Інформаційний канібалізм: чому користувачі соціальних мереж «з'їдають» один одного?

Якщо в першому реченні я скажу: "Моє перше знайомство з канібалізмом відбулося в...", то в сучасному контексті емоційні та інформаційні наслідки цього можна легко спрогнозувати, і всі вони справді будуть досить гострими.

Далебі, люди поїдом їдять одне одного в соцмережах? Це ж повсюдний мем, із кожної бульбашки на це нарікають. Але жеруть, іще й плямкають. Бо персонального моралізаторства ніхто не скасовував.

Це своєрідний концептуальний кетчуп. Без моралізаторських ноток натхненне інфогурманство та дискусії про смаки стають простим людожерством.

У другій половині 80-х років минулого століття я зустрів неймовірного поляка єврейського походження на ім'я Роберт Стіллер. Лише згодом я усвідомив, наскільки він був геніальним: поліглот, якому приписували знання від 30 до 60 мов, а також письменник і перекладач, який випустив близько 300 книг. Проте на той момент він справив на мене враження насамперед антрополога, що займався дослідженням архаїчних культур Нової Зеландії та Полінезії.

Роберт вирізнявся своєю гострою вдачею та ексцентричністю. Його ставлення до поляків було, м'яко кажучи, неприязним, хоча він сам колись брав участь у боях в Армії Крайовій.

Коли в ресторані його дратували якісь особи за сусідніми столиками або ж офіціант поводився неприязно, Роберт починав голосно, наче випадково, розповідати про полінезійські (або, може, й інші) кулінарні рецепти приготування та дегустації страв. Вокруг нього швидко виникала приємна тиша. Офіціант бліднув, перетворюючись на зелений, і намагався виконати замовлення з неймовірною швидкістю, лише б швидше позбутися такого "кулінара".

Я впевнений в автентичності того, що чув. Таких подробиць жоден цукерберг вам не наведе, бо ж "стандарти спільноти". Цитувати теж не буду (зітхніть із полегшенням або розчаруванням, Фройд вам в поміч).

Але якщо спроєктувати все це на комунікаційну сферу, то гастрономічні оповіді Стіллера досить чітко вписуються в наше медійне смакування одних одними.

Канібалізм, що походить з франко-іспанської термінології, визначає процес вживання представників свого власного виду живими істотами, починаючи від простих кишковопорожнинних організмів. Як і всі інші відхилення від нормальної поведінки, це явище не має суттєвого впливу на передачу генетичного матеріалу виду в цілому.

На рівні приматів (тобто мавп, із якими в нас генетична відмінність менш як 1%) тема достатньо досліджена. Мавпи, як і ми, біологічно не є хижаками. Їхні зуби та щелепи не пристосовані для того, щоб відгризти м'ясо від кісток. Новітні трасологічні дослідження подряпин на давніх кістках теж показали там відсутність слідів укусів приматів і гомінідів. Але є й пізніші винятки.

У сухому залишку стосовно канібалізму приматів виявлено два основні ймовірні мотиви: а) реальний голод; б) божевілля, тобто базова дисфункція патернів поведінки. Вони в жодному разі не є масовими, не призводять до наслідування, засуджуються рештою зграї.

В антропофагії, окрім вже згаданих мотивів, виникає ще один — ритуальний. Антропологи, що досліджують давні поховання, висловлюють припущення, що це явище має коріння, яке сягає часів пітекантропів. Я ж утримаюся від обговорення причин обробки певних черепів за допомогою примітивних знарядь праці.

В історії людства траплялися спалахи цього явища, наприклад, 130 тисяч років тому на території теперішньої Хорватії. Там нині є видатний музей специфічних кісточок, але менеджери вирішили не деталізувати слідів їхніх пошкоджень, аби не лякати туристів.

Ось один з можливих варіантів переформулювання: Це стосується обговорення: чи дійсно кроманьйонці (які є нашими предками) знищили більш ліберальних і демократично налаштованих неандертальців? Якщо це так, то вони, здається, насолоджувалися цим процесом близько 800 років.

Тут, мабуть, варто вставити якийсь застереження щодо москалів, які нас також «поглинають» вже понад три століття. Їхня людожерська політика перетворилася на культурно-історичний мем, але є певний науковий нюанс, який варто врахувати.

Канібалізм, антропофагія та людожерство — це явища, які мають спільні риси, але не є ідентичними в контексті історії людства.

Коли говоримо про людожерську політику Кремля, то політично маємо рацію, але припускаємося суттєвої наукової помилки. Бо людожерство передбачає тотожність суб'єкта й об'єкта. І певну моральну колізію, за якої "я з'їм твою печінку, бо ти був сильним ворогом, і твоя сила перейде до мене".

"Моральні оцінки не ґрунтуються на логічних доводах. Вони виникають з автоматичних інтуїтивних реакцій, що сформувалися в процесі еволюції та базуються на усталених моделях поведінки." (Джонатан Гайдт, американський соціальний психолог і професор етичного лідерства в бізнес-школі Стерна Нью-Йоркського університету).

Росія еволюційно -- спадкоємець навіть не Золотої Орди. В Орди були правила. Московія -- поганий косплей васалів Орди.

Мораль колаборанта полягає в тому, щоб бути ще ницішим, огиднішим за господаря, порушувати наявні правила на догоду йому. Знімаючи цим із пана відповідальність, бо це сприяє особистому виживанню. Так слухняний песик Орди поступово перетворився на бридку гієну з претензіями на нішу шляхетного вовка.

