Алієв підкреслив, що для кримських татар, які наразі проживають у Криму, найважливішою є цінність існування.

Заступник керівника Українського інституту та правозахисник Алім Алієв пояснює, чому кримські татари, що мешкають за межами Криму, та ті, хто залишився на півострові, застосовують різні підходи у своїй поведінці.

Російська імперія послідовно знищувала корінний народ Криму упродовж століть. За кожним із цих періодів тисячі життів кримських татар, які Росія викреслила або змінила назавжди, а також стирання справжнього обличчя Криму. У травні 1944 року радянська влада здійснила примусову депортацію кримських татар з їхньої історичної Батьківщини. Майже 200 тисяч людей було насильно вивезено до Середньої Азії, на Урал і в Сибір під приводом фальшивих звинувачень у колаборації з нацистами. Чверть народу загинула у перші роки вигнання від голоду, хвороб і нелюдських умов. Їм заборонили повертатися до Криму аж до кінця 1980-х років, а їхня історія і культура були майже стерті з офіційної радянської пам'яті. Це була етнічна чистка й акт геноциду.

Після повернення до рідних країв у 1990-ті роки кримські татари розпочали процес відновлення своїх спільнот, мови та культурних традицій. Проте в 2014 році, коли Росія окупувала Крим, їх знову зробили мішенню для репресій. Анексія стала фактично актом повторного підкорення. Переслідування, арешти, зникнення активістів і спроби витіснення кримських татар відтворили імперські методи. Як і 81 рік тому, вони знову опинилися в умовах, де під загрозою не тільки їхня свобода, але й право на існування на власній землі.

Щороку 18 травня ми згадуємо трагічні події в історії кримськотатарського народу — депортацію 1944 року. Сьогодні ми також звернемо увагу на життя кримських татар у тимчасово окупованому Криму та на території вільної України. Ми свідомо обрали інший день для цієї розмови, адже важливо говорити про цей народ не лише в ключові дати, пов’язані з Кримом. Як почуваються кримські татари, які витримали на своїй землі століття випробувань, репресій, депортацій, арештів, убивств і спроби знищити їхню ідентичність? Вони й досі переживають ці випробування, відчуваючи при цьому загрозу, що їхня рідна земля, Крим, може стати предметом торгівлі у великій політичній грі на світовій арені.

Сьогодні у студії Алім Алієв -- заступник директора Українського інституту і правозахисник. Отже, як почуває себе народ, який бачить, що у світових медіа, у кабінетах влади світу йдуть розмови про те, що, можливо, Кримом доведеться пожертвувати? Я тут маю на увазі навіть не політичну сторону, а суто людську. Як почувається народ з його гідністю у такій ситуації?

Протягом одинадцяти років спілкування з мешканцями Криму, я часто чую від них одне запитання кримськотатарською мовою: "Ne vaqıt?" Це означає "Коли?". І немає потреби пояснювати, про що питають мої співвітчизники: "Коли ми повернемося?", "Коли Крим буде звільнено?" Ці запитання, безумовно, залишаються актуальними й сьогодні. Сигнали з політичної сцени, які доходять до нас зі США та інших країн, про "перегляд статусу Криму" чи "необхідність Україні змиритися з окупацією", безумовно, не додають оптимізму мешканцям Криму. Це лише посилює їхнє відчуття ізольованості перед обличчям такого масштабного виклику, як окупація.

Проте важливим порядком денним залишається питання всередині України, а саме, як політичні діячі, представники громадянського суспільства та, зрештою, самі кримські татари, які не проживають у Криму, передають цю інформацію своїм співвітчизникам. Після таких висловлювань для мене не відбувається суттєвих змін. Люди, подібні до мене, а також багато інших, хто активно працює над питаннями Криму, продовжать цю справу. Я жартую, що наша мета є досить егоїстичною — повернутися додому. Цю мету ми зможемо реалізувати лише тоді, коли Крим стане вільним, а два прапори знову з’являться на його території.

