Які спільні риси можна знайти між нацистською Німеччиною та сталінським Радянським Союзом? Це питання розглядається в новій книзі Тімоті Снайдера.

Редакторка лабораторії високоякісного контенту екстремального формату.

Наприкінці серпня у співпраці між видавництвами "Човен" та "Локальна історія" на світ з'явиться український переклад бестселера американського історика Тімоті Снайдера "Криваві землі. Європа між Гітлером і Сталіним". Ця книга пропонує глибокий аналіз двох споріднених тоталітарних режимів: нацистської Німеччини та сталінського СРСР, а також їх впливу на сучасну Росію.

У середині XX століття в центрі Європи нацистський та радянський режими забрали життя близько 14 мільйонів людей. Ці криваві землі, де загинули всі жертви, охоплюють території від центральної Польщі до західної Росії, включаючи Україну, Білорусь та країни Балтії. У період зміцнення націонал-соціалізму та сталінізму з 1933 по 1938 роки, а також під час спільної німецько-радянської окупації Польщі у 1939-1941 роках і німецько-радянської війни з 1941 по 1945 роки, цей регіон став ареною масового насильства безпрецедентних масштабів. Серед жертв опинилися переважно євреї, українці, поляки, білоруси та представники балтійських народів.

Дослідження Тімоті Снайдера підсумовує найжахливіші події, що відбулися в Східній Європі в ХХ столітті.

LIGA.net публікує фрагмент книжки.

Смертельний завод у Треблінці припинив своє існування 11 липня 1942 року. Лише через вісім днів, 19 липня, Гіммлер видав наказ про "переміщення всього єврейського населення Генерал-губернаторства до 31 грудня 1942 року". Особливо це торкалося Варшави.

22 липня 1942 року у Варшаві Герман Гефле, спеціаліст з "переселення" (представник Оділо Глобочника, відповідального за створення концтаборів в окупованій Польщі), провів інструктаж для групи есесівців, що займалася очищенням гетто. Цей захід відбувся у відділі поліції безпеки, після чого Гефле зустрівся з Адамом Чернякувом, головою юденрату. Він повідомив Чернякува про необхідність зібрати п'ять тисяч євреїв на пересадковому пункті, відомому як Умшлаг-плац. Чернякув, усвідомлюючи жахливі наслідки попередніх акцій у Люблінському дистрикті, зрозумів, що його народ знову чекає небезпека. Не бажаючи брати на себе відповідальність за участь у цій трагедії, він вирішив покінчити з собою. Після його смерті німецька сторона вжила заходів дезінформації, наказавши єврейській поліції розповсюдити оголошення про те, що на Умшлаг-плаці будуть роздаватися хліб і варення для тих, хто прийде. Перший транспорт, що складався з близько п'яти тисяч євреїв, вирушив із Варшави до Треблінки 23 липня. Як згадував Блюм Бергман, голодні люди були готові ризикувати всім заради шматка хліба, навіть усвідомлюючи, що їх чекає смерть.

Так у Варшавському гетто розпочалася операція, яку німці називали "Великою акцією". Гефле та його команда розташувалися в будинку 103 на вулиці Желязній у межах гетто. Як і в інших містах і містечках Галичини Люблінського та Краківського дистрикту Генерал-губернаторства, разом із місцевою поліцією безпеки вони вдалися до примусу. З допомогою кількох сотень військових із Травників і приблизно двох тисяч єврейських поліцаїв упродовж двох наступних місяців німці у Варшавському гетто влаштовували майже щоденні облави. Позбувшись найголодніших, єврейська поліція взялася за найбільш вразливі групи: сиріт, бідних, безхатьків і в'язнів. Найстарші та наймолодші не мали жодного шансу. Діти до 15 років зникли з гетто безслідно. Найменших, хворих, осіб з інвалідністю й старших людей німці розстрілювали на місці.

Спершу єврейській поліції вдавалося виконувати завдання майже без нагляду німців. Після кількаденних депортацій голодних і безпомічних німці застосували у Варшаві ту саму техніку, що і скрізь: несподівану блокаду багатоповерхового будинку або частини вулиці, перевірку документів і депортацію всіх непрацездатних євреїв. Єврейська поліція, під наглядом німецької, першу блокаду провела 29 липня 1942 року. Німці вирішували, які ділянки й коли треба чистити; єврейські поліцаї на світанку розпечатували конверт із вказівками щодо того, які території вони мали очистити того дня. Загалом німці проводили дві акції на день, намагаючись виконати квоту. (...)

