Арт у закладі харчування або гастрономічне мистецтво.

Про історію художніх течій та гастрономічних просторів в європейському історичному контексті.

Задоволення людини за визначенням давньогрецького філософа-матеріаліста Епікура майже тотожне зі щастям. Тобто закриваючи потребу, людина відчуває стан щасливості в моменті. І потребою є як базові, наприклад втамування голоду або спраги, так і ментальні - насичення прекрасним, що дає їжу для роздумів та рефлексій. А як в одному місці поєднати це? Про історію художніх течій та гастрономічних просторів в європейському історичному контексті..

Гастрономічний простір, що має чітко визначену філософію, об'єднує людей з подібними культурними цінностями.

Друга Світова війна. Європа в розпачі та жахітті. Франція, з її вишукано гастро культурою на межі виживанні. І не дивно. Тотальний дефіцит, карткова система, можливість повечеряти в закладі, де ще недавно могли розділити вечерю та інтелектуальну бесіду з Осипом Цадкіним, єврейським митцем з вітебським та шотландським корінням, майстром авангардної скульптури у переосмисленні античної краси, однокласником Марка Шагала у Вітебську, під вишукане декламування віршів батька авангардного віршу - Гійома Аполлінера, десь у кварталі Сен-Жермен-де-Пре. На столиках свіжі квіти, в'язані скатертини, червоне вино Борда чи Божоле, частіше - пролетарське традиційне столове домашнє вино, що пили всі вихідці Монмартру, з особливих подій - шампанське. Не яскраве світло, легка музика, ненавязливий антураж, ніби прийшов до когось в гості, але все одно відчуття закладу. На стінах - роботи всіх тих, хто став постійним гостем закладу, хто проводить тут час в інтелектуальному пошуку, філософських баталіях, ненав'язливо створюючи нову віху розвитку мистецтва нашої цивілізації.

Кожен з гастро просторів, як то "Le Consulat", сповнений вінтажем та духом минулого, або ж історичне "Кефе Гребуа". В останньому Едуард Мане як голова "батильонської групи" імпресіоністів веде запальні дискусії, разом з Емілем Золя, Едгаром Дега, Клодом Мане, Пьєром-Огюстом Ренуаром та Альфредом Сіслі. Доречі саме цей заклад надихнув Мане до створення ескізу "За келихом пива". Тут він зобразив і літографія Еміля Белло, які прикрашали довгий час стіни закладу. А потім вся богема звідти перебирається в "Нові афіни".

Тут вже виникає справжній інтерес. Під час Другої світової війни, незважаючи на жорсткий дефіцит, цей заклад не лише виживає, а й процвітає, здобуваючи славу під назвою "Сфінкс". Він пропонує смачні страви та напої, а також досить вражаючі стриптизи. Заклад стає справжнім центром нацистського відпочинку для тих, хто залишився у Франції в привілейованих колах та мав достаток.

А як же мистецтво? Все просто, назване нацистами мистецтво майже всіх представників нових творчих тячій визнано на виставці в Парижі у 1937 році "дегенеративним", за тогочасною дефініцією антиарійським та небезпечним (при тому успішно продається в США тими ж нацистами за зовсім такі не паплюжні честі арійського мундира гроші). Стіни прикрашають вже не картина та ліногравюри сучасних того періоду класиків, а напів вульгарні плакати, безвкусні неякісні репродукції майстрів минулого. І це не випадково. Адже заклад є продовженням відомого фешенебельного для того періоду борделю "Сфінкс". Доречі, розписи стін там були створені Кеесом ван - Донгеном (так так, це він ілюструє провокативний роман 1926 року Віктора Маргерита "Холостячка" про емансипацію та лідерство жінки), для прикладу інший бордель "Ла - Шабане" розписував Тулуз - Лотрек).

Таким чином, епоха вносить зміни в інтер'єри закладів, орієнтуючись на культурні коди їхніх відвідувачів.

Якщо у закладу відсутня усталена корпоративна культура, або ж вона суттєво відрізняється від цінностей художника, його творчість не зможе знайти там своє місце.

