсько-польську війну" [11]. У тому ж контексті, зосереджуючи увагу на конфлікті між УПА та польськими збройними силами, працює професор Іван Патриляк[12].
Нарешті, оригінальну концепцію генези й перебігу волинських масакр, яка показує їхню неоднозначність і багатовимірність, опрацював львівський історик, професор Богдан Гудь[13]. Ґрунтовно основні напрямки й тенденції української й польської історіографії Волині' 43 представила дослідниця з Луцька, професорка Оксана Каліщук[14].
Щоб глибше осмислити причини та суть подій "Волині 43", важливо врахувати кілька аспектів, які, на жаль, не висвітлюються в працях польських істориків.
Приховані фактори
По-перше, так звані волинські масакри відбувалися в обмеженій території західної частини колишньої Волинської губернії (Волинське воєводство, 1921-1939). Ця область, починаючи з періоду поділів Речі Посполитої і до початку німецько-радянської війни, не піддавалася впливу українського національного руху, не кажучи вже про націоналістичні тенденції.
До 1917 року антипольські настрої здебільшого формувалися під впливом імперіалістичної та чорносотенної агітації Російської імперії. У міжвоєнний період, а також у 1939-1941 роках, значну роль у їх поширенні відіграла більшовицька та комуністична пропаганда. Особливо інтенсивно ці погляди укорінювалися на Поліссі, зокрема в Сарненському та Костопільському повітах Волинського воєводства.
В результаті антипольської пропаганди в період 1917-1921 років, значна частина земельної власності польських поміщиків на Правобережній Україні, зокрема у Волинському регіоні, була знищена. У 1920 році місцеві православні селяни, які входили до складу Першої кінної армії Будьонного, брали участь у бойових діях проти польських військ під час відомого Київського походу Пілсудського та Петлюри.
Після підписання Ризького мирного договору вони активно виступали проти включення Західної Волині до відновленої Речі Посполитої, оскільки "нудьгували" за царським режимом та більшовицькою владою. У міжвоєнний час православне населення Волині підтримувало партизансько-диверсійний рух, що був організований під впливом радянської влади, проти Польщі.
У 1925 році місцеві комуністи розпочали розробку плану "другої" комуністичної революції на території Волині. Цей план містив, серед інших пунктів, ідеї про ліквідацію польських поселень та їхніх мешканців. У 1930-х роках комуністичний рух став серйозною проблемою для влади Волинського воєводства. Комуністи, з їхніми закликами до соціального та національного визволення, здобули популярність серед поліщуків і волинян, а також фактично заповнили польські в'язниці.
Отже, трагічні події 1942-1944 років розгорталися на території, де значна частина населення була під впливом погромницької чорносотенної та більшовицької ідеології. Як зазначено у звіті польського підпілля з Волині (квітень 1943 року), "загальне гасло 'Ляхи за Буг!'... на фоні радянської антипольської пропаганди викликає значний відгук серед молоді..., пробуджуючи бажання до безкарних вбивств і розграбувань" [16].
Виникає питання, чому ОУН(б) та УПА в ідеологічно чужому середовищі змогли досить легко залучити значну частину місцевого селянства до активної участі в акції "деполонізації" Волині?
Цей факт можна пояснити тим, що, хоча стратегічні цілі комуністів і націоналістів на перший погляд були різними (одні проголошували соціальне визволення "трудового люду", інші - національне визволення українства), але de facto вони були збіжним, позаяк в обох випадках тими, кого треба було знищити, були поляки - суспільна група, що панувала в соціальному й національному плані.
Тож у роки ІІ світової війни антипольські гасла українських націоналістів впали на сприятливий ґрунт, підготовлений російською шовіністичною і кремлівською комуністичною пропагандою протягом багатьох десятиліть.
По-друге. Важливим питанням, яке потребує з'ясування, є питання: чи мала ОУН/ОУН-Б детальний план тотального знищення (геноциду) поляків на західних теренах України?
Професор Ґжеґож Мотика впевнений, що розробка цього плану належить до одного з ключових представників українського націоналістичного руху — Михайла (Міхала) Колодзінського, який виклав свої ідеї в дослідженні "Воєнна доктрина українських націоналістів".
Щоб підтвердити свою точку зору, Мотика "посилається" на Колодзінського, який, за його словами, зазначав: "Не варто турбуватися щодо вбивства трьох з половиною мільйонів євреїв і більше мільйона поляків" [17].
Тобто за версією Мотики він мав на увазі поголовне винищення євреїв і поляків.
Насправді ж Колодзінський писав наступне: "Не треба думати (виділення наше), що знищиться 3,5 мільйона жидів чи мільйон поляків..... З бігом часу ... повстання переміниться у війну й жорстокість зменшиться" [18].
Він також дотримувався думки, що слід усувати лише тих поляків, які активно виступають проти повстання ОУН зі зброєю в руках, у той час як решту треба примусити залишити територію "за Віслу". Таким чином, автор "воєнної доктрини" намагався реалізувати тільки етнічну чистку західноукраїнських земель.
Крім того, доктрина Колодзінського не була офіційно схвалена керівництвом ОУН. Також відкритим залишається питання, який вплив вона мала на "польську" політику бандерівської фракції ОУН у роки Другої світової війни[19].
