Погляд "я не вірю нікому, адже всі обманюють" — це абсолютно програшна стратегія. Марина Кафтан розглядає критичне мислення як основний елемент медіаграмотності.

У цьому випуску ми обговоримо, чому дезінформація не є сучасним явищем, як перші маніпуляції з’явилися вже в Давньому Єгипті, а також чому розвиток критичного мислення є найефективнішим засобом захисту від інформаційних атак.

Чому критичне мислення є ключовим для протидії фейковій інформації? Чому сліпа віра у джерела чи їх повне заперечення не є ефективними стратегіями? Яким чином можна захистити себе від інформаційних маніпуляцій, підвищити рівень медіаграмотності та навчитися розрізняти правду і вигадку? На ці питання відповіла ведуча подкасту "Медіуми" Наталя Соколенко, спілкуючись із Мариною Кафтан — медіатренеркою, авторкою програм з медіаграмотності для різних вікових груп та авторкою книги "Історія брехні. Як ми обманюємося". Вони також обговорили, як емоції можуть допомогти виявляти фейки, а реклама мікрокредитів може слугувати уроком медіаграмотності.

00:00 "Фальшиві новини, маніпулятивні стратегії та пропаганда — це явища, які існують вже давно і не є чимось новим.";

04:04 "Позиція "я нікому не вірю, бо всі брешуть" -- абсолютно невиграшна. Людина, яка так думає, ще більш вразлива до маніпуляцій";

04:51 "11 принципів, висловлених Геббельсом, донині залишаються надзвичайно ефективними."

07:56 Коли ви переглядаєте вечірні новини, вам пропонують близько двадцяти різних сюжетів. Перевірити всі факти та заяви, які в них звучать, просто неможливо.;

10:19 "Тінейджери з великим задоволенням виявляють, коли дорослі припускаються помилок."

12:41 "Коли молодь усвідомлює, що їх намагаються обманути, і вони більше не дозволять цього – це діє вражаюче ефективно."

14:39 Сьогодні ми існуємо в епоху, коли панує постправда.;

17:00 "Сучасні діти мають вкрай обмежене знання. Це заважає їм розширити свої горизонти за межами телевізійного екрану."

18:11 "Я покладаю сподівання на молодь, оскільки вони поки що не сформували жорсткі стереотипи, фіксовані погляди на навколишню дійсність чи закріплені переконання".

"Фальшиві новини, маніпулятивні стратегії та пропаганда — це явища, які існують вже давно і не є чимось новим."

Наталка Соколенко: Надзвичайно цікава книжка "Історія брехні. Як ми обманюємося". Що надихнуло вас написати цю книгу?

Марина Кафтан: Я перебуваю на межі кількох реальностей. Моя освіта в галузі історії, а також досвід роботи в журналістиці, сформували мої погляди на світ. На перетині цих двох шляхів виник мій глибокий інтерес до медіаграмотності, який особливо загострився під час активної інформаційної війни між Росією та Україною. Росія використовувала цю інформаційну кампанію як знаряддя проти України, і в певний момент я зрозуміла, що у нас є обмежена інформація про це явище. Існують окремі проєкти, які намагаються висвітлювати цю тему, але здебільшого вони зосереджені на виявленні фейків. Я ж прагнула навчити якомога більше людей медіаграмотності, яка охоплює не лише виявлення неправдивої інформації. Тому я вирішила створити альманах захопливих історій, щоб продемонструвати, що фейки, маніпуляції та пропаганда — це не нові явища. Вони супроводжують нас з давніх-давен, відколи люди почали спілкуватися.

Наталка Соколенко: Мені цікаво дізнатися, коли виникає цей феномен маніпуляцій і фальшивих новин? І чи є відповіддю на це явище розвиток медіаграмотності?

Марина Кафтан: Я думаю, від початку писемного періоду.

Наталка Соколенко: Виходить, що з моменту появи письмового слова одразу ж з'являються маніпуляції, фальшування інформації та спроби їм протистояти?

