На уламках грандіозної перемоги: хто став переможцем у конфлікті між США та Іраном.

Проголошення перемоги кожної зі сторін після завершення бойових дій не є чимось нечуваним. Той-таки Іран у червні минулого року за результатами дванадцятиденної війни теж заявляв про повний розгром "сіоністського агресора". Однак торік сторонньому спостерігачу був очевидний реальний баланс. Ісламська республіка втратила шанс наблизитися до створення ядерної зброї в осяжній перспективі, не кажучи вже про масштабне ураження систем ППО та знищення значної кількості вищих офіцерів. У відповідь було символічно обстріляно порожню американську базу, а в Ізраілі вдалося зруйнувати кілька житлових будинків.

Сьогодні ситуація виглядає набагато складніше, ніж на перший погляд. Результати війни мають різні аспекти. З військової точки зору Іран зазнав очевидної поразки. Вищі керівники країни були ліквідовані, а оборонний потенціал, військово-промисловий сектор та інфраструктура отримали значні пошкодження. Ворожі літаки вільно літали над іранською територією. Незважаючи на кілька відчутних атак на американські бази в регіоні, які призвели до знищення дорогого обладнання, ці удари не становили серйозної загрози для США. Подібна ситуація спостерігається і з Ізраїлем. Усі жертви іранських обстрілів були цивільними. Хоча кілька незначних військових і промислових об'єктів були уражені, реальні наслідки значно відрізняються від переможних заяв, які поширюють пропагандисти Ісламської Республіки, що у захопленні стверджують про знищення Тель-Авіву.

Історія порятунку пілотів, які катапультувалися з збитого винищувача, демонструє, що іранські збройні сили не здатні були контролювати ситуацію навіть на своїй території. Американські військові, за підтримки Ізраїлю, здійснили вражаючу операцію, яка суттєво відрізнялася від невдачі 1980 року, що часто згадувалася скептиками. Проте, Вашингтон свідомо уникнув виконання справді складних завдань, таких як захоплення острова Харг або контроль над Ормузькою протокою. Очевидно, що спроба реалізації таких планів могла б призвести до значних втрат серед американських військових, і успіх не був би гарантованим.

Незважаючи на суттєві недоліки у військовій стратегії (про інші аспекти буде сказано далі), збройні сили Ірану проявили вражаючу стійкість. Незалежно від того, яку частку знищених пускових установок та ракетних складів можна порівняти з довоєнними запасами, Іран зберіг можливість продовжувати атаки з першого до останнього дня конфлікту. Цілком ймовірно, що Ісламська республіка могла б підтримувати таку інтенсивність бойових дій ще протягом багатьох місяців. Це призвело до формування у Тегерані відчуття, що час працює на їхню користь. Тиск з боку союзників, економічні наслідки та зростаюча непопулярність війни в американському суспільстві впливали на адміністрацію Білого дому значно ефективніше, ніж малоефективні контратаки Ірану на американські військові об'єкти. В результаті Вашингтон виглядав як сторона, яка прагне першою покласти край цій катастрофі. Багаторазові перенесення термінів виконання ультиматуму Дональдом Трампом лише підсилюють це враження. Іран не поступився в жодному питанні — принаймні з огляду на публічні заяви. Єдиним кроком Тегерана, що наближає до діалогу з Білим домом, стала згода на переговори. Для Дональда Трампа цього виявилося достатньо для ініціювання мирних переговорів. Це виглядає досить слабким виправданням для реляцій про "всепереможну перемогу", особливо після заяв про намір "знищити цивілізацію".

Спроби президента США представити війну та її наслідки як особистий тріумф виглядають маловірогідними. Вже не варто й говорити про досягнення якихось конкретних цілей — зокрема, через нечіткість і невизначеність їх формулювання в минулому. Трамп виявився імпульсивним і ненадійним керівником, який без ясного плану готовий наражати на небезпеку своїх партнерів і завдавати величезної шкоди всім навколо. Можна сказати, що це не вперше, але цього разу рівень безвідповідальності просто вражає.

