Хіоська різанина може бути переказана як Хіоське криваве побоїще.

Як і всі таксисти в усьому світі, водій на ім'я Дімітріс, який підвозив мене до монастиря святого Міни на грецькому острові Хіос, дізнавшись про моє українське походження, одразу ж почав ділитися своєю версією війни. Я, як завжди в таких ситуаціях, відповів своєю точкою зору. Він, як і більшість водіїв, вважав, що частину вини за конфлікт несуть американці. Я ж намагався підкріпити свою позицію місцевими історіями та контекстами, адже саме у монастирі святого Міни ці наративи представлені у найзручнішій формі.

На початку квітня 1822 року, в переддень страсної неділі, місцеві мешканці зібралися під захистом стін монастиря, рятуючись від турецького карального загону на чолі з Кара Алі, який прибув на Хіос напередодні. Незабаром османські війська оточили монастир, і його стіни не змогли витримати натиск гармат. Вже за короткий час розпочалася жорстока різанина серед тих, хто знайшов тут укриття. Серед приблизно трьох тисяч людей, включаючи жінок і дітей, лише деякі були озброєні. Декілька з них шукали притулку в церкві монастиря, сподіваючись на її недоторканість, згідно з давніми традиціями, навіть у зв'язку з присутністю мусульман.

Фото: надано Кирилом Говоруном Головна церква (кафолікон) монастиря святого Міни, де відбулася різанина тих, хто там переховувався.

Проте це не дало результату, і вояки спалили церкву. Схожа ситуація відбувалася й в інших куточках острова, де місцеві мешканці шукали притулку під святими дахами церков, але турецькі солдати там їх вирізали та спалювали живцем. Пізніше кістки збиралися в монастирських "остеофілакіонах" — спеціальних сховищах для останків. Одна з таких кісниць знаходиться в монастирі святого Міни, а інша — в так званому Новому Монастирі.

Зображення: надане Кирилом Говоруном, Кісниця в "Новому Монастирі".

Насправді він не дуже "новий". Його було збудовано десь пару десятиліть після нашої Святої Софії. Ці два церкви дуже подібні - як дві сестри, хоча й не близнята. Обидві прикрашені розкішними мозаїками за Константинопольськими зразками, в обох над вівтарем домінує Оранта, і обидва постраждали від варварів: Новий Монастир -- від османів у 1822 році, а Софія -- від російських обстрілів у 2025 році.

Зображення: надане Кирилом Говоруном "Новий Монастир" — "менший брат" Софії Київської.

Коли османські солдати, серед яких, до речі, було багато бувших вʼязнів, що хотіли отримати амністію, заходили у міста та села Хіоса, вони там робили приблизно те саме, що російські солдати у Бучі: вбивали всіх, хто траплявся їм на дорозі, не розрізняючи між чоловіками, жінками і дітьми. Загалом з приблизно 117 тисяч мешканців до різні біля 42 тисяч було вирізано і біля 52 тисяч перетворено на рабів. Як і в Україні, дівчат і жінок масово ґвалтували. Серед багатьох історій, що збереглися, є й така, що її розповів був місцевий священник:

Одна жінка приховувалася з малюком у печері. Немовля голосно плакало, і існувала загроза, що турки почують його крики та вб’ють і її, і дитину, а також усіх інших, хто знайшов прихисток у цій укритті. Серед турків був і один грек, який прагнув застерегти жінку. Він заспівав їй грецькою мовою, сподіваючись, що турки не зрозуміють його слів: "Мамо, вбий свою дитину, щоб зберегти своє життя".

Багато хто забирав своє життя, стрибаючи зі стін та скель, особливо дівчата. Так було у селі Анаватос, що розташоване високо на скелі.

Зображення: надане Кирилом Говоруном. Село Анаватос, яке наразі пустує.

Там, сподіваючись на його неприступність, заховалося біля тисячі жителів з довколишніх сіл. Але турки добралися й до них, перетворивши село на привід, яке так і залишається до наших днів. Воно у чомусь нагадує міста-привиди Донбасу, хоч і не поруйноване так сильно.