Марина Кафтан: Ну, може, на початковому етапі ще ні. Але ми про це просто не знаємо, бо свідчень не так багато. Але є, наприклад, листування одного з єгипетських фараонів. Він пішов, повоював, програв, повернувся додому, побудував величезну стелу -- і написав: "Була палка перемога, ми всіх перемогли! Ми були такі молодці!". А через кілька років його візаві написав йому листа й каже: "Ну, це нормально, ти взагалі-то програв!". На що фараон відповів: "Так, але хто про це дізнається?".

Наталка Соколенко: Як давно це розпочалося… Це неймовірно, і досі ми не змогли це подолати. Знаєте, я мрію про той момент, коли пандемія фейків і маніпуляцій стане минулим, як, наприклад, віспа. І хоча час від часу трапляються окремі спалахи цієї проблеми, в цілому вона вважається переможеною. Проте, до цього, напевно, ще далеко. Побачимо, як штучний інтелект буде застосовуватися — на користь чи на шкоду нашій медіаграмотності.

"Позиція "я нікому не вірю, бо всі брешуть" -- абсолютно невиграшна. Людина, яка так думає, ще більш вразлива до маніпуляцій"

Наталка Соколенко: Якщо говорити про вашу книгу, яка основна думка, яку ви прагнули передати читачам?

Марина Кафтан: По-перше, не варто так сильно переживати. Фейкова інформація — це звичайне явище. Пропаганда завжди була частиною нашого життя, і хоча ми її не завжди усвідомлюємо, вона присутня на кожному кроці. По-друге, хотіла б підкреслити, що ставлення "я нікому не вірю, адже всі брешуть" або "історії не існує, оскільки в ній є маніпуляції" — це абсолютно програшна позиція. Людина з таким світоглядом виявляється ще більш вразливою до маніпуляцій, ніж та, яка довіряє інформації.

Наталка Соколенко: А чому?

Марина Кафтан: У таких людей критичне мислення часто відключається. Вони, по суті, діють виключно на основі емоцій: "Це мені цікаво – в це я вірю, а це викликає у мене негатив – отже, я цьому не вірю".

"11 принципів, що їх виклав Геббельс, все ще ефективно діють до сьогодні."

Наталка Соколенко: Давайте обговоримо медіа в контексті поширення дезінформації та маніпуляцій. Якщо звернутися до епохи активного утвердження християнства, можна помітити певні аналогії. Існувала християнська доктрина, що ґрунтувалася на загальновизнаному тексті Біблії, проте виникали єресі, які час від часу піддавалися спростуванню, хоча знову ж таки, вони не зникали. Ці єресі поширювали ті священнослужителі, які не належали до основної ієрархії влади, заснованої на цій вірі, скажімо, від Папи Римського чи патріарха. Саме вони займалися спростуванням єресей, що надходили ззовні. Якщо провести аналогію з сучасністю, то нині основними каналами поширення фейків і маніпуляцій є незалежні гравці, які не мають жодного стосунку до держави. Існує ціла країна, яка функціонує як "фейкомет", наприклад, наш ворог. Вони використовують виключно медіа, соціальні мережі або, можливо, усну народну творчість. Які ж наразі основні канали для поширення дезінформації та маніпуляцій?

Марина Кафтан: Звичайно, я не наважуся оцінювати це з релігійної перспективи, але єресі — це не маніпуляція. Це, по суті, дискусія про те, як слід інтерпретувати певні основоположні тексти. На відміну від цього, місіонерство є справжньою пропагандою. Люди вирушають в інші місця, стверджуючи, що їхня віра найкраща, і закликаючи інших прийняти її. Зазвичай це відбувається досить агресивно, і чимало війн мали релігійне підґрунтя. Це стосується не лише християнства. Деякі основи пропаганди були розроблені саме релігійними організаціями. Слово "пропаганда" навіть має коріння в церкві, оскільки стосується необхідності ефективно та привабливо доносити свою ідеологію до тих, до кого вирушаєш. (Цей термін походить від назви католицької організації Congregatio de Propaganda Fide, що означає Конгрегація поширення віри, де латинське prōpāgo перекладається як "поширюю".)

