Чому філософ Жан-Поль Сартр вважався "другом Радянського Союзу" і які зв'язки це має з сучасністю?

Давайте спробуємо здогадатися: на чий бік став би нині відомий французький філософ - європейської України чи путінської Росії?

Нещодавно ми відзначили 120-річчя з дня народження Жан-Поля Сартра (1905 - 1980). Це чудова можливість згадати про автора "Нудоти". Однак замість того, щоб зосереджуватися на екзистенціалізмі, давайте розглянемо цю видатну постать французької філософії з іншого боку. Що спонукало одного з найвпливовіших інтелектуалів Європи після Другої світової війни десятиліттями поширювати радянські ідеї? Чому він не помічав очевидного? І чи дійсно "корисні ідіоти" є такими насправді?

ВІД "ХИЖАКА" ДО "СЕРДЕЧНОГО ТОВАРИША"

Сартр бував у Радянському Союзі 11 разів, зокрема в Києві та Львові. Спочатку сам, згодом у супроводі дружини, відомої письменниці й філософині Симони де Бовуар. Уперше приїхав у травні 1954 р., запрошення отримав ще за життя Сталіна.

Зазначимо, що в період приблизно двох десятиліть після завершення Другої світової війни, з 1945 року до кінця 60-х, Сартр був найвпливовішим інтелектуалом Старого Світу. Його думки мали значний вплив не лише на Європу, але й на Сполучені Штати. Люди прислухалися до його висловлювань, оскільки його позиція була вкрай важливою. Згодом його популярність почала потроху знижуватися, адже на сцену виходили нові мислителі з іншими концепціями, проте тоді він беззаперечно залишався "лідером думок". Запрошуючи Сартра, радянські керівники усвідомлювали, хто він і яку цінність мають контакти з ним. Хоча раніше вони не скупилися на критику, називаючи його у "совєцькому" дусі журналу "шакалом з авторучкою", "ворогом людства" чи "співцем бруду", а екзистенціалізм охарактеризували як "ідеологічну некрофілію". Ці висловлювання не залишалися лише предметом приватних розмов радянських громадян (до того ж, твори Сартра не публікувалися) — такі заяви, наприклад, з’явилися в головній газеті країни "Правда" у січні 1947 року.

ЗМІНА ПОЛІТИЧНОЇ РЕКЛАМИ: САРТР СТАВ "ПРИЄЛЬНИКОМ" У НАЙБІЛЬШ ВІДПОВІДНИЙ МОМЕНТ

Але вже наступного, 1948 року, радянська політично-пропагандистська риторика змінилась. З 25 по 28 серпня у Вроцлаві (Польща) відбувся перший конгрес "За мир", організований СРСР. Андрій Жданов, тодішній куратор радянської ідеології, висунув начебто й шляхетну, але насправді хитру ідею: мовляв, капіталісти прагнуть нової війни, а СРСР - миру. Цей новий пропагандистський наратив, заснований на антитезі, мав прийти на заміну попередньому, про "фашистів" і "антифашистів", яким ще можна було спокійнісінько користуватися всередині СРСР, але для зовнішньої аудиторії, враховуючи закінчення війни, він втратив актуальність. Задля цього й почали по всьому світу залучити на бік СРСР не лише комуністів, як це було в 30-х, а "всіх людей доброї волі", тим самим розширюючи коло потенційних глашатаїв про "миролюбність" Радянського Союзу. Тобто, якщо раніше була боротьба "проти", то тепер - "за"; і чим більше, і голосніше голосів про це кричало, тим краще. Французька газета "Le Monde" в 1952 році називала рух "За мир" "військовою машиною Холодної війни, запущеною Москвою".

МИСТЕЦТВО РОБОТИ З ІНОЗЕМЦЯМИ ВІД КДБ

Прикметно, що московськими пропагандистами разом зі співробітниками КДБ (до того МДБ-НКВС) була розроблена ціла технологія з обплутування довірливих, а іноді й не надто, іноземців, які потрапляли в СРСР. Гостя, наче естафетну паличку, передавали з рук у руки. Для цього було задіяне чимале коло людей. Гостя возили, водили, показували, пригощали, запрошували на гостини; вибудовували не просто ділові, а дуже довірливі товариські стосунки. Звісно, подібний підхід спонукав візитера до вдячності. В 1975 році Сартр скаже начебто й слушну фразу про те, що "не можна поливати лайном людей, які тільки-но приймали тебе в гостях, одразу ж після повернення додому". Тоді ж він зізнається, що в інтерв'ю газеті "Ліберасьйон" у 1954 році говорив неправду, стверджуючи, що в СРСР можна говорити про все що завгодно, що потрібно налагоджувати і зміцнювати відносини з Москвою, і що невдовзі СРСР в економічному плані суттєво обжене Францію. Це був блеф, але тисячі людей вірили Сартру.

ЗНАТИ І... НЕ ХОТІТИ ЗНАТИ

Чи був Сартр обізнаний про події, що відбувалися в СРСР? Чи мав уявлення про голодомори, ГУЛАГ, мільйони розстріляних і репресованих людей, про жахливу трудову експлуатацію та цинічну поведінку влади? Неможливо припустити, що він не знав, адже ця тема активно обговорювалася у Франції, і він сам виявляв до неї великий інтерес. Наприклад, під час резонансного судового процесу 1949 року, що був ініційований українським інженером Віктором Кравченком проти комуністичного тижневика Les Lettres Françaises, який звинуватив його у наклепі. Кравченко, який залишив СРСР, став автором бестселера "Я обираю свободу", виданого в США в 1946 році та переведеного на безліч мов. Комуністичне видання стверджувало, що Кравченко не є справжнім автором своєї книги і що за ним стоїть ЦРУ. Саме тоді в Європі вперше публічно заговорили про Голодомор і ГУЛАГ, на процесі свідчили сотні людей. Сартр підтримав комуністів, проте Кравченко здобув перемогу на суді, а комуністичне видання, яке представляло пропаганду СРСР, зазнало ганебної поразки. Проте, незважаючи на всі ці події, Сартр залишився непохитним у своїх поглядах.

