Гірше, ніж злочин. Які причини спонукали Росію до початку масштабної війни проти України?

#Політика

Зображення: EPA/UPG Президент Російської Федерації Володимир Путін на своїй традиційній пресконференції, що відбулася 23 грудня 2021 року.

Агресія Росії проти України в лютому 2022 року була спричинена трьома глибокими факторами та однією ситуативною обставиною. Ця обставина полягала в невідповідності між реальним становищем Росії та України і спотвореними уявленнями Кремля. Постійність влади, відсутність опозиційних сил і жорстка цензура в медіа здатні за роки створити у будь-якого диктатора викривлену картину дійсності. До цього потрібно додати психологічні особливості Путіна та його тривале самозамкнення під час пандемії 2020 року. Тому не дивно, що російський президент дійшов до висновків про непереможність Росії, штучність України та байдужість міжнародної спільноти до масштабного конфлікту. Ілюзії переважили над реальністю.

Три основні причини, які стали підставою для повномасштабного вторгнення, це:

а) Авторитаризм являє собою ефективне використання Кремлем стратегії зовнішнього розширення з метою вирішення внутрішніх криз, що проявляється через "маленькі переможні війни" або "експорт хаосу". Це свідчить про готовність продовжувати такі дії, зокрема стосовно України.

б) Імперіалізм – це частково вдале прагнення Кремля до перерозподілу глобального порядку та здобуття Росією особливого статусу ("воскресіння з колін", "багатополярний світ" і "можемо повторити"). Це також включає амбіції відновлення імперських кордонів, зокрема, за рахунок України.

в) великоросійський шовінізм і українофобія - це особисте неприязне ставлення Путіна до України, викликане її успішною демократизацією та європейською інтеграцією, які сприймаються як загроза для Росії. Це призвело до заперечення самої ідеї української національності, де стверджується, що "росіяни та українці - це один народ".

Перетворення цих трьох шляхів у єдину точку (Україна) і час (постковідна епоха), разом із домінуванням ілюзій, спонукало російського лідера до прийняття критично важливого рішення про анексію України.

Зображення: EPA/UPG Російські солдати на бронетранспортері просуваються в бік материкової України поблизу Армянська, Крим, 25 лютого 2022 року. Авторитаризм: "невелика тріумфальна війна".

Всупереч поширеним уявленням, Путіна турбує рівень лояльності з боку не лише еліт, але й простих росіян. Щонайменше один раз за свою кар'єру він був змушений відмовитися від початкового задуму через тотальний спротив населення - під час монетизації пільг 2004-2005 рр. Витрати на пропаганду та фальсифікація виборів є очевидними ознаками того, що для Путіна важлива картинка всенародної підтримки - хай навіть і нещирої. Щойно президентський рейтинг починає знижуватися, Кремль докладає всіх зусиль для виправлення ситуації - як батогом, так і пряником.

Коли сучасна Росія звернулася до авторитарного курсу.

Зовнішня експансія як засіб для подолання внутрішніх труднощів - це давній підхід, який спостерігається не тільки у диктаторів, але й у демократичних урядах. Кремль, варто зазначити, виявив вміння використовувати цей метод з вражаючою ефективністю.

Вперше термін "маленька переможна війна" став інструментом для підвищення влади Путіна. Існує ймовірність, що вторгнення Шаміля Басаєва до Дагестану в серпні-вересні 1999 року могло бути викликане спецоперацією ФСБ. 16 серпня Путін був призначений головою російського уряду. Відомо, що ФСБ організували вибухи в житлових будинках у вересні, відомі як "рязанський цукор". Ці події стали каталізатором для початку Другої чеченської війни, яка почалася 30 вересня - завершальний етап запланованих дій. 31 грудня 1999 року Боріс Єльцин призначив Путіна виконуючим обов'язки президента, а 6 лютого 2000 року Грозний впав. 26 березня Путін здобув перемогу на виборах президента Росії з незначною перевагою у 53%.

Фото: kremlin.ru Володимир Путін та Борис Єльцин, який покидає Кремль. 31 грудня 1999.