Стосовно сучасності — всі методи залишаються актуальними. Я часто рекомендую людям ознайомитися з книгою "Пропаганда" Едварда Бернейса, написаною в 1920-30-х роках. Бернейс, американський рекламіст єврейського походження, який емігрував з Австрії та був племінником Зигмунда Фрейда, починає з основ реклами, демонструючи її ефективність, а згодом розкриває механізми її дії. Реклама функціонує подібно до пропаганди. Принципи, які були сформульовані Геббельсом, нацистським міністром пропаганди, досі залишаються дієвими. Варто зазначити, що російська пропагандистська машина нині демонструє надзвичайну ефективність, головним чином завдяки фінансовим ресурсам, які дозволяють їй охоплювати всі можливі канали для впливу на цільову аудиторію: соціальні мережі, телебачення, радіо, пресу, літературу та культурні ініціативи в різних країнах. Вони використовують всі доступні ресурси, і з ростом цих ресурсів з'являються нові можливості для просування своїх ідей.

Коли ви переглядаєте вечірні новини, вам пропонують близько двадцяти різних сюжетів. Перевірити всі факти та заяви, які в них звучать, просто неможливо.

Наталка Соколенко: На ваш погляд, які методи є найефективнішими для звичайної людини, щоб розпізнавати фейки, маніпуляції або відверту брехню в сучасному інформаційному просторі? Адже ця неправда може поширюватися одночасно по всіх каналах -- і в традиційних медіа, й у соцмережах.

Марина Кафтан: Я, звичайно, спонукала б усіх до навчання та перевірки інформації, проте насправді це може виявитися майже неможливим. Я зазвичай пояснюю це на прикладі вечірніх новин. Коли ви дивитесь 40 хвилин новин по телебаченню, ви отримуєте близько 20 різних сюжетів. Зрозуміло, що неможливо взяти кожен з цих сюжетів і ретельно перевірити всі факти та заяви, які в них звучать. Це просто нереалістично. Тому, якщо людина намагається зробити це, вона "тоне" в потоці інформації і швидко втрачає інтерес до цієї справи. Саме тому я завжди рекомендую використовувати "першу лінію оборони" — звертати увагу на свої емоції. Якщо ви натрапили на щось, що викликає у вас сильні емоційні реакції — незалежно від того, позитивні вони чи негативні — це вже сигнал для перевірки.

"Другий рівень захисту" полягає в аналізі того, хто є джерелом інформації та хто є її цільовою аудиторією. Якщо ми отримуємо дані від поважної організації, наприклад, від медіа, які мають репутацію нейтральності та високої якості, рівень довіри до них значно вищий, ніж до анонімних каналів у Telegram. Важливо усвідомлювати, на кого орієнтована інформація. Це яскраво проявляється у суперечках у соціальних мережах між українцями, які перебувають в Україні, та тими, хто виїхав за кордон. Спочатку це особисті, тривожні повідомлення, але з часом вони набувають розмаху. За кілька тижнів такі висловлювання можуть перетворитися на справжню істерію. Читаючи їх, можна здивуватися, як хтось може так думати і висловлюватися. Коли ви відчуваєте, що це вас сильно дратує або, навпаки, викликає надмірну підтримку, корисно зупинитися, зробити паузу і запитати себе: на кого ця інформація націлена? Які наміри авторів щодо тих, хто це читає? Тоді стає зрозуміло, що вони прагнуть викликати у вас певну емоцію, яка вплине на ваші думки та рішення. Далі настає етап перевірки інформації, розмежування фактів і думок, а також виконання інших складніших аналізів.

"Підлітки завжди раді виявити, що дорослі можуть помилятися в певних питаннях."

Наталка Соколенко: Яким чином навчити дітей медіаграмотності та хто несе за це відповідальність? Враховуючи, що більшість дорослих, які не є професіоналами в галузі медіа, змушені опановувати цю нову компетенцію, які ваші рекомендації для них? Чи є у вашій книзі нові інструменти, які могли б стати у нагоді у цьому процесі?