Коли з'явилася інформація про позицію американців нібито щодо визнання Криму російським, була заява Меджлісу кримськотатарського народу про те, що це неприпустимо визнавати Крим російським, і це означало б виправдання всіх злочинів, скоєних щодо корінного кримськотатарського народу в роки колоніального поневолення Криму Російською імперією, а також сьогоднішніх злочинів. Це фактично було би визнання цієї страшної несправедливості.

Голова Меджлісу кримських татар Рефат Чубаров. Фото: Getty Images.

Безсумнівно, це стосується легітимації злочинних дій. Ми розглядаємо ситуацію не лише з 1944 року, а з часів першої анексії Криму, що відбулася під час правління Катерини ІІ у 1783 році, і досліджуємо, як ці процеси тривали до сьогодні. Особисто я вважаю, що окупацію варто називати реколонізацією. Це не просто нова фаза колонізації, а ще одна спроба Росії встановити контроль над півостровом. Прояви цього процесу різноманітні: від мілітаризації населення, адже ми часто говоримо про те, як Росія постачає війська та техніку до Криму, до впливу на ідентичність, етнічний та релігійний склад місцевого населення через заміщення.

У мене перед очима стоїть картинка, коли Мустафа Джемілєв, лідер кримськотатарського народу, в травні 2014 року пробує заїхати у Крим, його зустрічають 5 тисяч його співвітчизників, але його не пускають російські прикордонники. Це була така метафора. Ти розумієш, що це, власне, оцей ланцюг, який тягнеться століттями, і ось вона ще одна депортація чи реколонізація. По суті це відмова людині жити на своїй землі. Чи правильно я розумію, що коли ми говоримо про депортацію 1944 року, правильно казати не депортація, а "сюргюнлік"? Якщо так, що це означає? Що ви вкладаєте у це?

Мустафа Джемілев. Изображение: Getty Images

Отже, термін "сюргюнлік" в українській мові означає "виселення". Це поняття, яке кримські татари використовують у контексті геноциду. Англійське слово "депортація" часто не передає всієї суті цього процесу. "Сюргюнлік" відображає саму природу геноциду, адже депортація не обмежується лише трьома днями, коли людей вивозили в товарних вагонах. Це цілих два-три тижні, протягом яких люди добиралися до Центральної Азії, Сибіру чи Уралу, де їм доводилося оселятися в так званих спецпоселеннях. Коли ми говоримо про те, що майже половина кримськотатарського народу загинула, ми маємо на увазі не лише сам факт загибелі, а й весь процес, що передував і тривав у перші роки.

Цей термін має слугувати ідентифікатором для цієї конкретної трагедії, адже Голокост асоціюється з єврейською трагедією, а Голодомор — з українською. Чи правильно я розумію, що це можна вважати в одному ряду?

Абсолютно.

Ви згадували про емоції людей на півострові та свої власні відчуття після останніх заяв. Я мала можливість послухати інтерв'ю Нарімана Джелялова з Тетяною Терен у ПЕН, де він ділився думками про те, що в Криму є люди, які втомилися і піддаються тиску окупаційної влади, але також є й ті, хто незламно тримається. Звідки у вас ця інформація? Чи підтримуєте ви зв'язок зі своїми співвітчизниками в Криму?

Для мене особисто важливо підтримувати зв'язок з людьми, які проживають у Криму. Коли ми обговорюємо Крим з різних ракурсів, не відчуваючи реальних обставин, що там відбуваються, це, на мою думку, є певною несправедливістю по відношенню до місцевих жителів. Хоча я фізично не можу відвідати Крим, мені важливо зрозуміти, чим живуть ці люди. Ми досліджуємо цю тему, проводячи експертні інтерв'ю, щоб дізнатися про цінності, потреби та уявлення про майбутнє, які мають кримчани, а також про те, як сьогодні функціонує кримськотатарська громада, і які контексти можуть бути обірвані. Слід зазначити, що кримські татари, які проживають за межами Криму, надають великого значення саморозвитку. Натомість для тих, хто живе на півострові, пріоритетом є виживання. Тому їхні стратегії поведінки суттєво відрізняються.