Цінну інформацію для розуміння цього дає аналіз твердження Ґ. Мотики (його думку поділяє й професор Ґ. Грицюк) про те, що рішення про усунення поляків зі спірних територій, ймовірно, було прийняте під час наради військових референтів ОУН у Львові у жовтні 1942 року [20].
Проте, аналізуючи дані совєтського агента, що стосуються діяльності ОУН, можна дійти висновку, що позиція активістів цієї організації щодо польського питання була неоднозначною, що зумовлювалося міжнародною обстановкою. Мова не йшла про відкритий конфлікт з поляками чи про ліквідацію польського населення на західноукраїнських територіях.
Пропонуємо переформулювання: "В Польщі... важливо зазначити, що їхнім основним ворогом є німецька загроза, яка поступово захоплює їхні території. Слід обіцяти полякам Галичину та Волинь, щоб зменшити їхній тиск на схід. Потрібно акцентувати увагу поляків на серйозній небезпеці, що походить від їхніх сусідів зі сходу та заходу. В результаті цього поляки не будуть виглядати як грізний супротивник..."
І далі: "Поляків всіх виселити, давши їм можливість забрати з собою все, що вони хочуть, бо їх теж будуть захищати Англія і Америка. Натомість, тих, хто не захоче виїжджати - знищити. Найактивніших ворогів, передусім членів антиукраїнських організацій, знищити..." [21].
З аналізу вищезазначених документів випливає, що представники ОУН проявляли зацікавленість у ліквідації "лише" окремих груп польського населення на контроверсійних територіях. Це стосувалося, зокрема, тих осіб, які могли б активно чинити опір "загальнонародному" повстанню, спрямованому на здобуття незалежності для української держави.
Наступне питання полягає в тому, чи справді націоналісти вирішили вчинити масовий злочин, замаскувавши його під козацькі традиції?
У "Воєнній доктрині" Колодзінського та в документах наради військових представників ОУН можна виявити опис перспективного націоналістичного повстання, в якому основною рушійною силою, особливо на заході України, мали стати селянські маси. При цьому "жорстокість і ненависть" до супротивника важливими пріоритетами.
Проте нелегко з упевненістю заявити, що згадані раніше документи включають в себе "геноцидальний" план ліквідації польського населення на "етнічних українських територіях".
На нашу думку, праця Колодзінського - це своєрідне profession de foi найрадикальнішого крила ОУН, а не реальний план націоналістичного повстання чи геноциду поляків.
Варто зазначити, що професор Мотика висловлює думку про те, що ОУН навмисно "одягнула" антипольську акцію УПА, що відбулася на Волині та в Східній Галичині, у "козацькі шати", аби замаскувати її ретельно спланований та організований характер[23].
По-перше, ми не зустрічаємо жодної вказівки на те, що події під час повстання слід розглядати як спонтанний бунт селян, ані в документах Колодзінського, ані в інших матеріалах ОУН. По-друге, в другій половині 1930-х років (після смерті маршалка Юзефа Пілсудського) антиукраїнська політика військового керівництва Другої Речі Посполитої, зокрема на Волині, стала значно агресивнішою. У цей період польські інтелектуали почали попереджати про ризики виникнення спонтанних антиурядових виступів з боку українського населення.
У 1937 році Юзеф Лободовський зазначав, що "сучасна політика... (польського уряду) стрімко рухається до катастрофи, яку Влодзімєж Бончковський охарактеризував як нову Хмельниччину (курсив наш)" [24].
Подібну думку висловлювала і Марія Домбровська, називаючи політику ревіндикації на Волині "безумством", за яке Польща "дорого заплатить" [25].
І, зрештою, батько професора Тадеуша Хшановського, реагуючи на знищення православних храмів поблизу Грубешова, пророчо висловив думку, що "нас (поляків) тут русини безжально винищать, без жодного милосердя винищать", адже "вони цього ніколи не пробачать нам"[26].
Зазначена проблема тісно пов'язана із питанням причин та обсягів залучення православного селянства Волині до "деполонізаційної акції" УПА.
Польські дослідники неодноразово висловлювали обвинувачення на адресу українських істориків, стверджуючи, що саме вони вигадали ідею "стихійного селянського повстання", аби виправдати дії ОУН та УПА, таким чином знявши з них відповідальність за злочини, вчинені на Волині.
В якості джерела для концепції "селянського бунту" професор Мотика цитує фрагмент з інтерв'ю, яке дав останній командувач Української повстанської армії Василь Кук.
У цьому документі Кук, серед іншого, зазначив, що "на початковому етапі УПА не виступала ініціатором акцій проти поляків; ми спостерігали стихійні протестні дії українського населення.... часто з використанням сокир, кос та вил.... Це була відповідь селян на роки образ і приниження" [27].
Однак варто зазначити, що Кук не став першим, хто звернув увагу на особливості розвитку подій у Волині.
У 1985 році відомий публіцист Богдан Скарадзінський (Казімєж Подляський) у своїх статтях в опозиційній пресі звернув увагу на активну участь православних селян з Волині в антипольських акціях [28].
