Історик Олександр Мотиль зазначає: "Існує чимало наукових досліджень про Україну. Тепер важливо зосередитись на популяризації конкретних тем".

Зображення: надано автором Олександром Мотилем.

Поділіться своїми враженнями від участі в журі премії "Зустріч". Які спостереження ви встигли зробити під час цього процесу?

Вражає, як багато цікавих книжок з'явилося про українсько-єврейські стосунки. Кожна книжка з довгого списку могла би виграти премію, і це свідчить про кілька речей. По-перше, в Україні талановиті науковці та письменники. Попри те, що йде мова про специфіку й тематику, є 9 талановитих авторів і авторок, які написали 9 надзвичайно цікавих книжок. По-друге, до українсько-єврейської тематики у текстах поставилися об'єктивно і спокійно. Об'єктивно - це зрозуміло, але спокійно - це дуже важливо.

Ця тема є досить складною, адже її можна трактувати по-різному, і існують певні стереотипні підходи. Важко було знайти збалансовану точку зору, яка б адекватно відображала реальність без зайвих емоцій чи суперечок, і це залишалося актуальним протягом тривалого часу. Наразі автори змогли підійти до цієї проблеми з різних перспектив, що дозволяє їм спокійно аналізувати ситуацію. Читачі їхніх творів знаходять матеріал захоплюючим. Дискусії щодо українсько-єврейських відносин відбуваються на новому, більш зрілому рівні.

Раніше ми обговорювали, хто в якій кількості переважає. Цей етап ми вже подолали. Тепер важливо визначити, як нам спільно підійти до цих питань. Як знайти таку позицію, що буде прийнятною для всіх? Автори представили не лише науковий, а й загальний погляд на цю складну проблему.

Видавництво "Човен", відоме публікацією переможця премії "Солід", спеціалізується, перш за все, на документальній літературі. Саме з цього жанру почалася їхня діяльність, а згодом вони представили роботи таких авторів, як Тоні Джадт і Тімоті Снайдер. Наприклад, його остання книга, яка вийшла в оригіналі у вересні, вже в листопаді з'явилася в українському перекладі в місцевих книгарнях. Ось така чудова компанія у Юрія Скіри.

Ще й як! Аби написати наукову книжку, треба сидіти по архівах, збирати матеріали і пізніше їх оформити. Більшість науковців не звертають уваги на стиль і читабельність. Їм важливо представити факти такими, як знайшли на підставі архівальних досвідів, і на тому кінець. Головне завдання для дослідників - передати інформацію про такі чи інші події.

Зображення: vechir.media У видавництві "Човен" була опублікована книга американського історика Тімоті Снайдера під назвою 'Про свободу'. Це український переклад його нового нон-фікшн твору "On Freedom", який з'явився 16 вересня.

Коли дослідник вміє презентувати свої ідеї в певному стилістичному ключі, це відкриває нові горизонти. Його праці стають зрозумілими не лише вузькому колу колег та їх студентам, а й ширшій аудиторії. Однак досягти цього не просто, оскільки не кожен має подібний дар. Необхідно бути не лише експертом у своїй галузі, а й талановитим автором. Як письменники не завжди є науковцями, так і науковці не завжди володіють навичками письма. Проте Юрію Скірі це вдалося зробити.

Чи існує цього року спільна тема, яку відображають книги з розширеного списку номінантів на премію?

Кожен текст показав за самозрозуміле - євреї були в цьому суспільстві партнерами; до певної міри, інколи суперниками і ворогами. Вони мають своє місце тут, в українському політикумі та в українському світогляді. Це означає, що відбувається нормалізація українсько-єврейських стосунків.

Книги з короткого списку премії демонструють, які факти ми вважаємо важливими. Наприклад, на Буковині та в інших містах України жили єврейські поети, а Соня Делоне, художниця єврейського походження, також пов'язана з Україною. Коли відбувається нормалізація, виникає можливість для нового сприйняття складних питань, що стосуються українсько-єврейських відносин.

Українці та євреї спільно проживали, встановлювали взаємини в економічній, політичній та соціальній сферах. Розуміючи це, стає простіше пояснити, чому траплялися акти насильства, такі як погроми чи колаборація, з боку як українців, так і євреїв. Це явище не можна розглядати в ізоляції; воно має свої причини та обставини. Цей контекст є важливим. Протягом сотень років українці та євреї співіснували, маючи спільну історію, яка була складною та не без конфліктів з обох сторін. У загальному, негативні моменти складають лише 5-10% відносин, тоді як 90-95% були цілком звичайними. Отже, для розуміння важливих питань в українсько-єврейських відносинах необхідно враховувати цей контекст.

