Керські: Реальне партнерство постає як виклик для імперської концепції Росії | Еспресо

Виступ на урочистій церемонії "Межа року 2025" з нагоди вручення нагороди Капітули журналу "Ї" "За інтелектуальну сміливість".

Я ще не достатньо добре володію українською, щоб виголосити промову, тому щиро дякую за можливість виступити однією з моїх рідних мов — польською.

Це надзвичайне визнання для мене з багатьох причин. По-перше, у переліку лауреатів я почув імена людей, яким я завдячую дуже багато, які були поруч зі мною і у яких я навчався. Я маю на увазі не лише видатні польські особистості, такі як покійний Павел Смоленський — автор вражаючих репортажів про Україну, Ізраїль та Ірак. Я завжди пам'ятатиму, як після своєї першої поїздки до Іраку в грудні 2003 року він плакав у Берліні, адже закохався в цю країну, усвідомлюючи, що мир там ще довго не настане. Також в цьому списку є Станіслав Рошек, мій колега з Гданська та дослідник творчості Бруно Шульца.

Але тут є й чудові українці. Я хотів привітати пані Олену (Стяжкіну, - ред.) -- для мене це надзвичайне товариство. Дякую капітулі та Тарасові, бо пам'ятаю, як ще у 90-х роках до мене потрапив перший номер часопису "Ї". Це був початок нашої співпраці з Фондом Гайнріха Белля. Мій друг Людвік Мельгольм, математик і перекладач, який був радикальним антикомуністом ельблонзького підпілля, приїхав до України на початку 90-х. Тоді фонд "Зелених" зрозумів, що Україна -- це надзвичайно важливий народ і культурний простір. Саме Людвік вказав на львівське середовище журналу "Ї". Ваші номери, перекладені польською та німецькою, дійшли до мене, коли я створював часопис "Діалог", що мав стати виданням Центральної Європи, охоплюючи Україну, Білорусь та Німеччину. Сьогодні я відчуваю, що певний етап моєї пригоди з "Ї" завершився, аби відкрився новий.

Я тут не один. Зі мною моя дружина Агнєшка та друзі -- амбасадори Львова в Україні: професор Марта Коваль та Юзеф Марія Кучинський. Дякую Львову, адже виголошувати лаудацію для друга -- це завжди непросто і хвилююче. Я спеціально підготував цю промову, бо хотів розповісти про "багаж", з яким приїхав. Хоча "багаж" -- не зовсім влучне слово. Духовно я приїхав до Львова з дуже великою командою: з людьми, які є, але яких уже немає з нами.

Хотів би почати з Єжи Гедройця. Це надзвичайна постать: народжений у Мінську в литовській родині, він став "садівником" польської літератури та політичної думки. Належачи до політичної еліти Другої Речі Посполитої 30-х років, він був свідком її фіаско. Сьогодні поляки згадують ту державу з ностальгією як перший демократичний досвід, але Гедройць розумів: вона була знищена не лише ззовні СРСР та нацистами, а й зсередини -- через брак толерантності та нерозуміння того, що Річ Посполита є мультикультурною спільнотою. Політика щодо українців тоді була катастрофічною в усіх вимірах.

Я говорю це не лише через те, що перебуваю у Львові — те саме я можу стверджувати і в Польщі. Революція Гедройця полягала в тому, що після війни він створив нову концепцію Польщі. У нього не було зброї, окрім сили слова, моральних принципів та внутрішньої стійкості. Його команда найкраще усвідомлювала, що є основою для стабільного миру в Європі.

У Польщі до ідеї Гедройця часто ставляться вибірково, розглядаючи Україну, Литву чи Білорусь лише як "зони впливу" для забезпечення власної безпеки. Натомість Гедройць закликав до радикальної зміни погляду: розглядати Центральну Європу з перспективи українців та литовців.

Таке ставлення сприяє формуванню справжнього політичного партнерства, яке становить серйозну загрозу для імперських амбіцій Росії.

Велике щастя, що на початку 90-х при владі знайшлися відважні люди, які реалізували цю філософію. Гедройць розумів, що примирення з Німеччиною -- це також антирадянська політика, необхідна для виведення російських військ з регіону. Сьогодні деякі польські експерти використовують антизахідну риторику, думаючи, що це зміцнює польсько-український союз. Це неправда. Наш союз міцний лише тоді, коли є повне порозуміння між усіма центральноєвропейцями.

Для Гедройця Європа завжди була концепцією, яка перевершує суто технократичну інтеграцію. Сьогодні ж силою Європи є її союзники — такі країни, як Велика Британія та Норвегія, але справжнім серцем цього континенту є Україна. Тому це святкування для мене — чудова нагода приєднатися до української родини. Належати до української політичної спільноти — це нині найвищий прояв шани для кожної людини в Європі.

Ключовою фігурою у цьому процесі виступав Богдан Осадчук, володар нашої нагороди. Він створив для мене "приватний університет", завдяки якому я зміг глибше зрозуміти історію України та подолати свої власні упередження і невігластво. Осадчук був справжнім українським космополітом. Незважаючи на те, що він став жертвою жорстокої полонізації в 30-х роках і був змушений покинути рідну Коломию, переїхавши до Центральної Польщі, він повернувся до Києва лише у 70 років. Він завжди зберігав оптимізм, вірячи у те, що незалежна Україна є невід’ємною частиною демократичної Європи.

На завершення хочу поділитися єдиним збереженим фото моєї львівської родини. Це знімок, зроблений на початку 30-х років, на якому зафіксовано зустріч галицьких євреїв Інцерів та моєї родини Дапсів. На цьому фото присутні лише дві жінки, які вижили і стали моїм вихователями: моя бабуся Корнелія та прабабуся Клара. Вони представляли родину асимільованих львівських євреїв, які століттями мешкали в цьому місті. Мій предок, Марек Дапс, обіймав посаду радника у Львові, був філантропом і першим єврейським послом у Галицькому сеймі.

Це фото вперше з'являється в публічному просторі. У 1941 році, коли німецькі війська захопили Львів, моя бабуся та прабабуся стикнулися з неймовірно важким вибором: вони вирішили покинути свою родину і втекти до Варшави, використовуючи підроблені арійські документи. Більшість людей, зображених на цьому фото, стали жертвами жорстоких розправ у Белжеці навесні 1942 року. Навіть після закінчення війни моя родина продовжувала жити в умовах великого стресу, приховуючи свою справжню ідентичність під час антисемітських кампаній.

Сьогодні надзвичайно важливо знайти в собі сміливість та людяність, а також усвідомити відповідальність перед нашими предками. Це частина нашої колективної історії. Наша родинна спадщина зазнавала руйнувань, і тепер ми повинні відновлювати її знову. Список лауреатів цієї нагороди є спробою створити нову гуманістичну традицію.

Солідарність перевершує межі окремої родини чи нації; вона виникає з відчуття співчуття до оточуючих. Я вдячний вам, дорогі брати і сестри, що мав можливість приїхати сюди разом зі своєю родиною та відстоювати проти тієї сили, яка руйнує життя, заради нашого прекрасного Львова.