Таким чином, у політичному контексті, напевно, перевага "за очками" належить Ісламській республіці. Режим не лише вистояв, але й зміцнив свої позиції, незважаючи на фізичне усунення ключових лідерів. Колективне керівництво вищих офіцерів Корпусу вартових ісламської революції (КВІР), яке приховує свої дії під виглядом формального лідера Моджтаби Хаменеї, зосередило владу в своїх руках. Немає ані розколу серед еліт, ані масових протестів чи повстань у містах, населених етнічними та релігійними меншинами, не кажучи вже про зміни в режимі. Конкуренти КВІР — від обраного президента до духовенства, від ветеранів ісламської революції до бюрократів — усунуті від ухвалення рішень. Будь-які ознаки невдоволення тепер будуть придушені без жодного жалю.

Влада Ізраїлю, ймовірно, може підсумувати результати конфлікту на свою користь. Для єврейської держави цей етап війни, що розпочався 7 жовтня 2023 року, став черговим раундом, який, здається, завершився з перевагою для Армії оборони Ізраїлю. Її активність у цій операції виявилася більш значною й рішучою у порівнянні з участю США. Ізраїль використовував американську підтримку для максимальної нейтралізації потенційних загроз з боку Ірану, який міг би завдати шкоди державі. В принципі, результати всіх успішних для Ізраїлю конфліктів, починаючи з Війни за незалежність, полягали в цьому. Тель-Авів, звісно, прагне продовжувати свої дії проти Хезболли. Однак, якщо США наполягатимуть на припиненні бойових дій у Лівані, Ізраїль буде готовий прийняти досягнуті результати.

Арабські монархії Перської затоки постраждали від наслідків конфлікту, внаслідок чого їхня інфраструктура виявилася вразливою. Союз із США, який раніше забезпечував їм безпеку, тепер може стати джерелом ризиків. Регіон зіткнеться з новим, більш радикальним та агресивним керівництвом Ісламської республіки, яке відчуло свою силу і готове диктувати умови. На заміну масштабним футбольним змаганням і величезним хмарочосам пустелі, країнам цього регіону доведеться інвестувати величезні кошти у створення альтернативних шляхів транспортування нафти та газу, а також у модернізацію своїх збройних сил. Завдяки активній позиції, Україна може отримати вигоду від нових військових перегонів на Близькому Сході. Проте реалізація потенціалу військово-технічного співробітництва з арабськими нафтовими монархіями ще потребує зусиль.

В економічному сенсі війна завдала удару всім країнам, окрім Росії. Іран зазнав колосальних втрат, в той час як Ізраїль та США також понесли значні витрати. Регіональні держави виявилися у важкому становищі. Наслідки авантюризму Трампа відчуває весь світ і, безсумнівно, платитиме за це ще довго. Одним із ключових результатів конфлікту стало закріплення іранського контролю над Ормузькою протокою, і Тегеран навряд чи відмовиться від цієї стратегічної позиції. З незвичайної асиметричної реакції на агресію Іран перетворюється на інструмент тривалого політичного тиску та шантажу, що сприяє його збагаченню. Навіть якщо нові правила проходження суден через протоку зводитимуться до збору одного долара за барель нафти, очевидно, що світові ціни не повернуться до довоєнних показників через цей долар і через відчуття постійної загрози для стабільності ринку. Сьогодні ніхто не намагається силою розблокувати Ормузьку протоку, і жодна коаліція під проводом Великої Британії чи Франції не готова розпочати нову масштабну війну через цю водну артерію.

У майбутньому прагнення тегеранських рекетирів може суттєво змінити глобальну систему морської торгівлі. Наприклад, Малаккська протока, яка з'єднує Тихий та Індійський океани, фактично перебуває в такій же ситуації, як і Ормузька протока, оскільки її вузькі частини повністю знаходяться в межах територіальних вод Індонезії та Малайзії. Хоча навряд чи зараз хтось почне наслідувати іранських радикалів, все ж таки можна з тривогою зазначити, що міжнародне право та заснований на правилах порядок продовжують зазнавати кризу. І це навряд чи обіцяє комусь позитивні перспективи.