Оксана Довгополова висловила думку: "Пам'ять є результатом колективних зусиль."

На те, щоб знайти мову пам'яті, потрібен час.

З 2022 року ми в Україні занурені в проблематику роботи з пам'яттю. Те, що ми не можемо відразу знайти нову мову комеморації -- нормальна ситуація. Навіть ті приклади, які тепер здаються іконічними в контексті роботи з пам'яттю, були винайдені далеко не відразу. На це пішло щонайменше два десятки років.

Наприклад, графічний роман Арта Шпіґельмана "Маус". Ця книжка зробила прорив у роботі з пам'яттю Голокосту і відкрила нові способи згадувати ці події. Або ж фільм "Шоа" -- його зняли через чотири десятки років після трагедії, коли про неї почали говорити люди, які переважно не мали власного досвіду її переживання.

Фото: Вікіпедія Обкладинка першого тому "Maus: A Survivor's Tale". Художник Арт Шпігельман

Слід зазначити, що ключові досягнення у сфері пам'яті тісно переплетені з мистецькою діяльністю. І коли ми розмірковуємо про сучасні підходи до роботи з пам'яттю, наше прагнення неминуче веде нас до мистецтва.

Тут важливо усвідомити, що хоча в музейному середовищі може панувати принцип "художник має свободу дій", у публічному просторі, де йдеться про роботу з пам'яттю, виникають специфічні нюанси, які художники та куратори повинні враховувати. Необхідно чітко розуміти мету нашої діяльності.

Етика та контекст: як кінематограф відображає трагедію Голокосту.

Фото: EPA/UPG Меморіал жертвам військових злочинів у Бучі Стратегічна і тактична комеморація

Ми у Платформи культури пам'яті "Минуле / Майбутнє / Мистецтво" сформулювали для себе розрізнення між стратегічною і тактичною комеморацією.

Стратегічна комеморація є процесом, що триває протягом тривалого часу, часто віддаленим від самої події. Це система інструментів — юридичних, освітніх і культурних, які формують спільний погляд на основі загальних цінностей. Вона сприяє суспільному усвідомленню значущості тих чи інших подій.

Тактична комеморація – це практики, які спрямовані на роботу з пам’яттю в нашому сучасному контексті, реагуючи на миттєві емоції. Це вияв солідарності, який полягає в підтримці інших, демонструючи, що нам не чужий їхній біль. Ми спільно переживаємо емоції та прагнемо зцілити суспільні травми.

У 2022 році, після звільнення Київщини, до нас зверталися архітектори, художники та дизайнери з пропозиціями щодо створення меморіалів і мистецьких проєктів. Ми намагалися їх відрадити, кажучи: "Війна ще триває, будувати меморіали наразі передчасно". Проте, після обговорень з місцевими громадами, ми зрозуміли, що слід рухатися в бік тимчасових ініціатив, які б увічнювали пам'ять.

Тож сьогодні працюємо переважно в полі тактичної комеморації, спілкуючись із людьми, далекими від мистецтва, і стаємо посередниками між ними й митцями.

Пам'ять неможливо розвивати без взаємодії з громадою.

У контексті пам'яті важливість процесу не поступається значенню результату. Ось ілюстрація.

Харківська художниця Ірина Водолажченко у 2022 році вирушила до Ізюма в якості волонтера. Спілкуючись з місцевими жителями, вона дізналася про їхні переживання і вирішила створити малюнки на стінах зруйнованого будинку. Люди охоче відгукнулися на її ініціативу та активно допомагали їй під час творчого процесу. У цьому контексті мешканці відчули, що творчість Ірини є відповіддю на їхній біль, і що вона поділяє з ними їхні переживання. Вони сприймали її дії як форму підтримки, співчуття та солідарності, яка мала терапевтичний ефект.

Зображення: Дар'я Котєльнікова, Ґвара Медіа. Мурал, що представляє свічку, на фасаді будівлі за адресою Пам'яті, 2.

А ось інший приклад. Американський художник і українська художниця вирішили підвищити настрій місцевих людей у Бучі, намалювавши соняхи на зруйнованих автівках. Це викликало потужну хвилю невдоволення локальної спільноти, тому що в кожній автівці хтось загинув. Можливо, цю ініціативу люди сприйняли б зовсім інакше, якби першим кроком було прийти і побути з ними певний час. А так якісь люди прийшли і зробили отакий мистецький жест. При цьому варто сказати, що це був серйозний проєкт гуманітарної допомоги, спрямований на підтримку людей в Україні. Люди мали найшляхетніші наміри і надавали реальну допомогу. Але художній складник проєкту відгукнувся переважно не місцевим, а людям, які не мають стосунку до Ірпеня, Бучі чи Гостомеля.

