Нова форма "ждунів". Як адаптація до воєнних умов впливає на психічний стан людей.

У психології існує добре відомий феномен, відомий як стокгольмський синдром. Він проявляється, коли заручники, перебуваючи в полоні, з часом починають усвідомлювати мотиви своїх викрадачів і навіть розвивати до них певну симпатію. Цей процес пов'язаний із специфічними умовами, в яких психіка шукає можливості для виживання, знаходячи смислові пояснення ситуації.

Коли жертви стають жертвами розстрілів або тортур, а насильство набирає кривавих обертів, це свідчить про бандитизм і садизм. Терор, в першу чергу, є інструментом залякування через загрозу смерті задля досягнення вигоди, а не просто виявом людожерських інстинктів.

Коли ми називаємо москалів терористами, то несамохіть підвищуємо їхній статус до дій істот, які здатні мислити логічно і на перспективу.

Ну, гаразд, на іншому кінці цієї інфернальної шкали є слово "звірства". Мені не подобається термін "озвіріння", який застосовують, характеризуючи російських агресорів. Це сильно ображає звірів. Звірі безгрішні. Зоологи і зоопсихологи достатньо добре вивчили всі обставини, при яких звір вбиває, -- їжа, захист потомства або території, та й поготів. Собі подібних -- украй рідко. Існують, утім, випадки немотивованої (з нашого погляду) агресії серед павіанів і шимпанзе. Але спільних кодуючих генів у нас із ними близько 99%. Тобто це вже доволі гуманізована поведінка.

Аналіз взаємодії між людською поведінкою та звірячими інстинктами в культурній історії має неоднозначний характер.

Спочатку спостерігалося захоплення і навіть поклоніння, хоча й з певним побоюванням (геральдичні герби - це підтвердження). Проте в Середньовіччі та в епоху Просвітництва звірячість почали сприймати як гріх. У творах Руссо і Вольтера, присвячених Семирічній війні (1756-1763), "озвіріння" вважалося цивілізаційним регресом. З появою романтизму в культурі проявляються обидві тенденції – критична і захоплююча. Байронізм перетворює воїна-звіра на трагічного героя, тоді як Гюго зображує озвіріння революційного натовпу, що сам себе знищує.

Антропоцентризм не лише проголошував людину як кульмінацію еволюції, а й вимагав від неї піднятися над своїм тваринним інстинктом. Це може не бути зовсім науковим, проте таке мислення надихало багатьох добрих людей. Проте, коли ці добрі люди зіткнулися з жорстокою реальністю, все змінилося. Масштабні втрати під час світових війн, бунтів і революцій вимагали пояснень, які б відповідали світогляду, сформованому ідеєю прогресу. І тут "тваринний інстинкт" став зручним поясненням. Ми мусимо це врахувати і просто оголосити "ніколи знову".

Приклад, як працюють шокуюча інформація й адаптивні механізми.

Мій перший досвід дегуманізації відбувся в середині 1960-х років в Ірпені, коли я був ще підлітком. На моїх очах міліціонер, у якого, здається, собака порвав штани, без жодного жалю застрелив домашню вівчарку просто на вулиці, незважаючи на те, що її господар благав його цього не робити. Після цього чоловік обійняв тіло свого улюбленця.

Тоді Ірпінь являв собою невеличке містечко, яке не так давно було селом. Люди вільно прогулювалися без масок, і навіть правоохоронці дотримувалися тієї ж традиції.

Цього було цілком достатньо, щоб сформувати у мене враження, що "всі вони однакові", і жодні дорослі доводи не змогли мене переконати. Більше того, я сприймав тих, хто наводив ці аргументи, як несподіваних захисників тих речей, які ми вважали злом.

Проте навіть найменша крапля здатна вирізьбити камінь. Систематичні спостереження, логічні міркування та домашня агітація зробили свою справу, хоч і не повністю усунули попередні уявлення. В результаті в моїй свідомості сформувався образ радянського міліціонера як істоти, яка, хоч і не є загрозою завжди, за певних обставин може стати небезпечною. Тому слід вести себе обережно, а неприємності просто треба знести.

Впевнений, що я не єдиний, хто переживав подібне. Цей випадок демонструє, як у нашій свідомості одночасно можуть існувати травматичні моменти, що викликають біовиживальний імпринт, і стратегія переконливого впливу, яка визначає соціально-статусну поведінку.