У серпні 1942 року німецька влада примушувала кожного єврейського поліцейського щоденно приводити на депортацію п'ятьох євреїв. В іншому випадку їм загрожувала перспектива спостерігати за депортацією своїх рідних. Це призвело до жорстоких наслідків для тих, хто не зміг захистити себе. 5 серпня відбулися масові депортації дітей із найбільших сиротинців. Відомий педагог Януш Корчак зі своїми вихованцями вирушив на Умшлаг-плац, йдучи з піднятою головою і тримаючи за руки двох дітей. Того дня разом із ним було депортовано 6623 особи, серед яких були вчителі та опікуни сиріт, як-от його колега Стефанія Вільчинська. Найменших і найстарших дітей поліція вивозила на возах. Одного разу єврейські поліцейські вивели з дому маленьку дівчинку, коли її мати вийшла у справах. Її останні слова перед депортацією до Треблінки залишилися в пам'яті: "Я знаю, що ви добрий чоловік, пане. Будь ласка, не забирайте мене. Моя мама вийшла на хвилинку. Вона скоро повернеться, а мене вже не буде, будь ласка, не забирайте мене".

Протягом перших двох місяців "Великої акції" на Умшлаг-плац було перевезено 265 040 євреїв, а ще 10 380 -- загинули безпосередньо в гетто. На той момент залишалося близько 60 тисяч євреїв, більшість з яких складали здорові молоді чоловіки.

Жахіття, які супроводжували кожний етап масового вбивства варшавських євреїв, вселяли надію на те, що принаймні недалеке майбутнє буде кращим за недавнє минуле. Деякі євреї справді вірили, що робота на сході виявиться більш стерпною, ніж життя в гетто. Зібраних на Умшлаг-плаці євреїв можна зрозуміти, якщо вони воліли вирушити поїздом у дорогу, а не довіку чогось чекати під палючим сонцем без їжі, води й санітарних умов. За площею наглядала єврейська поліція, члени якої часом звільняли своїх знайомих або тих, хто міг дати хабаря. Як зазначав історик Емануель Рінґельблюм, крім готівки, єврейська поліція іноді вимагала оплати "натурою", тобто сексуальних послуг від врятованих жінок.

Ілюзії розвіювались у вагонах потягів. Хоча євреїв запевняли, що їх везуть на "схід" до трудового табору, дехто, мабуть, мав свої підозри щодо правдивості цих слів: адже у Варшаві залишилися лише ті, хто мав дозволи на працю. Якщо йшлося про роботу, то чому першими відправляли наймолодших і найстарших? Ці поїзди отримували найнижчий пріоритет у залізничній системі, і часто добиралися до місця призначення лише через кілька днів, хоча Треблінка була всього за 100 кілометрів на північний схід від Варшави. Євреїв не забезпечували ані їжею, ані водою, і багато з них загинули в цих вагонах. Діти змушені були злизувати один з одного піт. Матері часом викидали своїх малюків з вагонів, вважаючи, що так у них більше шансів на виживання, ніж у тому місці, куди прямував потяг. Деякі батьки намагалися пояснити своїм дітям, народженим у гетто, що можна побачити через вікна або щілини у дверях. Найменші з них ніколи раніше не бачили полів чи лісів. І тепер їм не судилося побачити їх знову. (...)

Оскар Берґер, який прибув до Треблінки 22 серпня, згадував про "сотні тіл, що розкидані навколо". Янкель Вернік, який прибув 24 серпня, описував жахливу картину: "Територія табору була встелена мертвими тілами: деякі з них були напіводягнені, інші – абсолютно оголені. Їхні обличчя були спотворені від страху та жаху – чорні, набряклі, з широко розплющеними очима, висолопленими язиками, розчавленими черепами та понівеченими тілами". Один єврей, що прибув 23 серпня, чудом уникнув долі потрапити до цієї жахливої купи. Його вибрали для роботи, головним чином для утилізації людських залишків. Він згадував, як у перші тижні відбувалися розстріли в Треблінці: "Після того, як ми вийшли з вагону, німці зі своїми батогами загнали нас на двір і наказали лягти обличчям до землі. Потім вони пройшли вздовж ряду, стріляючи нам у потилиці".

