Виступ Олі Гнатюк, володарки Премії Вінценза 2025 року.

Оля Гнатюк стала лауреаткою Премі імені Станіслава Вінценза 2025 року. Еспресо публікує текст промови лауреатки під час церемонії нагородження

З "На високій полонині" Вінценза почалося моє захоплення українською культурою. Згодом прочитала всю тетралогію і лише тоді відкрився мені його задум - крізь регіон, його малу батьківщину - Гуцульщину, побачити світ, вглиб, аж до його коренів - грецької античності і юдаїзму.

Вінценз спостерігав те, що залишалося непоміченим для інших — античні міфи, закодовані в звичайній гуцульській легенді, шляхетність, прихована за зовнішньою бідністю, та глибину в, здавалося б, буденному житті. Він вмів знаходити найпрекрасніше і найдуховніше в щоденних речах.

Ця здатність бачити глибше, якесь внутрішнє чуття, "третє око" зачаровує читача.

Він захоплює не лише як автор, але й як особистість – і ми знаємо, що ці два образи не завжди співпадають. Його твір "Діалоги з совєтами" є не лише спогадом про драматичні моменти арешту та перебування у тюрмі в Станиславові на межі 1939 і 1940 років, а й свідченням пошуку спільних точок навіть з тими, з ким нам не хочеться навіть зустрічатися, не кажучи вже про спілкування.

Коли я працювала над книжкою "Відвага і страх", повернулася до "Діалогів з совєтами", щоб спробувати зрозуміти не тільки протистояння і опір, але й спробувати знайти точки дотику. Зокрема, зрозуміти випадок Михайла Марченка, першого совєтського ректора Львівського університету.

Віднайдено також таємницю звільнення Вінценза з ув'язнення. Більшість людей, яких затримали радянські прикордонники під час спроби незаконного перетину кордону, не мали щастя вибратися з в'язниці, не кажучи вже про можливість повторного переходу. Ясно, що своє визволення Вінценз зобов'язаний багатьом людям, які намагалися йому допомогти. Серед них була його стара знайома, Ольга Дучимінська. Після втечі з гуцульського Бистреця до Швейцарії вони на багато років втратили зв'язок. Після закінчення війни, Дучимінську, яка на той момент вже була у своїй сьомій декаді життя, заарештувало НКВД. Вона провела близько десяти років у тюрмах та таборах. Після звільнення їй не вдалося знайти місце для прописки, і кожного місяця їй доводилося змінювати місце проживання. Проте це не завадило їй відновити зв'язок з Вінцензом і листуватися з ним до його смерті. Це свідчить не лише про вражаючу силу духу, а й про притягальність самого Вінценза.

Вінценз, будучи дослідником та експертом гуцульської культури, став для мене джерелом натхнення для створення книги "Відьми, чорти і святі. Міти і легенди Гуцульщини". Під час підготовки текстів я інтуїтивно прагнула знайти ті, що резонували з "На високій полонині".

Протягом свого дорослого життя я постійно повертаюся до творчості Вінценза — іноді як перекладачка, шукаючи в його творах мовні ідеї, іноді як авторка "Відьм, чортів і святих", грунтуючись на його глибокому знанні гуцульської духовності. Як культурна діячка, я прагну сприяти перекладу "На високій полонині" українською мовою. Також я займаюся дослідженнями, і, зрештою, виступаю як активістка, залучена до українсько-польського діалогу.

Я вже наголошувала, що Вінценз був людиною діалогу. А про те, як він розумів іншу форму діалогу - суперечку, свідчить часто цитована його притча про балагулу - єврейського перевізника: "jeśli dwóch się kłóci, a jeden ma rzetelnych 55% racji, to bardzo dobrze, i nie ma co się szarpać. A kto ma 60% racji? To ślicznie, to wielkie szczęście. A co by powiedzieć o 75% racji? Mądrzy ludzie powiadają, że jest to bardzo podejrzane. No, a co o 100%? Taki co mówi, że ma sto procent racji, to paskudny gwałtownik, straszny rabuś, największy łajdak."

Сьогодні, коли іноді здається, що польсько-український діалог зайшов у тупик, варто згадати цю притчу. І збагнути, що жодна людина немає монополії на правду. І жодна нація - монополії на історичну правду. Спроба нав'язати опоненту свою "стовідсоткову правду" приречена на поразку. Спроба видавати її за "діалог" - переносить нас в Орвелівський "1984", у світ поневоленого розуму і новомови. Станіслав Вінценз вірив у силу діалогу. Люблю ходити його стежками, по Високій Полонині. Вірю, що і малі громади, і суспільства, і міжнародна спільнота немислимі без діалогу.

Про автора: Оля Гнатюк — професорка-емерит Варшавського університету, викладачка Національного університету "Києво-Могилянська академія", а також перекладачка та історикиня.