П'ять років потому, у своїх спогадах "Каїнові дні", колишній капітан та командир округу АК Здолбунів Вінцентій Романовський розкрив причини, чому "навесні 1943 року багато українських селян залишали свої домівки (...) з ножем у руці". Він також звинуватив у вбивствах своїх польських сусідів численні православні селяни, які "захоплювалися спостереженням за чужими стражданнями і отримували задоволення, завдаючи шкоду".
Першим польським вченим, який висловив думку, що в Волині восени 1942 - на початку 1943 року застосовувалася не вогнепальна, а "сільська" зброя, така як сокири, коси, вила та ножі, став дослідник лівих рухів Збіґнєв Марцін Ковалевський[31].
Як можна помітити, В. Кук не висловив нічого оригінального чи суперечного в порівнянні з думками польських авторів.
Проте професор Мотика зазначає, що "дослідження подій... не підтверджує цю версію", адже "перше масове вбивство польського населення в селі Паросля (Сарненський повіт, 9 лютого 1943 року) вже носило організований характер і стало результатом дій бандерівської ОУН" [32].
Це твердження звісно потребує перевірки й уточнення. Перш за все, слід пам'ятати, що розвиток "подій" розпочався восени 1942 року. До весни 1943 року на Волині було вбито близько 800 поляків - переважно осіб, які працювали в німецькій сільськогосподарській та лісовій адміністрації, тобто тих, хто через своє становище "часто (...) діяв проти інтересів місцевого українського населення" [33].
Відповідно (згідно зі звітами штабу Армії Крайової з Гречки - Волині), взимку 1943 року місцеве православне населення взяло "значну участь" у вбивствах осіб польської національності[34].
Крім того, у Горохівському районі більшість нападів на поляків, як показує практика, були "ініційовані сільськими головами та їхніми секретарями", що свідчить про участь місцевої цивільної адміністрації[35]. Аналогічна ситуація спостерігається і щодо вбивства в селі Паросля.
Нещодавні дослідження, що ґрунтуються на архівних матеріалах та свідченнях очевидців, дозволяють зробити висновок, що цей масовий злочин був організований сільськими структурами Поліської Січі під керівництвом отамана Тараса Бульби-Боровця. Безпосередніми виконавцями вбивства приблизно 150 польських цивільних осіб, серед яких були жінки, діти та літні люди, стали "парубки з Білятичів, Бутейок, Ромейок та інших сусідніх сіл", яких бульбівське командування скликало "на маневри".
Таким чином, теза про те, що саме з масових убивств у Парослі почалася геноцидна антипольська акція ОУН-Б не відповідає дійсності.
Німецький аспект
Нарешті, коли говорять про Волинь'43, то зазвичай обходять мовчанкою питання відповідальності за волинські злочини гітлерівської Німеччини та СРСР, зосереджуючись виключно на українцях.
Тимчасом саме Друга світова війна та її почергові епізоди (напад Третього Райху на Польщу, агресія совєтів, совєтська окупація, німецько-совєтська війна, німецька окупація) виконали роль "криголама", що торував шлях наступній польсько-українській різні.
Друга світова війна, яка стартувала 1 вересня 1939 року, знищила "довоєнний лад" і призвела до дестабілізації Волині, де насильство перетворилося на звичне явище в повсякденному житті.
Окупантам, які змінювали один одного, вдалося знищити міжвоєнні "польські порядки", але вони зовсім не прагнули створити для волинського населення умови миру, стабільності та безпеки.
Польський історик і політолог Тадеуш Анджей Ольшанський пише, що "на селі забракло поліції. Колишню державну поліцію ліквідували совєти, а та "поліція", яку організовували німці, - це були допоміжні військові формування. Боротьба із злочинністю не входила до її повноважень, а тим більше цим не займалася німецька влада. Тому поширюється бандитизм, тим небезпечніший, що кожен міг дістати собі вогнепальну зброю, а маючи її - вбивав при найменшому спротиві. Отже, спокуса використати воєнний хаос для зведення родинних чи сусідських порахунків була велика, а що конфлікти часто спостерігалися між представниками різних національностей, то такі вбивства випадало трактувати як прояв політичного терору" [37].
Детальніший аналіз німецької політики на Волині представлено в документі польського підпілля "Українська справа".
Автор зазначає, що основою для насильницьких дій стала моральна атмосфера, яку створили німецькі окупанти. Це виявлялося в масовому знищенні євреїв, впровадженні жорстокого принципу колективної відповідальності місцевих мешканців за радянські диверсії, безжальних знущаннях над невинними людьми, жінками, старшими людьми та дітьми, а також у підпалах і руйнуванні сіл і хуторів. Всі ці дії призводили до втечі населення, особливо молоді, в ліси, що, в свою чергу, підживлювало різні банди, які часто виникали без чіткої мети, лише з надією пережити важкі часи.
До цього слід додати те, що окупант послуговувався допоміжною поліцією, до якої рекрутувалися найгірші елементи місцевого населення, які проходили в німецьких культуртрегерів вишкіл у щонаймерзенніших способах поведінки з людиною, не пошануванні людської гідності і жорстокого нехтування людським життям - не лише окремої особи, а й цілих суспільних груп, як це було з євреями.
