Чи доцільно залучати до служби молодь віком 18 років? І які справжні вимоги для досягнення перемоги?

Знижувати мобілізаційний вік до 18 років, попри обговорення цього питання міжнародними партнерами, Україна не планує, -- заявив президент Зеленський. Також, за його словами, не йдеться й про загальну мобілізацію жінок.

У той же час, російські сили знову проявляють активність на всіх напрямках. Виступи президента не розвіюють занепокоєння ані тих батьків, які бояться, що їхні 18-20-річні діти можуть бути відправлені на фронт, ані тих, хто вважає ці заяви абсолютно недоцільними та популістськими в умовах, що склалися, орієнтованими на майбутніх виборців.

Соціальні мережі знову переповнені палкими та запеклими дискусіями між волонтерами, військовими та цивільними.

"У всі часи на всіх війнах молоді воюють краще, -- вважає Юрій Касьянов. -- Армія старих та інвалідів завжди програє війну армії молодих; ця армія платить величезну ціну за популістські гасла "не чіпайте молодь!". Мільйон старих можна прирівняти до пів мільйона молодих.

Чому в Ізраїлі призову на військову службу підлягають усі чоловіки віком від 18 до 29 років і всі незаміжні жінки від 18 до 26 років? Це зумовлено прагненням зберегти життя. Вони бажають уникнути повторення трагедії, яка призвела до геноциду євреїв у минулому.

Із ним не погоджується Марія Берлінська: "Я категорично проти мобілізації на війну пацанів у 18 років. Тому що це ще діти. Щодо мобілізації жінок. За розумного підходу це може бути не обов'язкова мобілізація, а успішний рекрутинг".

У коментарях під публікацією спостерігається чіткий поділ думок. Дехто підтримує ідею мобілізації молоді віком 18-20 років, тоді як інші рішуче виступають проти, вважаючи це загрозою для нації. По-перше, в умовах швидкого старіння населення, представників цієї вікової групи і так недостатньо; по-друге, сучасне покоління вважається більш інфантильним і фізично слабшим у порівнянні з 18-20-річними, які активно воювали під час Другої світової війни.

Демографи не згодні з цим твердженням, підкреслюючи, що під час Другої світової війни та в інших конфліктах 18-20-річні завжди ставали першими жертвами. Вони часто виявлялися бездумними та не усвідомлювали цінність життя, адже ще не встигли створити сім'ї і не мали чого втрачати. Проте експерти в цій галузі утримуються від публічних висловлювань, аргументуючи це відсутністю статистичних даних, навіть приблизних, про чисельність молоді в Україні на сьогодні. Використання молоді як гарматного м'яса свідчить про відсутність стратегічного мислення щодо майбутнього. Але якщо всі інші варіанти вичерпані і їхня присутність на фронті є критично важливою, то що ж тоді змінює це? Адже перспектива завтрашнього дня може просто не існувати.

Чи дійсно всі варіанти вже вичерпані? І що насправді слід було б зробити, перш ніж вдаватися до останніх резервів?

На перший погляд, війна може здаватися романтичною, проте насправді вона є важкою щоденною працею для тих, хто її веде. Тому всі пропозиції щодо ведення бойових дій варто розглядати не через призму емоцій чи хайпу (навіть якщо вони щирі), а з точки зору конкретних робочих цілей та практичних аспектів запропонованих стратегій. Війна — це щоденне знищення людських життів без моральних обмежень. Це було і залишається таким для будь-якої армії у світі, незалежно від того, чи вона атакує, чи захищається, чи є її дії агресивними або ж справедливими. Тому, на мою думку, варто аналізувати дії як нашої сторони, так і нашого противника саме через цю призму. Це допоможе зрозуміти, які методи можуть бути ефективними для досягнення перемоги, а також що ця перемога могла б означати для обох сторін.

Для росіян здобуття перемоги у цій війні означає більше, ніж просте бажання анексувати території Донбасу, Запоріжжя чи Херсона. Вони прагнуть змінити світовий порядок в цілому. Саме це є частиною мрії Путіна стати знаковою фігурою в історії, і він не зупиниться перед жодними засобами для досягнення цієї мети. Щодо нашої країни, то досі ніхто не зміг чітко визначити та озвучити критерії нашої перемоги.

