Внесок української культури на міжнародній арені: досягнення, мета та нові виклики

Зображення: кадр з відео, на якому присутні Алім Алієв, Ірина Цілик та Олександр Островський (з правого боку).

Як трансформується сприйняття України і її культури протягом повномасштабної війни?

Алім Алієв: Якщо розглянути, як Україну сприймали на міжнародній арені до 2022 року, можна помітити, що уявлення про нашу країну були різноманітними: від згадок про Чорнобиль і корупцію до конфлікту на Донбасі та образу жертви. Втім, сприйняття будь-якої нації не є сталим, воно постійно змінюється. За останні чотири роки образ України зазнав кардинальних змін. Нині Україна сприймається як нація, що активно бореться, водночас ділячись своїм досвідом та болем, а також відкриваючи нові можливості для всього світу.

І культура в цьому процесі посідає особливе місце, адже має здатність пробивати ті стіни, які не піддаються політиці чи дипломатії. Протягом останніх років ми в Українському інституті багато працюємо з країнами Азії, Африки та Латинської Америки. І нам може бути складно починати розповідати про Україну в умовній Бразилії, але ми бачимо, як музика Лятошинського лунає в одній з найбільших філармоній цієї країни, створюючи для нас можливість говорити про нас так, аби бути почутими.

Один з ключових процесів, які ми переживаємо сьогодні, — це деколонізація нашого розуміння себе та України. Важливою складовою цього етапу є відновлення значущих для нас імен, особливо в сфері культури. На жаль, багато наших митців досі неправильно ідентифікуються, і їм нерідко приписують російське походження. Відновлюючи ці імена, ми також відновлюємо свою ідентичність.

Але, говорячи про Україну у світі, важливо заразом говорити і про світ в Україні, адже це завжди двосторонній шлях. Не можна лише говорити про себе, ігноруючи історію, особливості і культуру інших країн і регіонів. І тут у нас ще дуже багато роботи, адже ми часом замало знаємо навіть про культуру сусідніх країн: Польщі, Чехії, Угорщини. Про далекі регіони світу годі й говорити. Тому важливо продовжувати пізнавати одне одного, адже знання конвертується в довіру, а довіра -- в більшу підтримку.

Зображення: Євген Шпагін та Алім Алієв

Важливо враховувати культурні особливості всіх етносів, які мешкають в Україні: українців, євреїв, кримських татар, кримчаків та інших. Ці різноманітні голоси разом формують багатогранну палітру української культури. Такий підхід часто відкриває міжнародні можливості, підкреслюючи багатокультурність образу України.

Як дати раду з культурною апропріацією: що вважати українською культурою? Чи це завжди про політичну позицію автора, чи досить його етнічного походження?

Олександр Островський: Це важливе і складне запитання. Я почав би з уже згаданої думки про відкриття світу для себе і себе для світу. Мені видається, що первинним для нас є процес відкриття себе для себе. Частково ми вже подолали цей шлях -- приміром, сьогодні ми на фестивалі імені Бориса Лятошинського, і він, на щастя, є знаним і відомим широким аудиторіям не лише в Україні, але й за кордоном. Проте все ще є вдосталь композиторів, чиї постаті й музичний доробок відомі значно менше.

Якщо говорити про культурне привласнення митців, то що робить їх нашими, українськими? І чи музика умовного Лятошинського -- це лише його музика чи і наша, українців? Якщо ми говоримо про спілкування з міжнародними аудиторіями, то для них часом простіше сприймається відкриття (чи перевідкриття) українських композиторів XVIII століття, ніж ближчих до сучасності (адже у свідомості європейців є розуміння того, як розвивалася історія континенту -- що були імперії, нації, котрі входили до їх складу, відтак були представлені світу як їхня частина і т.д.). З контекстом же ХХ століття все значно складніше. Якщо ідентичність центральноєвропейських композиторів у світі не викликає глобальних питань, то через те, що радянська влада активно втручалася в мистецтво, створюване на її території, у світі воно часто сприймається уніфіковано, як радянське.

Зображення: culturalproject.org Олександр Островський

Отже, постає питання: як ми самі оцінюємо цю ситуацію? У цьому контексті немає однозначної відповіді, тому й важко вести розмову про музику кінця ХІХ - початку ХХ століття в зв'язку зі світом. Нам ще належить глибше проаналізувати та осмислити ці питання. Іноді це можуть бути непрості дискусії, тоді як зараз усім нам хочеться простих відповідей: визнати всіх, хто нам до вподоби, українцями, відсторонити тих, кого вважаємо радянськими, а складні особистості просто ігнорувати. Проте спиратися тільки на спрощені образи не вийде — рано чи пізно доведеться зайнятися серйозними роздумами, можливо, про деякі неприємні для нас аспекти. Але, безумовно, це важливий крок, який варто зробити.

Ми говоримо зі світом переважно англійською мовою, яку в деяких країнах світу сприймають не дуже добре, а десь і вороже, адже колись вона також була мовою колонізаторів. Чи не має наша міжнародна культурна дипломатія бути більш багатовекторною?

