Полтавці в боротьбі за українську автономію на початку двадцятого століття.

Протягом багатьох століть український народ невтомно боровся за свою свободу та незалежність. Ця боротьба у різні епохи приймала різні форми: від політичних та культурних рухів до збройних конфліктів. Першу незалежність у XX столітті Україна оголосила 22 січня 1918 року, а 24 серпня 1991 року відновила її.

Перед святкуванням 34-ї річниці проголошення Акта про незалежність України, ми пропонуємо читачам "Зорі Полтавщини" дослідницьку статтю, присвячену національному та духовному відродженню регіону на початку XX століття.

Полтавщина, згідно з історичними джерелами, у цей період активізувалася в сфері національного та суспільно-політичного життя. Важливу роль у цьому відіграли загальноімперські політичні процеси, "особливий статус" регіону та значна кількість політично неблагонадійних осіб, які були вислані до міста і виступали проти монархічного режиму та деспотизму. Саме такі особистості займалися діяльністю в губернському земстві, зокрема в статистичному бюро, де вони активно працювали в сферах суспільно-економічного розвитку та політики. У своїх спогадах Софія Русова акцентує увагу на плідній діяльності статистиків, які зібралися в Полтаві на початку століття: Олександр Русов, Віктор Василенко, Микола Кулябко-Корецький, Аркадій Кучерявенко, Григорій Ротмістров і Василь Кошовий. Їхня робота, окрім обліку населення і господарств, також була спрямована на покращення економічної ситуації та підвищення добробуту місцевих жителів. Земство, в свою чергу, мало певні ліберальні риси і займалося численними питаннями, що стосувалися сільського господарства, промисловості, торгівлі, медицини, санітарії, народної освіти (в обмеженому обсязі), ветеринарії, місцевого зв'язку, страхування та збереження кустарних промислів. На нашу думку, діяльність губернського земства під керівництвом Федора Лизогуба заслуговує на ретельне вивчення науковцями.

Серед мешканців Полтави значну частину становили московити, євреї, німці та люди, які втратили національну ідентичність, тобто зденаціоналізовані малороси. Національна свідомість проявлялася лише у небагатьох представників місцевої громади. Серед них, наприклад, на межі ХІХ і ХХ століть були родина Русових, громадський і політичний діяч Павло Чижевський, український письменник Панас Мирний, група семінаристів на чолі із Симоном Петлюрою, адвокат Микола Дмитрієв, етнограф Віктор Василенко, громадський діяч і літератор Грицько Коваленко, історик і статистик Лев Падалка, видавець Григорій Маркевич, регент Іван Різенко, музеєзнавець Вадим Щербаківський та освітянин Віктор Андрієвський. Цей список, звичайно ж, не є вичерпним.

Отже, це місто, яке славиться як процвітаюче місце для відставних офіцерів та інших військових, також має свою унікальну духовну та інтелектуальну атмосферу, не говорячи вже про багатий культурний спадок. За відновлення національної свідомості та збереження української ідентичності активно виступали семінаристи, учні гімназій, реалісти, статистики, кооператори, видавці, представники старшого покоління місцевих українофілів, священнослужителі та інші.

На початку ХХ століття Полтавщина щонайменше двічі привертала до себе прискіпливу увагу не тільки широких верств населення імперії, а й репресивних органів - при відкритті пам'ятника І. П. Котляревському та під час збору коштів на відкриття пам'ятника Т. Г. Шевченкові у м. Києві.

Краяни мали помітний вплив серед послів-українців у Першій державній думі (Павло Чижевський, Володимир Шемет), засновували та редагували перші україномовні видання ("Хлібороб", "Рідний край"), дієво працювали у легальних (Статистичному бюро Полтавського губернського земства, кооперативних установах) і напівлегальних інституціях (Полтавському українському клубі, товаристві "Боян", "Українській книгарні"). Значний національний і емоційний вплив на пересічних краян мали поширення нелегальної літератури членами Революційної Української Партії, пошанування пам'яті Тараса Шевченка та інших достойників, праці письменника Панаса Мирного, архітектурні шедеври архітектора Василя Кричевського, а також міграція значної кількості свідомих українців з Галичини до Полтавщини під час Першої світової війни та ін. На теренах губернії уже тоді виокремлювалися осередки громадянської та національної непокори.

Діяльність українофільських організацій у навчальних закладах Полтави, зокрема в духовній семінарії, чоловічій гімназії та реальному училищі, привернула значну увагу, особливо з боку Полтавського губернського жандармського управління. Найактивніші та свідоміші учасники цих громад були частиною Революційної Української Партії і координували свої дії з громадами рупівців в університетських містах, а також з представниками Галичини. Проте, ця активність не тривала довго: у 1903 році, після обшуків, проведених жандармами та слідчими, більше 50 осіб були виявлені та заарештовані за антиурядову діяльність на території губернії. У справі, що стосується "націоналістичної діяльності Полтавського осередку РУП", яка зберігається в Державному архіві Полтавської області, згадуються такі особи, як Симон Петлюра, Юрій Коллард, Микола Гмиря, Костянтин Шаревський, Григорій Іваницький, Іван Рудичів, Борис Мартос, Павло Терлецький, Аркадій Кучерявенко, Іван Сидоренко та Андрій Лівицький, які стали членами "Полтавської групи Революційної Української Партії", що мала на меті повалення існуючого в Росії суспільного устрою.

