"Військові злочини російського війська: дослідження Аркадія Мілмана та Семена Гольдіна"

Звірства росіян в Бучі та інших містах України - не виняток. Це природа російського солдата, його сутність, що плекається російською державою і нею ж возвеличується. Звідки це, чому вони такі? Нам варто це розуміти

Ізраїльський дипломат та публіцист, колишній посол Ізраїлю в Російській Федерації Аркадій Міл-Ман розглядає джерела насильства та жорстокості, які привели російського солдата в Україну, у бесіді з доктором історичних наук, завідувачем кафедри русистики та славістики Єврейського університету в Єрусалимі Семеном Гольдіним. З люб'язної згоди Аркадія Міл-Мана, в рамках партнерської співпраці між Youtube-каналами Еспресо та Міл-Ман, ми представляємо вам основні моменти цієї дискусії. Підписуйтеся на обидва канали та діліться своїми думками!

Аркадій Міл-Ман. Добрий день, Семене. Ти написав книгу "Російська армія і євреї. 1914-1917 роки". Ти займаєшся цим питанням. Звідки корені насильства російської армії? Де їх джерела?

Аркадій Мільман, фото: скрін з відео

Семен Гольдін. Книга, яку ти згадав, -- це справді монографія про відносини російської армії та єврейського цивільного населення під час Першої світової війни. Коли почали надходити страшні новини з України -- Буча, Ірпінь, інформація про жахливі злочини та документацію злочинів, які скоїли російські військові проти цивільного населення, для мене, звичайно, це був шок, як і для всього світу. Але водночас виникло сильне відчуття дежавю. Бо це буквальний опис того, що я бачив у документах.

Ізраїльський дослідник історії Семен Гольдін, зображення: Хадашот

Це відбувалося понад сто років тому, коли російська армія займала єврейські містечка Литви, Білорусі, Польщі, Галичини, України. Що там відбувалося? Насильство, грабежі, масове мародерство, убивства, знущання з беззахисного населення, дуже багато сексуального насильства.

Йдемо далі. Війни, які Росія вела у XVII столітті з Польщею, з Річчю Посполитою. Було кілька штурмів із повним розграбуванням міст, з величезною кількістю жертв. Вільно, Вільнюс у 1654 році, Люблін у 1655-му. Кілька років тому ми з колегою гуляли Вільнюсом. Розмовляли саме про Україну, про те, що там убивають, вивозять усе. І вона мені сказала: "Слухай, бачиш, оце старе місто у Вільнюсі. Немає жодного даху, жодної черепиці, старшої за московське вторгнення XVII століття. Усі дахи вивезли до Москви".

Аркадій Міл-Ман. То виходить, що навіть покрівлі забрали?

Семен Гольдін. Навіть покрівлі. Ми зазвичай говоримо: "Ну, що ж, у них навіть унітазів немає..." Але виявляється, й дахів там не було. Вони просто все забрали. Тому в середині XVII століття у Вільнюсі довелося вкладати нову черепицю. Ось так. Це свідчить про те, що ці проблеми мають дуже глибоке коріння.

Аркадій Міл-Ман. Друга світова війна. Відомою є праця югославського комуністичного дисидента Мілована Джиласа під назвою "Бесіди зі Сталіним". У цій книзі також розглядається насильство та роль радянської армії, яка на той час ще називалася Червоною. Коли радянські війська увійшли до Югославії, Джилас звертався з проханням зупинити дії солдатів Червоної армії, які займалися грабунками, мародерством і зґвалтуваннями. Відповідь Сталіна була надзвичайно стриманою, навіть із певним розумінням: "Що ж робити? Це солдати, вони пережили важкі часи. Тому так і сталося". Чи дійсно не існувало жодних обмежень для таких вчинків?

Семен Гольдін. Справді, те, що сталося наприкінці Другої світової з приходом Червоної армії в Європу, -- це історія, яка напросилася як дуже чітка паралель із тим, що ми бачимо сьогодні.