Ірина Цілик: Це питання є надзвичайно важливим. Як людина, яка виросла в пострадянському просторі, я, на щастя, освоїла англійську мову (хоча іноді почуваюся не зовсім впевнено і продовжую вивчати її далі). Проте, я відчуваю, що мені бракує знання інших мов, які могли б відкрити нові можливості. Мандруючи різними країнами, я часто стикаюся з ситуаціями, коли тільки англійської недостатньо для повноцінного спілкування. Мені б дуже хотілося вільно розмовляти також французькою, німецькою, іспанською та іншими мовами.

Протягом війни я багато пишу для міжнародних видань. Якось данське видання запропонувало мені влаштувати зустріч із читачами. На події бути самі данці, що вже читали мої тексти і прийшли як до знайомої. Так те, що ми говоримо різними мовами, не заважає нам витворювати спільний ментальний простір.

Сьогодні більшість українських культурних діячів активно займається культурно-дипломатичною діяльністю, сприяючи формуванню позитивного іміджу України у світі та поглибленню її розуміння серед міжнародних аудиторій. Я переконаний, що за цим стоїть командний підхід, адже вирішення цього масштабного завдання можливе лише завдяки спільним зусиллям.

У різних країнах існують різні рівні знань та розуміння про Україну, а також різні історії сприйняття нашої держави. Наприклад, Німеччина та Франція тривалий час мали певний зверхній погляд на Україну, однак за останні роки ситуація кардинально змінилася — іноді контраст вражає. Сьогодні ми можемо говорити про взаємоповагу між країнами, нас цінують і слухають. Яка роль у цьому нашого військового опору, а яка — культурної дипломатії? Відповісти на це питання важко. Проте можна з упевненістю стверджувати, що культура внесла значний вклад у ці зміни.

Зображення: facebook/Iryna Tsilyk Ірина Цілик

Звісно, окрім західноєвропейських країн, є ще інші напрямки і країни, з якими нам варто працювати більше, адже там про Україну досі знають менше. Одним з найособливіших для мене досвідів у цьому контексті стала подорож до Мексики: з одного боку, бачиш, що аудиторія взагалі нічого про тебе не знала до цього дня, з іншого -- глядачі, що подивилися мій фільм "Земля блакитна, ніби апельсин", ще годину мене не відпускали. У такі моменти усвідомлюєш, що мова культури здатна на дуже багато, адже апелює до емоцій, тобто до людей і до людського.

Алім Алієв: Якщо якась країна географічно далеко від нас, це не означає, що ми з громадянами цієї країни маємо різні цінності. Дуже часто, коли починаємо процес знайомства та "синхронізації", знаходимо дуже багато спільних рис -- від побуту до механізмів прийняття рішень. До прикладу, в Аргентині, де восени робили великий проєкт, побачили величезний інтерес і бажання місцевих аудиторій зрозуміти українську культуру.

Оскільки культурна дипломатія України стикається з обмеженими ресурсами, нам необхідно ідентифікувати найбільш ефективні напрямки для наших зусиль. Це можуть включати візити українських художників на важливі міжнародні культурні заходи, переклад української літератури на різні мови, інтеграцію робіт українських митців у міжнародні культурні програми, а також співпраця між українськими та іноземними творцями, що відкриває нові спільні горизонти.

Ірина Цілик: Я погоджуюся, зокрема щодо перекладів. Пам'ятаю, як в Анкарі в місцевій бібліотеці я пішла перевірити, що там є з перекладів українських авторів. І була дуже здивована, знайшовши лише переклади Тараса Шевченка й Лесі Українки -- ані Оксани Забужко, ані Сергія Жадана, ані інших сучасних авторів.

Але тут заразом виникає і питання академічної освіти і, зокрема, українських студій. На жаль, у багатьох міжнародних університетах на факультетах Slavic studies усе ще вивчають здебільшого російську культуру. В останні роки Україна почала системно працювати на цьому полі, і її важливо усіляко посилювати, адже це робота з майбутнім.

Зображення: chytomo.com Урочисте відкриття національного стенда України, де були представлені переклади українських творів німецькою мовою, відбулося 12 листопада 2025 року на Віденському книжковому ярмарку.

Алім Алієв: В минулому році ми, як Український інститут, спільно з кількома іншими державними організаціями, заснували Глобальну коаліцію українських студій. Основна мета цієї коаліції полягає у зміцненні викладання україністики в університетах різних країн. Вчора на зустрічі з колегами ми обговорювали стратегії налагодження співпраці з міжнародними університетами, які все ще підтримують зв'язки з російськими освітніми закладами. Моя думка однозначна: ми повинні знайти своє місце в міжнародному академічному середовищі, не поступаючи росіянам глобальним академічним простором.

Також критично важливо забезпечити системну підтримку українських студій за межами країни. Наприклад, існує програма академічних досліджень імені Лисяка-Рудницького, яка має на меті сприяти співпраці між українськими та іноземними університетами: від проведення конференцій до публікації книг. Це все сприяє зміцненню позиції України на міжнародній арені.

Олександр Островський: Повертаючись до думки про говоріння до світу і заразом відкривання світу для себе, я говорив би не лише про академію, але й про інші форми культурної взаємодії. Наприклад, у нас майже немає музичної літератури в українських перекладах -- в українських книгарнях ви не знайдете про це й маленької полички професійної літератури.

Також важливим є видання нот українських композиторів, оскільки вони слугують документом, що визначає, чи варто включати конкретний твір до концертної програми і чи буде він почутий публікою. Тому надзвичайно важливо залишатися відкритими до світу, як у плані текстів, так і в професійній літературі.