Ілько Лемко: Львів - переважно російськомовний - чи це новий тренд?

Активна прихильниця української мови Лариса Ніцой висловлює невтішні думки щодо Львова, який колись вважався українськомовним осередком. "На жаль, Львів втратив свій статус українськомовного міста. Це вже не те місто, яке було раніше. Луцьк та Тернопіль ще тримаються на плаву в цьому плані, але Луцьк, здається, нині є найяскравішим прикладом україномовності. Львів, однак, вже не той. Як і Київ, він втратив свою ідентичність. Де не зайдеш, всюди чути російську мову. Навіть у школах діти спілкуються російською на перервах. Львів, на жаль, пропустив момент збереження своєї українськомовності."

Навіть якщо пані Лариса справді дещо перебільшує у своїх міркуваннях щодо зросійщення Львова, я не можу проігнорувати цю слушну можливість ще раз зануритися у свою улюблену тему — російськомовність цього королівського міста. Основна ідея, яку висловлює пані Лариса, звучить так: "...вже ні, вже все". Тобто, якщо вже ні, то що — хіба Львів раніше не міг похвалитися російськомовними традиціями?

Львів, українське місто з багатою історією, протягом свого існування був свідком впливу різних культур: польської, єврейської, австрійської та російської. Сьогодні місто все ще має значну російськомовну громаду, хоча, починаючи з початку повномасштабної війни з агресором, використання російської мови на вулицях помітно зменшилось. Я базую свої висновки на особистих соціологічних дослідженнях, адже щоденні прогулянки Львовом тривалістю 2-3 години протягом багатьох років дозволяють дійти до певних висновків. Ера мобільних телефонів значно розширила можливості для аналізу мовного середовища в міських умовах.

Так от, якщо ще донедавна, до 2022 року з десяти розмов перехожих, почутих на вулицях Львова, можна було відстежити 50-60% російською мовою, то від часу великої війни цієї мови практично не чути, або чути дуже мало, і зрозуміло з яких причин. Окрім небажаної можливості нарватися на неприємні пригоди за використання мови окупантів, є ще одна доволі втішна причина - багато російськомовних львів'ян щиро зізнаються, що тепер просто бридяться своєї рідної мови - і це неабияк тішить.

У березні-квітні 2022 року Львів зазнав збільшення використання російської мови через наплив біженців з окупованих районів та зон бойових дій. Багато з цих людей спілкуються російською мовою. За цей період через місто пройшло понад сотні тисяч біженців, але, за прогнозами міського голови, близько 50 тисяч з них можуть залишитися тут на постійне проживання. Деякі переселенці вже активно купують квартири в престижних житлових комплексах. Враховуючи, що 50 тисяч – це лише трохи більше 7% від загальної чисельності населення Львова, є надія, що їхні діти та онуки врешті-решт адаптуються та стануть україномовними. Це контрастує з росіянами та російськомовними, які в період СРСР і на початку Незалежності не мали потреби у вивченні української мови.

Цю інформацію важко сприйняти, але у Львівській області в 1950-1960-х роках етнічних росіян було більше, ніж у Чернігівській чи Сумській областях, що розташовані на самому кордоні з Росією. Протягом другої половини п'ятдесятих до середини або навіть до кінця сімдесятих років минулого століття, коли так звані спальні райони Наукової, Стрийської та Кульпарківської почали активно заселятися мігрантами з навколишніх сіл через потреби індустріалізації, у Львові налічувалося понад тридцять відсотків етнічних росіян, а також стільки ж російськомовних українців, які прибули з-за Збруча. Таким чином, місцеві галичани-українці становили менше третини населення міста в той час.