Сартр мав можливість контактувати з численними представниками радянської інтелігенції — письменниками, художниками та іншими, які в неформальних бесідах ділилися з ним розповідями про репресії, а також про реальні умови життя в СРСР.

Втім, його прихильність до Радянського Союзу залишилась упродовж років непохитною.

КОЛИ ВИСТУПИТИ ПРОТИ ЗАСУДЖЕННЯ КУЛЬТУ СТАЛІНА, А КОЛИ ПРОМОВЧАТИ...

Ось ще один приклад: Сартр проявляв велику чутливість до "єврейського питання", але, знову ж таки, коли в 1952 році в СРСР, всього через дев’ять років після трагедії в Бабиному Яру, почалася безпрецедентна антисемітська кампанія, він обрав шлях обережного мовчання. Він не бажав конфліктувати. Саме в цьому році Сартр вперше публічно висловив підтримку Радянському Союзу.

Сартер не залишив жодних записів про свої враження. А от Київ не справив на його дружину позитивного враження...

Прикметно, що філософ не залишив жодного рядка про перебування в СРСР. Враження від СРСР можна прочитати у Симони де Бовуар, в її "Силі обставин" - емоційні, поверхневі, часом сплутані, але все ж враження. Наприклад про те, як вони з Сартром вечеряли в Плютах на дачі Олександра Корнійчука і Ванди Василевської. До речі, Олександр Корнійчук першим і запропонував Сартру долучитися до зграї радянських "голубів миру". Або про Хрещатик - як її неприємно вразила головна вулиця столиці радянської України своїми нескінченними сталінськими арками і колонами - "головна вулиця - страшенне жахіття". Ні, Київ на відміну від Копакабани не залишив у дружини Сартра жодних позитивних вражень.

ШУКАЙТЕ СВОЮ ДРУЖИНУ! І ВІДКРИВАЙТЕ ЇЇ...

Погляди на всебічну підтримку Радянського Союзу, про що він зізнався пізніше, почали формуватися у Сартра з 1949 року. Саме тоді він задумався про те, яку позицію обере у разі конфлікту між "американцями та радянськими людьми": "Я вирішив підтримати СРСР". Чому саме таке рішення? Тому що вірив, що "Росія не ініціює" третю світову війну. Лише двічі йому доводилося переривати свої стосунки з СРСР: під час придушення повстання в Угорщині радянськими військами в 1956 році та після їхнього вторгнення в Чехословаччину в 1968 році.

Що ще, окрім його щирої та публічної підтримки "країни, де відбулася революція", спонукало Сартра до активної співпраці з Кремлем? По-перше, він був справжнім любителем подорожей. Вони надихали його, приносили нові ідеї. Його особистий інтерес полягав у тому, щоб побачити СРСР з власних очей. Незважаючи на свою пристрасть до Америки — її літератури, кіно та способу життя, він ніколи не погодився б на постійне проживання в Радянському Союзі. Окрім того, Сартр мав любов до жінок, які допомагали йому "пізнавати" країни, в яких він перебував. Протягом кількох років у нього в СРСР була коханка, яку йому люб'язно запропонували "товаріщі" з відповідного відомства. Її звали Лєна (Лєніна) Зоніна — перекладачка та секретар французького відділу Союзу письменників, розумна та приваблива молода жінка, що нагадувала Симону де Бовуар. Остання, намагаючись зменшити помітність їхнього пристрасного роману, почала супроводжувати Сартра в його поїздках. Проте їй часто було нудно під час подорожей, адже в СРСР її, ікону фемінізму, сприймали більше як домогосподарку. Також Сартра приваблювали обіцянки видання його творів російською мовою, що також було для нього цікаво та лестило його амбіціям.

ПУБЛІЧНО ІГНОРУВАТИ РЕАЛЬНІСТЬ? ЦЕ ПРОСТО ТАКА ФІЛОСОФІЯ!

Остання подорож видатного екзистенціаліста XX століття до Радянського Союзу відбулася в 1966 році. Його пристрасний роман з Лєніною Зоніною завершився, і з часом він також почав втрачати інтерес до СРСР. Натомість його увагу все більше привертав Китай...

Тож чи належав Жан-Поль Сартр до загальновідомої й нині категорії корисних ідіотів? Номінально так, адже він перебував у ролі міжнародного радянського агітатора впродовж багатьох років. Однак ідіотом його аж ніяк не назвеш - філософ чудово розумів, з ким має справу і на які умови погоджується. Просто він прийняв правила гри, запропоновані Москвою. На той час французькому інтелектуалу це було вигідно і потрібно. Тут радше йдеться не про дурість чи наївність, а про банальний цинізм. Якось Чеслав Мілош, порівнюючи життя двох видатних, але діаметрально протилежних жінок-сучасниць - Симони де Бовуар і Симони Вейль зауважив, що їхні долі "дають нам тривожний урок моральності". Те саме можна сказати й про Сартра.

А що б він, попередник усіх сучасних лівих, міг висловити про сучасну Росію? Якщо судити за його характерним стилем – напевно, нічого! І це дійсно розчаровує.