Вдруге до цього прийому Кремль звернувся за два роки. На рубежі 2002 та 2003 року рейтинг Путіна впав навіть нижче рівня першого президентського року, а попереду маячили вибори до досі непідконтрольної Державної Думи. У вересні-жовтні 2003 року росіяни спровокували конфлікт навколо Тузли в Керченському проливі. Через твердість української позиції провокація не вдалася, але бонуси на внутрішньому фронті Кремль зібрав. Рейтинг Путіна зріс на 10%, партія "Єдіная Россія" отримала 223 мандати, а ще 37 - спойлерна націонал-шовіністська партія "Родіна", і разом вони мали абсолютну більшість в парламенті.

Третій випадок стався у 2008 році. У травні збіглися Велика рецесія та зміна президента: Володимира Путіна на Дмитра Медведєва - хоч і маріонеткового, але все ж іншого лідера. Протягом попередніх дев'яти років ціни на нафту зросли з приблизно 20 до майже 140 доларів за барель, і ніколи раніше середні росіяни не переживали таких добробуту. Завершення епохи достатку викликало закономірне невдоволення серед населення, що спонукало до термінової організації війни проти Грузії. За лічені п'ять днів у серпні Путін підвищив свій рейтинг на 13%, хоча на той момент був лише прем'єр-міністром. Війна виправдала себе на всі 200%, але про її зовнішньополітичні наслідки буде згадано нижче.

На перетині 2011 і 2012 років країна пережила нову внутрішню кризу. У вересні відбулася так звана "рокировка", коли Мєдвєдєв добровільно відмовився від участі в президентських виборах на користь Путіна. А в грудні мали місце масові фальсифікації під час виборів до Державної думи. У Москві розпочалися протести, відомі як "Болотний протест". Причини, чому росіянам не вдалося скинути владу в той час, заслуговують окремого обговорення, але важливо зазначити, що для Путіна це були одні з найскладніших днів у його житті.

Зображення: radiosvoboda.org Болотна площа, 6 травня 2012 року.

Документальних підтверджень цьому немає, однак з багатьох переказів відомо, що на російського диктатора справило незабутнє враження відео страти лівійського диктатора 20 жовтня 2011 року. Приміряючи на себе кадри останніх хвилин Муаммара Каддафі, Путін упевнився у двох речах: втрата влади означає втрату життя в особливо неприємний спосіб; громадська непокора, а надто "організовані Заходом кольорові революції" - шлях до втрати влади. Вся подальша діяльність Кремля підтверджує правдивість цих переказів.

Концентрація страху. В уяві російського правителя він рятує не лише власну імперію, а й власне життя

Ця криза виявилася настільки серйозною, що потребувала різноманітних реакцій. Деяких активних "болотників" було репресовано, а широким масам запропонували "олімпіаду" в Сочі як відволікаючий маневр. Проте в Україні спалахнула Революція гідності, що знову викликало страхи у Путіна.

З метою покарання України та запобігання можливим аналогічним подіям у Росії, у лютому 2014 року Путін вирішив анексувати Крим — безпрецедентний крок для Європи після завершення Другої світової війни. "Кримський консенсус" приніс Путіну рекордну підтримку на рівні 86-88%. Успішна операція в Криму дала Кремлю змогу спровокувати безлади на сході України, а вже в серпні влаштувати відкриту агресію на Донбасі.

Зображення: EPA/UPG 'Зелені чоловіки' поруч з українською військовою базою в Перевальному, Крим, 2 березня 2014 року.

"Кримський ефект" втратив свою силу в 2018 році. До труднощів, з якими зіткнувся режим, додалися економічні проблеми (ціни на нафту знову впали), жахливі наслідки пандемії COVID-19 (не менше мільйона загиблих) та криза легітимності, викликана "обнулінням" конституції у 2020 році.

Станом на середину 2021 року популярність Путіна знизилася більше ніж на 20%. Виходом із цієї кризи Кремль сподівався зробити нову військову перемогу - на цей раз не масштабом меншу. Оскільки анексія Криму та конфлікт на Донбасі в Москві сприймали як успішні кампанії, Україна знову стала мішенню для агресії.