Комендант Треблінки, німецький лікар (австрієць) Ірмфрід Еберль сподівався довести, що чогось вартий. Він хотів, щоб рівень смертності в його таборі перевищував показники, зафіксовані в комендантів інших таборів -- командирів поліції в Белжеці та Собіборі. У серпні 1942 року він і далі приймав поїзди, хоча кількість осіб, які мали бути вбиті, неабияк перевищувала пропускну спроможність газових камер. Відтак смерть потім розходилася назовні: від газових камер до зони очікування на подвір'ї, а звідти -- до поїздів, що чекали на станції, чи на колії, або десь далеко в окупованій Польщі. Євреї однаково майже всі загинули; однак цього разу декільком вдалося втекти з поїздів, що дуже рідко траплялося під час попередніх перевезень до Собібора й Белжеця.

Утікачі поверталися до Варшавського гетто, часто усвідомлюючи, чого вони уникли. Безлад також привертав увагу сторонніх. Через численні затримки поїзди, що везли німецьких солдатів на Східний фронт, частіше пропускали поїзди смерті або волочилися за одним із них; кілька свідків робили світлини, інших нудило від смороду. Частина солдатів прямувала на південний захід радянської Росії, щоб узяти участь у наступі на Сталінград. Однак ті, хто бачив перевезення до Треблінки, дізнавалися -- якщо хотіли знати, -- за що саме вони воюють. (...)

Коли інформація про Треблінку почала поширюватися, німецька влада запровадила кампанію пропаганди. Польський уряд, що знайшов притулок у Лондоні, інформував своїх союзників у Великій Британії та США про злочини, які вчиняли німці, зокрема страти за допомогою газу. Протягом літа польське керівництво закликало британців і американців до дій проти німецького цивільного населення, проте ці зусилля не мали успіху. Офіцери Армії Крайової розглядали можливість нападу на Треблінку, але так і не здійснили його. Німці категорично заперечували факти вбивств за допомогою газу. Юзеф Шеринський, голова єврейської поліції у Варшаві та офіційний "комісар із переселення", стверджував, що отримував листи з Треблінки. У Варшавському гето дійсно функціонувало поштове відділення. Поштарі носили кашкети з яскраво-помаранчевими козирками, щоб уникнути затримання. Проте, звичайно, вони не доставляли повідомлень із Треблінки.

Перевезення з Варшави до Треблінки були відновлені 3 вересня 1942 року. В останньому складі під час "Великої акції", що відбувалася 22 вересня 1942 року, подорожували єврейські поліцаї зі своїми родинами. Приближуючи до станції, вони скидали з вікон кашкети та інші предмети, які могли вказувати на їхнє минуле чи соціальний статус (багато з них походили з заможних сімей). Такі дії свідчили про їхню обачність, адже єврейські поліцаї, потрапивши до концентраційного табору, могли зіткнутися з ворожістю з боку своїх співвітчизників. Проте варто зазначити, що Треблінка не була звичайним табором — це була фабрика смерті, і їхні спроби щось змінити нічого не вирішували. Поліцаїв, як і всіх інших, вбили газом.

Протягом кількох місяців Штангль трансформував Треблінку, підвищивши її смертоносну ефективність. Євреї, які прибували до Треблінки наприкінці 1942 року, більше не стикалися з порожнім пероном, оточеним трупами, а потрапляли на залізничний вокзал, який був наче живим завдяки старанням єврейських робітників, які прикрасили його, аби він виглядав справжнім. Тут був встановлений годинник, розклад руху поїздів та каси для продажу квитків. Виходячи з "вокзалу", євреї чули звуки музики -- оркестр під керівництвом варшавського музиканта Артура Ґольда створював ілюзію святкової атмосфери. Тих, хто кульгав, шкандибав або виглядав слабким, на цьому етапі вели до "клініки".

Єврейські робітники з червоними пов'язками проводили їх до будівлі, позначеної червоним хрестом. За цією будівлею німці, вдягнені як лікарі, вбивали хворих євреїв над ровом пострілом у потилицю. Головним катом був Август Міте, якого єврейські робітники називали "ангелом смерті" -- Малах Га-Мавет. Тих євреїв, які могли самостійно пересуватися, виводили на своєрідне подвір'я, де чоловіків і жінок розділяли: чоловіки -- праворуч, жінки -- ліворуч, казали їм німецькою та їдишем.

На внутрішньому дворі євреїв змушували роздягатися догола під приводом дезінфекції перед подальшим перевезенням "на схід". Євреї мусили скласти свій одяг в акуратний згорток і зв'язати шнурками взуття. Вони мусили здати всі цінні речі; жінок обшукували особливо ретельно. На цьому етапі з деяких поїздів кілька жінок добирали для зґвалтування; а кількох чоловіків (також із декількох поїздів) -- для роботи. Після цього жінки розділяли долю решти, тоді як чоловіки могли прожити ще кілька днів, тижнів або навіть місяців як підневільні робітники.