Після розгортання масових репресій і переслідувань діяльність партійців зазнала значних обмежень, проте мережа не була повністю знищена. Таким чином, навіть після низки арештів і втечі деяких лідерів за межі губернії, окремі українофіли продовжували свою самовіддану роботу: розповсюджували заборонену літературу та листівки, організовували як легальні, так і нелегальні збори, а також видавали відозви.

Саме колишні рупівці протягом певного часу залишалися практично єдиною політичною силою, здатною захистити населення від економічного і національного гноблення під час масштабних мобілізацій, які організовував царський уряд для участі в російсько-японській війні.

Полтава, на відміну від інших міст, знаходилася під особливою увагою імперської родини та урядових структур. Адміністративний центр губернії був визначений у Петербурзі на початку XIX століття з суто ідеологічних причин. Внаслідок цього антиукраїнська політика місцевими чиновниками реалізовувалася систематично та вкрай жорстко. Члени царської родини час від часу відвідували місто, і під час їхніх візитів зазвичай організовувалися розкішні заходи (1909). Тому не дивно, що національні громадські організації, які активно діяли в інших губернських центрах, у Полтаві просто заборонялися, а усі свідомі українці перебували під пильним контролем чиновників та стукачів.

На початку ХХ ст. спроби заснувати "Просвіти" у Полтаві, Зінькові та Лубнах виявилися вкрай невдалими. Так, Полтавське губернське присутствіє 21.06.1906 відмовило представникам місцевої національно-свідомої інтелігенції в реєстрації статуту товариства як такого, що "має на меті ширити серед народу національну самосвідомість, а це в нинішній час загрожує громадському спокою". Засновники товариства з надією на справедливість звернулися зі скаргою до Сенату, що ствердив рішення присутствія. У відповіді Сенату було зазначено, що "мета товариства - допомогти культурно-просвітницькому розвиткові українського народу в Полтавщині" є поривання до відрізнення українців, а це вже загрожує спокоєві та цілісності держави.

Проміжок між 1907 і 1911 роками характеризується активним вивченням шевченківської тематики. Виявлені архівні матеріали свідчать про зусилля губернського земства, спрямовані на збір фінансів для встановлення пам'ятника Тарасу Шевченку в Києві. Ці ініціативи вражають своїм розмахом та залученням широкого кола осіб до українського руху. Такі самовіддані зусилля мали позитивний вплив на збереження української ідентичності. Проте, період відносної політичної свободи виявився недовгим, і навіть святкування столітнього ювілею видатного Кобзаря було заборонено.

Мешканці, які втратили можливість легально працювати в "Просвіті" та інших культурних установах, почали налагоджувати співпрацю з видатними представниками національної науки і культури, а також політичними лідерами, такими як М. С. Грушевський, М. В. Лисенко, Б. Д. Грінченко, М. М. Коцюбинський, С. О. Єфремов, І. М. Стешенко, М. М. Аркас, І. Л. Липа, С. Ф. Русова, Л. Українка, Д. І. Яворницький, М. Ф. Комаров, І. М. Труба. Вони здійснювали свою просвітницьку та культурну діяльність в інших організаціях, таких як "Український Клуб", "Музично-Драматичне Товариство", "Бояні", "Українська Книгарня" та інших. Однак навіть у цих легально зареєстрованих структурах українці могли займатися лише розважальною діяльністю, яка включала пісні, декламації, гротеск, мистецькі вироби та різноманітні ремесла.

Несподіваним поштовхом для зростання політичної активності місцевих мешканців стала Перша світова війна, що викликала хвилю біженців. З 1914 року до губернії, зокрема на Полтавщину, почали прибувати тисячі людей з прифронтових територій, таких як Холмщина та Волинь. Особливо значна кількість біженців прибула з Грубешова. Історик та статистик Д. Соловей згадує, що "Полтава буквально заполонилася вивісками, написаними на дивакуватій "російській" мові, як-от "Сию децкіє рубасіцкі, сороціцкі", що викликало в нас сміх". З прифронтових районів також перенесли свої діяльності невеликі підприємства та навчальні заклади, серед яких Грубешівська гімназія та Віленське військове училище, яке розмістилося в будівлі духовної семінарії на вулиці Сковороди, 1/3.

За офіційними статистичними даними, протягом лише першого року війни кількість біженців, які оселилися в межах губернії, перевищила 20 тисяч осіб. Згодом ця цифра значно зросла: від 23 970 людей наприкінці грудня 1915 року до 48 551 особи влітку 1917 року. Серед цих біженців були й українські патріоти, такі як педагог Іван Прийма, адвокат Іларіон Боцюрків та священник.

о. Теодор Чайківський та інші.

До 1917 року провідними осередками національного та духовного відродження губернії були: Полтава, Кобеляки, Лубни, Миргород, Гадяч, Переяслав, а також містечка Мачухи, Сорочинці та Старі Санжари. Отже, події української революції 1917-1921 років розгорталися на вже підготовленому ґрунті, просякнутому кров'ю патріотів-українофілів.