Питання повернення кордонів 1991 року на фоні постійних ракетних атак з території Росії, на які наразі немає належної реакції, залишається відкритим: це справжня перемога чи ні? Ідеї про розпад Росії або ж про те, що її місце займе океан, я не розглядаю. У другому випадку це більше схоже на амбіції взяти на себе роль Бога або хоча б Наполеона в певних колах. З іншого боку, проти першої агресії виступить, щонайменше, половина світу, маючи в запасі величезні людські ресурси, значний ВВП і політичний вплив. Натомість ми не можемо запропонувати їм жодну гідну альтернативу. Наші "партнери" настільки суперечливі й непостійні, що, здається, навіть самі не можуть визначити свої реальні можливості та наміри. Поки вони висловлюють стурбованість і запроваджують численні обмеження на використання наданих нам озброєнь (при цьому ведучи бізнес, в тому числі з нашими ворогами, через різні легальні та напівлегальні схеми), Північна Корея активно постачає Росії великі обсяги боєприпасів, а нещодавно — і власних солдатів. Тож можна з упевненістю стверджувати, що російська армія не відчуватиме нестачі в озброєнні, боєприпасах, людському контингенті, а також технічному й технологічному потенціалі.

Оговтавшись після болючих невдач 2022 року, російська армія серйозно перебудувалася. Так, залишилися властиві їй історично зневага до людського життя, жорстокість до своїх і чужих, використання власних солдат як бездушної наступальної маси. Однак наразі навіть ці особливості російської армії цілком укладаються в логіку та систему її війни й підкорені одній спільній меті -- виконанню бойових завдань на перемогу. Немає в російській армії солдата в зоні бойових дій, який жодного разу не бачив розстрілу перед строєм. Тож у відмову там ідуть лише в разі абсолютно нереального завдання з гарантованою смертю. Так, їхні командири натхненно брешуть особовому складу -- нові загони штурмовиків ідуть на смерть, нічого не знаючи про долю попередників, але з упевненістю: якщо щось не так, без жодних сентиментів їм вистрелять і в спину, і в лоба. Маючи наказ, вони не рахують жертв, однак на цю роль передусім обирають тих, кого не шкода, -- зеків, мобілізованих із депресивних регіонів, за якими ніхто особливо не сумуватиме, та ще й подякує державі за виплати по смерті, якщо вони будуть.

Водночас до професійної й навченої армії ставлення в росіян геть інше -- є ротації, на "м'ясні штурми" їх ніхто не посилає. Професійна армія намагається воювати вмінням, і часто в них це виходить. Свого часу мій батальйон був свідком, як, намагаючись пройти прострілюване нами поле, росіяни відразу рили рівчак і потім пересувалися цим "мініокопчиком". Як використовували швидкі квадроцикли і ще багато що. Фантазії й бажання застосовувати її на потреби війни їм точно не бракує. Не бракує й тих, хто цю війну бажає продовжувати.

На початку війни ми мали серйозну перевагу в дронах і вмінні їх використовувати. Чимало завдань нам вдавалося виконувати завдяки нестандартним маневреним діям, яких противник не очікував. Це почасти дало нам змогу компенсувати перевагу противника в особовому складі й техніці. Плюс -- ворог нас недооцінив. Поки росіяни намагалися задавити нас масою та кількістю обстрілів, ми знищували колони їхньої техніки та особовий склад, використовуючи малу авіацію й корекцію з неї.

А що ж далі?

Так, широко обговорювана нестача особового складу дійсно є серйозною проблемою. Однак існують і інші, значно складніші аспекти, про які не так охоче говорять. Легше висувати ідею тотальної мобілізації молоді та жінок як єдине рішення, ніж об'єктивно оцінювати ситуацію. Основні проблеми полягають у тому, що ми втратили нашу перевагу:

Загалом, у 2022 році замість того, щоб шукати нестандартні підходи, ми практично повсюдно прийняли нав'язану противником тактику бойових дій, що базується на кількох ключових принципах: уникати відступу за будь-яку ціну, а в разі необхідності швидко відновлювати втрачені позиції. У разі абсолютизації цього підходу війна перетворюється на просту битву ресурсів — як людських, так і технічних, де у нас апріорі немає шансів на перемогу, оскільки противник має значно більші резерви.

Всі, хто реально воює в полях, практично відразу можуть сказати, в які позиції варто вгризатися зубами й нізащо не відпускати, а які є беззглуздою втратою людського ресурсу. Чи варто нескінченно направляти людей на позицію, яка є просто дірою в землі посеред чистого поля, щоб їх убивала арта та FPV противника? Можливо, з тилу це виглядає героїчно. Проте "на землі" провокує втрату бойового духу, зневіру в адекватності власних командирів та пошесть СЗЧ. Але так написано в уставі. Й не лише в нашому. Тож ворог так само намагатиметься зайняти цю нору. То, може, під час цих спроб краще нищити його значно більший особовий склад, ніж наш обмежений?