Імперіалізм: "підйом з нищівного дна"

Всупереч іншій поширеній думці, Путін за роки президентства не перетворився з банального корупціонера-гедоніста на глобального терориста - він завжди був таким. Десятиліттями аналітики в Росії, Україні та на Заході перебували в полоні шкідливої ілюзії про природу путінської диктатури. Вони гадали, що раз молодий Путін з труднощами пережив "лихі 90-і", то стеля його життєвих прагнень як голови держави - особисте збагачення (палац в Геленджику чимало сприяв популярності цієї версії).

Проте насправді Путін з самого початку демонстрував психопатичні риси, без вагань вдаючись до вбивств росіян ради досягнення своїх амбіцій (як, наприклад, у випадку з "рязанським цукром" і Алєксєєм Навальним), не виявляючи жодного співчуття до випадкових жертв ("Курськ" 2000 року, "Норд-Ост" 2002 року, Беслан 2004 року). Масштаб злочинів, скоєних Путіним, визначався лише його можливостями та реакцією з боку міжнародної спільноти – точніше, її відсутністю. Саме тому з кожним новим десятиліттям і з кожним новим мільярдом доларів на рахунках Кремля зростала й кількість жертв режиму путінізму.

Фото: ТАСС Операція зі 'звільнення заручників'"Норд-Осту" .

Нацизм як криве дзеркало путінізму

І так само Путін не пришов до думки про необхідність реставрації СССР, а завжди жив з нею. До тих пір, поки російське суспільство було налаштоване виразно антирадянські, Путін мусив вдавати з себе демократа, реформатора і технократа. Так, 1994 року лише 20% росіян вважали Сталіна найвидатнішою особистістю в історії, а 35% - Леніна. Тож не дивно, що в грудні 1999 року Путін писав в статті "Росія на рубежі тисячоліть", що радянський досвід не можна недооцінювати, але необхідно пам'ятати "про величезну ціну, яку суспільство, народ заплатили в ході цього соціального експерименту".

Однак труднощі посткомуністичного транзиту призвели до певного "червоного ресентименту" в народі, відтак і Путін змінив "генеральну лінію". Вже 2000 року він повернув радянський гімн (без слів), а 2005 року назвав розпад СССР "найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття". І хоча термін "вставання з колін" був відомий здавна і використовувався ще Єльциним, саме за Путіна він набув особливого поширення.

Поки Росія, використовуючи надприбутки від нафти, впоралася з наслідками дефолту 1998 року, Путін здійснював обережну зовнішню політику. Більше того, в контексті "глобальної боротьби з тероризмом" Росія виступила в ролі союзника США, надавши у 2001 році військову підтримку Північному альянсу, який був основним противником талібів в Афганістані.

Проте короткий етап дружніх відносин завершився у 2004 році, коли відбулося нове розширення НАТО, зокрема, в країни Балтії, а також Помаранчева революція в Україні. Путін відреагував на це як на "зраду" та особисту образу. Оскільки ціни на нафту продовжували зростати (у 2006-2007 роках досягнувши 120-140 доларів), то "відповідь" з російського боку не забарилася.

Фото: ukrinform.ua Промова Путіна на Мюнхенській безпековій конференції у 2007 р.

У 2007 році Володимир Путін зробив знамениту "Мюнхенську промову", яка стала знаковим моментом для нової російської експансії. У своїй промові він акцентував увагу на кризі однополярного світу та підкреслив право Росії на незалежну зовнішню політику. Вже наступного року його слова були підтверджені діями у вигляді військового вторгнення в Грузію.

Путін і вакуум: чому диктатори втрачають відчуття реальності.

Але для нового американського президента Барака Обами туалети для трансгендерів у школах були важливішими за російську агресію, тому Кремль не тільки не зазнав санкцій, але й був обдарований "перезавантаженням" стосунків зі США. З 2009 до 2015 року американські літаки постачали військові вантажі до Афганістану через російську територію.

Оскільки Грузія втратила контроль з боку Путіна, він не вагаючись вдався до військових дій проти України в 2014 році. Коли ж і цього разу не отримав належної реакції, у 2015-2016 роках він розпочав військову інтервенцію в Сирії. Це втручання тривало з моменту постачання хімічної зброї у 2013 році до падіння режиму Башара Асада в 2024 році. Слабкість Обами, який не відреагував на порушення своєї "червоної лінії" щодо хімічної зброї, а також новий виклик у вигляді ІДІЛ, сприяли успіху російської стратегії — Кремль знову не став міжнародним ізгоєм, а залишився "шанованим партнером".