Зображення: Олександр Чекменьов, Олександр Мотиль

Який ваш особистий досвід з цього питання, а також досвід ваших близьких?

Мої батьки й родина походять з Галичини. Батько народився в малому селі від Львова на північ, мама - в містечку на південний схід. Жили в Україні під час Другої світової війни, були до тої чи іншої міри свідками Голокосту і також винищення українців. У 1930-х роках мамина найближча подружка була єврейка, що згодом стала католицькою монахинею і навіть провадила монастирем у Львові у 1990-х.

Тема євреїв, більшовизму, тоталітаризму та нацизму завжди привертала мою увагу з наукового погляду, а коріння цього інтересу сягає особистих стосунків моїх батьків. Я виростав у середовищі, де не було зв'язків із єврейською спільнотою. Проте, будучи аспірантом і займаючись написанням дисертації, я почав глибше досліджувати міжетнічні відносини в порівняльному контексті. Моя дисертаційна робота була присвячена національним питанням у Радянському Союзі та можливостям соціальних протестів і революцій, що виникають на основі національної ідентичності.

Авторитетні науковці, що спеціалізуються на міжетнічних відносинах, майже одностайно заперечують підхід, який акцентує увагу на примордіалізмі як поясненні міжетнічних конфліктів. Інакше кажучи, коріння конфлікту не слід шукати в національному характері або в психології народу, адже ця конфліктність не є невід’ємною частиною існування конкретної етнічної групи.

Вони активно шукали пояснення в різних аспектах ситуації. Чи то в контексті класової боротьби, чи в ідеологічних питаннях, чи в проблемах мобілізації, війни та різноманітних конфліктів. Це стало для мене відкриттям, адже ставлення до українсько-єврейських відносин зазвичай трактується однозначно. По-перше, деякі стверджують, що антисемітизм, властивий українському народу, існував, існує і, напевно, продовжить існувати. По-друге, інші українці акцентують увагу на певних рисах, які, на їхню думку, завжди були притаманні євреям.

Досить швидко я усвідомив, що такий підхід не призводить до нічого конструктивного. По-перше, він є невірним, адже з компаративістики відомо, що етнічні національні групи не можуть бути порівняні таким чином. По-друге, цей підхід є шкідливим, оскільки формує образ українця як дикого антисеміта, а єврея — як агресивного більшовика чи жорстокого капіталіста-банкіра. У такій ситуації знайти спільну основу, що пояснює конфлікти та співпрацю між цими двома народами, стає неможливим. Залишаються лише два стереотипи, і важливо усвідомити, що це лише стереотипи.

Так само, як неможливо узагальнити образ єврейського банкіра чи більшовика, не слід вважати, що існує єдиний стереотип українського антисеміта. Це не означає, що антисемітизм відсутній або що не було євреїв-банкірів. Звісно, такі випадки мали місце, але це не є їхньою вродженою рисою; їх слід розглядати в контексті історії. Важливо відкинувши ідеологічні кліше, зосередитися на щоденних взаєминах і конфліктах, які виникають у специфічних ситуаціях. Лише таким чином можна досягти справжнього розуміння.

Зображення: з приватного фонду Олександра Мотиля.

Книги, що входять до списку премії, в певній мірі відображають цю ідею. Їхні автори розуміють, що за стереотипами криються реальні люди, які існували в конкретних умовах. Іноді їхні вчинки були зумовлені різними причинами, іноді – зовсім іншим. Нам заздалегідь не відомо, чому відбувалася співпраця, або які причини призводили до конфліктів між українцями та євреями.

Проблема стереотипного мислення полягає в тому, що воно вже має готові відповіді на всі питання. Виникали конфлікти через образи, як-от євреї-банкіри або українці-антисеміти. Коли ми звільняємося від стереотипів, постає питання: що ж саме в цьому контексті та в цей час призвело до того, що українці і євреї мали взаємне непорозуміння?

Яким чином ви вирішили розпочати свою наукову кар'єру за межами батьківщини?

Я б відповів приблизно так: у моїй душі палахкотіла жага до істини, але, на жаль, ситуація була зовсім іншою. На четвертому курсі навчання, у бібліотеці Колумбійського університету, у тому затіненому куточку, де книги припадали пилом, я займався дослідженням для своєї роботи. Я чітко пам'ятаю, як з огидою дивився на ці книги та пообіцяв собі, що ніколи не напишу наукових праць, які лише припадуть пилом у бібліотеках. Я насправді не прагнув стати науковцем; моєю мрією було стати художником.