Фото: Інформатор Трек Тандер, Олена Янко. Проєкт Flowers for Hope, 2022.

Обидва ці проєкти мають подібну структуру, однак суттєво різняться за своєю реалізацією. Взаємодія з пам'яттю неможлива без залучення громади. Проте часто виникає думка: "Ми створимо шедевр, а місцева спільнота колись зможе його оцінити". Це, наприклад, можна побачити на прикладі меморіалу в Ягідному, де автори не врахували досвіду тих, хто пережив події в підвалі школи. Такий підхід викликає справедливе обурення.

Випробування Ягідним: тест на зрілість української музейної сфери

Креативні комеморативні проєкти часто виникають із найпростіших концепцій.

Ми перебуваємо на розтяжці: з одного боку, необхідно враховувати візії носіїв досвіду, з іншого -- прагнення створити якісний культурний проєкт. Варто прийняти, що на етапі тактичної комеморації проривних проєктів буде небагато, і це нормально. Часто ефективними стають дуже прості ідеї.

Одним із прикладів є проєкт "Поміж нас", започаткований Наталею Некипіло. Активісти встановили в парках Вінниці та Києва таблички на лавочках із написами: "Тут міг сидіти той, хто віддав життя за нас" і "Тут могла сидіти та, яку ворог закатував у полоні". Ця ідея виникла після культурного заходу, де на порожніх стільцях були розміщені паперові знаки з подібними повідомленнями. Для Наталі, у якої внаслідок війни загинув чоловік, це стало моментом усвідомлення, що вона не одна у своїх стражданнях.

Зображення: Наталія Некипіла, проект "Серед нас"

Коли Наталія ділилася інформацією про цей проєкт, я помітила, що вона часто вживає термін "обережно". Вони прагнуть "обережно нагадати". Це свідчить про те, що ці люди не мають наміру кричати на когось. Вони бажають делікатно торкнутися тих, хто переживає біль, і плавно ввести цю тему у життя тих, для кого, на щастя, це поки що не є особистою трагедією. На мою думку, ця обережність є надзвичайно важливою. Нам слід пам'ятати, що наша мета полягає не лише в тому, щоб створити щось красиве чи похвалитися досягненнями, а в тому, щоб насправді полегшити чиїсь страждання. У комеморативних проєктах ключовим є саме колективна дія — не естетична форма чи статистичні показники, а спільні зусилля.

Стіл пам'яті -- це ще одна ініціатива, яку хочу згадати. Вона почалася у 2022-му і кожного року набуває більшого поширення. Це коли в ресторанах на порожній стіл ставлять табличку з написом "Цей стіл зарезервований для найсміливіших з нас".

Пам'ять про загиблих захисників стала невід'ємною частиною нашого життя. Нам не потрібно відводити спеціальний день чи місце для вшанування їхньої пам'яті. Коли людина в Україні заходить до ресторану, щоб насолодитися їжею, зустрітися з друзями чи випити келих вина, і поруч з цим існує комеморативний простір, це сприймається як звичайна практика.

Насправді, ця ініціатива виникла на основі подібної практики, що існує в Сполучених Штатах, де вона реалізується у військових частинах. Там це є своєрідною даниною пам’яті військових, вшануванням їхнього внеску. В Україні ж цей проєкт набув іншого вигляду і став частиною суспільного простору. Важливо підкреслити, що участь у ньому є добровільною. Це ознака якості культурних практик, пов’язаних із пам’яттю, на мою думку, адже можливість вибору є суттєвим елементом.

Контекст -- це все

Не завжди мистецький продукт високого рівня може стати ефективним комеморативним елементом. Наприклад, пам'ятник жертвам бомбардувань у Дніпрі, створений за ескізами радянського скульптора Вадима Сідура — вихідця з цього міста, який більшу частину свого життя провів у Москві. У радянські часи він відзначався новаторським підходом і створював твори, які відрізнялися від класичного соцреалізму. Оригінальна скульптура, що має висоту всього 35 см, володіє потужним змістом і художньою виразністю. Однак, вона належить до зовсім іншої епохи, війни та контексту.

Зображення: Суспільне Дніпро Пам'ятник жертвам бомбардувань у місті Дніпро.

