Наталія Кривда, очільниця наглядової ради Українського культурного фонду.
"Думаймо, як ми називаємо процеси, які з нами відбуваються"
Чи спостерігаєте ви за виникненням нових міфів у контексті війни, які можуть вплинути на сприйняття українця в майбутньому? Якщо так, то які фактори лежать в основі цього явища?
Розпочну з того, що з точки зору формування національного міфу, ми вже давно знаходимося у стані війни. Протягом останніх трьох століть ми намагалися вирватися з-під впливу імперського монстра, який робив усе можливе, щоб знецінити українців, литовців, євреїв, болгар, поляків, татар та інші народи. Це є типовою поведінкою імперій — формувати в народів на окраїнах відчуття меншовартості, другорядності та вивчену безпорадність.
Здається, українська політична нація справлялася з цим краще, ніж багато інших. Ми постійно нагадували собі про це в домашній атмосфері, на кухні, посеред рядків творів наших видатних поетів, в музиці, в побутових дрібницях, у повсякденній культурі. У нас завжди була думка: "Не забувайте, ви частина іншої нації, іншої культури. У вас є те, що варто зберігати, і чим можна пишатися". Це нелегко, але вихід з тіні величного — це щоденне зусилля.
У міфах немає нічого негативного — це один зі способів структурування знань про навколишній світ. З моменту свого виникнення людство потребувало фіксувати успішний досвід, ділячись історіями про життя, спілкування та досягнення. Саме ці історії ми називаємо міфами. У них закодований колективний досвід, який передається з покоління в покоління.
Цей міф розповідає про нас — тих, хто не лише вміє виживати, а й знаходити сенс у житті. Протягом століть ми навчалися зберігати свою гідність, адаптуватися до нових умов та тримати в кишені на всякий випадок дулю, коли інші варіанти були вичерпані. Чи був наш шлях бездоганним і сповненим романтики? Звісно, що ні. Як і в історії будь-якого народу, у нас також є свої ганебні моменти.
Війна з 2014 року і повномасштабне вторгнення з 2022 року змінили нашу спільну оптику, -- а ми говоримо про колективну ідентичність -- дозволили розправити плечі та в якийсь момент сказати собі: "Так, ми таки здатні. Ми таки можемо це робити. Ми не здаємося. Ми попри, всупереч, а не завдяки".
Изображение: Киевская городская государственная администрация.
Чи вважаєте ви, що в майбутньому можуть виникнути ризики суспільного розділення між тими, хто готовий робити жертви під час війни, і тими, хто цього не хоче? Для деяких виклик війни та мобілізації сприймається як необхідність жертвувати, тоді як інші бачать у цьому роль жертовників, які готові віддати себе заради інших.
На мою думку, у вашому запитанні вже міститься багато важливих аспектів відповіді. Зокрема, назва вашої програми може бути трактована як вказівка на більш глибоке усвідомлення власної сутності. Чи маємо ми справжню можливість вибору? Чи готові ми зробити цей усвідомлений вибір?
Ви говорите про жертву і жертовника, того, хто приносить себе в жертву, свідомо приймає цю відповідальність. Варто згадати, що мова -- це влада, і частина міфологічної структури світу зафіксована в міфологічних практиках. Як ви називаєте світ, предмети, процеси, явища у ньому, так він для вас і існує.
Наведу простий приклад, який буде зрозумілий усім, навіть не знавцям семіотики. Одні люди говорять: "Я мобілізуюсь, я іду в армію, буду захищати свою країну", а інші: "Мене схопили, заламали, примусили, бусифікували".
Я не володію точними фактами, проте термін "бусифікація" не був створений в Україні. Це один з ворожих наративів, який був впроваджений у нашу колективну свідомість. Його конструкція є досить вдалою, через що він здобув значну популярність.
Заклик, який може здатися наївним, але все ж важливий: давайте уважно обдумуємо, як ми описуємо ті процеси, що відбуваються навколо нас. Ми не живемо в країні мрій, і ситуація далеко не ідеальна. Є аспекти, які ми, як громадяни, маємо право і обов'язок критикувати: це процеси та наративи, створювані державними інституціями або, навпаки, їх відсутність. Ми несемо відповідальність за те, як формулюємо те, що переживаємо. Я точно не бажаю бути жертвою.
Наукова спільнота зараз хоче переписати гранд-наратив. Ми хочемо перепрочитати свою історію і сьогоднішню її частину також, своє перебування в світі як історію країни, нації, яка бореться, знаходить нетривіальні шляхи перемоги й нетривіальні шляхи існування.
