"Без рідного дому і без священнослужителя їх везли до ями і скинули."

Комуністи групами по два-три чоловіки ходили по хатах

Нас у батьків було троє - найстарша Ксеня, я і на два роки молодша від мене Ніна. Восени 1932-го нам було 11, 9 і 7 років. Із сільських хат все вимітали "червоною мітлою", а в батьків тоді навіть корови не було. Мама по різних закутках ховала каструльки з крупами, але все находили й забирали. Добре, що хоч деякі вузлики вдалося сховати. Але багато зерна в нас і не було, бо ж засівали невеликими клаптиками - тільки для себе.

Комуністи групами по два-три чоловіки ходили по хатах, штрикали землю на обійстях, розкопували, як щось знаходили. Тоді ми забули про хліб. Ранньою весною 1933-го ходили по ще мерзлій землі й вигарбували гнилу бараболю. Мама її мила, розтирала в макітрі й без ніякого жиру смажила на чарі. Часто до цієї бараболі добавляли листя з липи чи з берізки - такого бур'яну. Щавель тієї весни не встигав рости - ми все об'їдали. Так і живилися. Ще мати варила такий борщ - кислий буряк, щавель і все. Куліш важко було зготувати - об'їждчики добре слідкували, щоб хтось якийсь колосок не підібрав на полі. Як когось піймали, то били, судили, забирали не знати куди, бо ті люди потім не верталися.

Всіх змушували йти в колгосп, хоч у багатьох уже не було сили. Наш батько спух, вже думали, що його не стане. Тоді в нас не було навіть що продати, щоб його поставити на ноги. Мали тільки грубе полотно, але кому ж воно треба? А наш тато був знаний коваль, раніше його часто наймали. І в Гайсині мав замовлення у євреїв. Коли ж спух із голоду, мама на­йняла підводу й повезла його до тих євреїв. Вони його відгодували, відпоїли, й так він врятувався.

На жаль, від голоду помер наш дідусь. Не всі сусіди вижили. Я була дитиною, але й досі пам'ятаю, що в людей ноги були, як колодки, настільки спухали. По нашій вулиці жила жінка з малими дітьми, то 1933-го всі вони померли. А одного дядька зна­йшли мертвим у його холодній хаті на печі. Тоді мертвих забирали возом і без домовини, без священника відвозили до ями і скидали. Це страшно навіть уявити.

Коли я закінчила семирічку, почалася війна. У 1942 році поліцаї зібрали молодь – хлопців і дівчат – біля сільради, а звідти ми пішки вирушили до залізничної станції в Ситківці. Нас завантажили у вагони для худоби, і ми змогли лише заглядати через щілини, спостерігаючи за тим, що відбувається зовні. На пересильному пункті ми опинилися в атмосфері, схожій на базар, але тут обирали не речі, а людей. Так ми стали остарбайтерами. Дехто потрапив на заводи, а мене та ще одну дівчину вибрали німецькі господарі для роботи в домогосподарстві.

У хазяїна робили все. Прокидалися о 4-й ранку й одразу йшли до худоби - чистили, годували, доїли корови, поїли телят. Потім нас везли в поле. Саджали, сапали, пололи, збирали камінці. О 12:00 поверталися додому - і знову до худоби. Нам давали їсти так, аби не голодували. В Німеччині ми каші не бачили. На сніданок - чорний чай і дві скибочки хліба. На обід - ріденький суп і бараболю, її не жаліли - бери скільки хочеш. Увечері та ж бараболя і чай. Лише на Паску давали якусь свою випічку й суп із курки. На свята пригощали пиріжками з маком, ним засівали великі площі - по 3-5 соток.

У Німеччині я вперше зустріла чоловіка на ім'я Михайло, який походив з Західної України. Після повернення з Німеччини його направили до сусіднього села, де служив. Незабаром він приїхав до мене і знайшов роботу. Ми були безмежно щасливі, коли у нас народився син. Проте, за тодішніми законами, ми не мали можливості зареєструвати його як західняків. Одного разу голова сільради навідався до моєї матері, запитуючи, чому зять не прописаний. У цей самий момент сусідка вкрала трохи пшениці, і до неї приїхала міліція. Ми дуже злякалися, що Михайла можуть забрати через відсутність прописки. Тому він вирушив у своє рідне село, але згодом повернувся. Тоді він сказав: "Там мені немає місця, а тут мені не дають жити". І справді, життя стало для нього важким. Через деякий час Михайла знову вислали на Захід України, і після цього ми більше не зустрічалися.

Вдруге вийшла заміж за місцевого - фронтовика Леоніда. Він був грамотний, закінчив інститут у Москві, став головою сільради. А я працювала в колгоспі. Весною мала вдома готувати їсти трактористам і в горщиках виносити в поле. У колгоспі давали небагато продуктів - лише борошно, хліб і гірку ріпакову олію. Удома намагалася зробити якусь засмажку, щоб було хоч трохи смачніше. Влітку ж я працювала в полі біля техніки. Проте чоловік захворів на запалення легень, ще й загострилися фронтові рани. Тоді мені допомогли влаштуватися на легшу роботу - санітаркою в медпункт, а потім у лікарню. На жаль, чоловіка врятувати не вдалося - 1961-го він помер 40-річним.

Нема такого, що я щось їм, а чогось не їм. Усе люблю, а особливо тушковану капусту. Коли залишилася сама в хаті, то багато не готувала, щоб не псувалося. А тепер живу з родиною доньки. Вони мене забрали після початку повномасштабної війни. Тепер рідні за мене спокійніші, а мені з ними веселіше.