По-перше, тоді спостерігалися неймовірно жахливі масштаби насильства – як фізичного, так і психологічного, знущання над мирними жителями, а також сексуальні злочини і безпрецедентне мародерство. За підрахунками, лише в Берліні було зареєстровано 100 тисяч новонароджених, які стали результатом сексуального насильства. Сто тисяч – тільки в одному місті, Берліні.

Кадр з кінокартини "Жінка в Берліні" (A Woman in Berlin, 2008), зображення: Народний оглядач.

Семен Гольдін. Існує кілька досить детальних праць на цю тему. Наприклад, книга Нормана Наймарка "Росіяни в Німеччині" є однією з таких. Крім того, є велика кількість мемуарів, що висвітлюють це явище. Лев Копелєв, відомий письменник і правозахисник, також звертався до цієї теми у своїх творах. Він був ув'язнений у таборі через спроби захистити німецьких жінок у Східній Пруссії. Як політпрацівник, він намагався щось змінити і врешті-решт опинився в "Смерші". Загалом, дане явище було поширеним, і тепер існує безліч пояснень його причин і наслідків.

Аркадій Міл-Ман. Проте, варто зауважити, що нацисти не відставали. Вони також займалися масовим і систематичним грабіжництвом.

Семен Гольдін. Тут важливо провести чітку межу. Я зовсім не маю на увазі, що нацисти були якоюсь "лицарською армією". Армія — це структура, а війна — це акт насильства. У людей є зброя і легітимізація на вбивство інших.

російські окупанти в Бучі, березень 2022 року, фото: Слідство.Інфо

Зупинитися та припинити вогонь, коли ти вже покинув окоп, практично неможливо. У зонах бойових дій завжди мають місце невиправдані акти жорстокості стосовно цивільного населення. Це прихована сторона війни. Питання полягає лише в масштабах цих проявів та реакції військової системи. Чи намагається вона їх стримувати, чи, навпаки, ігнорує ці проблеми?

Існує відмінність між діями армії як цілісної системи та поведінкою окремих солдатів, які можуть реагувати навіть на стимули, що надходять від командування.

У випадку нацистської Німеччини військова система була злочинною з самого початку свого існування. Вона прямо проголошувала: "Знищимо євреїв". Вермахт активно брав участь у геноцидних акціях, виконуючи злочинні накази і вбиваючи мирних громадян. Це був організований терор, який виходив з вищих ешелонів влади і мав на меті залякати населення та зламати будь-який опір. Повідомлення було чітким: якщо ви не підкоритеся, з вами станеться те ж саме. Це були жахливі злочини проти людяності, які виконувалися за наказом.

Тепер ми говоримо про інше. Ми говоримо про поведінку російських солдатів, у яких, гадаю, не було наказу в Бучі: "Зґвалтуйте 250 жінок". Система не ставила таке завдання. Це радше "побічний продукт" того, що командири вирішують: надто тиснути на солдатів не можна. Якщо вони так поводяться, значить, треба миритися з цим.

У певний момент Сталін звернувся до Джиласа зі словами: "Послухайте, солдати проходять через кров і смерть на тисячах кілометрів. Чи справді, якщо вони бажають трохи відпочити — взяти щось із дому чи знайти собі жінку — ми маємо з цього робити проблему?"

Аркадій Міл-Ман. Безумовно, під час Другої світової війни Червона армія зазнала трьох років жахливих боїв, відступів та мільйонів втрат. Проте Ірпінь і Буча — це події березня 2022 року, лише на початку вторгнення. Від початку війни минуло всього кілька тижнів. Це не виснажена, не "страдницька" армія. І водночас вона з особливим завзяттям вчиняє воєнні злочини. Тут немає жодних сумнівів, адже існує безліч свідчень, які підтверджують, що ці злочини відбуваються постійно і систематично.

Семен Гольдін. Саме так. І тут важливо усвідомити: мова йде не про мобілізованих алкоголіків з провінції чи "бійців з в'язниць". Це не випадкові особи, яких просто зібрали разом. Це була справжня професійна армія Росії.