Зображення: Євген Шпагін
Наталія Кривда та Ольга Айвазовська.
Ідентичність: що це означає і як вона розвивається
Ми зараз переживаємо унікальний досвід, пов'язаний з надзвичайно складною екзистенційною кризою, і активно розмірковуємо над цим. Зверніть увагу на велику кількість культурних ініціатив у різних галузях: від документального кіно та виставок до проєктів меморіалізації, які втілюють цей досвід, перетворюючи його на художні практики. Ми створюємо інтелектуальні, мистецькі, наукові та технологічні продукти. Наш супротив зафіксований у дроні, так само як сенси запаковані у художніх експозиціях.
Ми продовжуємо знаходити в собі сили ділитися нашим досвідом за межами рідної землі, сприяючи розвитку культурної дипломатії. Ми демонструємо людям за межами України: "Дивіться, ось так можна, ось так потрібно. Якщо ви вважаєте себе частиною країни, берете на себе відповідальність за її майбутнє та історію, робіть хоч щось". На мою думку, це справді вражаюче.
"Українці гордяться своїм статусом громадян. Це не лише "українськість", "єврейськість" чи "кримськотатарськість", а саме -- їхнє громадянство."
Ставлення до України в міжнародному контексті зазнає змін. Чи є наративи чимось органічним, чи вимагають вони нашої активної участі та інвестицій? Яким чином можна формувати зовнішнє сприйняття України, беручи до уваги потужну присутність російських наративів?
Нагадаю вислів Бенедикта Андерсона, який став дуже популярним: "Нації — це наративи". Наратив можна розглядати як оповідь про себе, створену так, щоб найкраще відобразити націю. Кожна нація, кожна особа, кожна родина та інституція прагнуть представити свою історію у вигідному світлі. Йдеться не про обман чи навмисне спотворення дійсності, а про вміння інтерпретувати та аналізувати факти, що є надзвичайно важливим.
Великий наратив формуються свідомо. У цьому процесі беруть участь кілька ключових гравців. Найголовніше серед них – це представники академічної науки: історики, філософи, культурологи, соціологи та психологи, які активно працюють над створенням когнітивної рамки, в якій існує наша нація.
Фото: Олександр Ратушняк
Ще одним важливим учасником цього процесу є засоби масової інформації, як офіційні, так і ті, що з'явилися завдяки ініціативам різних груп, зокрема представників громадянського суспільства. Медіа або повторюють вдалу модель цього наративу, розповідаючи своїй аудиторії про переможну націю, європейську ідентичність, про нас сьогодні, або ж, навпаки, безкінечно акцентують на темі корупції.
У цьому процесі активно залучене громадянське суспільство, яке в Україні є скоріше винятком, ніж звичайною практикою для європейських країн. Це суспільство часто виступає на допомогу державі. Ми створюємо подкасти, статті та дослідження, що надають можливість переконливим висловлюванням про націю спиратися на конкретні дані та метрики.
Коли ми розглядаємо національну ідентичність як змінний концепт, ми базуємося на тривалих соціологічних дослідженнях. Для нас не стільки важливі точні статистичні дані, скільки те, які зміни вони відображають у своїй динаміці.
Українці пишаються своїм громадянством. Не "українськістю", "єврейськістю" або "кримськотатарськістю", а саме -- громадянством. Ця цифра змінюється від близько 60% в 2011 році до понад 80% в 2020 році і до 94% в травні 2022-го. Ми пережили успішну Революцію Гідності, будуємо національну державу, яка спирається на національні інтереси, вистояли в війні з 2014 року.
Ми пишаємося своїм громадянством, тобто ідентифікуємо себе з суспільством, країною, нацією. Наратив можна і потрібно створювати.
Якщо розглядати ситуацію з Росією, то можна відзначити значні фінансові вливання, підготовлені фахівці та налагоджена система інституцій. Російська сторона вже тривалий час веде активну і ефективну діяльність.
Існує потужна теорія, що Володимир Ульянов, який відомий під ім'ям Ленін, був перевезений в Російську імперію в запечатаному вагоні з-за кордону, що стало стартом революційних подій. Вагон, наповнений "російською культурою" та "російською освітою", відправлявся і продовжує відправлятися з Росії до різних куточків Європи. Ці ініціативи формують когнітивну картину світу, в якій Росія сприймається як невід'ємна частина європейського культурного простору.