На третій рік війни, замість того, щоб зміцнити, активно заповнити та повністю підтримати набір ефективних бойових бригад, ми спостерігаємо появу "новоділів" без належного бойового досвіду. Це робиться виключно для того, щоб знайти місце для чергового полковника з обслугою, оскільки до бойової бригади його не візьмуть навіть на посаду лейтенанта…

Як можна виправити ситуацію, що склалася, за допомогою мобілізації жінок і дітей? Чи справді жінки зможуть зайняти тилові позиції та звільнити чоловіків для служби на передовій? Уявляю собі жінку, яка працює в тилу, ремонтуючи, скажімо, "хаммер", або ж відразу після мобілізації стає спеціалістом з озброєння в РАО. Чи можливо, що її призначать на посаду кухаря? Наразі ці позиції в бойових підрозділах займають молоді люди, які мають обмежені можливості через хвороби або травми. Куди ж їх подіти? На адміністративну роботу? Частково так, але вакансій для діловодів небагато, а от заміна секретаря є справжньою проблемою. Це спеціалізована військова професія, що вимагає значних знань. Призначати людей на посади лише за статевою ознакою може призвести до серйозних проблем з передачею важливої інформації між штабами. А як щодо фінансистів? Тут також потрібні специфічні знання, які не завжди є у цивільних бухгалтерів. Що стосується стройових спеціальностей, вони вимагають знань про численні накази та, що важливо, наявності зв’язків у вищих штабах — чого не матиме жоден новопризначений. Відсутність цих зв’язків призведе до проблем із поповненням, переведеннями та обліком особового складу, що може мати серйозні наслідки.

Чоловічий шовінізм, як би це не звучало, не має тут жодного значення. Найголовніше — це не гендерні представники, а професіонали своєї справи. На даний момент більшість таких спеціалістів складають чоловіки, оскільки саме вони раніше отримували різні військові спеціальності. Тому мобілізація жінок, з метою звільнення чоловіків з тилу, є значно перебільшеною.

Щодо наповнення армії психологічно нестійкими дітьми, одразу після закінчення школи, -- розмова окрема. Враховуючи особливості теперішньої війни, я не можу зрозуміти, чому здатність швидше бігати, стрибати тощо апріорі вважається перевагою? Адже FPV швидше за найшвидшого 18-річного. Безперечно, ці здібності дуже потрібні в десантурі. Але не самі собою. А після серйозного навчання воїна-десантника.

У trench warfare, багато аспектів втрачають своє значення. Проте є один виняток. В умовах безперервного бойового напруження і частих травм, психологічна вразливість молодих людей, які ще нещодавно були дітьми, швидко призводить до розвитку психічних розладів, що створює додаткові виклики для психологів і психіатрів.

Тож, із мого погляду, перш ніж намагатися механічно наповнити армію абиким, треба виконати серйозну роботу над помилками й здійснити реорганізацію того, що зараз є, й тих, хто вже воює. А саме:

Якщо ми не здатні ефективно організувати нашу армію та систему оборони, то краще, щоб молоді люди мали можливість жити в інших країнах, аніж ставали жертвами у глухих лісах.

Для досягнення перемоги або, принаймні, щоб уникнути катастрофічної поразки у війні, необхідно:

На жаль, ситуація склалася зовсім інакше. Наш противник прекрасно усвідомлює, що ми не можемо відступити, і тому безжально атакує по всій лінії фронту. Як тільки він виявляє наші слабкі місця, зосереджує на них усі свої сили. Коли йому вдається пробитися, ми в паніці намагаємося відновити контроль над позиціями, залучаючи нових, часто неоперованих бійців без належної координації. В результаті, з великими втратами, ми змушені відступати туди, де ще можемо втриматися. Або ж і цього вже не вистачає, як показала ситуація на Авдіївському напрямку. У цих умовах, нав'язаних нашому війську, у нас немає жодних шансів, адже ми позбавлені будь-яких переваг чи стратегічних козирів.

У війні, згідно з нашими стратегіями, поступовий перехід у наступ можливий у тих місцях, де противник з різних причин не має достатньої оборони (наприклад, Харків, Курськ...). З часом навіть ресурси Путіна вичерпаються. Це створить можливість для дипломатичного вирішення конфлікту на прийнятних і розумних умовах. Які саме можуть бути ці умови, варто обговорити. Враховуючи реальні можливості країни з обмеженими ресурсами, меншою військово-технічною потужністю та сумнівними партнерами, які часто діють всупереч заявленому, така дискусія є необхідною. В історії є чимало прикладів частково програних війн, які не принесли вигоди так званим переможцям. І навпаки, існують піррові перемоги, які зрештою призводили переможців до занепаду.

Результати цієї війни визначатимуть наше існування, наше життя чи загибель. Тому методи мають бути не лише декларативними, а й адекватними реальним загрозам на всіх рівнях. Жертви повинні бути обґрунтованими та доцільними, а не просто героїчними. Перемоги не повинні бути пірровими. А остаточні втрати, на жаль, будуть неминучими, однак у перспективі вони повинні бути прийнятними. Лише з таким підходом ми зможемо завершити цю війну на позитивній ноті для себе.