Сьогодні ми спостерігаємо, що багато людей на півострові тривалий час перебували в стані, схожому на режим сну у комп'ютерах, коли чекають на щось. На щастя, вони наразі не беруть активну участь у так званому політичному житті Криму і не співпрацюють з окупантами. Ми провели опитування серед людей, щоб дізнатися, як вони розуміють успіх у контексті кримськотатарської культури. Сьогодні концепція успіху в Криму змінилася. Тепер це, наприклад, підприємець, який заробляє гроші, але частину з них інвестує в підтримку кримськотатарської ідентичності через культурні та освітні проекти. Ці ініціативи часто залишаються непомітними для зовнішнього ока, але вони є основою, що підтримує цю ідентичність. Я маю на увазі саме Крим.

Другим важливим аспектом, що зазнає змін, є гендерні ролі та моделі. На сьогоднішній день голоси кримськотатарських жінок звучать дуже виразно в Криму. Чимало жінок вирішили займатися бізнесом, засновувати власні підприємства та ставати правозахисницями чи адвокатами, які захищають права людини, включаючи тих політичних в'язнів, які нині утримуються в СІЗО та тюрмах Росії та Криму. Ці зміни стали помітними.

Водночас кримські татари уважно спостерігають за нашими діями тут, а також за тим, що відбувається в Києві, як формується порядок денний для Криму. Для них особливо важливо зрозуміти, чи можуть вони розраховувати на підтримку ззовні, чи змушені покладатися виключно на власні сили. На мою думку, важливо, щоб як кримські татари, так і українське громадянське суспільство відчували цю підтримку.

Чи відчувають вони моменти, коли питання Криму сходить з порядку денного чи з українських та світових медіа? Чи вони це відчувають і як на це реагують?

Так, вони відчувають. І потім це перетворюється на звернення до нас: "Друзі, ви знаходитесь там, і ви усвідомлюєте, що під час окупації ми займаємося численними важливими справами. Але ви в Києві, Львові, в інших містах або за кордоном, будь ласка, зосередьтеся на цій темі". Наприклад, питання майбутнього статусу Криму - це те, що об'єднує кримських татар, які живуть як на півострові, так і за його межами. Однак коли йдеться про кримськотатарську національну територіальну автономію в складі України, це вимагає значних зусиль як з боку спільноти, так і в українському суспільстві загалом.

Я згадую свої подорожі до Криму, останній раз я відвідала цей регіон у 2013 році. Проте в пам'яті залишилися неприємні спогади про ворожість багатьох місцевих жителів, які походять з радянських часів. Це особливо відчувалося під час екскурсій, коли тобі говорили: "Не йдіть в цей ресторан, він кримськотатарський, краще завітайте до наших, руських, в Бахчисараї". Наріман Джелял зазначає, що з початком повномасштабної агресії напруга та репресії проти татар лише зросли. Яке це — жити під ще більшим тиском?

Що ж сталося після 2022 року? Росія почала активно застосовувати адміністративні та кримінальні санкції проти жителів Криму за звинувачення в дискредитації збройних сил РФ. Під цю норму можуть підпадати абсолютно різні особи – від молодих офіціанток в Алушті, які танцювали під українські пісні і отримали адміністративні штрафи, до тих, хто відкрито висловлює свою "неросійську ідентичність" будь-яким способом. Це все трактуватиметься як дискредитація.

В даний момент існує приблизно тисяча таких справ, які в основному проходять через адміністративні процедури. Це свідчить про те, що тиск на півострів значно посилився, оскільки після повномасштабного вторгнення стало важливо ще більше ізолювати цей регіон. Сьогодні ми отримуємо інформацію про ситуацію на півострові переважно від правозахисників, які там перебувають, а також через соціальні мережі. Однак виникає питання, наскільки ефективно ми можемо донести наші меседжі до кримчан, адже, на жаль, більшість комунікацій, які здійснює українська держава та громадські організації, спрямовані в основному на переселенців, які живуть на материковій частині.