Вони говорять: "Дивіться, ми такі самі, як ви. В нас така сама висока музика. Ваші театри грають твори наших композиторів: Чайковського, Прокоф'єва. У нас висока література. Достоєвського і Толстого вивчають в університетах".
Зображення: Євген Шпагін
Наталія Кривда, очільниця наглядової ради Українського культурного фонду.
Вони заснували і фінансують численні центри русистики, які видаються за осередки славістики. Це наукова дисципліна, що формує наративи для своїх держав. Росія має там своє представництво, тоді як Україна залишається поза увагою.
Нещодавно з'явилося цікаве інтерв'ю з Сергієм Плохієм, в якому він поділився історією про те, як завдяки рішучості кількох особистостей, зокрема Омеляна Пріцака, та обмеженій фінансовій підтримці (яка насправді була вкрай скромною, адже українська діаспора за кордоном не мала великих коштів) у 70-х роках почали виникати центри українознавства, зокрема український інститут у Гарварді.
Сергій Плохій зазначав, що їхня мета полягала в створенні університету середнього рівня, тоді як Омелян Пріцак наголосив: "Ні, лише в Гарварді. Ми виходимо з високих стартових позицій. В Гарварді повинні бути українські кафедри та інститут. Інформація про Україну як суб'єкта, її унікальну культуру та український наратив повинні входити до складу академічних програм Гарвардського університету. Люди, які потім обійматимуть посади в офісах різних президентів, повинні навчатися цьому у своїй університетській програмі". Це дійсно перспективний шлях.
Ми відчуваємо брак ресурсів, не вистачає фінансів і енергії, адже нині ми фактично стикаємося з боротьбою за своє існування.
"Ми, нарешті, вийшли з тіні пострадянського простору і стали самостійним суб'єктом."
Чи звертаєте увагу на те, що кількість іноземців, які навчаються на курсах україністики, стрімко зростає? Багато з них мають намір пов’язати свою професійну діяльність з Україною. Чи можна це вважати новою тенденцією?
Це тренд, він поки набирає силу.
У 2014 році Україною почали займатися люди, які до цього займалися Росією. Вони начебто знали весь цей простір і трошечки змінили кут зору, ввімкнули українські новини і нібито знали українські проблеми й виклики.
Це було в середовищі медіа. Московський офіс Reuters відповідав за Україну, хоча у нас було своє бюро Reuters. Поступово стало зрозуміло, що це окрема спеціалізація. Люди навчалися, набирали експертизу, формували своє бачення.
Сьогодні численні фахівці в різних сферах, таких як медіа, державні служби та військова справа, вивчають та формують експертизу щодо Росії та України. Це також свідчить про те, що ми, виходячи з пострадянського контексту, нарешті стали активними суб'єктами. В англійській мові цей процес називається "агентністю", підкреслюючи самостійність країни, особистості та нації.
Изображение: EPA/UPG
Національний стяг України
Наша агенція та її ідентичність явно відрізняються. Хоча досі не зовсім зрозуміло, як діяти далі у контексті західного дослідження, експерти, які мають знання про Україну, користуються величезним попитом. Рекомендація для тих, хто наразі обирає спеціалізацію в Карловому університеті, Сорбонні чи Гарварді: зверніть увагу на Україну з відкритим серцем і цікавістю.
Ми виявили надзвичайний феномен буття, який можна охарактеризувати біблійними образами боротьби Давида з Голіафом, але в умовах XXI століття. Це досі неповторний досвід, і мені невідомі інші подібні ситуації.
"Жити за межами України зовсім не є приводом для сорому. Соромно, якщо ти не вкладаєш зусиль у розвиток України, не підтримуєш її інтереси та не сприяєш українському життю, навіть перебуваючи за кордоном."
Громадянам України, які сьогодні перебувають на окупованих територіях, складно підтримувати та формувати свою ідентичність. Які кроки може зробити держава, щоб процес відновлення цього зв'язку був менш болісним?
Держава -- не єдиний гравець на цьому полі. Віддаймо належне культурним, освітнім проєктам і громадянському суспільству.
Перш за все, необхідні інвестиції. Це великі суми, яких ми наразі не маємо, а Росія ж їх має. На окупованих територіях Росія фактично позбавляє людей їхньої української ідентичності – ментально, когнітивно, інтелектуально та духовно. Вона систематично витісняє з них все українське.
