Ілько Лемко: Львів – переважно російськомовний – це вже стало нормою чи знову повертається? ZAXID.NET
Після запровадження у 1871 році так званої орієнтаційної системи, публічний простір Львова піддався вельми агресивній полонізації. Більшість вулиць були названі на честь польських діячів, багато з яких не мали жодного зв'язку з містом. Дивно, але у столиці австрійської провінції не знайшлося жодної вулиці, названа на честь австрійських імператорів, історичних постатей, письменників, учених та інших видатних особистостей. Лише одна вулиця носила ім'я ерцгерцога Кароля Людвіга (тепер частина проспекту Свободи), оскільки він якийсь час проживав там, а також площа цісаря Фердинанда I, яка уже у 1862 році була перейменована на Марійську. У рамках австрійської держави – жодного австрійського і тільки польське – це явище чекає на своїх дослідників.
Австрійська влада за замовчуванням визнала польськість Львова і не перешкоджала утвердженню у місті польського патріотичного духу. Польські національні лідери в умовах поразок повстань у підросійському Царстві Польському звернули свої погляди на Галичину з порівняно ліберальним австрійським режимом, і передовсім на Львів, як на можливий "польський П'ємонт". Утім майже тотальна полонізація Львова загалом не здавалася дивною, бо на той час у міській владі домінували поляки, українців були одиниці, а в деяких каденціях навіть жодного. А за переписом населення 1857 року українців (греко-католиків) у Львові було лише 7,48%, а 1890 року 17,1%.
Проект створення нового Статуту самоврядування Львова зіштовхнувся з численними викликами. Згідно з його умовами, лише 12 із 72 членів міської ради (16,6%) могли бути представниками єврейської громади, незважаючи на те, що за даними перепису 1857 року євреї становили 40,6% населення Львова — найвищий показник в історії міста. Комісія, що аналізувала цей проект, виходила з переконання, що власність громади Львова походила виключно з християнських джерел, отже, євреї не мали права на участь в управлінні та спільному володінні цією власністю. Це твердження обґрунтовувалося тим, що раніше всі цивільні права у місті належали лише християнам, а точніше — представникам католицької нації. Єврейська спільнота в той час розглядалася як окрема група, яка не сплачувала місцеві податки, не брала участі у викупах під час облог та була звільнена від обов’язків щодо підтримки міської господарки та управління містом.
Крайовий сейм затвердив цей Статут, проте цісар тричі від 1866 до 1870 року відхиляв його з огляду на порушення прав єврейської громади та невідповідності окремих статей документа ухваленій 1867 року Конституції Австро-Угорщини. Врешті після внесення комісіями міської Ради незначних змін і доповнень проєкт Статуту в його остаточній редакції був затверджений цісарем 14 жовтня 1870 року.
Статут, наданий міській громаді, став основою для сучасного міського самоврядування, створивши умови для активної участі мешканців у реалізації своїх економічних, соціальних та політичних прав. Завдяки розвитку демократичних принципів в епоху австро-угорського правління, до складу львівського самоврядування входили представники всіх національностей, що проживали в місті. Важливим фактором для обрання до Ради був досить високий майновий ценз або рівень освіти. Виборче законодавство накладало певні обмеження на участь громадян. Право голосу мали лише міські жителі та ті, хто володів майном у межах громади. Крім того, можливість голосувати мали державні установи, корпорації, фонди, а також промислові, кредитні та сільськогосподарські асоціації, які мали свої головні офіси у Львові та сплачували податки. У члени міської ради могли бути обрані лише чоловіки старше тридцяти років, тоді як жінки могли голосувати тільки через чоловіків або уповноважених осіб.
У 1883 році Ратушу у Львові з'єднали з пожежною командою та іншими організаціями через першу телефонну лінію в місті. Саме тут, в Ратуші, проводив засідання магістрат, а після отримання містом самоврядування у 1870 році, президент міста також оселився в цьому будинку.