Я зрозумів, що кримських татар мобілізують до російських збройних сил, і вони не мають можливості протестувати чи відмовитися від цього. Як це реалізується на практиці?

Кримські татари шукають способи уникнути служби в російській армії. У 2022 році, коли на півострові розпочалися перші примусові мобілізації, спостерігалася значна еміграційна хвиля. Після 2014 року знову помітно активізувався виїзд молоді, зокрема професіоналів та молодих чоловіків, які прагнули уникнути призову. Внаслідок цього, ми стали свідками нових міграційних процесів в різні країни світу: частина людей переїхала сюди, а інші вступили до лав Збройних Сил України. Ця мобілізація стала каталізатором таких змін.

Кримські татари, безумовно, не масово приєднуються до збройних сил Росії, адже усвідомлюють, що це означає воювати проти власної країни та своїх співвітчизників. Існує ймовірність, що на полі бою їм доведеться зустріти свого співнародника, що служить у Збройних Силах України. Тому вони шукають різні шляхи уникнути участі у цьому конфлікті.

Мобілізаційні хвилі мають різний характер. Коли Путін оголошує про нову мобілізацію, він звертається до людей, що проживають на окупованих територіях, а також до пригноблених народів Росії, які, на жаль, позбавлені голосу та впливу. Таким чином, Росія намагається використовувати ці народи в своїй війні, намагаючись компенсувати ті втрати, які вона не змогла завдати в радянські часи.

Які ваші враження щодо змін у відносинах між українцями та кримськими татарами після 2014 року, коли значна кількість кримських татар переїхала до Києва, Херсона та інших міст України? Які трансформації відбулися у їхніх знаннях, і як відбувався процес знайомства між цими людьми?

На правду я пам'ятаю такий момент - точку біфуркації у 2014 році, коли всі мешканці України для себе почали перевідкривати кримських татар. Мені здається, що тут відбувається зараз дуже важливий шифт, який далі продовжується, коли кримські татари від категорії "чужий", стають в категорію "свій інший". Бо чужому ти апріорі не довіряєш, ти його боїшся і не знаєш, що від нього очікувати. Про кримських татар дійсно дуже мало знали в інтелектуальних колах. Знали переважно про їжу і самозахоплення.

А кримська влада до окупації робила технологічну річ - конфлікт, який завжди був, "кримські татари і місцева влада" перенаправляли в конфлікт "кримські татари та слов'яни". Під слов'янами були і росіяни, і українці, і вірмени, і греки тощо. Таким чином створювалися ось ці точки напруги. Місцева влада брала бульдозери і знищувала самобудови кримських татар, і брала цих слов'янських чоловіків, щоб вони допомагали зачищати територію від татар.

"Свій інший" - це вже про прийняття і намагання розуміти глибше і історію, і культуру, і соціально-політичне життя, і головне - бачення майбутнього. Мені здається, що в цьому баченні майбутнього українці чим далі, тим більше розуміють, що воно в кримських татар таке ж, як в українців, тобто спільне, і що в кримськотатарській ідентичності немає цього конфлікту бути громадянином України, вважати Україну своєю Батьківщиною, і бути етнічним кримським татарином і мусульманином. При тому, коли ми зараз працюємо на закордонні аудиторії, я говорю про те, що іслам в Україні - це є автохтонна релігія, бо це релігія корінного народу. Це теж змінює оптику, бо Росія дуже часто говорить, що вона - головний друг іслама, а це трошечки змінює розуміння і деколонізує знання про Україну через такі приклади.

Ви згадали про недовіру, що тривала в українському суспільстві, і це наводить мене на думки про 2011 рік. Тоді я летіла з Києва до Симферополя, і переді мною в салоні сіли троє чоловіків у цивільному. Вже з їхніх профілів я зрозуміла, що це, скоріше за все, співробітники СБУ або представники спецслужб. Вони сиділи поруч з дипломатами, розгорнули свої папери і почали читати. Як журналіст, мені стало цікаво, з якою метою вони вирушають у цю подорож. Мені здавалося, що СБУ повинна була слідкувати за ситуацією, пов'язаною з "руським миром" та його впливом у Криму.