Уявіть собі, а ми можемо це уявити, що вам забороняють говорити вашою мовою. Система освіти повністю перебудована. Театри, бібліотеки, кінотеатри демонструють суто російський культурний продукт. Вас примусили змінити паспорт, примусили говорити російською мовою. Ви включені в систему російської державності -- гірше, краще, але інтегровані. Отримуєте пенсію, зарплату, обслуговуєтеся в системі охорони здоров'я. Це теж треба продумати і про це говорити.
Наприклад, медичні працівники в Росії дотримуються інших лікувальних протоколів, а бухгалтери - іншої системи фінансової звітності. У нашій країні фінансова звітність вже давно адаптована та відповідає європейським стандартам. Цю інформацію я отримав завдяки Единбурзькій бізнес-школі та знанням європейських норм. Також, протоколи навчання бойових медиків, про які я дізнався з перших уст, вже давно інтегровані з європейськими та натівськими стандартами.
Ми давно впроваджуємо різноманітні підходи — через різні процеси та проєкти. І раптом потрібно відмовитися від усього цього. Ти опинився в середовищі, де тебе змушують витерти з пам'яті все, що було тобі дороге, все, що ти зберіг у серці, своє минуле та сподівання на майбутнє, і заповнити цю порожнечу новими думками. Незважаючи на метафоричний образ, суть залишається незмінною: це надзвичайно важко.
Як держава, ми мали б можливість розширити мовлення на цій території та забезпечити радіопрограмами. Однак це все заважається, і ми не маємо необхідних ресурсів для реалізації цього.
Вважаю, що ми повинні використовувати наявні канали, щоб нагадувати: "Громадяни, ви зараз піддаєтеся знущанням. Якщо ви прагнете зберегти свою ідентичність, ми готові прийти на допомогу". Завдяки освітній системі, культурним ініціативам та пропаганді, ми зможемо відновити наш інтелектуальний, духовний, мистецький та культурний простір, коли звільнимо ці регіони.
Изображение: EPA/UPG
Жителі Херсона святкують визволення свого міста від загарбників на центральній площі 14 листопада 2022 року.
У нас є наочні приклади. Розгляньмо Херсонську область. Хоча окупація тривала не так довго, але як щасливо місцеві жителі зустрічали наших солдатів. Вони знову стали частиною своєї рідної землі. Вони повернулися не лише до своєї Батьківщини, а й до власної гідності та незалежності.
Хороші ми чи погані, але ми жили в своїй країні за своїми законами. І в нас відібрали право бути собою зі своїми помилками, пошуками, недолугостями. Коли людина повертається до цієї агентності, суб'єктності, гідності, коли їй дають право знову відчути себе частиною спільноти, яка живе на цій території і є народом цієї землі, це дуже потужно.
Ми зосередимося на роботі в деокупованих регіонах. Це завдання виявиться нелегким. Не всі будуть готові до цього процесу, не всі прагнутимуть повернутися до українського мовного, культурного та ціннісного середовища. Схоже, що певна частина населення може залишити деокуповані території.
Ми чекаємо, що певні території будуть звільнені. Але навіть якщо це буде нескоро, навіть якщо контури перемоги будуть не такими, як ми собі уявляємо в наших рожевих мріях, все одно ми будемо працювати з українцями поза межами України, бо окуповані території -- одна частина нашого населення, а люди, які за кордоном -- інша велика аудиторія.
Як встановити зв'язок з Україною для тих, хто залишив країну через повномасштабне вторгнення Росії? Яким чином розробити ефективну політику стосовно українців за кордоном, узгодивши їхні погляди з сучасними реаліями, коли країна стала більш сучасною, політично усвідомленою, активною та проєвропейською в порівнянні з часом їхнього виїзду?
В мене немає відповіді на ваше питання. І я думаю, що ні в кого немає.
На рівні державного управління наші зусилля по створенню інституцій, які б спеціалізувалися на цій сфері як на своїй основній функції, не увінчалися успіхом.
Отже, наразі не існує єдиної відповіді ані на рівні державної політики, ані в рамках інших практик. Ми можемо лише поступово досліджувати методи взаємодії з цією аудиторією, яка є досить неоднорідною. Протягом цих трьох років деякі з них змогли інтегруватися та знайти роботу. Є певна тенденція: батьки, як правило, не готові повернутися в Україну, поки їхні діти не закінчать школу. Чи це правда, важко сказати, але важливим для батьків є збереження українського середовища для своїх дітей.
Інша група — це жінки з дітьми, які залишили свої домівки, поки їхні чоловіки беруть участь у війні. Я впевнена, що після завершення активних бойових дій та часткової демобілізації, про яку ми всі мріємо і вважаємо справедливим і необхідним кроком, багато з цих жінок повернуться додому з дітьми, адже це має велике значення.