Зображення: EPA/UPG Російські солдати в околицях грузинського населеного пункту Горі, 19 серпня 2008 року.

Ситуація змінилася за Дональда Трампа - америкаці вдарили "Томагавками" по Шайрату 2017 року і розстріляли "вагнерівців" авіацією під Хішамом 2018 року. Але прихід до влади Джо Байдена (колишнього віце-президента за Обами) повернув усе назад. Росія продовжила вільно почувати себе в Сирії (а заодно і у 8 країнах Африки), натомість США із трансльованою на весь світ ганьбою залишили Кабул.

Отже, у 2021 році Путін відчув настільки велику впевненість у своїх діях, що вирішив буквально завоювати Україну. Публікація його статті "Про історичну єдність російського та українського народів" у червні стала знаковим моментом, що свідчив про прийняття остаточного рішення щодо агресії. У грудні він виступив з ультиматумом до США, фактично вимагаючи демонтажу військової інфраструктури НАТО в усій Східній Європі. Яскравим проявом російської сили стало втручання у протести в Казахстані з 5 по 19 січня 2022 року. Ультиматум, однак, був відхилений 26 січня 2022 року.

Навіщо Путіну світогляд, або Чому конфлікт не припиниться вже завтра

З Мюнхенської промови, ультиматуму-2021, виступів Путіна 21 і 24 лютого 2022 року та з програми пізнішого університетського курсу "Основи російської державності" можна вивести основні твердження путінського режиму щодо себе самого та ключові вимоги щодо місця Росії у світі.

Зображення: kremlin.ru Промова Путіна 21 лютого 2022 року.

В найширшому сенсі їх можна викласти наступним чином:

а) Росія є окремою державою-цивілізацією, рівною за статусом США і Китаю, із власною сферою впливу, до якої входить Україна;

б) місією Росії є не лише захист своїх інтересів, але й "світової справедливості": права на незахідні стандарти і "традиційні цінності".

У практичному контексті це означало відновлення моделі Першої холодної війни, що передбачала поділ на наддержави та їх сателіти. Єдине, що змінилося, – це кількість ключових гравців, які тепер мали скласти трійку: США, Китай і Росія. Захоплення України стало останнім доводом у російській спробі перегляду світового порядку на користь цієї трійки.

Успішне приєднання України до Росії:

1) утверджувало Росію в якості другої за воєнним потенціалом країни у світі, зокрема, збільшувало її збройні сили;

2) визначало кордони недоторканої зони впливу Москви, зменшуючи вплив США та НАТО в Східній Європі;

3) перетворювало Росію на провідну силу глобального антиамериканізму, в той час як США опинялися у новій іміджевій кризі;

4) долучало українські природні ресурси - від газу до зерна - до російських;

5) надавало можливість, принаймні, зменшити етнодемографічні проблеми в Росії, навіть якщо не вдавалося їх повністю вирішити;

6) міняло баланс на нафтогазовому ринку Європи на користь Росії;

7) створювало умови для остаточного розв'язання проблеми Криму та зняття західних санкцій;

8) прокладало дорогу до офіційного відновлення "СССР 2.0" в столітню річницю підписання першого союзного договору.

Врешті-решт, якщо "Мюнхенська промова" лише оголосила про відновлення чергової російської імперії, то "штурм Києва за три дні" втілив цю імперію в реальність. Без контролю над Україною не могло бути й мови про рівноправний статус з США та Китаєм. Оскільки Захід відмовлявся визнати претензії Москви, а Київ не планував здаватися без боротьби, Путін вирішив застосувати "останній аргумент королів".

Зображення: EPA/UPG Президент Росії Володимир Путін виступає на своїй традиційній пресконференції 23 грудня 2021 року. Теми великоросійського шовінізму та українофобії: концепція "одного народу".

Якщо російські "маленькі переможні війни" та "вставання з колін" могли бути націлені на різні країни, не обов'язково спеціально на нашу, то третя причина "великої" війни була безпосередньо пов'язана з Україною. Точніше буде так - великоросійський шовінізм давно став стратегією для Кремля, і під його каток раз-у-раз потрапляли американці (як чужі політично), геї (гендерно), євреї (етнічно), мусульмани (як міграційно, так і релігійно) та, подекуди, інші групи. Але ненависть до українців культивувалася в Росії спеціально.