Я була вражена, дізнавшись, що в документах, які переглядали співробітники СБУ, йшлося виключно про кримських татар: від конфліктів і розколів до лідерства і зв'язків з Туреччиною. Це змусило мене усвідомити, що ситуація є вкрай серйозною. У той час, коли в Криму панували "родіна", Ігор Марков та фестиваль "Великоє рускоє слово", вони активно досліджували питання кримських татар. І це сталося ще у 2011 році, щоб ви розуміли. Як ви вважаєте, чому за двадцять років Незалежності України не вистачило політичної мудрості або розуміння в суспільстві, що кримські татари є нашою підтримкою в Криму?

Не було цього розуміння очевидно, бо чи була в Криму українська влада? Ні, вона була абсолютно афілійована з Росією. У Верховній Раді Криму були сепаратистські фракції й політичні рухи. Я пам'ятаю момент, коли Джемілєв у свій час говорив, що найбільша загроза для України - це існування Чорноморського флоту. На це колективному Джемілєву, тобто усім кримським татарам, відповідали, що найбільша загроза в Криму - це вони самі. Казали: "Або ви завтра, у найбільш зручний момент, відпиляєтесь і попливете до Туреччини". Це так говорять люди, які не знають історії про взаємовідносини Туреччини і Криму. У Криму була не лише Російська імперія, але й Османська, і це теж важливо враховувати. Тому я кажу - ми не були своїми.

З ситуацією в Криму все ясно. Але я маю на увазі центральну владу. Ці заяви про "від'єднання і відплив" мені повторювали народні депутати українського парламенту протягом останніх 20 років.

На мою думку, й багато президентів також дотримувалися цієї думки — дайте лише трохи більше автономії та свободи. Тому я стверджую, що в 90-х і 2000-х роках кримські татари мали змогу самостійно визначати своє життя. Українська незалежна держава відкрила двері для створення власних інститутів: політичних, таких як Меджліс і Курултай, а також культурних, освітніх і соціальних. Проте це, в певному сенсі, призвело до геттоїзації, оскільки ми залишалися в межах свого власного світу. Коли ви відвідували Крим, екскурсоводи зазвичай знайомили туристів із російським імперським спадком.

Зараз я багато публічно говорю, чому важливо відійти від образу Криму, як образу "Ласточкиного гнізда", бо це абсолютно імперський символ, який був побудований на початку 20 ст. в пику кримськотатарськості, а також умовного Ханського палацу, який будував той же самий архітектор, який побудував дуже багато всього в Москві. Тому ми зараз переосмислюємо ці всі речі. Тоді було набагато легше і зручніше було зчитати "Домик Чехова" в Ялті, ніж вимовити прізвище Номана Челебіджіхана.

Я цілком вас розумію. Ви залишалися в тіні імперської культури в Криму, так само, як і ми постійно залишалися під впливом російської імперської культури тут. Це схожі ситуації. Як кримські татари, які покинули свою батьківщину, намагаються зберегти і розвивати свою культуру? Я знаю, що ви є ініціатором фестивалю "Кримський інжир". Можете розповісти про цю ініціативу та про те, як ви зберігаєте свою культуру серед безлічі інших культур?

Кримські татари мають глибоке усвідомлення своєї корінної ідентичності. Це розуміння є надзвичайно важливим, адже в стосунках зі своєю державою ти усвідомлюєш, що ти не просто тимчасовий мешканець, а власник цієї землі, де потрібно підтримувати та розвивати свою мову й культуру. На сьогоднішній день головним викликом для кримських татар є збереження своєї ідентичності, мови й культурних традицій, а також запобігання спробам переписати історію. Навпаки, потрібно активно пропагувати кримськотатарську історію як невід’ємну частину української історії.