А на додачу до всього окупант, "з повним усвідомленням своєї сатанинської роботи, використовує допоміжну поліцію одної національної групи проти другої і навпаки, та ще й поширює цю ганебну систему на цивільну адміністрацію і господарські служби" [38].
Вирішення конфлікту, руйнування довоєнної системи, перетворення насильства та злочинів на звичне явище, відсутність гарантій безпеки для жителів окупованих регіонів, а також провокації проти українців і поляків — це контекст волинських злочинів, за які в першу чергу відповідальний Третій Райх.
На практичному рівні однією з головних цілей німецької політики, згідно з полковником Бомбінським, було, зокрема, зруйнування осередків самооборони польського населення, "використовуючи для цього українську селянську масу" [39].
Додатково, польська історична наука "ігнорує" вплив радянських факторів на події, що відбувалися на Волині в період зими та літа 1943 року[40].
Союзний фактор
Однією з можливих причин такого становища є те, що серед польських істориків сформувалася думка, що враховуючи явну ворожість УПА до польської нації, провокації з боку Радянського Союзу були зайвими.
Вони також стверджують, що немає конкретних даних (наприклад, назв сіл і дат їхньої пацифікації) щодо цього питання[42]. Тому ця проблема не аналізується, наприклад, в публікаціях професора Мотики[43].
Більше того, доктор Лукаш Адамський з Центру діалогу імені Ю. Мєрошевського під час публічної дискусії з В. В'ятровичем зазначив, що в наявних йому російських архівах відсутні дані про які-небудь заплановані або втілені радянські провокації, які могли б спровокувати збройний конфлікт між українцями та поляками.
Він також підкреслив, що, за свідченнями червоних партизанів, совєти самі були шоковані масштабами насильства і жорстокістю масових вбивств поляків українцями на Волині [44].
Зосереджуючи увагу на основній проблемі, варто зазначити, що на початковому етапі в північно-східній частині Волині спостерігалася концентрація радянських партизанських і диверсійних підрозділів. Причина цього розташування була очевидною – в цьому регіоні "досить щільно розташовані... комуністичні організації".
Відповідно, наприкінці 1942 року інформатори польської конспірації помітили "відтік радянських партизанів у північно-східному напрямку" з південних районів Волині. В результаті між річкою Случ і колишнім польсько-радянським кордоном в Сарненських лісах постав т. зв. "партизанський край".
Спочатку (літо 1942 року) тут з'являються парашутисти полковника НКВС Дмитра Медведєва, з часом прибуває ще один "отряд" партизанів капітана Івана Шитова та інші[45].
Таким чином, наприкінці 1942 - на початку 1943 року в північній частині Волині на основі розгалуженої організаційної мережі "розгорнулася комуністична акція" [46], а до кінця 1943 року чисельність "червоних" партизанів й підпільників за різними оцінками становила тут від 10 до 30 тис. осіб[47].
Що більше, у лютому 1943 року польсько-радянські відносини на міжурядовому рівні загострилися. Формальним приводом стала публікація в газетах "Радянська Україна" та "Правда" статті Олександра Корнійчука - письменника і публіциста, майбутнього міністра закордонних справ УРСР, який звинувачував польський уряд у Лондоні в імперіалістичних прагненнях завоювати Україну аж до Дніпра.
25 лютого 1943 року польська сторона оприлюднила декларацію у відповідь на заяви Корнійчука, в якій його твердження про нібито польсько-радянський кордон по Дніпру були визнані неприйнятними. У цьому документі також підкреслювалося, що Польща не має наміру відмовлятися від кордонів, що діяли до 1 вересня 1939 року.
1 березня 1943 року агентство ТАСС опублікувало офіційну заяву радянського уряду у відповідь на декларацію польського уряду від 25 лютого. У ній польський уряд звинувачувався у проведенні імперської політики на сході, писалося про "історичні права українського і білоруського народів на возз'єднання в межах своїх національних кордонів" і т.д. [48].
Отже, автор "Української справи" акцентує увагу на тому, що "масові вбивства поляків почалися лише після публікації комюніке ТАСС" [49]. Варто зазначити, що це відбувалося на фоні "антипольської пропаганди з боку радянських властей" [50].
Наведені вище свідчення очевидців і учасників подій підтверджують також інші доповіді про польську конспірацію на Волині.
У одному з документів зазначається, що масові вбивства та розграбування польського майна розпочалися в березні 1943 року. Автор звіту вважає, що цьому явищу сприяла втеча приблизно 4 тисяч українських міліціонерів, які залишили службу та сховалися в лісі [51].
Ця втеча значно посилила сили вже існуючої УПА і водночас активізувала антипольські дії.
Проте питання щодо так званої "української міліції", яка діяла під контролем німців, залишається нез'ясованим до кінця. Тому доцільно розглянути особливості функціонування української міліції в цей період.
У звіті польського підпілля з липня 1943 р. читаємо: "Совєти виховали українську молодь, яка творила міліцію під час радянської окупації, яка потім майже в повному складі становила міліцію під німецькою окупацією, і яка, нарешті, кинула клич до руху (антипольського) та очолила банди, що вбивали поляків" [52].
