83 роки тому в самому серці Миколаєва нацисти виконали страту підпільників Шури та Віті. Які моменти їхньої історії є дійсністю, а які – вигаданими наративами радянської пропаганди?

5 грудня 1942 року в центрі Миколаєва нацисти повісили двох молодих хлопців — Шуру Кобера та Вітю Хоменка. Про їхню трагічну долю писали в шкільних підручниках, у радянський період створювали фільми, а в місті було встановлено пам'ятник "героям-піонерам". Ця подія відбулася 83 роки тому. Але що в цій історії є правдою, а що — продуктом пропагандистських наративів?

У "МикВісті" згадують про двох відомих підлітків з Миколаєва.

Інформації про Шуру та Вітю в інтернеті предостатньо. Проте ми обрали інший шлях і вирушили туди, де їхні історії передаються з покоління в покоління — в музей.

В рамках експозиції музею, що охоплює різні етапи Другої світової війни, передбачено окремий стенд, присвячений внеску молодих людей. Ці підлітки, незнайомі один з одним, мали великі мрії та надії на краще майбутнє.

Віктор Хоменко навчався у нинішній гімназії №1 імені Аркаса. На початок війни йому було 14. Його описують як активного і непосидючого хлопця. У школі існував невеликий музей, де зберігалися його речі, але будівля була зруйнована у 2022 році.

Олександр Кобер навчався у школі №12, займався музикою і, за спогадами, мав тиху, поетичну натуру.

"Вітя завжди мріяв про море, його думки були повністю присвячені цій ідеї — стати моряком. А Шура вражав усіх своїм неймовірним виконанням на скрипці," — поділилася завідувачка Миколаївського військово-історичного музею Інна Сосюк.

Але мрії дітей не здійснилися — 22 червня 1941 року розпочалася війна. Уже в серпні німецькі війська захопили Миколаїв, і місто опинилося під їх контролем на довгих 2,5 роки. Сім'я Хоменків шукала можливість виїхати, але втеча виявилася неможливою. Коли вони доїхали до Херсону, з'ясувалося, що шлях був заблокований.

Окупацією Миколаєва керувала 11-а гітлерівська армія групи "Південь", слідом зайшла поліція безпеки і каральні підрозділи. Уже на четвертий день на кладовищі розстріляли понад 4 тисячі євреїв.

У місцевості Темвода німецькі війська створили концентраційний табір для військовополонених під назвою "Шталаг-364" — це було одне з найжахливіших місць в окупованому Миколаєві. Кобер, наражаючи себе на небезпеку, почав доставляти їжу та медикаменти до табору, розповідає Інна Сосюк. Його вчинки не залишилися непоміченими: члени підпілля звернули увагу на хлопця і передали інформацію Павлу Защуку.

У той період Хоменко отримує можливість працювати в польовому військовому госпіталі, який належав німцям. У школах того часу німецька мова викладалася, і Вітя вільно нею володів. Це стало для нього великою перевагою, адже він міг чути всі розмови фашистів — від імен та прізвищ до номерів підрозділів. Згодом хлопець опиняється в їдальні гестапо.

За часи окупації у Миколаївській області існувало понад 100 підпільних організацій. Шура і Вітя потрапили у розвідгрупу Андрєєва-Палагнюка у 1942 році, який потрапляє у місто і організовує низку конспіративних квартир.

В липні група Палагнюка отримує важливі дані про місця дислокації фашистів та перекидування військ на Східний фронт, але звʼязку з Москвою не було -- з ладу вийшла рація. Приймають рішення відправляти з Миколаєва звʼязківців.

Тут виникає складна ситуація: хто ж ухвалив рішення про те, щоб відправити двох дітей через райони, що знаходяться під окупацією?

Історики повідомляють, що зустріч між Шурою та Вітою відбулася в одній із таємних квартир Палагнюка. Він був упевнений, що Кобер, якого вже добре знав, впорається з будь-яким завданням, але йому необхідний був надійний партнер у боротьбі. Їх представили один одному і визначили мету.