А ми для них -- не люди. Просто корм, "унтерменші" в кращому разі. Ми тут не самі, в цій "годівниці" -- вся Європа. Просто вона ще не дуже в курсі, наскільки.

Не вдаватимуся в еволюційні особливості змін харчового ланцюжка. Але часом "корм" мутує й цілком може схарчити ослаблого хижака. Втім, повернімося до нашої теми.

Яким чином проявляється антропофагія у наших соціальних мережах?

Перш за все, все, що знайоме, здається смачнішим. Спожити представника свого племені, навіть якщо його думки відрізняються, виглядає привабливіше, ніж поживитися чимось чужим з незнайомим ароматом.

По-друге, досягнення представника свого виду неминуче знижує зоологічний статус тих, хто має низьку самооцінку. Це, у свою чергу, активує конкурентні стратегії, характерні для епохи пітекантропів.

По-третє, ритуальний етап інформаційної антропофагії. У цій стадії, крім уже знайомих форм булінгу, шеймінгу, тролінгу та їхньої мізогінії, з’являються й нові явища. Можна сказати, що збільшення кількості аутистів сприяє активізації психопатичних особистостей.

Скажу ще раз: це не є клінічним терміном, а швидше описом поведінки, при якій інформаційне шумування не призводить до зростання кількості овець, а, навпаки, підсилює зграю вовків.

Ось як це функціонує.

Потреба кожної людини в "емпатичному залученні" (за словами канадського культуролога і теоретика комунікацій Маршалла Маклюена) формує надзвичайно активне середовище взаємодії. Це середовище, хоча й усвідомлює існування моральних норм, все ж їх не дотримується. Адже мораль розвивається на основі механізмів винагороди і покарання. Водночас, теоретичні концепції часто залишаються на місці.

Дизайн цифрових платформ дедалі більше зосереджується на основних та архетипових мотивах соціальної участі, що мають на меті змагання за статус. Користувачі інтернету активно працюють над створенням більш прийнятного цифрового образу власної особистості.

Їхні онлайн-активності виявляють приховані прагнення до визнання. Це прагнення, яке соціальні мережі трансформують у вимоги сучасності. Коли на таке прагнення не реагують, розчарування може перерости в агресію.

На людському вимірі тут можна було б і зупинитися. Але цифрова комунікація, збираючи наші персональні дані, не лише виступає в ролі судді, а й нав'язує подальший алгоритм самоствердження. Піраміда Маслоу стає ацтекською пірамідою. Стань жерцем і виріж серце в жертви обсидіановим ножем ШІ. І кинь це серце з піраміди цінностей униз, у натовп. Стандарти спільноти приймуть поживу з повагою та вдячністю.

У цьому випадку мораль перестає бути актуальною, оскільки алгоритми зменшують нашу свободу вибору. Сьогодні ми "самоактуалізуємося" без усвідомлення, просто зупиняючись на чомусь, що привертає нашу увагу, коли переглядаємо стрічку новин, схожу на фудкорт, де представлені різноманітні страви інформації.

Які алгоритми сприяють розвитку цифрової антропофагії?

Наприклад, вислів "важливо бути почутим" (або "поміченим") набуває глибшого сенсу. Запитання "Що ви думаєте?" перетворюється на філософське міркування. Необхідність "бути почутим" стає основою політичних претензій.

У нашому суспільстві, яке страждає від недостатньої грамотності, стало особливо актуальним підкреслювати важливість певних читань. Чим простіше зміст, тим більше заохочень до його вивчення. Схоже, ми переживаємо регрес, коли замість читання все частіше обираємо перегляд, адже читання вимагає зусиль, а все, що перевищує довжину твіту, сприймається як лонгрід.

Грамотність, за своєю природою, завдяки своїм технологічним можливостям, була обмеженою та елітарною. Вона відбирала тих, хто здатен створювати тексти, чиї роботи мали шанс подолати інтелектуальний бар'єр публікації.

Жодне з цих обмежень у числах більше не актуальне.

Цифрові медіа створили новий імператив ідентичностей, у яких немає старих обмежень у вигляді совісті.

Емансипація творчості відкрила двері для всіх не лише до знань, але й до можливості самовираження, що породило нову відповідальність: тепер кожен має не лише виявляти свою онлайн-активність, а й активно реагувати на неї.

Можливість цифрового самовираження перетворилася на настійну вимогу до оточуючих: "лайкни або зникни". Соціальні мережі, розвиваючись, діляться на замкнені "бульбашки" з аутистичними тенденціями та авторитарні "секти" з психопатичними рисами. Це нагадує протистояння між неандертальцями та кроманьйонцями. Така поляризація створює енергетичний вампіризм у глобальному масштабі.

Схильність Homo Sapiens до масового знищення собі подібних є очевидною ознакою нашого виду, над якою лили крокодилячі сльози цілі покоління гуманістів. Тобто гоміцид, виправданий різними релігійно-політичними ритуалами, є інтегральною частиною людської культури.

Добра новина в тому, що цифрова реальність із її поведінковими патологіями поки що має не надто багато спільного з фізичною реальністю. В реальному житті люди за кризових обставин здебільшого посилюють взаємодопомогу та підтримку, бо базові інстинкти видового виживання наразі перемагають галюцинаторні механізми впливу на масову свідомість. Питання в тому, що невдовзі вважатиметься реальнішим: те, що ми бачимо у вікні квартири чи у вікні браузера?

Спитайте молоде покоління, якщо у вас є до них логін і пароль.