У багатьох колишніх імперій визволення їхньої найбільшої колонії чи периферії викликало потужний спалах реваншизму. Як Британія десятиліттями чіплялася за Ірландію, а Франція - за Алжир, так Росія досі не змогла змиритися із незалежністю України. Російсько-українська холодна війна за Крим тривала з 1992 до 1997 року, а зверхність Москви у стосунках із Києвом не зникала ніколи. І найголовніше - імперські шовіністичні та українофобські настрої були поширені не лише серед політичних еліт, але й серед російських обивателів. Тому Путіну було на що спиратися у своїй політиці.

"Крим має бути українським, але без кровопролиття". Як Україна зберегла півострів 25 років тому

До заперечення існування українців Путін прийшов не одразу. Так, 2001 року він вітав із Днем незалежності "багатонаціональний український народ". Починаючи із 2004 року, в мові Путіна надовго прописалося формулювання "братній український народ", яке він використовував і під час привітань, і в ході "газових війн".

Помаранчева революція 2004 року стала особистою образою для Путіна. Українці не лише відмовилися слідувати російському сценарію, приймаючи "наступника", але й сміливо відхилили кандидатуру Віктора Януковича, яку підтримував кремлівський лідер. Народні протестні рухи завжди викликали у колишнього чекіста гнів, а тут він зазнав ще й ганьби, коли поспішив вітати Януковича з перемогою. У відповідь на це Путін почав здійснювати економічний тиск на Україну.

Фото: EPA/UPG

Президентство Януковича лише укріпило Путіна в його поглядах. 27 липня 2013 року в Києві на конференції "Православно-слов'янські цінності - основа цивілізаційного вибору України" Путін прямо, хай і з численними застереженнями, сказав, що "спільні духовні цінності" роблять росіян, українців і білорусів "єдиним народом".

Успіх Революції гідності став каталізатором для Путіна, активуючи "старі образи" Майдану 2004 року та Болотної площі 2011/12, що перетворило його неприязнь до України на глибоку ненависть. У відповідь він здійснив анексію Криму та вторгнення в Донбас.

Гібридна війна, що розгорнулася проти України, мала на меті досягнення численних цілей:

1) покарати українців за те, що вони знову усунули ставленика Кремля, відновлюючи таким чином імідж Путіна як сильного лідера;

2) Забезпечити, щоб Україна не змогла стати членом НАТО, залишаючи її в межах російського впливу;

3) Оволодіти стратегічно важливим портом Чорного моря - Севастополем - а також захопити кримський шельф, де розташовані родовища газу та газопроводи.

4) показати росіянам негативні наслідки "кольорових революцій";

5) забезпечити російському суспільству відчуття радості від "повернення до рідної гавані" Криму – одного з найважливіших символів імперії – та таким чином подолати наслідки Болотної.

Зображення: зміна загарбників

Більшість із цих цілей було реалізовано, однак Росія виявилася неготовою до масштабної війни. У зв'язку з цим, Путін вирішив зосередитися на підтримці внутрішньої нестабільності в Україні, намагаючись змусити Київ "повернути" Донбас на умовах Кремля, з акцентом на російську мову та вето на вступ до НАТО. Очікуючи падіння "майданної" влади, Путін демонстрував дружелюбність, в усіх своїх виступах з 2014 по 2019 рік називаючи українців "братнім народом". Проте навіть тоді в його словах часто виникали згадки про "один" або "єдиний" народ.

Перемога Володимира Зеленського на виборах 2019 року мала б стати сигналом для Путіна про можливу пом'якшення його позиції. Адже новий президент України, ще рік тому, підкреслював важливість діалогу з Росією і виглядав менш радикально в порівнянні з Петром Порошенком. Проте, на Петербурзькому міжнародному економічному форумі 7 червня 2019 року, Путін, обговорюючи ситуацію в Україні, жодного разу не вжив терміна "братський народ". Натомість він також торкнувся питання білорусів, стверджуючи: "історія склалася так, що наш єдиний народ, і я вважаю, що білоруси, росіяни та українці складають один народ".