У січні 1871 року мешканці Львова вперше взяли участь у виборах міської ради. Однак перші спроби обрати міського голову виявилися невдалими: жоден з кандидатів — ані попередній очільник міста Юліан Шемельовський, ані лідер польських патріотичних лібералів Францішек Смолька — не зміг отримати необхідну кількість голосів. На повторних виборах, що відбулися в квітні того ж року, львівські газети розгорнули потужну кампанію проти Смольки, який у польському середовищі вже здобув певний культ. Журналісти нагадали про його ігри на біржі, невдалі бізнес-проекти та спробу самогубства. Під тиском цієї інформаційної атаки, Францішек Смолька вирішив зняти свою кандидатуру. В результаті, першим обраним президентом Львова став Флоріан Зємялковський, директор філії Кредитного банку, який виступав за помірковану політику компромісу з Віднем.
Перший обраний мер Львова був видатною особистістю: він здобув ступінь доктора права у Львівському університеті, пережив засудження до страти, але згодом отримав помилування від цісаря, ставши революціонером. Також він був депутатом Галицького сейму та австрійського парламенту. Проте, його каденція на посаді президента міста виявилася недовгою: вже в квітні 1873 року цісар призначив його міністром Галичини, і він займав цю посаду протягом наступних 15 років.
Сфера діяльності представницького органу громади міста - міської Ради охоплювала питання бюджету та фінансів, адміністрування, будівництва та комунального господарства, охорону громадського порядку, соціальний захист населення, освітні заклади. У сфері діяльності міської Ради особливе місце посідали питання бюджету та фінансів. Проводячи незалежну економічну та фінансову політику, міська Рада виходила з того, що видатки на потреби громади повинні покриватися тими доходами, які отримує місто. І хоча більшу частину прибутку бюджету становили міські податки, їх усе ж не вистачало для покриття міських потреб, що зростали. Для покриття дефіциту міська Рада вдавалася до позик у Галицькій ощадній касі або у Віденському банку. Зокрема, дефіцит бюджету був характерним для бюджетної політики Ради в 1871-1895 роках.
У сфері освіти Рада відповідала за призначення та звільнення директорів, вчителів шкіл, а також керівників і викладачів інших навчальних закладів, які отримували фінансування з міського бюджету. З року в рік витрати на освіту з міської скарбниці зростали. У період з 1871 по 1895 рік за кошти міста було зведено 16 початкових шкіл, гімназію, Реальну та Промислову школи. Проте, здобутки в галузі освіти в основному стосувалися польської громади, тоді як українці Львова тривалий час не мали жодної школи, яка б фінансувалася з міського бюджету.
Навіть після того, як у Львові відкрили українські школи на початку 1880-х, громада не залишалася байдужою до дискримінаційних освітніх практик з боку міської влади. Внаслідок цього, українці фінансували приватні навчальні заклади з власних коштів. На початку XX століття українське педагогічне товариство підтримувало три початкові школи у Львові.
У контексті громади Львова, магістрат виступав як політична влада початкового рівня, несе відповідальність перед жителями за надання комунальних послуг. Міська адміністрація активно займалася охороною здоров'я та протидією епідеміям, контролюючи дотримання санітарних норм, чистоти й порядку в місті, а також організуючи своєчасне вивезення відходів, очищення каналізацій та туалетів. Жителі міста та власники нерухомості, які ігнорували встановлені магістратом правила і вказівки, підлягали штрафам у розмірі від 5 до 25 гульденів. Таким чином, модель функціонування міської влади Львова відповідала загальноприйнятим стандартам, характерним для багатьох міст Європи того часу.
#Євреї #Європа #Австрія #Юдаїзм #Християнство #Українці #Львів #Відень #Австро-Угорщина #Нація #Поляки #Лібералізм #Бюджет #Українська Греко-Католицька Церква #Документ #Львівський університет #Магістрат #Перемоги #Фердинанд I Австрійський #Початкова школа #Полонізація #Імператор #Президент (урядова посада) #Sejm #Галісія (Східна Європа) #П'ємонт #Чому #Кахал #Проспект Свободи (Львів) #ерцгерцог