"Було спекотне літо. Жодних уроків, лише відпустка. Діти абсолютно не могли привернути уваги, їх ніхто не контролював. І Андрєєв вирішив передати інформацію через Шуру і Вітю", -- додає вона.

Миколаївські дослідники історії Тетяна Жароід-Колмагорова та Алла Тарнавська в своїй праці, присвяченій Шурі та Віті, наводять один з ймовірних спогадів учасниці підпільної організації "Миколаївський центр":

У липні 1942 року підпільники Шура та Вітя готувалися до відправлення на квартирі А.К. Лободи, що розташовувалася на Плотничній вулиці, будинок № 21. Останню ніч перед від'їздом вони провели у мене на квартирі на Херсонській вулиці, будинок № 53. Вранці до нас завітав А.В. Палагнюк. Передаючи Шурі бамбукову паличку, в якій містилися важливі відомості для Генерального штабу Червоної Армії, він попередив: "Не забувай, Шура, у цій паличці приховано багато інформації, яку ти мусиш доставити за будь-яку ціну. І якщо буде небезпека, знищ її до того, як вона потрапить до рук ворога".

Інна Сосюк висловлює сумніви щодо цього.

"Ця історія про похід з бамбуковою паличкою смішна. Ми ж навіть не Крим, щоб він тут ріс. Так, до початку війни було багато меблів з цього матеріалу, стільці... Але йти через лінію фронту по окупованим територіям...", -- посміхаючись каже вона.

29 липня 1942 року Вітя та Шура залишають Миколаїв. У них є секретні відомості. Вчителі в школі стверджували, що вони пройшли цей шлях пішки, але історики посміхаються і зауважують: "Тоді б їм знадобився рік". Насправді ж вони подорожували на попутних автомобілях, а іноді навіть користувалися німецькими ешелонами.

17 серпня підпільники долають понад 120 кілометрів і доходять до Краснодару, а за десять днів вони опиняються у Москві, де пробули місяць і мали повертатись у Миколаїв разом з радісткою Лідією Бриткіною.

"Їх доставляють літаком до столиці, де протягом місяця вони проходять навчання розвідників. Пані Інна зазначає, що Шура, кажуть, навіть встиг написати листа сюди."

Вони були скинуті з літака над Москвою. Група здійснила стрибок з парашутом поблизу села Себине на Миколаївщині 10 жовтня 1942 року. У них був значний багаж: агітаційні матеріали, боєприпаси, радіостанції та друкарські машинки. Все це вони закопали в землю і вирушили пішки до Миколаєва.

Підпільна діяльність тривала, проте ситуація в Миколаєві ставала все більш загрозливою. Хлопцям дали команду змінити місця перебування, але час був втрачений. 24 листопада гестапівці їх затримали. Допити та катування тривали довгий час. Німці прагнули дізнатися прізвища, але жоден з них не видав жодної інформації ворогу.

"Звичайно, існували документи допитів. Я вважаю, що причина полягає також у тому, що значна частина архівів досі залишається закритою. У нас є багато інформації, що підлягає секретності. Можливо, в майбутньому ми зможемо її переглянути та ознайомитися з нею. Але, як я вже зазначала, багато дорослих просто не витримували тиску і здавалися. І завжди є люди, які готові співпрацювати з ворогом, здаючи своїх, але це не той випадок", -- говорить Інна Сосюк.

5 грудня 1942 року на Базарній площі в Миколаєві, неподалік від теперішнього музичного училища, була встановлена шибениця. Страти, що проводилися під німецькою окупацією, мали відверто публічний характер та служили своєрідним видовищем: люди збиралися, щоб спостерігати. Тіла страчених залишалися на місці кілька днів, аби створити "виховний ефект".

Того дня, холодної морозної зими, до шибениці підвели декількох затриманих. Серед них були Віктор Хоменко та Олександр Кобер. У деяких згадках писалось, що перед стратою Вітя крикнув у натовп "Чекати, поки прийдуть наші". Однак Інна Сосюк каже, що цього точно невідомо.

Однак у музеї зберігається автентичний примірник листа, який Вітя адресував своїй матері, Улляні Хоменко:

Мама! Передай мне мою тужурку, свитер серый. До свидания дорогая. Привет всем!