Усі жінки йшли до газових камер без одягу та волосся. Кожна з них змушена була підстригтися в єврейського "перукаря". Релігійні єврейки, які носили перуки, також мали їх зняти. Навіть у ті останні миті перед загибеллю люди реагували по-різному, проявляючи свою індивідуальність. Деякі сприймали стрижку як частину процесу "дезінфекції", тоді як інші вбачали в ній доказ того, що їх чекає смерть. Волосся цих жінок використовували для виготовлення панчох для німецьких залізничників та для обшивки взуття екіпажів підводних човнів.

Обидві групи, спочатку жінки, а потім чоловіки, опинилися в безпорадному стані, оголені та принижені, змушені бігти через вузький тунель. Його ширина складала кілька метрів, а довжина – приблизно 100 метрів; німці називали цю дорогу "шляхом до раю". Наприкінці тунелю євреї помітили величезну зірку Давида, закріплену над входом до темної кімнати. Там була церемоніальна завіса з написом івритом: "Це ворота Господні, праведники ввійдуть ними". Можливо, небагато з них звертали увагу на ці деталі, адже їх грубо штовхали всередину двоє охоронців, які прибули з Травників. Один з солдатів тримав частину труби, інший – шаблю, обоє голосно кричали і били євреїв. Потім один з них зачиняв двері, вигукуючи "Води!" – це був останній елемент обману, який більше не мав значення для цієї приреченої групи, замкненої в газовій камері, але його виголошували для тих, хто ще чекав на вулиці. Третій охоронець з Травників натискав важіль, і танковий двигун починав закачувати чадний газ у камеру.

Двадцятьма хвилинами пізніше офіцери із Травників відчиняли задні двері газової камери, і єврейські робітники виймали тіла. Унаслідок відчайдушних сіпань і передсмертної агонії тіла спліталися кінцівками й були дуже в'ялими. Як згадував Єхіель Райхман, працівник із Треблінки, тіла зазнали "жахливої метаморфози". Трупи й уся камера були вкриті кров'ю, калом і сечею. Єврейські робітники мусили почистити камеру, щоб наступна група не запідозрила обману про дезінфекцію і не запанікувала при вході. Потім вони мали розділити тіла й покласти їх на землю обличчям догори, щоб група єврейських "стоматологів" могла виконати свою роботу: видалення золотих зубів. Іноді обличчя трупів були повністю чорними, ніби обпаленими, а щелепи -- стиснуті так сильно, що "стоматологи" ледве могли їх розтиснути. Після видалення золотих зубів єврейські робітники тягли трупи до ям, де мали їх поховати. Весь процес, від сходження з поїзда живих євреїв до утилізації їхніх тіл, тривав не більше двох годин. (...)

Жертвам рідко вдавалося залишити після себе будь-які свідчення. Єхіель Райхман прибув до Треблінки разом зі своєю сестрою. Як тільки він побачив табір, він поклав їхні валізи на землю. Сестра запитала, чому він це робить, і останні слова, які вона почула від нього, були: "усе марно". Райхмана відправили на роботу. Сортувавши одяг, він натрапив на сукню, в яку була вдягнена його сестра. Він зупинився, взяв її до рук і задумався. Однак незабаром йому довелося покласти сукню назад і продовжити працювати. Тамара та Ітта Вілленберґ залишили свої клунки з речами неподалік. Їхній брат Самуїл, єврейський робітник, випадково натрапив на їхній одяг, переплетений "наче в обіймах сестер". Оскільки жінки обстригали волосся, у них була лише кілька хвилин, щоб поспілкуватися з іншими євреями, які могли б, можливо, вижити й запам'ятати їхні слова. Перукар, що стриг Рут Дорфман, намагався заспокоїти її, запевняючи, що смерть прийде швидко, і вони разом плакали. Ганна Левінсон закликала перукаря втекти та донести світові правду про те, що відбувається в Треблінці.

Контролювати свою власність євреї могли лише будучи неабияк передбачливими. Найчастіше вони інстинктивно тримали біля себе рухоме майно (якщо воно в них було), сподіваючись згодом щось обміняти чи підкупити когось. Іноді, усвідомивши, що їх чекає, євреї викидали свої гроші та цінні речі з поїзда, щоб не збагачувати своїх переслідувачів. Зазвичай це ставалося поблизу Треблінки. На фабриці смерті пошуком цінних речей займалися єврейські робітники і, звісно, ховали частину набутку у свої кишені. Згодом вони давали знайдені речі охоронцям із Травників, які мали право виходити за межі комплексу, в обмін на їжу з найближчих сіл. Ці солдати віддавали коштовності місцевим жінкам і повіям, які, здавалося, приїжджали з віддалених місць, як-от Варшава. Підхопивши венеричні захворювання, люди з Травників зверталися по допомогу до єврейських робітників, які були лікарями. Так постав особливий замкнений цикл місцевої економіки, яку один зі свідків описав як оздоблену та занепалу "Європу".