Марина Кафтан: На жаль, у моїй книзі не було можливості детально розглянути цю тему. Тому я представила логічні схеми, які можуть допомогти швидко перевірити, чи варто довіряти певному зображенню, веб-сайту чи новині.

Щодо того, хто має займатися навчанням... Суть у тому, що йдеться про всі ці м'які навички, як-от вміння читати з розумінням. Коли виникає питання, хто повинен цим займатися, вчителі вказують на батьків, а ті, у свою чергу, на вчителів. І так ми потрапляємо в цикл, де вчителі не здатні навчити дітей усім необхідним, також не можуть формувати всі корисні риси характеру та боротися з негативними аспектами. Одночасно, батьки іноді не мають ані можливостей, ані ресурсів, щоб займатися цим. Таким чином, ми опиняємося в ситуації, що вимагає вирішення кількох проблем. На мою думку, ключовим є розвиток критичного мислення. Це означає, що важливо не так покладатися на конкретні методики, скільки навчати дітей міркувати критично, аргументувати свою думку та підбирати факти, що підтверджують їхні твердження.

Нашу реформовану школу, відому як Нова українська школа (НУШ), можна вважати успішною в цьому аспекті. Програми та навчальні матеріали, які розробляються в рамках цієї ініціативи, акцентують увагу на розвитку критичного мислення з самого першого класу. Сподіваємося, що навчальний заклад зможе реалізувати свою місію.

Другий аспект полягає в самому процесі навчання медіаграмотності. З власного досвіду, я в основному взаємодію з підлітками, а іноді й з дітьми віком 10-12 років. Вони завжди з великим захопленням виявляють помилки дорослих.

Наталка Соколенко: А, ну так.

Марина Кафтан: Насправді, саме на цій енергії ми співпрацюємо протягом усього року. Я постійно наводжу їм приклади з реального життя: новини, політичну рекламу, знімки з вулиць.

"Коли підлітки розуміють, що їх намагаються обдурити, а вони тепер не дадуться, -- це працює прекрасно"

Марина Кафтан: Один з найвражаючих етапів нашої роботи – це взаємодія з цифрами та математичними розрахунками. Ми аналізуємо різні підприємства, що спеціалізуються на мікрокредитуванні.

Наталка Соколенко: Отже... Це дійсно захоплююча тема для дорослих. І які наступні кроки?

Марина Кафтан: Вийдіть на вулицю, зафіксуйте рекламні оголошення та прийдіть на наступний урок. Ми розглянемо кілька прикладів від різних компаній, які займаються цим. Потім я запитую: "Хто хоче новенький iPhone?" Всі відповідають: "Ми всі хочемо!". Тоді я кажу: "Чудово, оформляємо кредит". І тут вони починають підрахунки. І раптом з'ясовується, що цей новий iPhone обійдеться не в 20 тисяч грн, а в 40 тисяч грн. Це викликає справжнє обурення.

Наталка Соколенко: І емоції... Я уявляю.

Марина Кафтан: Отже, коли ми розглядаємо складний відсоток, що його пропонують банки, зазвичай це робимо з учнями старших класів. Але тут відбувається справжнє усвідомлення. Я впевнена, що багато дорослих, які оформлюють кредити, не здійснюють власні розрахунки. Вони повністю покладаються на цифри, надані фінансовими установами, де беруть позики. В результаті виникає величезна кількість боргових зобов'язань.

Також, наприклад, в контексті передвиборчих кампаній. У мене є зібрання матеріалів з кожної виборчої кампанії в різних країнах. Наприклад, я звертаю увагу на те, як там представляються графіки. Учні в школі вивчають графіки на уроках математики кілька разів. Коли я демонструю їм графік, що показує зростання злочинності, він виглядає майже вертикальним. Тоді я запитую: "З якого значення варто починати вертикальну вісь графіка?" Вони відповідають: "З нуля". Я питаю: "А тут з якого починається?" І з’ясовується, що з 500. Потім запитую: "А де закінчується наша крива?" -- "На 509". Тобто, якщо представляти дані таким чином, графік виглядає майже вертикально. Однак, якщо почати з нуля, то зростання з 500 до 509 стає практично непомітним.