Я пам'ятаю на уроках у мене було три різні історії: історія Криму, України і всесвітня історія. Вони не перетинались. А додому я приходив і ще вивчав історію кримськотатарського народу від своїх родичів. Це та річ, яку сьогодні кримські татари намагаються зберегти тут. "Кримський інжир" виник з відчаю, бо мені здавалося, що не існує сучасної кримськотатарської літератури. Тобто вона десь там є, автори пишуть, але кудись в стіл, бо це нікому не цікаво. Ініціатива - це конкурс "Кримський інжир", фестиваль і антологія. Цього року ми видамо вже п'яту антологію. І цього року парадоксально, але вийде перша англомовна антологія сучасної кримськотатарської літератури в принципі. З цим у нас ще дуже багато домашньої роботи.

Те ж саме щодо збереження історичної пам'яті. Кілька років тому я запускав такий проєкт, назва якого з кримськотатарської перекладається як "коріння". Він був дуже простий. Ми просили людей в Криму до повномасштабного вторгнення брати мобільні телефони, йти з нашим історичним опитувальником до своїх бабусів і дідусів, які пережили депортацію, і фіксувати їхні розповіді. Ми зібрали більше сотні цих історій, які є зараз на сайті, для того, щоб це зберегти. Бо ця усна історія - це те, що точно потім ще ляже, я сподіваюсь, і у формуванні свідомості кримських татар майбутніх поколінь, і в справи проти імперії.

Мене охоплює відчуття безвиході, коли усвідомлюю важливість своєї культури, а інші не помічають її і стверджують, що її не існує. Це справді завдає великого болю. Чи спілкуєтеся ви своєю рідною мовою, наприклад, із мамою, тут, у Києві?

Мене дуже радує, що моя мама є викладачем кримськотатарської мови та літератури. Коли я пішов до школи, я вже краще володів кримськотатарською, ніж російською, оскільки моя бабуся суворо забороняла спілкуватися іншою мовою вдома. Проте в Києві можливості для використання цієї мови значно обмежені. Я спілкуюся кримськотатарською з батьками, інколи з братом, який мешкає тут, а також з кількома кримськими татарами. Це створює суттєву проблему. Я щиро прагну, і вважаю це завданням не лише для себе, а й для української держави, створити екосистему для вивчення та викладання кримськотатарської мови.

Євген Глібовицький зазначає, що якщо українці оволодіють сотнею фраз кримськотатарською мовою, це стане значним досягненням, а також сприятиме розвитку цієї мови. Саме тому ми вирішили зробити "Кримський інжир" білінгвальним проектом. Це не лише поезія та проза, представлені двома мовами, але й важливість перекладів. Ключовим є створення спільного простору для українських та кримськотатарських інтелектуалів, чого, на жаль, не вистачало. Ситуація ускладнюється через триваюче повномасштабне вторгнення, що унеможливлює фізичну присутність авторів на "Кримському інжирі". Проте ми отримуємо безліч творів від авторів з Криму та інших регіонів, і це для мене є найбільшою цінністю.

Чи є у Києві школа чи курси, де можуть приводити дітей вивчати кримськотатарську мову?

Існує декілька онлайн-курсів, а також одна школа, яка вважається кримськотатарською. Вона знаходиться в одному з районів Петропавлівської Борщагівки. Зараз, здається, в Новопечерській школі розпочали ініціативу щодо викладання кримськотатарської мови. Хоча такі ініціативи можуть з'являтися, важливо, щоб це стало частиною державної програми. Я підкреслюю, що одна школа не зможе створити необхідну інфраструктуру. Це питання охоплює підручники, методики викладання й підготовку спеціалістів. Саме ці аспекти здатні дати справжній імпульс для розвитку.

Існує ще одна непроста тема - сприйняття історії та культури кримських татар за межами України. Ви, як заступник директора Українського інституту, часто подорожуєте країнами Західної Європи. Коли ви прибуваєте до якоїсь європейської країни і починаєте розповідати про себе як кримський татарин, яку реакцію ви отримуєте від людей? Які знання про цю культуру мають вони?