Завдяки цим зв'язкам єврейські працівники, які вижили у 1943 році, мали певне уявлення про події у світі та хід війни. Мешканці Травників зазвичай володіли російською мовою та мали доступ до радянської пропаганди і преси. Вони стали частиною мільйонів радянських громадян, які так чи інакше співпрацювали з німцями, що дозволяло їм чути чутки. Зокрема, їм було відомо про поразку німців у лютому 1943 року під Сталінградом, і ця інформація також дійшла до єврейських робітників. Вони помітили, що кількість перевезень у 1943 році помітно зменшилася, і цілком обґрунтовано почали боятися, що їхнє існування може незабаром припинитися. На той момент більшість польських євреїв вже загинула. Підозрюючи, що їхня фабрика незабаром закриється, деякі з них 2 серпня 1943 року вирішили вчинити бунт: вони захопили зброю та підпалили частину виробничого комплексу. Кілька сотень робітників змогли втекти через пролом в огорожі; лише кілька десятків вижили після війни. Серед них були Єхіель Райхман та інші, які залишили після себе спогади про Треблінку.

17 листопада 1943 року комплекс дійсно закрили. Останніми жертвами Треблінки були 30 єврейських робітників, які демонтовували установку. Насамкінець їх поділили на групи по п'ятеро осіб і розстріляли, а кремацію здійснювали євреї, які ще лишалися живими. Солдати із Травників кремували останню групу з п'яти. Приблизно водночас німці розпочали масово розстрілювати інших єврейських робітників, які ще працювали в концентраційних таборах на території Генерал-губернаторства. Під час цієї операції, відомої як "Свято врожаю", німці вбили приблизно 42 тисячі євреїв.

Сауль Куперганд, один з близько 50 людей, які вижили після жахіть Треблінки, усвідомлював, що на цій фабриці смерті все визначалося цифрами. Під час "Великої акції" було точно зафіксовано 265 040 євреїв з Варшави, які стали жертвами депортацій. Лише за 14 тижнів, з 4 серпня до середини листопада, у Треблінці загинуло не менше ніж 310 000 євреїв із Радомського району Генерал-губернаторства. Загалом у цьому таборі було вбито 780 863 особи, переважно польські євреї з Генерал-губернаторства. Ті, хто не загинув у Белжеці або Собіборі, знайшли свою загибель від газу в Треблінці. В результаті Операція "Райнгард" призвела до загибелі близько 1,3 мільйона польських євреїв.

Призначення Треблінки ставало дедалі яснішим із розвитком війни: ліквідувати єврейське населення як частину занепадницької расової імперії, аби досягти сумнівної перемоги та зібрати її жахливі наслідки. Тіло можна спалити, що приносить тепло, або ж воно слугує їжею для мікроорганізмів, які забезпечують родючість ґрунту. Навіть попіл людини може бути корисним для землі. Коли німці демонтували Треблінку, з цегли від газових камер побудували сільськогосподарські споруди, перетворивши місце масових убивств на ферму. Декілька охоронців з Травників погодилися працювати на цій новій території. Таким чином, нацистська ідея про відновлення землі через знищення єврейського народу набрала жахливих і буквальних обрисів. Рештки й попіл євреїв мали стати добривом для німецьких урожаїв. Проте зерно так і не проросло.

Of course! Please provide the text you'd like me to make unique, and I'll be happy to help.

Тімоті Снайдер - американський історик, письменник, публічний інтелектуал. Професор Університету Торонто (Канада); фахівець з історії Східної Європи ХХ століття, зокрема історій України, Польщі, Росії. Дослідник націоналізму, тоталітаризму й Голокосту.

Основні твори Тімоті Снайдера, зокрема "Роздуми про двадцяте століття" (у співавторстві з Тоні Джадтом), "Шлях до несвободи: Росія, Європа, Америка", "Про тиранію. Двадцять уроків ХХ століття. Графічна адаптація", "Наша недуга. Уроки свободи з лікарняного щоденника", "Чорна земля. Голокост як історія і застереження", "Червоний князь" та "Про свободу", були випущені українською мовою.