Османські вояки не лише вчиняли вбивства та зґвалтування, але й займалися мародерством. Багато з них походили з малозабезпечених районів Анатолії. Коли ж вони опинялися на багатому та розвиненому острові Хіос, їхні очі розширювалися від захоплення, і вони поверталися додому, забираючи з собою не лише цінності, а й різноманітні предмети побуту, що були на той час символами достатку.

Чіткі накази на вбивства, зґвалтування та грабежі видавали командири, проте загальна директива, що мала на меті продемонструвати приклад для всіх непокірних, походила від султана Махмуда ІІ, який правив у період з 1808 по 1839 рік.

Зображення: надано автором Султаном Махмудом ІІ. Портрет, створений Афанасієм Карандзуласом, зберігається в музеї Пери в Стамбулі.

Він виступав як модернізатор своєї імперії, подібно до Путіна, принаймні в перші два терміни його правління, але водночас виявляв безжальність, ставши вбивцею. Саме в епоху його правління Османська імперія пережила справжню "геополітичну катастрофу" — повстання та незалежність Греції, проти якої він розпочав жорстоку війну. Каральна кампанія на Хіосі стала лише одним із епізодів цього конфлікту, хоч і одним з найкривавіших. Махмуд прагнув показати Хіос як приклад для інших повстанців, так само як Путін має намір зробити з України урок для всіх, хто колись належав до Радянської імперії. Однак він не щадив навіть своїх соратників. Як Путін вчинив з Пригожиним, так і Махмуд розгромив і частково знищив свою найбільш віддану гвардію — яничарів. Паралелей між цими двома правителями, безумовно, чимало.

Ще одна паралель -- використання релігії. Султан у той час був і халіфом, тобто верховним лідером всіх мусульман. Але й релігійні лідери меншого калібру усіляко підтримували його каральні міри. Парадоксально, але таку підтримку демонстрували навіть Константинопольські патріархи. Вони мали статус очільників мілетів: меншин, які були згруповані за релігійною ознакою. Найбільшою була "римська" група ("Рум мілет"), куди входили всі православні. Далі була так звана "вірменська" група, куди входили всі християни, що не приймали Халкідонського собору 451 року із його розрізненням між двома природами Христа. І найменші групи були католиків та юдеїв. Константинопольський патріарх був не лише духовним, але й політичним лідером свого "римського" мілету, підзвітний султану. Коли греки повстали проти влади останнього, він підтримав не їх, а султана. Але це йому не допомогло, і Махмуд наказав повісити патріарха Григорія V прямо на воротах його резиденції на Фанарі. І зараз ці ворота залишаються зачиненими та мають статус чогось сакрального.

Після різанини на Хіосі, що підпорядковувався Константинопольському патріархату, патріарх Анфім ІІІ мав проявити особливу обережність, щоб уникнути небезпеки втрати життя. Він продовжував офіційно підтримувати Османську владу, але водночас неофіційно висловлював симпатію до повстанців, використовуючи дипломатичні евфемізми. Наприклад, він порівнював загиблих у різанині з мучениками віри, але не уточнював, хто саме відповідальний за їхню трагедію. Його позиція опинилася десь посередині між поглядами патріарха Кирила та митрополита Онуфрія. Цей баланс допоміг йому залишитися живим, хоча не врятував його патріарший престол: вже в 1824 році його замінили на іншого керівника церкви. Його наступники, Хризанф та Агафангел, взагалі заперечували факт геноциду, що нагадує поведінку більшості предстоятелів Помісних Православних Церков нині стосовно подій в Україні.

У всіх цих історіях я намагався пояснити водію Дімітрісу, чому українці борються за свою свободу. Я розповів йому про Хіос, який колись став частиною імперії, що принесла йому багато страждань. Коли з'явилася можливість, мешканці острова вирішили відстоювати свої права. І за це імперія, що намагалася зберегти свою владу, надіслала війська, які знищували не лише оборонців, а й мирних жителів. Врешті-решт, Хіос здобув незалежність, і я вірю, що так само станеться і з Україною. Іншого варіанту просто не може бути.

Культурна ідентичність у часи імперій: Бортнянський, Березовський та Ведель