Ті контрактники, які служили в путінській армії роками, отримували високу платню, проходили підготовку, їх переконували, що вони -- еліта нації, "обличчя Росії". І це приголомшує. Бо це не натовп маргіналів, яким випадково дали зброю. Це "професіонали".

Є цікаве пояснення, яке дав письменник Джонатан Літтл, автор відомого роману "Благоволительки". Він приїздив в Україну працювати над проєктом про Бучу. І він розклав усе по поличках. Каже: "Це свого роду пакетна угода між командуванням і солдатами. Якщо командири хочуть, щоб солдати воювали, вони мусять дозволяти їм подібну поведінку. Інакше армія просто не функціонуватиме. Якщо перегнути з дисципліною і страхом покарання, така армія не зможе воювати. Вона існує саме в такому режимі".

Крім того, корупційні схеми реалізуються як знизу вгору, так і зверху вниз. У цьому немає жодних сумнівів. Якщо провести паралель між тим, що "вибирають" для себе рядові солдати та офіцери, і тим, що привласнюють генерали, то масштаби, безумовно, вражають – генерали заволодівають значно більшими сумами.

Семен Гольдін: І це теж має свої історичні корені. У Другій світовій війні існувала абсолютно офіційна норма: кожен солдат, повертаючись із-за кордону в Радянський Союз, міг привезти із собою повний речовий мішок -- так званий "сідор". Ніхто не перевіряв, що він туди поклав. Що взяв, де знайшов, у кого відібрав, украв, награбував -- усе було дозволено. Обмеження було тільки за обсягом.

Вищі офіцери отримували купе в потягах, генерали мали цілих вагонів, а маршали, напевно, мали на своїх руках цілі ешелони. І все це багатство без жодного контролю ввозилося в країну. Усі прекрасно усвідомлювали, що це було здобуто незаконним шляхом.

Аркадій Міл-Ман. Отже, це вважалося своєрідною контрибуцією чи трофеєм?

Семен Гольдін. Так, це справді був "трофей". Проте важливо звернути увагу на один аспект. У ситуаціях, пов'язаних з небезпекою та стресом, які викликані бойовими діями та відчуттям оточення ворогами, формується особлива психологія. Російські військові в Бучі відчували себе серед ворожого населення. Коли ти опиняєшся серед ворогів, відчуваєш загрозу, і починаєш сприймати себе як жертву. Це призводить до виникнення комплексу: "я маю право на відшкодування".

Звідси виникає відчуття безмежної свободи: я можу брати все, що забажаю; можу відібрати, що мені подобається; можу чинити насильство над ким завгодно. У мене "є право", адже я – "каратель". А цивільні особи, яких вони вважають своїми ворогами (оскільки "всі націоналісти, бандерівці, фашисти"), стають для них ідеальними жертвами.

Пригадав ще дещо. Існують певні військові формування, які в історичному контексті вважали, що грабунок і насильство щодо цивільних осіб є проявом доблесті. Цим вони здобували популярність, залякували противників і таким чином існували. Наприклад, козацтво.

Дозвольте поділитися цікавою історією. У 1914 році в одному з маленьких містечок Польщі став свідком подій місцевий рабин. У містечко вступили російські військові, і рабин вирішив піти на переговори, щоб закликати їх до адекватної поведінки. Він зустрівся з офіцером артилерії, щоб обговорити ситуацію.

Він заявляє: "Я ручаюсь за своїх артилеристів. Вони діятимуть як справжні джентльмени. Ми нікого не будемо чіпати, я їх під контролем. Вам не варто нас боятися. Але от козаки – це дика степова братія. Їх ніхто не тримає під контролем. Краще поспілкуйтесь з їхніми офіцерами".

Рабин звертається до козацького офіцера. На що той із здивуванням відповідає: "Ви що, шановний рабине? Ми самі їх остерігаємося. Як я можу наказати їм, щоб не чіпали вас? Вони ж можуть і мене шаблею покарати! Ми їх боїмося навіть більше, ніж ви".

Розпочинається насильство. До дому рабина заходить саме той офіцер артилерії, з яким він нещодавно спілкувався, і викрадає в нього гроші.