Такі моменти, коли вони розуміють, що це відбувається навколо них і що їх намагаються обдурити, а вони тепер не дадуться -- працюють прекрасно. І для цього не треба мати спеціальної освіти. Треба просто уважно дивитися і розуміти, що тобі показують.

Сьогодні ми існуємо в епоху, коли панує постправда.

Наталка Соколенко: Я вважаю, що енергія дітей, які мають схильність виявляти помилки дорослих та спростовувати фейки, може стати справжнім ресурсом. Особливо враховуючи, що реформована система освіти в Україні має потенціал охопити практично всіх учнів. Це, в свою чергу, вплине на доросле населення, особливо на тих, хто виховує дітей шкільного віку. Це може стати відмінним інструментом. Зокрема, завдяки дітям можна навчити дорослих уникати ненадійних анонімних джерел інформації. Як ви вважаєте з цього приводу?

Марина Кафтан: Я думаю, що це має спрацювати. Наприклад, у підручниках з історії зараз доволі часто звертаються до таких тем, пов'язаних із медіаграмотністю. Фактично, коли показують якийсь конфлікт, навіть не сучасний, дітям дають можливість дізнатися, як кожна зі сторін, які брали участь у конфлікті, його пояснює. Вони розуміють, що одна сторона пояснює так -- і це виглядає логічно, але водночас противники подають це абсолютно по-іншому. І ця різниця дає дітям можливість робити певні висновки.

Крім того, якісні запитання в навчальних матеріалах — це не просто "в якому році щось сталося?", а "чому це сталося?", "які наслідки це мало?" і "які фактори були ключовими?" — сприяють формуванню критичного мислення. Насправді, розвиток медіаграмотності пронизує різні предмети та етапи навчання. Я сподіваюся, що сучасні діти краще орієнтуються в маніпуляціях і що ситуація поступово поліпшується.

Іншою проблемою є те, що ті, хто формує пропагандистські наративи, постійно адаптуються. Якщо двадцять років тому було можливим виявити фейкову інформацію і хоч якось захиститися від неї, то сьогодні ми живемо в епоху постправди. Прямі обманні наративи, на кшталт "хлопчик у трусиках", трапляються рідко. Зазвичай використовуються реальні факти, але їх інтерпретація спотворюється. Виявити такі маніпуляції значно складніше.

Наталка Соколенко: Зокрема, мова йде про штучний інтелект, вірно?

Марина Кафтан: Верно.

Наталка Соколенко: Наприклад, якщо настроїти його на виявлення неправдивої інформації, адже завдання ускладнюється. Штучний інтелект поки що не здатен, скажімо, уловлювати іронію чи сарказм. Існують також інші недоліки.

"У сучасних дітей надзвичайно низький рівень ерудиції. Це не дає їм можливості вийти за межі телевізора"

Наталка Соколенко: Марино, я хотіла би знову повернутися до книги. От є такий вислів: "Ті, хто читає книги, керує тими, хто дивиться телевізор". Як ви вважаєте, чи зазнає це твердження якоїсь трансформації, з огляду на те, що тепер є не лише телебачення?

Марина Кафтан: Я думаю, що воно все одно залишається правильним. Основний посил -- наявність людини з ширшим світоглядом і більшою ерудицією. Це, до речі, серйозна сучасна проблема. Очевидно, що у нас є ця проблема через освітні втрати. Але вона є у всіх країнах: у сучасних дітей надзвичайно низький рівень ерудиції, тобто їхній горизонт того, що вони бачать довкола себе, набагато нижчий, ніж у людей старшого віку. І це не дає їм можливості вийти за межі телевізора. Якщо немає фонових знань про те, що відбувається у світі -- дуже важко оцінити валідність і вартість інформації, яку ти отримуєш. Телевізор показує картинку, часом вона не відповідає тексту, який звучить за кадром. Він краще маніпулює. Людиною, яка не має цього підґрунтя, маніпулювати буде легше.