"В міліції, - читаємо в іншому рапорті, - були зосереджені найгірші елементи, здатні на все, а більш свідоме місцеве населення намагалося уникнути обов'язку бути мобілізованим до міліції. Міліцію ненавиділи за нелюдське ставлення до населення незалежно від національності" [53].
Отже, можна з великою впевненістю стверджувати, що у недавніх подіях важливу роль відіграли провокації з боку радянських сил [54].
Відповідно до даних з Польщі, Німеччини та України, радянські сили мали суттєвий вплив на формування "польської" політики УПА, інтегруючи до її структури велику кількість колишніх червоних офіцерів, які взяли під контроль командування підрозділів УПА.
Як зазначала активістка ОУН Марія Савчин, відома під псевдонімом "Марічка", енкаведисти залишили в західноукраїнських областях агентів, які маскувалися під дезертирів. Це були радянські офіцери, які вільно спілкувалися українською мовою. Вони змогли переконати націоналістичне керівництво у своїй готовності боротися за "незалежну Україну". Внаслідок цього багато з них стали командирами різних підрозділів УПА, оскільки мали військовий досвід і довели свою ефективність у боях проти німецьких військ.
За словами автора звіту польського підпілля, "це неодноразово ставало підставою для висновків, що українськими бандами можуть керувати більшовицькі сили" [57]. Подібні погляди висловлювала також німецька сторона. У доповідній записці генерального комісара Волині та Поділля в Рейхскомісаріаті "Україна" від 30 квітня 1943 року зазначалося: "Є підстави вважати, що деякі з українських націоналістичних груп можуть отримувати підтримку з Москви" [58].
У польських архівах зберігається значна кількість даних про вплив радянського фактора на події Волинської трагедії.
Ось один з уривків: "Відповідальність за польську кров, що пролилася на Волині, в першу чергу покладається на радянську політику. Вбивства розпочалися і досягли найвищого рівня жорстокості саме в тих регіонах, де комуністичний вплив був найбільш помітним ще до початку війни".
Продовжуючи, можна стверджувати, що "знищення польського населення" діяло "виключно на користь радянських сил", оскільки створювало умови для радянської окупації, спрощуючи цей процес. Присутність поляків на Волині могла б стати підставою для територіальних вимог з боку Польщі.
Без сумніву, ця гіпотеза вимагає додаткового наукового вивчення.
Отже, в польській історичній науці фактично бракує досліджень, які могли б висвітлити складний характер подій у Волині в 1942-1944 роках. Тут панує гранд-наратив, представлений професором Мотикою, згідно з яким так звана "деполонізаційна акція" в цих регіонах була задумана, організована і втілена в життя однією політичною силою - Організацією Українських Націоналістів (з 1940 року - ОУН-Б) та її військовим формуванням, Українською Повстанською Армією.
Натомість документи польської конспірації, зокрема Делегатури уряду на Край і командування Армії Крайової, свідчать про те, що ситуація на цих теренах у роки Другої світової війни була дуже неоднозначною, а інспіраторами процесу "очищення" Волині від її польського населення виступали не лише українські націоналісти різних відламів, але й совєти, німці та кримінальні елементи.
Отже, ми вважаємо, що українським і польським історикам слід зосередити свої зусилля не на безрезультатних "дискусіях", а на глибшому аналізі та переосмисленні вже відомих архівних матеріалів, а також на пошуку нових авторитетних джерел. Це дозволить без емоційних упереджень створити об'єктивний образ причин і розвитку трагічних подій, що відбувалися в колишньому Волинському воєводстві під час гітлерівської окупації.
I apologize, but it seems that you haven't provided any text for me to work with. Please share the text you would like to make unique, and I'll be happy to assist you!
1. G. Motyka, From the Volhynian Massacre to Operation "Vistula": The Polish-Ukrainian Conflict 1943-1947, Kraków 2011; the same author, Attitudes Towards the Polish-Ukrainian Conflict from 1939 to 1953 Based on Ethnic, State, and Religious Affiliation [in:] The Melting Pot of Nations. Social and Ethnic Relations in the Former Eastern Territories of the Commonwealth 1939-1953, ed. K. Jasiewicz, Warsaw-London 2002; the same author, Ukrainian Partisans 1942-1960, Warsaw 2006; the same author, Volhynia '43: A Genocidal Purge - Facts, Analogies, Historical Politics, Kraków 2016; the same author, The Volhynian Crime of 1943 and the Myth of Popular Uprising, "Dzieje Najnowsze" 2016, no. 1, and others.
2. M. Zajączkowski, Ukraińskie podziemie na Lubelszczyźnie w okresie okupacji niemieckiej 1939-1944, Lublin - Warszawa 2015; його ж, Pod znakiem króla Daniela. OUN-B i UPA na Lubelszczyźnie 1944-1950, Warszawa 2016.
3. E. i W. Siemaszko, "Ludobójstwo dokonane przez ukraińskich nacjonalistów na polskiej ludności Wołynia w latach 1939-1945," tomy 1-2, Warszawa 2000; ci sami autorzy, "Mordy ukraińskie na Wołyniu w czasie II wojny światowej," w: "Europa nie prowincjonalna. Przemiany na obszarach wschodnich dawnej Rzeczypospolitej (Białoruś, Litwa, Łotwa, Ukraina, wschodnie granice III Rzeczypospolitej Polskiej) w latach 1772-1999," redakcja K. Jasiewicz, Warszawa-Londyn 1999; E. Siemaszko, "Bilans zbrodni," "Biuletyn Instytutu Pamięci Narodowej" 2010 oraz inne.