Після виконання вироку, коли німецькі солдати розійшлися, один з мешканців Миколаєва підійшов і залишив червону кімнатну герань біля тіл юнаків.

Їхній поховання розташоване на давньому цвинтарі в Миколаєві.

У 1959 році в сквері Миколаєва встановили бронзовий пам'ятник підпільникам, що був створений за фінансової підтримки, отриманої від збору металобрухту, організованого школярами з усієї України.

У 2024 році Міністерство культури України сподівалося на рішення місцевої влади Миколаєва стосовно майбутнього пам’ятників. Йшлося про можливе виключення з реєстру та демонтаж монументів Шурі Коберу та Віті Хоменку. Проте в управлінні культури підкреслили, що ця частина історії міста не підпадає під дію закону про декомунізацію.

"Вони не були ані чекістами, ані представниками партії. Це просто герої війни, такі ж, як ольшанці-десантники. Відповідно до закону і його духу, вони повинні залишатися в суспільному просторі," -- зазначив начальник управління культури Юрій Любаров під час бесіди.

Після завершення війни, історія молодих хлопців стала елементом радянської пропаганди. Їхній образ адаптували до ідеальної концепції "героїв-піонерів": сміливі, романтичні та вірні своїй державі.

Це яскраво демонструють розповіді про бамбукову паличку з донесеннями, а також сцени переправи через Кубань на старому човні, що занурюється у воду. Дехто навіть зображував дітей-сиріт, щоб додати емоційної глибини сюжету.

У 1959 році на Ялтинській кіностудії був створений фільм, що базувався на подіях, пов'язаних із Шурою та Вітою.

Сюжет фільму має певні відмінності від історичних фактів. У перших сценах ми бачимо, як підпільники з Миколаєва захоплюють німецького офіцера на ім'я Швальдер, від якого дізнаються важливу інформацію. Далі ситуація ускладнюється: зв'язок відсутній, і їм потрібно перетнути лінію фронту, щоб доставити пакет документів до радянських військ. Проте, на відміну від реальних подій, у фільмі герої залишаються живими.

Миколаївський дослідник історії Юрій Котляр у бесіді з виданням "МикВісті" зазначив, що юні герої користувалися великою популярністю в період існування Радянського Союзу.

"Це молодші діти, які можуть бути залучені до піонерських або комсомольських організацій, і це абсолютно підходить. І не лише вони були присутніми. У практично кожному регіоні можна було зустріти молодь або навіть зовсім маленьких дітей, які виконували певні завдання. Це свідчило не тільки про всенародну участь, а й про те, що до боротьби долучилася абсолютно кожна особа. Тому ці образи органічно вписувалися в цю систему", -- зазначає Юрій Котляр.

Історик стверджує, що перехід дітей через лінію фронту є героїчним вчинком, але повернення Шури і Віті до окупованого нацистами Миколаєва він вважає злочином влади того часу щодо дітей.

"Той факт, що діти змогли перетнути лінію фронту, вражає, на мою думку. Вони принесли важливу інформацію, пройшли через небезпечну територію і залишилися на свободі, але потім їх змусили повернути назад. Це явний злочин з погляду влади. Вони вчинили справжній подвиг, зовсім не відповідний їхньому віку. Але якщо людина вийшла з окупованої зони, хто в здоровому глузді поверне її назад? Розвідники не були наївними, вони розуміли, що діти навряд чи знову опиняться в тій ситуації."

Історія Шури і Віті -- подвиг і трагедія. Двоє підлітків ризикували життям заради країни, яку знали з плакатів, шкільних уроків і розмов дорослих. Але трагедія у тому, що держава використала їхню смерть як ідеальний сюжет.

Сьогодні, коли Україна знову живе у війні, нам потрібна інша памʼять -- памʼять, що не прикрашає, а пояснює. Шура і Вітя були дітьми. І їхній подвиг не потребує фальшивої героїзації. Він потребує честності. Тільки так історія перестає бути красивою легендою -- і стає досвідом, повторення якого допускати не можна.