Коли цю роботу вирішили встановити як меморіал жертвам російського удару по Дніпру, виникло відторгнення. Це пропозиція вшановувати жертв сучасної війни, використовуючи форму, створену радянським митцем у Москві. Це породжує відчуття внутрішнього конфлікту, шизофренічного ефекту, коли зміст і форма говорять різне.

Мистецький акт, перенесений у площину комеморації, має потенціал трансформувати своє значення. Таким чином, важливо задавати собі запитання: чому ми зберігаємо пам'ять і яке повідомлення прагнемо донести?

Кожен меморіал повинен не лише вшановувати певну подію, а й розкривати історію, яка пояснює, чому ця пам'ять є важливою, про кого вона, і для кого вона призначена. Фігура Сідура відмінно вписується в музейний контекст, слугуючи свідченням пацифізму та антивоєнного гуманізму. Проте в публічному просторі українського міста, яке зазнало російського ракетного удару, її значення сприймається інакше – не як частина нашої історії, а як щось віддалене та чужорідне.

Отже, при розробці комеморативних проєктів необхідно уважно враховувати, як символи будуть сприйняті, як їх розумітимуть ті, хто безпосередньо пов'язаний із подіями. Успіх таких ініціатив завжди є наслідком спільної роботи та глибокого осмислення, а не лише проявом добрих намірів. Пам'ять — це не просто зображення чи ідеальний художній концепт; це колективна дія.

Проєкт "Полеглі" (The Fallen), розроблений Джеймі Вордлі та Енді Моссом у 2013 році, слугує пам'яттю про висадку союзників у Нормандії під час Дня Д (D-Day). Зазвичай цю важливу подію зображують через героїчні сцени американських солдатів, що здійснюють висадку на берег. Однак автори даного проєкту вирішили зосередитися не на подвизі, а на жорстокій ціні перемоги — на тисячах загиблих, чиї тіла покрили пляжі.

Фото: x.com/historyinmemes Jamie Wardley and Andy Moss, The Fallen 9,000, 2013

Митці виготовили зображення загиблих військових на піщаному узбережжі, використовуючи трафарети. Це місце відзначається потужними припливами, внаслідок чого вже через кілька годин хвилі знищили всі створені образи. Тимчасовість цієї інсталяції підкреслила її основний зміст — пам'ять про полеглих є такою ж вразливою, як і фігури, що проіснували всього лише декілька годин.

Суттєво, що реалізація проєкту стала можливою завдяки зусиллям сотень волонтерів. Художники звернулися до всіх небайдужих із закликом приєднатися до виготовлення фігур, і саме колективна праця надала цій пам'яті особливу вагу. Без участі людей цей проєкт не міг би бути втілений — у цьому полягає його найглибший зміст.

Слід враховувати погляди місцевих спільнот.

Ще один цікавий приклад — це ініціатива "Камені спотикання" (Stolpersteine), яка сьогодні реалізується і в містах України. Засновником цього проєкту є німецький художник Гюнтер Демніг. Ініціатива поширена в багатьох країнах світу і залучає людей до спільного акта пам’яті.

"Камінь спотикання" — це маленька латунна плитка, встановлена в тротуар біля будинку особи, яка проживала за цією адресою перед арештом або депортацією під час Другої світової війни.

Основна концепція Демніга полягає в збереженні пам'яті через індивідуальні дії. Для реалізації проєкту не залучаються жодні установи чи органи місцевого самоврядування: кожен камінь є результатом ініціативи певної особи. Кожен бажаючий може знайти відомості про жертву, звернутися до фонду Демніга, пройти процедуру перевірки інформації та фінансувати виготовлення меморіальної таблички.

Важливо, що в деяких містах місцеві єврейські громади не підтримали проєкт, і там його не реалізовували. Це показує, що навіть найсильніша художня ідея не може бути важливішою за волю людей, яких безпосередньо стосується пам'ять.

"Камені спотикання" -- один з найуспішніших комеморативних проєктів сучасності. Він нагадує, що робота з пам'яттю завжди вимагає згоди, співдії й поваги до локального контексту.

Приклади з України

Поговорю про кілька успішних українських меморіальних та комеморативних ініціатив, які реалізуються під час поточної війни.

Вважаю, що більшість з вас вже бачили фотографії цього меморіалу. Проте, навряд чи знайдеться багато людей, які мали можливість побачити його на власні очі, адже він розташований на території ГУР, куди звичайні громадяни не мають доступу. На мою думку, це надзвичайно важливий меморіальний проект, який може стати основою для нової меморіальної традиції в Україні. Йдеться про Меморіал загиблим розвідникам ГУР, який було урочисто відкрито в червні 2025 року, і його автором є скульптор Назар Білик.