Тоді в мене були великі амбіції стати журналістом, тому я записався на різні курси. Мріяв одразу ж стати кореспондентом у Парижі, але в Інституті журналістики мені пояснили, що спершу потрібно пройти шлях через якийсь Канзас. Потім, можливо, вдасться потрапити до Нью-Йорка, а звідти, якщо пощастить, до Вашингтона і далі. Я зрозумів, що такий шлях мені не підходить. Дипломатична кар'єра також не викликала у мене інтересу, і я опинився в безвихідній ситуації. Не знаючи, чим зайнятися, я вирішив вступити до Інституту міжнародних відносин Колумбійського університету. Не тому, що мав особливу пристрасть до міжнародних справ, а тому що цей інститут пропонував дворічну програму і був відкритий до різних можливостей. Я почав досліджувати різні напрямки...

Я випадково написав дослідження для одного професора, яке стосувалося націоналістів і комуністів у Волинському воєводстві в міжвоєнний період, а також їхнього ставлення до українських селян. Професор був вражений моєю роботою, хоча я зовсім не прагнув до наукової діяльності. Він сказав мені: "Ця праця настільки якісна, що ти міг би її опублікувати". Я задумався: чи справді аспірант може видати статтю? Він запевнив мене: "Спробуй". І я наважився, в результаті чого моя стаття побачила світ у 1977 році.

У результаті я опинився в своєрідному кар'єрному глухому куті і вирішив продовжити навчання на докторській програмі з політології, а точніше - з історії. Я вступив до магістерської програми в Колумбійському університеті. Таким чином, я став політологом, хоча ніколи не планував стати викладачем, і політологію навіть не розглядав як свій шлях. Коли я навчався на бакалавраті, я взяв один курс з політології, написав реферат і отримав жахливу оцінку, після чого вирішив залишити курс, вважаючи його абсолютно непридатним для себе. І ось в підсумку я став політологом. Як видно, важливо усвідомлювати контекст, а не лише власні бажання, оскільки в мене насправді не було таких намірів.

Зображення: надано автором Олександром Мотилем.

З часом, уже в 1990-х роках я серйозно почав малювати, наприкінці 1990-х - початку 2000-х почав писати романи. Відбулися зміни в моєму ставленні до науки. Вона мені здавалася вузькою і хотілося спробувати щось інше, нове. Я продовжую малювати, інколи виставляю картини, навіть кілька продав. Написав 11 романів, ні один з них не став бестселлером. Один конкретно про українсько-єврейську тематику.

Якою ви бачите зараз вашу роботу з темою України?

Існує чимало наукових досліджень, присвячених Україні. У Літературному Фонді імені Пітерсона в Торонто, де я також маю честь працювати в журі, ми щойно завершили обговорення 20 англомовних кандидатів. Усі представлені книги на тему України мають високий рівень, і більше половини з них написані авторами з США, Великої Британії та інших країн. Таким чином, я не зовсім впевнений, що Україні потрібна ще одна моя книга. Натомість, країна більше потребує популяризації конкретних аспектів, і над цим я працюю вже останні два з половиною роки. Світ уже усвідомлює існування України, але важливо, щоб він також дізнався про геноцидну війну, що триває. Тобто, необхідно розповідати про відносини між Росією та Україною, а також про сам процес війни.

Під час Помаранчевої революції я протягом трьох років регулярно дописував до блогу на одному з сайтів, а з початку повномасштабного вторгнення створюю 2-3 короткі тексти щотижня. Моя мета – акцентувати на Україні, але в першу чергу підкреслювати, що Росія веде геноцидну війну, а Путін є представником фашистських ідей. Я впевнений, що Путін і Росія не зможуть досягти перемоги.

Від початку війни я написав приблизно 320 колонок, із часом вони до певної міри повторюються, бо ж загалом є 5-10 тем. Людям треба нагадувати про існування цих конкретних обставин і проблем. Війна продовжується й умови змінюються - завжди можна знайти кут для дещо іншого аналізу.

Коли придивитися до цілого контексту війни, поглянути на українську і російську взаємодію, важко не прийти до висновку, що Україна, фактично, виграє. Пропаганду відкидаю, я є оптимістом, але не шаленим, і стараюся цей оптимізм обґрунтувати. Пишу про причини, які приводять до оптимістичного висновку. Здається, що Україні це дуже потрібно.

Юлія Бентя: "На сьогоднішній день ключовим аспектом мистецтва є його соціальний напрямок, здатність формувати суспільні зміни та впливати на світогляд людей."