Зображення: Євген Шпагін
Наталія Кривда та Ольга Айвазовська.
Чи підготовлені ми до репатріації українців, які змушені були покинути країну внаслідок війни?
Хтось не повернеться ніколи. Чи будуть ці люди зберігати хоча б cимволічний зв'язок з Україною, залежить в тому числі й від нас. Чи готові ми щось прощати, чи готові розуміти чужий досвід?
Чи будемо ми, хто залишається в Україні, живе, працює, бореться, ховає своїх рідних, переживає цю ніч під звуками балістичних ударів, готові сприйняти новий досвід інших людей? Чи дозволимо собі і іншим жити в гармонії? В мене немає чіткої відповіді на це питання.
Я думаю, що велику роль буде відігравати персональна комунікація, персональні вибори людей. Сила вибору -- і про персональний вибір.
Елла Лібанова висловила сподівання: "Нехай буде так, щоб хоча б третина тих, хто емігрував, повернулася. З кожним місяцем війни ця цифра стає все менше."
Чи зможу я утриматися від певних зауважень та некоректних коментарів, які виникають не через мою грубість, а з глибин моєї душі? Це питання часто турбує мене, і я впевнена: існує безліч українців, з багатьма з яких я активно спілкуюся, які зберігають глибокий зв'язок з Україною і роблять усе можливе для неї.
Не варто відчувати сором за життя за межами України. Справжній сором виникає, коли не докладаєш зусиль для підтримки України, її інтересів та розвитку, навіть перебуваючи в іншій країні.
Допомагати своїй країні можна різними шляхами: жертвувати кошти, вести дітей до недільних шкіл, підтримувати виставки, що проходять в Україні, брати участь у мітингах, коли це потрібно, або ж надсилати медичну та гуманітарну допомогу. Існує безліч варіантів, як бути корисним, навіть якщо ви не перебуваєте на території своєї батьківщини.
Изображение: EPA/UPG
Мітинг на підтримку України біля Бранденбурзьких воріт у Берліні, 24 лютого 2024 року.
Походження чи цінності: що визначає національну ідентичність? Цієї весни ОПОРА виконала дослідження, присвячене соціальній згуртованості, де опитувала учасників про складові їхньої ідентичності. Формальні ознаки, такі як місце народження чи паспортні дані, отримали лише кілька відсотків підтримки, натомість переважали такі аспекти, як внески на потреби Збройних сил та сплата податків. Чи свідчить це про наявність громадянської української свідомості?
Дякую, ви підняли надзвичайно важливу тему, яка потребує обговорення. Ідентичність формується через кров, коріння, мову, традиції, національний одяг, кулінарію, а також через цінності. Коли йдеться про українську національну ідентичність, ми безумовно стикаємося з взаємодією етнічних аспектів та ціннісних орієнтирів.
Всі етнічні спільноти та народи, які проживають в Україні, висловлюють сильний запит на визнання та повагу до їхньої культурної спадщини. Українці, які зазнали приниження, переслідувань і масових розстрілів. Кримські татари, яких викрадали й виселяли з рідних земель. Євреї, які стали жертвами переслідувань і були позбавлені можливості отримати освіту. Стереотипи про молдован, які циркулювали в радянські часи. Вважаю, що ці пам’ятні події не можуть бути забуті.
Кожен прагне справедливості щодо своєї національної культури, мови, медіа та героїв, які, на їхню думку, повинні займати своє місце в загальноукраїнському пантеоні.
Ці різні етнічні групи, безсумнівно, мають переходити до рівня цінностей, що, безумовно, відбувається в Україні. Не зовнішній вигляд визначає твою ідентичність, а саме ті цінності, які ти приймаєш і підтримуєш.
Українська ідентичність зароджується на стику етнічних традицій і спільних цінностей. Сплата податків є вираженням балансу між правами та обов'язками громадян. Як громадянин цієї країни, я виконую свої обов'язки: сплачую податки, беру участь у виборах, дбаю про екологію, сортування сміття. Я готовий захищати свою батьківщину. Це частина мого невисловленого соціального договору: мої зобов'язання перед державою і її зобов'язання переді мною.
Чи здатне мовне питання продовжувати впливати на нашу єдність? Яким чином уникнути конфліктів серед українців через мовні розбіжності?
Щоразу, коли намагаються розколоти українське суспільство, в якості засобу використовують питання мови.