У інтерв'ю, яке відбулося 20 лютого 2020 року, президент Росії Володимир Путін не взяв до уваги можливі заперечення з боку українців щодо їхнього ототожнення з росіянами. Він заявив: "Я вже неодноразово підкреслював: вважаю, що ми є одним народом." На зауваження, що українцям це може не подобатися, Путін відповів: "Не можу сказати, подобається це чи ні, але якщо розглянути факти, то це так." Цю позицію він продовжував відстоювати й надалі. У статті, опублікованій ним у 2021 році, а також у своїх промовах 21 лютого та 30 вересня 2022 року, він окремо зазначив, що українці — це "наш родич" і "невід’ємна частина нашого єдиного народу".

Зображення: EPA/UPG Президент Росії Володимир Путін на своїй щорічній пресконференції, що відбулася 23 грудня 2021 року.

Таким чином, українофобія Путіна спирається на дві основи, які мають як особистісний, так і інституційний вимір. Як диктатор, він не може терпіти успіхи України у сферах демократизації, європейської інтеграції та національної ідентичності. Ці досягнення стають прикладом для опозиції, приваблюють нижчі верстви еліти і розхитують єдність серед простих росіян.

Путін, як диктатор за покликанням, не може пробачити українцям втрати свого авторитету через повалення Януковича — і це сталося двічі. Як загарбник за посадою, він усвідомлює, що без підкорення України не існує жодної "великої Росії". Можливо, як загарбник за покликанням, він щиро вірить у концепцію "триєдиного російського народу", а якщо ні, то точно до нестями ненавидить "англосаксів" і "бандерівців", яких вважає винуватцями всіх нещасть Росії.

Висновки

Дійсно, важко знайти правду у цій ситуації – всі попередні два десятиліття правління Путіна підтверджують правильність обраного ним курсу: малі переможні війни для мас, відновлення статусу на міжнародній арені, а також державний шовінізм і прояви українофобії. Росія регулярно здобувала перемоги, в той час як Україна зазнавала поразок, а США та Європа, по суті, ігнорували знищення Кремлем світового порядку та агресію проти сусідніх держав. Таким чином, диктатор мав усі підстави вважати, що й цього разу все вирішиться на його користь.

Зображення: EPA/UPG Президент Росії Володимир Путін, міністр оборони Сергій Шойгу (праворуч) та начальник Генерального штабу Валерій Герасимов (ліворуч) під час командно-штабних навчань "Восток-2022", що проходили в Приморському краї 6 вересня 2022 року.

Взяття Києва за три дні стало би не тільки найвидатнішим успіхом особисто Путіна, але й найбільшим досягненням Росії після 1953 року.

По-перше, нова внутрішньополітична криза могла б бути відтермінована на один-два десятиліття. Окупувавши "матір міст руських", росіяни б простили Путіну абсолютно все, і це залишилося б у пам’яті назавжди. Сам диктатор міг би відновити новий Союз Радянських Соціалістичних Республік і стати його лідером, передавши контроль над сучасною Росією своєму наступникові.

Битва за Гостомель: Як зірвався план швидкого завоювання Росії.

По-друге, глобальна система могла б зазнати непоправних змін, а авторитарний альянс між Москвою, Пекіном, Тегераном та Пхеньяном зміг би переважити розгублений і розділений демократичний Захід. Хоча Кремль не відновив би поділ світу на дві сфери впливу, як це було в ХХ столітті, стати одним із трьох головних наглядачів за світовими процесами — це все ж непогано.

Ну і по-третє, деградація та вимирання етнічних росіян були б призупинені на багато десятиліть, а перетворення православної Росії на ісламський Русистан надовго відстрочено. А те, що це означало би зникнення української (а потім і білоруської) нації - то це лише Кремлю на користь.

Згодьтеся, не так вже й багато деспотів зможуть встояти перед такою спокусою. Це свідчить про те, що без знищення путінського режиму і перетворення Росії на цивілізовану державу, Україні загрожуватиме небезпека, навіть після укладення мирної угоди.

Оскільки причини, що викликали одну агресію, зрештою призведуть до виникнення іншої.

І нам варто бути до цього готовими.