6. R. Pomarańska, From Conflicts to Massacres: The Poles and Ukrainians in the Borderlands of the Second Polish Republic, Radzymin - Warsaw 2022.
7. R. Torzecki, Polacy a Ukraińcy. Kwestia ukraińska w okresie II wojny światowej w granicach II Rzeczypospolitej, Warszawa 1993; ten sam autor, Przyczyny oraz konsekwencje polsko-ukraińskiego konfliktu podczas II wojny światowej, [w:] Dzieje Najnowsze 1993, nr 3.
8. W. Filar, Przed Akcją Wisła był Wołyń, Warszawa 1997; його ж, "Burza" na Wołyniu". Z dziejów 27 Wołyńskiej Dywizji Piechoty Armii Krajowej. Studium historyczno-wojskowe, Warszawa 1997; його ж, Wołyń 1939-1944. Eksterminacja, czy walki polsko-ukraińskie, Toruń 2003.
9. A.L. Sowa, "Polish-Ukrainian Relations from 1939 to 1947: An Overview of the Issues," Kraków, 1998.
10. І. Ільюшин, ОУН-УПА і українське питання в роки Другої світової війни (в світлі польських документів), Київ 2000; його ж, Протистояння УПА і АК (Армії Крайової) в роки Другої світової війни на тлі діяльності польського підпілля в Західній Україні, Київ 2001; його ж, Волинська трагедія 1943-44 рр., Київ 2003; його ж, Українська повстанська армія і Армія Крайова. Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.), Київ. 2009; I. Iljuszyn, UPA i AK konflikt w Zachodniej Ukrainie, Warszawa 2009; його ж, ZSRR wobec ukraińsko-polskiego konfliktu narodowościowego na Ukrainie Zachodniej w latach 1939-1947, Warszawa 2017.
11. В. В'ятрович, Друга польсько-українська війна: 1942-1947, Київ 2012; його ж, За лаштунками "Волині-1943": невідома польсько-українська війна, Харків 2016.
12. І. Патриляк, "Піднімайся та борись! Слухай і вір...": українське націоналістичне підпілля та повстанський рух у період 1939-1960 років, Львів, 2012; той же автор, "Перемога або загибель. Український визвольний рух у 1939-1960 роках", Харків, 2015.
13. B. Hud, Ukraińcy i Polacy na Naddnieprzu, Wołyniu i w Galicji Wschodniej w XIX i w pierwszej połowie XX wieku, Warszawa 2013; wydanie drugie, poszerzone i uzupełnione, Warszawa 2018; wydanie trzecie, uzupełnione, Warszawa 2024; його ж, Od unii lubelskiej do rzezi wołyńskich. Cztery eseje o historii polsko-ukraińskiej, Warszawa 2024; Б. Гудь, З історії етносоціальних конфліктів. Українці й поляки на Наддніпрянщині, Волині й у Східній Галичині в ХІХ - першій половині ХХ ст.., Харків 2018; його ж, Від Люблінської унії до волинських масакр. Чотири есе про українсько-польську історію, Київ 2024.
14. О. Каліщук, Волинь' 43: історіографічне пізнання і криве дзеркало пам'яті, Львів 2020.
15. Згідно зі спогадами Д. Шумука, у 1935 році в ковельській в'язниці в перебувало близько 200 політичних в'язнів, з яких тільки четверо належали до ОУН, решта були заарештовані за комуністичну діяльність, див.: Д. Шумук, Пережите і передумане. Спогади і роздуми українського дисидента-політв'язня з років блукань і боротьби під трьома окупаціями України (1921-1981), Детройт 1983, с. 79.
16. Zbiory Specjalne Biblioteki Uniwersytetu Warszawskiego (ZS BUW), sygn. 2131. Raport z Hreczki do dnia 20.IV.1943 r., k. 10. W najnowszym raporcie z Hreczki wskazuje się, że anarchia "na tle sympatii radzieckich... rozprzestrzenia się na Polesiu i wpływa na nastroje w Holsztynie", tamże, sygn. 2134. Materiały BIP KG AK dotyczące Okręgu Wołyń. Kwestia ukraińska w lipcu 1943 r., k. 40.
17. Zob.: Rzeź wołyńska oraz jej kulminacyjny moment: krwawa niedziela 11 lipca 1943 roku, autorstwa Ireniusza Dańko, opublikowane 7 lipca 2016, dostępne pod linkiem: https://gazetakrakowska.pl/rzez-wolynska-i-jej-apogeum-krwawa-niedziela-11-lipca-43/ar/c15-10381365 [data dostępu 20.01.2024].
18. М. Колодзінський, "Військова доктрина українських націоналістів", Київ, 2019, с. 186.
19. Ставлення до неї викликало багато критики. Наприклад, націоналістичний активіст та засновник українського підпілля в Донбасі під час Другої світової війни Євген Стахів називав Михайла Колодзінського "українським імперіалістом". Див.: "Інший" націоналіст Роман Кабачій, 17 липня 2009 року, https://tyzhden.ua/inshyj-natsionalist/ [дата звернення 09.10.2024].