Тут немає ні симбіозу, ні прямого конфлікту. Понад те, сучасна об'єктно-орієнтована онтологія (Ґрем Гарман) припускає, що реальність складається з множинних об'єктів, які існують автономно, без взаємного контакту. Що менше ми принципові (за віком або відсутністю виховання), то більше несумісних реальностей можемо в себе вміщати. Це непогано для виживання, але токсично для оточуючих. Тому що вони розглядаються теж як нейтральний або й витратний матеріал для виживання.

Повернімося в сучасність.

24 лютого 2022 року Росія здійснила широкомасштабне військове вторгнення в Україну, характеризуючи це як "спеціальну військову операцію". Ця акція була ідеологічно підкріплена досвідом успішних інформаційно-психологічних кампаній, які дозволили безперешкодно анексувати Крим і захопити частини Донецької та Луганської областей. Я раніше детально вивчав це питання у своїй роботі "Burning Bread Basket of Europe: Behavioural War in Ukraine".

Ці впливи мали багатогранний характер, супроводжувалися безмежним фінансуванням і тривали протягом багатьох років. Як наслідок, масштаби свідомої співпраці з агресором виявилися для Києва, як і раніше, цілком несподіваними.

Відкриття війни у 2014 році виявило не тільки масштаб гниття, всепроникного хабарництва та показного патріотизму державного апарату, а й стало свого роду підтвердженням того, що багато хто підозрював. Це була справжня таємниця, знана всім, але ніхто не наважувався висловити її вголос.

Він продемонстрував неймовірно малу, але рішучу групу патріотів з України, яких згадана державна система прагнула ізолювати від Києва та Майдану, щоб унеможливити виникнення незручних запитань.

І, що є найбільш суттєвим для нашої дискусії, 2014 рік продемонстрував безкарність усіх "ватників", "ждунів", колаборантів, зрадників, агентів та просто злочинців — від верхів до низів. Це стало невидимим сигналом: "продовжуйте, не лякайтеся".

Можливо, ви зможете виявити окремі випадки репресій, як заочно, так і в присутності, щодо них. У найближчі роки. Однак важливо розмежувати вироки за військові злочини від свідчень про "розіп'ятих хлопчиків" та фрази "не все так однозначно".

Так, у Нюрнберзі теж повісили редактора газети "Штурмовик" Юліуса Штрайхера. Одного. А якби він не був еталонним придурком і антисемітом (що, власне, те саме), може, й не повісили б.

Ми ж пам'ятаємо, як 2022-го, у перші дні вторгнення, "випарувалася" влада як система. І те, наскільки нечисленними були ті її представники, в яких виявилися совість і честь. Це зараз, заднім числом, як завжди буває в історії воєн, придворні історики малюють супергероїчні портрети посадовців. Так колись можна було просунути голову в дірку на фанерному щиті, і фотограф тебе посеред курортного літа увіковічнить вершником на тлі засніжених гір, як на папіросній коробці "Казбеку".

Божі млини працюють повільно. "Ждунство" в Криму та ОРДЛО частково вичерпало себе, а частково, м'яко кажучи, розчароване. Ці регіони зіграли свою роль "корисних ідіотів" Кремля, вірячи в ілюзію, що зможуть тихо пересидіти до кращих часів.

Старі часи в їхньому класичному розумінні більше не повернуться для жодної людини. Минулого року інформаційний аспект війни зазнав змін: російська пропаганда та інформаційні операції відійшли на другий план. Вони продовжують виконувати роль самопідтримки для своєї аудиторії. Тоталітарне середовище швидко генерує ілюзії, але ці ілюзії так само швидко розпадаються на чисте зло і конформізм. Що є гіршим, залежить від конкретних обставин.

В Україні більше не існує ілюзій щодо масового сприйняття "визволителів". Хоча романтизація зла все ще має місце, вона вже не викликає такого ефекту навіть у наших старих "ждунів". Сьогодні основна тема — це відкриті атаки на населені пункти, їх мешканців і життєзабезпечувальні системи, які лише можна досягти.

Здавалося б, повинен активуватися закладений в нас інстинкт самозбереження, почуття національної єдності та подібні речі.