Відповідаючи на ваше запитання, хочу надати короткий контекст, який я отримав під час роботи з міжнародними аудиторіями. Кримські татари володіють декількома мовами, що відображає їхню культурну багатогранність: українською, європейською та тюркською, що пов'язана з ісламською традицією. Я вважаю кримських татар народом на межі різних світів. Їхній етногенез відбувався на території, де справляли вплив численні культури та історичні події, що створює певну мультифронтирність у нашій ідентичності. Наприклад, під час співпраці з тюркськими країнами, ми можемо виступати в ролі ефективних перекладачів. Я вважаю, що кримські татари, як і багато інших, ще не повністю усвідомлюють цю унікальність, але це, безумовно, є однією з сил, яка приносить значну цінність у світ.

З іншого боку, коли ми спілкуємося з представниками інших країн, стає очевидним, що знання про кримських татар є надзвичайно обмеженими. Найчастіше люди лише чули про репресії, але це лише поверхнева інформація. Нам потрібно фокусуватися на глибоких змінах, які наразі відбуваються на півострові. Тому ми вирішили діяти в кількох напрямках. Перший з них полягає у розвитку кримськотатарських досліджень за кордоном у різних університетах, щоб питання Криму та кримських татар стали частиною навчальних програм з україністики та українських студій.

Де ж таке можна знайти?

Наразі цей процес активно триває. Я щиро сподіваюся, що він охопить декілька європейських країн. Ми перебуваємо на стадії обговорення цього питання. Хоча вже існують певні ініціативи, наша мета — їх зміцнити. На жаль, українська держава завжди не приділяла достатньо уваги кримськотатарським студіям. Але зараз ситуація змінюється, і поки у нас є можливості, ми повинні скористатися цим моментом для розвитку.

Друге — це обговорення Криму, а також України, через призму кримськотатарської культури в її традиційних та сучасних проявах. Ми активно займаємося сучасним мистецтвом. Наразі я є співкуратором виставки про Крим разом із Катериною Семенюк та Оксаною Довгополовою. Виставка має назву "Про що ми говоримо, коли говоримо про Крим?" і представляє сучасне мистецтво, в якому беруть участь українські та кримськотатарські митці. Наша мета — звернутися до міжнародної аудиторії, зняти радянське, імперське та російське політичне забарвлення, ведучи розмову голосами, які завжди звучали в Криму. Тому цей підхід є вкрай важливим.

У Туреччині, очевидно, набагато краще знають про кримських татар, ніж у Фінляндії або в Амстердамі. Однак і там, і там, і там ми робимо проєкти і представляємо кримськотатарську культуру як частину української, так і європейської культури. Мені здається, що ця зміна оптики дуже важлива, аби не маргіналізувати і не залишати щось таке, як кримського татарина як музейний експонат. От цього я дуже боюсь. Не виктимізувати, бо коли ти перетворюєш народ, людину на жертву, ти позбавляєш і вона себе сама позбавляє своєї суб'єктності. Сьогодні для кримських татар, як для народа, який має розвиватись як здоровий організм, цього не можна робити.

Цього року ми відзначимо вже третій фестиваль "Протасів Яр", присвячений пам'яті Романа Радушного. У рамках заходу відбудеться цілий день, присвячений кримським татарам. Де ще ви зможете ознайомитися з новинками кримськотатарської літератури, а також дізнатися більше про культуру та традиції кримськотатарського народу?

По-перше, на виставці буде представлено Скіфське золото. Як кримські татари, ми повинні усвідомлювати, що є нащадками скіфів, адже вони не зникли безслідно, а трансформувалися в інші народи. Це також є частиною нашої культурної спадщини. Окрім "Кримських інжирів", про які вже говорили, варто зазначити історичні праці Гульнари Абдулаєвої та Олекси Гайворонського, які можна знайти тут. Видавництво "Їжа і культура" випустило чудову книгу про кримськотатарську кухню, що не тільки знайомить з традиційними стравами, але й навчає їх приготуванню.