20. G. Motyka, in his work "Od rzezi wołyńskiej..." (pp. 124-125), provides insights on the subject. For additional context, see G. Hryciuk's "Przesiedleńcy..." published in Kraków in 2023, particularly on page 56.
21. I. Патриляк, О. Пагіря, "Військова конференція ОУН (Б) 1942 року та розробка планів щодо формування українських збройних сил", у журналі "З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ", випуск 1-2, Київ, 2008, сторінки 506-508.
22. М. Колодзінський, "Воєнна доктрина...", стор. 139.
23. Profesor Grzegorz Motyka stwierdził, że zbrodnia wołyńska została świadomie przedstawiona w kontekście kozackim, Mateusz Zimmerman, 17 października 2016 r., https://wiadomosci.onet.pl/tylko-w-onecie/prof-grzegorz-motyka-zbrodnie-na-wolyniu-celowo-ubrano-w-kozackie-szaty/pf4jfp [data dostępu 06.10.2024].
26. T. Chrzanowski, Poblask łun, "Tygodnik Powszechny" 1981, № 38, с. 5. Підтвердження цього сумного передбачення можна знайти в есеї графа Євстахія Свєжавського, який з'явився в лондонських "Wiadomościach" на початку 1960-х років. Автор влучно представив цей непомітний зв'язок між руйнуванням православних храмів на Люблінщині в міжвоєнний період і вбивствами польських сусідів українським православним населенням під час Другої світової війни, див.: E. Swieżawski, Ani gudzika, "Wiadomości" 1962, № 21, 26 травня.
29. В. Романовський згадував: "...Бандерівському рухові сприяла більшість українського суспільства. Можливо, тому, що випала можливість виплеснути гнів за реальні та уявні кривди й приниження", W. Romanowski, Kainowe dni, Warsawа 1990, с. 76.
30. Там же, стр. 74.
31. Zob.: Z.M. Kowalewski, Kwestia Polska w powojennej strategii Ukraińskiej Powstańczej Armii, [w:] Ukraińska myśl polityczna w XX wieku. Materiały z międzynarodowej konferencji naukowej zorganizowanej przez Instytut Historii Uniwersytetu Jegiellońskiego i Fundację św. Włodzimierza Chrzciciela Rusi Kijowskiej w Krakowie 28-30 maja 1990, pod redakcją Michała Pułaskiego, Kraków 1993, s. 196.
32. G. Motyka, Od rzezi..., s. 132. Zgodnie z opinią Motyki, "zawsze (...) za masakrą Polaków stali banderowcy". Zobacz: To była zaplanowana rzeź. Rozmowa z prof. Grzegorzem Motyką z okazji rocznicy zbrodni wołyńskiej, Marian Turski, Jagienka Wilczak, 11 lipca 2016 r., dostępne pod adresem: https://www.polityka.pl/tygodnikpolityka/klasykipolityki/1754802,1,to-byla-zaplanowana-rzez.read [data dostępu 16.10.2024].
33. Zob.: R. Torzecki, Polacy i Ukraińcy. Kwestia ukraińska w okresie drugiej wojny światowej na obszarze II Rzeczypospolitej, Warszawa 1993, s. 259.
34. Для детальнішої інформації дивіться: Б. Гудь, З історії етносоціальних конфліктів, с. 372--375. Як зазначав В. Романовський, на початковому етапі "напади відбувалися лише вночі. У випадках, коли в них брали участь жителі тих же сіл, вони забруднювали свої обличчя сажею або надягали саморобні маски з паперу", W. Romanowski, Kainowe dni, с. 75, 77.
35. Adam Bienia Archive. Nationality Records (1942-1944). Edited, with an introduction and annotations by J. Brzeski and A. Roliński, Kraków 200, p. 147.
36. Z. Grzesiakowa, *Między Horyniem a Słuczą*, Warszawa 1992, s. 297-298, 301, 307; *Dokumenty zbrodni wołyńskiej*. Tom 1, Warszawa - Lublin - Tarnobrzeg 2023, s. 97, 151; ZS BUW, sygn. 2131. Materiały BIP KG AK dotyczące Okręgu Wołyń. Raport z Hreczki do 20. IV. 1943 r., k. 10; E. i W. Siemaszko, *Ludobójstwo dokonane...*, s. 1009; А. Бринский, *По ту сторону фронта. Воспоминания партизана*, Горький 1966, с. 259 i dalsze.
37. T.A. Olszański, "Polish-Ukrainian Conflict 1943-1947," published in the independent cultural journal "Jі," issue 20/2001, available at http://www.ji.lviv.ua/n20texts/pol/olszan-pol.htm [accessed 06.08.2023].
38. Посмотрите: "Zeszyty Historyczne", 1985 год, выпуск 71, страница 144.
39. ZS BUW, sygn. 2131. Dokumenty BIP KG AK związane z Okręgiem Wołyń. Raport z Hreczki, k. 15.
40. Для отримання більш детальної інформації з цього питання зверніться до роботи О.М. Каліщука "Радянський вплив на загострення українсько-польського конфлікту під час Другої світової війни", опублікованої у журналі "Гілея: науковий вісник" у 2013 році, номер 72, сторінки 142-146. Доступно за адресою: http://nbuv.gov.ua/UJRN/gileya_2013_72_27 [переглянуто 12.07.2017].