У кого воно могло включитися, то це вже давно сталося. Це приблизно 30% будь-якої популяції -- люди, які вміють казати "ні", якщо виходити з даних соціальних експериментів Стенлі Мілгрема та Соломона Аша.

Стрес сам по собі нічого не породжує. Це бустер, який посилює існуючі ментальні заготовки. Заготовок у голові може бути накопичено упродовж життя чимало. Вони як віруси. Віруси і мікроби живуть у нашому тілі, їх у середньому приблизно один кілограм. Ми їх не помічаємо, допоки не падає імунітет, що їх стримує.

Психолог Бруно Беттельгейм, який пережив жахи Бухенвальда і Дахау, виступав з критикою оптимістичного погляду Віктора Франкла на вибір сенсу. Він підкреслював, що у травматичних умовах важливішою є роль оточення, а не автономний "сенс життя". Поведінка людей, на його думку, формується внаслідок адаптації до тоталітарних режимів, що призводять до дегуманізації та конформізму. Беттельгейм не підтримував романтизацію страждання і вважав, що логотерапія Франкла є "самозадоволеною" інтерпретацією. Для нього ті, хто вижив, не були "героями волі", а скоріше жертвами, чия адаптація, навіть співпраця з ворогом, є лише формою захисту.

Пропаганда надає особливого шарму стражданню. Це ефективний метод для встановлення соціальних зв'язків. Однак у процесі горювання існують часові рамки, які зменшують цінність емоцій і призводять до пасивності у відповідь на дисонанс, замість активного пошуку сенсу в агресивних реакціях.

Тут переходимо до психології "неождунізму", бо ми більш-менш уже вивчили "ватництво" і "ждунізм".

"Неождан" може навіть почуватися ображеним, якщо його так охарактеризувати. У нього, в основному, відсутні чіткі проросійські маркери в свідомості, так само як і проукраїнські.

Існує бажання уникнути внутрішнього дискомфорту, пов'язаного з ігноруванням суперечливих думок або інформації. Однак це не супроводжується активними змінами у поглядах чи вчинках.

Уникнення інформації, що викликає дисонанс (селективна експозиція), може спонукати до переосмислення власних стратегій. Наприклад, це може проявлятися в ігноруванні фактів, які посилюють відчуття дисонансу (такі як новини про злочини окупантів). Це не стільки заперечення або спроба по-іншому інтерпретувати інформацію, скільки перенесення її в "сліпу зону" уваги.

Виправдання свого конформізму (готовий прийняти будь-яку владу, аби не чіпали) через "вони всі однакові" з обох боків фронту, кульгава спроба раціоналізації без етичної оцінки.

Зменшення значущості. "Невдовзі все це завершиться, забудеться, втратить свою цінність" — таке знецінення конфлікту є найбільш простим виходом, оскільки не вимагає жодних змін. Наприклад, курці часто не звертають уваги на дані про рак.

Проблема в тому, що стратегія "перечекати", яка колись здавалася дієвою в масштабах маленького містечка чи окремого інциденту з міліціонером, не працює в умовах тотальної війни. Намагаючись уникнути дисонансу, людина добровільно перетворює себе на "витратний матеріал", адже відмова від етичної оцінки та активного вибору сенсу позбавляє її суб'єктності.

Нам слід мати на увазі таке:

Стрес лише виявляє приховані аспекти особистості. Війна не перетворює людей на поганих, вона просто знижує їхній імунітет, даючи змогу внутрішнім "вірусам" конформізму проявитися.

Ціна невидимості. Коли факти злочинів потрапляють у "сліпу зону", з'являється простір для будь-якої влади, яка готова створити видимість спокою.

Межі адаптації. Хоча адаптація сприяє біологічному виживанню, відсутність "вибору сенсу", на який вказував Франкл, може призвести до дегуманізації як самої особистості, так і її оточення.

"Неождунізм" є небезпечним феноменом, оскільки залишається непомітним і неагресивним, поки не настає момент ухвалення рішення. І поки 30% населення тримають оборону, маючи змогу сказати "ні", інші ризикують опинитися в світі, де їхнє бездіяльність стало основою для чужого насильства.

Єдиний спосіб вирватися з цієї мутації — це відновити фокус внутрішньої камери на тих ділянках, які ми намагаємося зробити "невидимими". Війна — це не просто злива, яку можна перечекати під укриттям. Це вогняна стихія, що живиться нашою бездіяльністю.