Голодомор: свідчення 101-річної свідка подій

Яніна Соколовська народилася на хуторі Зиків, що поблизу Городниці Житомирської області, у 1924 році. Вона була п'ятою дитиною у великій родині - мала 5 братів і 4 сестер. Уся її родина вижила під час Голодомору 1932-1933 років, хоч односельці вимирали цілими сім'ями.

До початку колективізації батько Яніни працював помічником лісника та займався нумерацією дерев. Їхнє господарство було досить великим: у них було дві корови, два кабани, пара волів і багато гусей. Але все змінилося, коли почалася кампанія по вилученню майна для колгоспів. Літня жінка пригадує: "У нас було дві корови - одну забрали, два кабани - відібрали одного. Бачать, що гусей у нас багато - забрали стільки, скільки їм потрібно. Це все складали на підводи".

Окрім тварин, "забирали борони, плуги та їжу", ділиться свідок подій. "Ми ходили і палками шукали в землі, де могли заховати зерно", - додає вона. За її словами, тоді всі мешканці села ховали свої запаси - "таке маленьке дерев'яне відерце було закопане в ґрунті". Але навіть його знайшли і забрали.

Яніна згадує, як її мама безутішно плакала, благаючи не відбирати в дітей останнє. На це їй відповіли: "Стань до стіни - буду стріляти". Вони погрожували, що можуть вбити, якщо не віддасть те, що вимагають. Навіть одяг забирали, розповідає вона: "Мама мала американський шарф - довгий і чорний, який колись привіз дядько з Америки, і навіть його забрали".

Яніна, якій тоді було всього 9 років, не могла зрозуміти, хто забирає все це в колгоспи. "Вони стверджували, що представляють селищну раду, якесь вищестояще начальство", - пригадує вона. Між людьми ходили розмови про те, що "такі дії - це справа Сталіна, радянської влади". Після цього в селі настала голодна пора, згадує дівчина.

"Я на цьому пальці смоктала свою кров - так хотіла їсти!" - не раз повторює Яніна, вказуючи на середній палець лівої руки. Спогади про Голодомор 1932-1933 років і досі, навіть у 101-річному віці, не залишають її.

Батько Яніни страждав від серйозної хвороби, його тіло сильно набрякло, а обличчя виглядало роздуто. Тим часом мати намагалася знайти спосіб прогодувати родину. "У нас є вулиця Шолом-Алейхема в Городниці, де жили переважно євреї. Вони потребували допомоги — прибрати підлогу чи попрати речі," — розповідає жінка. Мама працювала в колгоспі протягом дня, а ввечері йшла на допомогу домогосподарствам у Городниці. За свою працю вона отримувала трохи гречки, згадує Яніна. "Іноді давали тарілочку їжі, а можливо, ще дві ложки борошна, білосніжного. Тоді ми навіть не уявляли, як виглядає борошно першого сорту."

А діти збирали в лісі заячий щавель і живокіст - "товкли його і пляцки на плиті припікали та й їли". Чи пили "колотушу", яку мама варила. На плиті стоїть баняк великий алюмінієвий, мама розколотила цю муку - як ото пійло, яким телят поїли". Туди могла всипати ґрису із гречки: "П'єш, п'єш, ніби багато, вже нема куди. А їсти хочу, а їсти хочу!" - ледь не скрикує Яніна.

Вона пригадує, як намагалися приготувати їжу з усіх доступних продуктів: "Ми збирали жолуді, кілька разів їх варили, а потім товкли в ступці. Мама додавала туди цей грис і готувала маленькі пампушки".

Очевидиця розповідає, що були сім'ї, в яких під час Голодомору померли всі. "По 5, по 6 людей було в сім'ї приблизно - вимирали всі. Бо не було, чим рятуватися", - розповідає вона. Пам'ятає, як 5 підвод їхало по дорозі, і на кожній підводі стояла труна.

Люди пухли від голоду і вмирали, але у сім'ї Яніни всі вижили. Її мати насушила "багато ягід, різних трав, грушок-дичок" і поїла дітей. "Я так їсти хотіла, що я не могла... Душа болить в мене. Я їсти так хочу! - кричу до мами", - згадує вона.

Жінка розповіла, що їй відомі жахливі легенди з того періоду, зокрема, про випадки, коли на ринку зустрічали холодець, в якому начебто виявляли нігті від пальців.

Збір колосків на полях був суворо заборонений - "за один колосок могли дати від 7 до 8 років ув'язнення", - розповідає свідок тих подій. Люди обережно копали землю руками в пошуках залишків картоплі. "Вона була підморожена, гнила, але всередині нагадувала крохмаль. Ми збирали її, терли і готували з неї млинці та коржі, змішуючи з іншими інгредієнтами". Яніна пригадує, що коли весною почали збирати ягоди та гриби в лісі, "тоді ми відчули, що знову почали жити".

У 1936 році, каже Яніна, усю їхню сім'ю виселили у Казахстан. "Ми вважалися поляками за національністю", - пояснює вона. "Поляків і німців висилали звідси", - розповідає жінка. І батько, і мати, за її словами, говорили лише українською, працювали в колгоспі разом зі старшими дітьми. У них забрали паспорти і не дозволяли повертатися.

У Казахстані сім'я провела 11 з половиною років, після чого отримала можливість повернутися додому. У той час Яніна працювала на комбайні. Вона пам'ятає, що життя в Казахстані було комфортним.

Проте "вся родина погодилася, що нам слід повернутися до України, на свою рідну землю". Вони вирушили додому в той момент, коли в Україні знову спостерігався масштабний голод.

"Коли ми прибули, це був 47-й рік, і голод був жахливим в Україні", - пригадує вона, зазначаючи, що, незважаючи на всі труднощі, ніхто не планував повертатися назад. "Є, як кажуть, рідна земля. Де народився, там і прагнеш жити", - пояснює жінка.

Односельці, які мали певні запаси, ділилися їжею з родиною, згадує Яніна: "Якась рідня іноді давала жменьку, маленьку тарілочку або чашечку крупи, можливо, жита. Ми навіть їли гнилу картоплю". Вона також згадує, як у той час народила свою маленьку дочку, проте не мала можливості годувати її грудним молоком. "Брала шматок чорного хліба, нам давали пайок по 400 грамів. Трохи його жувала, загортала в шматочок і давала їй. Вона смокче, смокче, плаче, бо голодна".

У той час у колгоспі їм нараховували всього 200 грамів крупи за один трудодень, але для того, щоб отримати цю порцію, потрібно було працювати не менше ніж два дні, згадує Яніна.

Яніна стверджує, що "не знає, що таке безтурботне існування", оскільки їй довелося пережити чимало труднощів.

Жінка виростила трьох дітей: двох доньок і сина. Зараз вона мешкає одна в старенькому будинку в Городниці, тоді як її діти живуть у різних містах і країнах. Племінниця, яка проживає неподалік, приходить їй на допомогу.

"Перебули, пережили всякі горя, біди і ще живу чогось довго", - каже Яніна. Вона просить Бога, щоб скоріше померти. Але нині, у час російсько-української війни, каже: "Тільки щоб не від чиєїсь руки, а просто по своїй смерті вмерти".