У 1958 році молодий єврейський художник Марк Ротко, який з відзнакою завершив навчання в "Lincoln High School" і вже здобув міжнародну славу, отримує пропозицію створити серію картин для грандіозного проекту в США. Ця архітектурна перлина, оформлена найрозкішнішими матеріалами, була спроектована видатними архітекторами свого часу - Людвігом Місом ван дер Рое, що вважається великим конструктивістом, та Філіпом Джонсоном, представником "інтернаціонального стилю". У цій будівлі планувалося розмістити штаб-квартиру відомої алкогольної компанії "Сігрем" ("The Seagram Company"). Вершиною цього розкішного проекту мав стати вишуканий ресторан "Four Seasons", в якому були заплановані роботи Ротко для прикрашення інтер'єру.

Митець розробляє неповторну колекцію, яка, за його власними словами, має "захопити глядача, пробуджуючи його інтерес". Ротко зазначав, що ці картини повинні викликати у спостерігача відчуття ізоляції в замкнутому просторі та прагнення "крутитися на місці від безвиході".

Однак вирішальна вечеря митця з його дружиною в ресторані спонукає його повернути весь аванс за виконані роботи та забрати їх. Сказати відверто, вони не провели багато часу в майстерні, і незабаром їх розподілили між лондонською галереєю "Tate", де для них спеціально збудували зал, що сусідить з улюбленим художником Ротко — Вільямом Тернером. Інша частина робіт вирушила до Японії в Меморіальний музей сучасного мистецтва "Кавамура" та до Національної галереї мистецтв у Вашингтоні.

Отже, художник готовий працювати з комерційним гастро просторм, але якщо культурний код відвідувачів не інший від художника. В противному випадку це викликає глибоку кризу. І якщо ви такий же крутий як Марк Ротко у 1959 році, то можете просто забрати свої роботи та віддати в національні музеї (не забувши повернути гроші, бо це ж про бізнес).

Мистецтво в гастрономічному середовищі перестало бути лише прикрасою; воно стало активним учасником у створенні культурного простору, де озвучуються важливі соціальні меседжі.

Епоха змінюється, а з нею й взаємозв'язок між гастрономічними просторами та мистецтвом. Відомий швейцарський ресторан "Kronenhalle", що традиційно обслуговував інтелектуалів XX століття, поступово перетворюється на справжню художню галерею. Його стіни прикрашають твори Марка Шагала, П'єра Боннара, Жоржа Брака та Пабло Пікассо, причому останній нерідко розраховувався тут власними картинами.

І це не єдиний приклад успішної колаборації мистецтва та ресторанного бізнесу, адже власники гастро просторів починають розуміти, що мистецтво може стати не лише декорацією, а справжнім "вхідним квитком", запрошуючи до закладу саме виважено селекційованого гостя, що розділяє корпоративні цінності та філософію яку вони закладають в своє кафе, паб чи ресторан.

Повномасштабне вторгнення в Україні суттєво вплинуло на взаємодію мистецтва та гастрономії. Якщо раніше такі співпраці сприймалися як модна тенденція або ексклюзивність у своїй категорії, то протягом останніх чотирьох років гастрономічна культура перетворилася на платформу, через яку митці можуть донести важливі соціальні повідомлення.

Наприклад, вражаюча виставка Владислава Шерешевського "Апетит приходить", яка відбулася минулого року в київському Культурному центрі ресторану сучасної української кухні "Galushka", майстерно відобразила єдність нашої Батьківщини через кулінарні етнічні образи, що представляють різноманітні міста, культури та регіони України.

Або ж як соціально важливий проект "Шукаючи світло" від Іллі Белза, що розгортається в гастрономічному просторі "Barvy". Цей проект сфокусується на переосмисленні війни, житті в умовах невизначеності, пошуку власного "я" та зусиллях зберегти своє внутрішнє світло, навіть у найскладніші моменти життя.

Отже, варто підкреслити, що взаємодія між мистецтвом та гастрономічними просторами є динамічною. Ці зміни зумовлені часовими тенденціями, історичними подіями та, найголовніше, людьми, які відвідують заклади, задовольняючи свої культурні вподобання. Не слід забувати, що кухня є невід'ємною складовою культурного коду.