43. Ґ. Мотика рішуче відкидає вплив на події Волині 1943 року радянської пропаганди та провокацій, див.: G. Motyka, Wołyń '43. Ludobójcza czystka - fakty, analogie, polityka historyczna, Kraków 2016, s. 104-105.
44. Див.: "Історична правда" за участю Вахтанга Кіпіані. Тема: Волинська трагедія. Доступно за посиланням: http://zik.ua/tv/video/93671 [остання перевірка 09.07.2017].
45. Hermaszewski zdołał uniknąć śmierci podczas wołyńskiej rzezi, http://kresy.pl/kresopedia/jak-hermaszewski-ocalal-z-wolynskiej-rzezi/ [dostęp 17.08.2017]; А. Мухаровська, Działalność radzieckich oddziałów partyzanckich na Wołyniu w latach II wojny światowej, "Historyczne studia Wschodnioeuropejskiego Uniwersytetu Narodowego imienia Lesi Ukrainki" 2014, nr 11-12, s. 98-99.
46. Kwestia ukraińska, "Zeszyty historyczne" 1985, nr 71, s. 142. Wsparcie dla tej inicjatywy wśród ludności Polesia na Wołyniu tłumaczyli "czerwoni" partyzanci, wskazując na to, że większość mieszkańców była uboga, a ich życie miało poprawić się w okresie radzieckim w latach 1939-1941. A.Ю. Сухих, Konflikt pomiędzy radzieckimi partyzantami a ukraińskim ruchem oporu w Wolyniu podczas niemieckiej okupacji (1941-1944), Praca na stopień kandydata nauk historycznych, Ostróg 2019, s. 63-64.
47. Див.: Ю. Сорока, У роки воєнного лихоліття // Волинь моя. Журнал Міжнародного громадського об'єднання "Волинське братство". Випуск четвертий, Київ 2004, с. 102, пор.: Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Волинська область, Київ 1970, с. 38.
48. "Известия", 1943, выпуск 50 (8043), от 2 марта, с. 4; см. также: S. Żurek, "Banderowski stempel na wołynskiej rzezi", доступно по ссылке: http://wolyn.org/index.php/publikacje/880-banderowski-stempel-na-woyskiej-rzezi [последний доступ 15.08.2017].
49. Sprawa ukraińska..., s. 144.
50. ZS BUW, sygn. 2131. Materiały BIP KG AK dotyczące Okręgu Wołyń. Raport z Hreczki do dnia 20.IV.1943 r., k.10.
51. AAN, reference number 203/XV-42. Armia Krajowa. Lwów District Command. Volhynian Massacres, folio 82; same source, reference number 202/III/121. Delegation of the Government in the Country. Information and Press Department. Eastern Section. Situation in Volhynia (April 1943), folio 142.
52. W tym samym miejscu, sygn. 202/III/121. Delegatura Rządu na Kraj. Departament Informacji i Prasy. Sekcja Wschodnia. O zabójstwach Polaków, lipiec 1943 r. Wołyń, str. 375.
53. Ibid., Sytuacja na Wołyniu (kwiecień 1943), str. 142.
54. У тому ж місці.
55. AAN, numer 203/XV-42. Analiza polityczno-wojskowa sytuacji w Małopolsce Wschodniej w kontekście niedawnych wydarzeń, 22 lutego 1944, str. 47.
56. Савчин М., Тисяча шляхів (Спогади), Торонто-Львів, 1995, с. 213.
57. AAN, sygn. 203/XV-42, с. 47. Члени кременецької громади з Варшави, розповідали одному з авторів цієї статті, що взимку 1943 р. були свідками таємних зустрічей функціонерів НКВС та їхніми агентами в УПА в Кременці.
58. Украинские националистические организации в годы Второй мировой войны. Документы: в 2 т. Т. 1: 1939-1943, Москва 2012, с. 618.
59. AAN, reference number 202/III/121, page 375; ZS BUW, reference number 2131, report fragment, dated around August 27, 1943, page 15a.
#Євреї #Друга Польська Республіка #Адольф Гітлер #Україна #Східна Православна Церква #Більшовики #Радянський Союз #Львів #Російська мова #Харків #Нацистська Німеччина #Північна та Південна Америка #Польська мова #Українська мова #Доктрина #Варшава #Військова окупація #Німці #Польща #Поділ Польщі #Краків #Повстання. #Олександр Корнійчук #Річ Посполита #Галичина (Східна Європа) #Організація Українських Націоналістів #Польський народ #Волинь #Ліс #Волинське воєводство (1921-1939) #Партизани (військо) #Міжвоєнний період #Юзеф Пілсудський #Західна Україна #Українська повстанська армія #Організація українських націоналістів революційна #Історіографія #Володимир В'ятрович #Масові вбивства поляків на Волині та у Східній Галичині #Армія Крайова #Міліція #Василь Кук #Конспірація #Тарас Бульба-Боровець #Горохівський район #Сарненський район #Семен Будьонний #Грубешів #Дмитро Медведєв