Так от, якщо ти громадянин країни, у тебе немає питання. У тебе є державна мова і ти її вчиш, розмовляєш нею в суспільному просторі, в науці, освіті, мистецтві. Ніде не записано про заборону кримськотатарської, їдишу або навіть російської.
Але ця країна визначила, суспільство підтримало, держава створила умови для того, щоб єдиною державною мовою була українська. Ми це робимо і тому, що любимо мову, і тому, що свідомі свого обов'язку щодо цієї країни.
Коли в суспільному просторі ти говориш українською і це громадянський вияв, а в інтимному середовищі, родині, близькому колі, де не боїшся виглядати по-іншому, починаєш говорити російською -- це називається інтимізацією мови. Я думаю, що це теж буде подолано. Не так швидко, як нам би хотілося. Це буде трендом нашого найближчого існування.
Зображення: Євген Шпагін
Наталія Кривда та Ольга Айвазовська.
Знаєте, чому я з надією дивлюся в майбутнє? В мене є прекрасний маркер. Понад 30 я років викладаю в КНУ імені Шевченка. Після 1991 року в університеті оголосили викладання українською мовою. Не всі одразу перейшли, але студенти відповідали на семінарах, розмовляли на лекціях винятково українською мовою. А після дзвінка в коридорі практично завжди звучала російська. Сьогодні ж вони і на перервах розмовляють українською мовою -- не стовідсотково, не так, як нам би хотілося, але все одно це стає природним.
Я сама вивчила українську мову. Моя освіта розпочалася в Києві, де я здобувала знання у звичайній школі, що у 1980-х роках викладала російською. Потім я продовжила навчання в Університеті Шевченка, який у 1990-х також був російськомовним. Моя перша кандидатська дисертація написана російською мовою. Це мова, яку я використовую в повсякденному житті, але я свідомо вирішила вивчити українську.
Я досі роблю помилки. Іноді в приємному оточенні мені стає соромно, коли щось забуваю. Мені дуже приємно і важливо, що українська мова така гарна і варта поваги. Я нарешті відчула, що заслуговую на те, щоб завжди спілкуватися українською. У мене залишилася лише одна маленька частина життя, де я розмовляю російською — це з моєю старенькою мамою.
"Росії ніколи не можна довіряти."
В інформаційному просторі активно поширюється наратив про відчуття втоми від війни. Деякі блогери, артисти та колишні впливові особи в бесідах з російськими журналістами стверджують, що опір Росії в даний момент втрачає сенс, і що більшість українців прагнуть миру будь-якою ціною, навіть готові йти на територіальні компроміси. Чи може цей наратив призвести до розколу в українському суспільстві?
Не можу відповісти однозначно. Це потребує серйозних досліджень і я би не сказала, що саме я фахівець у цьому, але абсолютно точно впевнена, що це -- спланована акція. Можливо, навіть не всі виконавці розуміють, що вони включені в якийсь загальний план, а просто думають, що роблять свою роботу. Хтось за гроші, хтось з інтересу.
Це абсолютно точно спланована робота, добре продумана, добре прописана, добре оплачена. І це розхитування нашої з вами суспільної свідомості. На м'яких лапах, як кіт у кімнату, ці ідеї мають зайти в свідомість українців.
Чому не можна за жодних умов довіряти Росії?
Ми відчуваємо виснаження. Не запевняйте мене, що всі ми безсмертні. У нас є свої розчарування. Кожен з нас несе в собі чимало болю. Іноді виникає бажання відкрити в своїй душі маленьку щілину для думки про те, що, можливо, варто знайти спільну мову, зупинити стрільбу, покласти край війні і сісти за стіл для переговорів.
Фото: Інна Варениця
Висловлюю жахливу і болючу думку, і наразі я переконана у своїй істині. Не можна дозволяти жодній тіні сумніву залишатися в тому, що нас знову використають, обдурять і проведуть навколо пальця.
Як особа, громадянка, науковець, експерт та співрозмовниця, я готова стверджувати це знову і знову: імперії не можна довіряти. Росії також не слід вірити жодним чином. У неї немає альтернативних способів для виживання.
Якщо ми погодимося хоч на щось, нас будуть розчленовувати, розривати, проводити внутрішню сегрегацію. Як тільки ми послабимо супротив і дозволимо собі думати, що з ворогом можна домовитися, ми почнемо програвати. Повторю тезу своєї колеги, професорки Рени Марутян: війни спочатку виграють на полі сенсів, а потім на полі бою. Росіяни розхитують наш сенс, розхитують нашу, хай і не таку єдність, якої нам би хотілося, але все одно консенсус всередині є. Всередині нашого суспільства є розуміння, що ми мусимо боротися. Ми вже не здаємося стільки років.