"Я сподіваюся на підлітків, адже вони ще не мають ригідного мислення, зацементованих уявлень про світ чи усталених позицій"

Наталка Соколенко: Ваша книга "Історія брехні. Як ми обманюємося" — на вашу думку, для якої категорії читачів вона була написана, і кому б ви порадили ознайомитися з її змістом сьогодні?

Марина Кафтан: Це вже не вперше в моєму житті, коли я намагаюсь звертатися до молодіжної аудиторії у віці 13-15 років, й навіть до 17. Але, як я помічаю, дорослі також читають мої твори з великим зацікавленням. Це можна пояснити тим, що не потрібно прикладати чималих зусиль, а теми часто виявляються для них новими. Проте, в основному, я розраховую на підлітків, адже вони ще не мають жорстких уявлень про світ і усталених поглядів. Вони легше вбирають нову інформацію та адаптуються до змін.

Я також сподіваюся, що дорослі виявлять в цій книзі щось, що їх зацікавить. Наприклад, тут є різноманітні приклади фейків — від простих до складних, з різних епох. Деякі з них смішні чи навіть абсурдні, й вони залишаються в пам'яті. Це може стати корисним орієнтиром, коли ви натрапляєте на щось подібне в нашому сучасному житті.

Наталка Соколенко: Я от подумала, що ця книжка буде особливо цікавою тим дорослим, чиї діти прийшли зі школи з новими знаннями про медіаграмотність і викрили своїх батьків у помилкових судженнях, правда?

Марина Кафтан: У мене був цікавий випадок. Після кількох уроків мені зателефонував розгніваний батько. Він скаржився на те, що тепер не може спокійно стежити за новинами. Його син, учень шостого класу, ходить навколо дивана і каже: "Ось, дивись, це маніпуляція такого-то типу. А тут відеоряд не відповідає тому, що звучить у коментарі. А от подивися, що написано внизу – одне, а говорять про зовсім інше. І ось це емоційно забарвлене вираження, яке має викликати у тебе певну реакцію". Батько в захваті запитує: "Дайте мені просто спокійно подивитися телевізор! Що ви зробили з моєю дитиною?".

Наталка Соколенко: Я впевнена, що з часом цей батько зрозуміє, як багато мудрості і знань він здобув завдяки своїй дитині, яка навчила його розуміти медіа та сприймати телевізійний контент з нової перспективи.

Нагадаємо, у попередніх епізодах подкасту "Медіуми" ми спілкувалися з Лідією Смолою про вплив алгоритмів соціальних мереж на емоційні рішення та вразливість людей до інформаційних маніпуляцій. Ольга Кравченко розповіла про конференцію "Стійкі разом: розвиток медіаграмотності в Україні", а Наталія Романишин поділилася знаннями про техніки маніпуляції, які активно використовують різноманітні телеграм-канали. Дмитро Литвин обговорив "Укрінформ", "УП", телемарафони та виклики, з якими стикаються журналісти. Тетяна Лебедєва відкрила завісу над журналістським конкурсом "Честь професії" та роботою Комісії з журналістської етики. Крістіна Гаврилюк з Мінцифри розглянула можливі зміни в правилах гри на європейському ринку цифрових послуг завдяки DMA і DSA. Олександр Педан розповів про співпрацю з Суспільним та нові проєкти, які замінять "УніверCheck", а Катерина Котвіцька з MEGOGO Audio проаналізувала сучасні тренди в дистрибуції аудіоконтенту в інтернеті. Філ Пухарєв поділився думками про феномен фільму "Яремчук. Незрівнянний світ краси", а Кирило Передрій розповів, як наймолодший журналіст України готується до інтерв'ю з топовими політиками. Гала Котова з Viber обговорила, як досвід, отриманий під час пандемії, допоміг команді Rakuten Viber адаптуватися після початку широкомасштабного вторгнення, а Дмитро Хоркін розкрив вплив війни на розвиток радіо в Україні.

The "Mediums" podcast was produced by Detector Media in collaboration with UNESCO, with backing from Japan. The creators take full responsibility for the choice and articulation of the information presented in this work. The opinions shared are exclusively those of the creators and do not necessarily represent the views of UNESCO or Japan.