Зображення: Дмитро Колос Пам'ятник військовим розвідникам України.

Чому я зосереджуюсь саме на цій особі? Бо це ще один приклад спільної роботи. Хоча це військовий простір, а не публічний, митця запросили і надали йому повну свободу дій, зауваживши: "Єдине, чого ми прагнемо, щоб це не виглядало радянським". І як скульптор інтерпретує цю концепцію? Він формує простір. Меморіал розташований між будівлею ГУР і виходом. Отже, коли людина виходить з роботи, їй легко зайти сюди — достатньо зробити кілька кроків убік, але це виглядає зручно і органічно.

Розвідники займаються роботою з символікою, шифрами та прихованими значеннями. Саме тому меморіал побудований на цій концепції. У його центрі розташована стела з написом "Aeternitas" (вічність) латинською мовою, а також іншими мовами. Це вибір не випадковий: серед співробітників ГУР були і іноземці, які, на жаль, загинули в бою. Існує також прихований символізм: якщо подивитися на меморіал зверху, його форма нагадує око сови, що є символом ГУР.

Ще один важливий момент -- таблички з іменами загиблих. Їх не розташовано в алфавітному порядку -- вони утворюють форму вибуху. Кожна табличка має форму шеврона -- символ, який добре зчитують військові. Розташування табличок з алюзією на вибух (в одному місці вони розміщені щільно, а далі щільність зменшується) є одночасно жестом усвідомлення: війна триває, тому може знадобитися місце для нових імен. Не випадковим є й вибір матеріалу: меморіал виконано зі скловолокна -- того самого матеріалу, з якого роблять дрони.

Безумовно, встановлення цього меморіалу в публічному просторі було б недоцільним, оскільки він не витримав би вандалізму. Назар Білик чітко усвідомлював, для кого і в якому контексті він працює. Це ілюструє важливість врахування обставин під час створення меморіальних або комеморативних проектів у напівпублічних просторах, музеях чи «білих кубах».

Меморіал для ГУР: значення нового місця пам'яті для розвідників

Наступний приклад — проєкт "In Memoriam усіх нас", який був реалізований Віталієм Коханом в липні/серпні 2025 року. Кураторкою цього проєкту стала моя колега Катерина Семенюк, тож я мала можливість спостерігати за його розвитком зсередини — від початкової ідеї до фінальної реалізації. Це тимчасова комеморативна інсталяція, розташована на Північній Салтівці в Харкові, де, на жаль, немає жодної неушкодженої будівлі.

Фото: Олександр Осіпов Мистецька інтервенція Віталія Кохана "In Memoriam усіх нас" на Північній Салтівці в Харкові, липень-серпень 2025.

Віталій Кохан — художник, який тривалий час мешкав у Харкові. Він зауважив, що місто завжди славилося різноманітним текстовим стритартом, і це стало для нього натхненням. Багато харківських будівель мають облицювання з дрібної плитки, знайомої своїми фактурами, яку дітлахи часто прагнуть виколупати. Художник вирішив застосувати цю "техніку" в своїй творчості, створивши написи шляхом вибивання плиточок на стінах пошкодженої школи.

Кожен, хто наближається до інсталяції, сприймає її через призму своїх власних значень. Ключовим моментом є те, що цей проєкт став можливим лише завдяки співпраці з місцевими органами влади, зокрема з командою школи, яка продовжує свою діяльність незважаючи на руйнування.

Під час роботи над інсталяцією мешканці району почали підходити, проявляючи цікавість, ділячись своїми спогадами: де розташовувалися танки, куди прилетів "шахед", як не було води. Проєкт став своєрідним магнітом пам'яті і перетворився на активний процес. Найціннішим моментом було те, що кілька випадкових перехожих висловили думку: "Це ж згодом ремонтуватимуть. Треба знайти спосіб зберегти цю інсталяцію, щоб її не знищили". І навіть якщо вона не залишиться в цілості — сама наявність бажання зберегти її вже є свідченням пам'яті.

Віталій Кохан, художник публічного простору, свідомий того, що люди мають право прийти і зробити інше висловлювання на цій території. Це буде теж абсолютно нормально. Саме в цьому і полягає жива комеморація -- у діалозі, спільній дії, у готовності до реакції.

Of course! Please provide the text you would like me to make unique.

Проєкт "Території культури" виходить у партнерстві з компанією "Перша приватна броварня" і присвячений дослідженню історії та трансформації української культурної ідентичності.