Дати можливість "рускому міру" та "хорошим рускім" проникнути в наше суспільство – це перший крок до невдачі. Я усвідомлюю значення моїх слів.
Я розумію, як недоброзичливці або люди, які по-іншому бачать цю проблему, говорять: "Наші хлопці гинуть". Так, наші хлопці гинуть і мої хлопці гинуть, і мої найближчі воюють, і гинуть, і платять велику ціну. Ми всі в певний спосіб платимо якусь ціну, але нас узагалі не залишиться, якщо сюди прийде "рускій мір".
Громадянська самосвідомість в Україні: історичний розвиток та характерні риси.
Скажіть це собі чесно: ви під загрозою. Якщо ви працюєте в освіті, медіа, театрі чи навіть у лікарні, особливо якщо ви задіяні в їдальні Міністерства оборони, -- ви під ризиком. Якщо ви займаєтеся виготовленням дронів, вас також можуть знищити. Якщо ви створюєте подкасти про українську ідентичність, ваші зусилля можуть бути марні. Для цих людей ви – лише генетичний відходи, адже ніхто не усунув основну причину цього конфлікту. На Валдаї Путін знову наголосив на тому, що поки не будуть вирішені корінні проблеми, війна триватиме.
Для Росії основною метою цієї війни є знищення української культурної ідентичності. Це openly проголошується високими посадовими особами, закріплено в офіційних документах і постійно повторюється. Що має трапитися у ваших думках, щоб ви зрозуміли: ви вже стали мішенню, вже жертвою, як у шпигунських фільмах, на вашому лобі світиться червоний сигнал, і лише питання часу, коли відбудеться напад? Я не знаю, які слова потрібно обрати, щоб люди це усвідомили та відчули.
Зображення: Євген Шпагін
Наталія Кривда та Ольга Айвазовська.
"Якщо не впорядкуємо, не космізуємо цей світ болю, ми не просунемося вперед"
Які аспекти слід мати на увазі під час розробки політики меморіалізації, щоб ця концепція стала основою для формування ідентичності в майбутній, післявоєнній епосі?
З одного боку, родичі загиблих героїв усвідомлюють, що можуть не дочекатися офіційних вшанувань від держави, тому вони активно працюють над тим, щоб увічнити пам'ять про своїх близьких вже сьогодні, поки ще є можливість. Поки спогади про їхніх дітей чи чоловіків залишаються яскравими, їх можна зафіксувати на завжди.
З іншого боку, недостатньо розроблена державна стратегія комеморації, спільного вшанування пам'яті, меморіалізації та закріплення цих спогадів в артефактах призводить до виникнення, і я кажу це обережно, не зовсім коректних і якісних форм меморіалізації та комеморації.
Клінч між відсутністю політики і бажанням зробити це швидко приводить до рішень, які в собі містять майбутню переробку. Вони зроблені так, що точно не зможуть існувати далі, їх треба буде переробляти, а це дуже болісно.
Ми зараз перебуваємо на піку вироблення політики комеморації, меморіалізації. Нарешті прийнятий про це закон, Верховна Рада його проголосувала. У нас новий очільник Українського інституту національної пам'яті, Олександр Алфьоров, який прекрасно на цьому розуміється. В наукових інституціях починають працювати лабораторії комеморації, зокрема платформа "Минуле, майбутнє, мистецтво", інші майданчики, на яких відбувається цей процес -- і теоретичний, і практичний.
Точно треба брати до уваги зміну художньої мови, яка має відбутися. Так, як радянська влада нав'язала нам пам'ятати наших героїв -- у вигляді кліше бронзового солдата або матері, яка плаче, -- вже бути не може. Мистецтво, художня практика, культурне освоєння нових виражальних засобів вводять нас у нову стилістику.
Чи готова до цієї нової стилістики українська громада, українська спільнота, батьки, жінки загиблих героїв? Я не впевнена. Дуже часто не готова.
І гарний смак, нові художні практики, візуальні рішення, свіже, яскраве пам'ятання, яке залишиться на покоління, може вступати в конфлікт з уявленням родини про те, як це має виглядати. Це дуже серйозна проблема. Тому що тут замішані людські емоції, кров, біль, відчуття несправедливості, величезна жертва, бажання за будь-яку ціну зберегти пам'ять про своїх.