Щодо етнічних українців, які проживають в центральних регіонах або є вихідцями зі Сходу України, ситуація була такою, що, з цілком зрозумілих причин, вони часто спілкувалися російською мовою. Це, можливо, виглядало несправедливо, але галичани вживали термін "москалі", адже мовна ідентичність вважалася важливішою, ніж етнічне походження. Не хочу узагальнювати всіх українців Львова, чиї прізвища закінчуються на -енко, але за своє життя я не зустрічав жодного з них, хто б у повсякденному житті чи на роботі говорив українською. Їхня прив'язаність до російської мови часом була навіть сильнішою, ніж у самих етнічних росіян. Коли я працював на заводі "Електрон", хлопець на прізвище Собенко з 8-го цеху, який спілкувався українською, сприймався мною як справжній виняток. Згодом з'ясувалося, що він походив з родини, яка переселилася до СРСР зі Сполучених Штатів – і такі випадки траплялися.

У 1950-1960-х роках на проспекті Шевченка красувалися елегантні електричні ліхтарі, на склі яких був витончено виконаний напис "Улица Академическая". Цей напис багато що говорив про мовну ситуацію: вулиця жила російською, тоді як українські діти та підлітки, спілкуючись вдома українською, змушені були в компаніях однолітків адаптуватися до "загальнопонятного" стилю спілкування. Я пам'ятаю хлопців-хуліганів, які походили з українських галицьких сімей і, повертаючись з місць ув'язнення, спілкувалися російською – це було дивно і обурливо. Відомо, що мова кримінального світу завжди була мовою імперії. У часи польської влади львівські українці пристосовувалися до польської мови, а за часів СРСР – до російської. Лише наприкінці 1980-х років молодь у "пацанячих" компаніях почала повертатися до української, а вже на початку 1990-х років відомий Завіня вів всі "стрілки" українською мовою. Досі, до здобуття української Незалежності, українська мова у Львові не користувалася популярністю.

Все почалося з того, що росіяни, які приїхали до Львова після так званих "доленосних Народних Зборів" в Опері 1939 року, переконували себе в тому, що потрапили до міста, яке явно не можна вважати українським. Ігноруючи "сільську" українську націю, вони виявляли значно більший інтерес до всього, що було пов'язане з "міським" пансько-польським середовищем. Російськомовні нові львів'яни зі Сходу створили свій власний "культ польщизни", адже навіть така форма європейськості була цілком прийнятною для вихідців із Тамбова. Російсько-польська солідарність, під впливом імперського духу, знайшла відгук, і ці дві групи, хоч і з різними статусами, виявили спільність. Львівські поляки швидко і природно освоїли російську мову, і багато з них навіть хизувалися нею до недавнього часу. Мемуаристка Ядвіга Дабулєвічова згадувала, як львівські поляки у 1939-1940 роках активно використовували "фрагменти" російської літератури та мовлення у своїх жартівливих висловлюваннях. А росіяни в повоєнному Львові охоче сприймали місцевий польський фольклор, так що в ресторанах наприкінці 1940-х років кавер-версія знаменитої пісні "Tylko we Lwowie" звучала ось так: "Сосиски с капустой я очень люблю - Только во Львове".

Нащадки кирзових підполковників із "Нєчєрнозємья" - новоспечені львівські інтелігенти вже у 1960-х роках слухали Чеслава Нємена і відповідно захоплювалися поезією Ципріана Каміля Норвіда. Книжка львів'янки росіянки Олександри Матюхіної "W sowieckim Lwowie" не випадкова була видана у Польщі, бо в Україні, і зокрема у Львові, навряд чи знайшлася б така кількість охочих ознайомитися з думкою "загадкової російської душі" щодо львівської ментальності часів совєтської імперії.

Польська публіцистка Анна Вилєґаля тремтливо, співчутливо й глибоко досліджує "різні обличчя львівської російськомовності", що ніколи б не спало на думку комусь із українців. Тому не надто нині дивуймося русофільству значної частини поляків (тепер вже в межах 20%), які голосують за відвертих кремлівських агентів Славоміра Менцена ("Конфедерація") і Ґжеґожа Брауна ("Конфедерація Польської Корони"). Це в них від щирого серця, і їхня ненависть до України й українців добре грає в унісон з політикою кацапських нелюдів.

У часі радянської імперії СРСР росіяни і російськомовні - представники культури кочівника-наїзника швидко підім'яли під себе українську культуру селянина-орача. Урбаністичне начало перемогло рустикальне. У дію вступив принцип "скачи, враже, як пан каже". Усі галузі життя у Львові впевнено опанувала нова імперська культура (чи антикультура) і нова тут російська мова.