На мою думку, ми зараз перебуваємо в епіцентрі цього діалогу, і врешті-решт можуть бути сформульовані певні спільні принципи для вирішення цих питань. Чи зможуть усі їх прийняти? Ні. Чи всі залишаться задоволені? Так, але якщо ми не візьмемося за цю справу, не впорядкуємо і не трансформуємо цей світ страждань, ми не зможемо рухатися далі.
Зображення: Євген Шпагін
Наталія Кривда, очільниця наглядової ради Українського культурного фонду.:
"Дуже важливою є зараз непомічена багатьма зміна в законі про Український культурний фонд, що передбачає створення довгих проєктів"
Для Українського культурного фонду був запропонований розширений бюджет на 2026 рік, а також законопроєкт, що передбачає організаційні зміни та оновлення внутрішніх регуляцій. Чи може це стати каталізатором для системного розвитку установи? Які основні виклики ви вважаєте найгострішими?
Мені справді хочеться вірити, що Український культурний фонд протягом всього свого існування прагнув утримувати статус державної інституції, заснованої не на поверхневих бюрократичних принципах, а навпаки — на цінностях гідності, свободи, демократії, солідарності та поваги до людської особистості і художніх практик. Це було закладено ще з самого початку його діяльності.
Знову два боки медалі. З одного боку, чи готова інституція, можу говорити тільки про Український культурний фонд, пропрацювати таку велику кількість задач і зробити можливою реалізацію проєктів за ту велику суму, яка буде, за той великий бюджет, який буде доданий? Ні, нам потрібні нові робочі місця. Нам потрібні люди, але ніхто цього не збільшить, на утримання фонду гроші не будуть збільшені.
Чи можемо ми працювати ефективніше? Так, ми вже це проговорювали з Наглядовою радою і дирекцією. Вони докладають величезних зусиль, аби працювати більш ефективно в умовах відсутності нових робочих посад і збільшення бюджетів.
Щодо організаційної структури, варто зазначити важливу, але часто непомічену зміна в законодавстві про Український культурний фонд, яка дозволяє реалізацію тривалих проєктів.
Через особливості фінансування культура в Україні живе і вирує з вересня по листопад. Проєкти проходять експертне оцінювання, виграють конкурс, далі бюджет нарешті фінансується, гроші приходять культурним діячам і дієвцям. Вони втілюють проєкти, а потім мають звітувати. Однорічні проєкти -- якісні, цікаві -- найчастіше є точковими. Якщо ми говоримо про стратегічну гру в довгу, хочемо, щоб соціальний імпакт від культурних і мистецьких проєктів був ще більшим, потужним, глибинним, реальним впливом, проєкти мають бути довгими -- два, бажано три роки.
Таким чином, стане можливим ефективне внутрішнє просування проєкту, його розвиток, реалізація та звітність. Це, у свою чергу, може призвести до повернення або приходу великих учасників ринку, які наразі не зацікавлені в короткостроковій співпраці протягом двох-трьох місяців. Вони зможуть суттєво вплинути на формування культурного середовища.
Комітет Верховної Ради демонструє надзвичайну активність, і я повністю впевнений, що Верховна Рада підтримає ці ініціативи. Це непросто — ті, хто взаємодіє з державними фінансами, розуміють, які труднощі виникають. Це справжня сизифова праця, але ми вдячні як Державному казначейству, так і Міністерству фінансів. Ми продовжуємо працювати та звітувати, але подовження термінів процесів може негативно позначитися на їхній якості.
#Євреї #Суспільство #Європа #Україна #Держава (політичний устрій) #Берлін #Росія #Радянський Союз #Українці #Росіяни #Російська мова #Москва #Володимир Путін #Збройні сили України #Російська імперія #Українська мова #Гарвардський університет #Литовці #Нація #Громадянське суспільство #Паспорт #Військова окупація #Київський національний університет імені Тараса Шевченка #Бюджет #Громадянство #Херсон #Міф. #Розповідь #Сорбонна #Херсонська область #Володимир Ленін #Музика #Міфологія #Київська міська державна адміністрація #Київ #Пострадянські країни #Бранденбурзькі ворота #Федір Достоєвський #Омелян Пріцак #Петро Ілліч Чайковський #Лев Толстой #Українознавство #Карлів університет #Український культурний фонд #Передача інформації #Айвазовська Ольга Павлівна #Суспільна свідомість #Лібанова Елла Марленівна