Досліджуючи телефонні довідники Львова часів СРСР, де телефони вважалися "панським" привілеєм, можна помітити, що близько 90% прізвищ закінчуються на -ов та -енко. На додачу до згаданого кримінального середовища, російські автори мемуарів стверджували, що навіть популярні молодіжні неформальні збори у Львові формувалися виключно серед російськомовних мігрантів зі Сходу, що, безумовно, є неправдою.

Утримання домашніх собак і прогулянки парками у вихідні стали ознакою привілею для російськомовних, адже типовий селянин з Галичини не міг уявити, як можна тримати домашню тварину для розваги. Тим часом, замість того, щоб насолоджуватися прогулянками Стрийським парком, він мусив вирушати в рідні села, щоб працювати на городі, оскільки зароблене на хліб було вкрай необхідним.

Тепер, внаслідок імперської політики СРСР, давайте розглянемо реальну чисельність російськомовних у Львові. Якщо людина протягом десяти годин на день продає щось у центрі міста впродовж кількох років, вона стає свідком феноменально репрезентативної вибірки, яку могли б позаздрити навіть найпрестижніші соціологічні установи. Адже щодня через центральний проспект у обох напрямках проходить від 40 до 100 тисяч осіб, і це можна перевірити за допомогою секундоміра.

Продаючи магнітофонні касети, квитки на концерти чи морозиво на початку 1990-х на розі проспекту Свободи і вулиці Коперника, я з'ясував, що в етнічно майже 90-відсотковому Львові тоді мешкала (і не факт, що нині мешкає набагато менше) понад третина російськомовного населення. Я прискіпливо фіксував, якою мовою зверталися до мене мої покупці, звісна річ, відфільтровуючи іноземців та "іногородніх", що дозволяли мені робити філологічні знання та й життєвий досвід, врешті-решт.

Отже, в будні дні відсоток львів'ян, які спілкувалися зі мною російською, коливався від 30 до 35, а у вихідні, коли багато з них вирушали у свої рідні села, цей показник зростав до 37-42 відсотків. Я хочу підкреслити, що це саме львів'яни. Якщо до цього додати тих, хто розмовляв українською, але зазвичай вживав російську, то загальна цифра вражає. Працюючи у кіоску на Сихові, неподалік поліклініки, я був вражений, що навіть у цьому найбільш українізованому районі Львова від 20 до 30 відсотків відвідувачів зверталися до мене російською мовою.

Дані, які ми маємо, є досить тривожними, враховуючи, що офіційна статистика свідчить про 90% українців та 8% росіян. Звичайно, на той момент слабка українська держава не змогла суттєво інтегрувати як росіян, так і російськомовних українців у Львові. Проте були й інші етапи. Наприкінці 1980-х років більшість російськомовних у Львові стали говорити українською, адже "на горизонті з'являється українська держава". Проте реальна українська держава не виникла, і незабаром "новоспечені українці", зітхнувши з полегшенням, повернулися до звичної російської мови. Подібні тенденції спостерігалися і в Києві, а також в інших містах України під час та після Помаранчевої революції і Революції Гідності. Як видно, з початку повномасштабного вторгнення і до сьогодні, після зовнішньої українізації часто настає відкат у бік зросійщення. Про цю ситуацію сьогодні сигналізують як мовні омбудсмани, так і Лариса Ніцой.

Львів, безперечно, не є Києвом у плані поширення російської мови. Проте справжня проблема полягає в інших регіонах України, які знаходяться поза межами Галичини та Волині. Історія свідчить, що Україна приречена на українізацію — це відображено навіть у її назві. Пройде чимало років, можливо, навіть десятиліть, і українська мова, яка зараз важко пробиває собі шлях, стане домінуючою на всій території країни. І тоді, якщо новітнім агресорам знову прийде в голову "визволяти" російськомовних або "захищати" російську мову, то не залишиться нікого, кого можна було б "визволяти", і нічого, що потрібно було б "захищати".