Святий очікувач

Чи дотягне УПЦ МП до мирних переговорів?

Перспектива мирних переговорів між Україною та Росією ставить під питання майбутнє Української Православної Церкви Московського патріархату. Безперечно, "захист канонічного православ'я" стане одним із ключових пунктів у мирній угоді. Тому, якщо українська влада дійсно планує не лише ліквідувати цю церковну структуру, а й суттєво зменшити її вплив, ці кроки слід здійснювати без зволікань.

Однак швидко знайти рішення не вдається. Відповідно до вимог Державної служби України з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС) і закону, що забороняє діяльність УПЦ МП, церква повинна була усунути "ознаки афілійованості" з московським центром до 18 серпня. Проте представники Київської митрополії одразу ж відреагували, заявивши, що не планують вживати жодних дій, адже ці вимоги їх не стосуються. Вони стверджують, що у них все в порядку — жодних ознак або зв'язків. Таким чином, ймовірно, справу вирішуватимуть у суді, що, без сумніву, затягнеться. А затягування — це саме те, чого прагне УПЦ МП. В повітрі вже відчувається атмосфера переговорів, а отже, стратегія "пересидіти та витерпіти" може незабаром дати свої результати.

У ДЕСС прагнуть випромінювати позитив: мовляв, нічого не триває вічно, і суди також. За законодавством у нас передбачена відповідальність за затягування судових процесів. Але тут постає питання: що саме вважається "затягуванням"? Наприклад, справа намісника Києво-Печерського монастиря, митрополита Павла Лебедя, вже більше двох років перебуває на розгляді. Звісно, це ще не "вічність". Проте, існує побоювання, що у ДЕСС не вистачить ані "вічності", ані навіть двох років, аби ліквідувати структури Моспатріархату в Україні.

Сьогодні УПЦ МП зазнає суттєвих втрат, проте це ще не є критичною ситуацією. Остання може дозволити собі певний час на очікування. І, за необхідності, готова піти на певні жертви. А, можливо, навіть на жертви в особах.

Наприклад, своїм керівником.

Останнім часом він підозріло часто потрапляє у стрічки новин і хайпи соцмереж. То російський паспорт у нього знайшли на третій рік повномасштабної війни -- як сокирку під лавкою. То СБУ здійснює обшук у його рідній Чернівецько-Буковинській єпархії, після чого рапортує про вилучення компрометаційних документів. А також виставляє пікантні фото протеже митрополита Онуфрія з "юним хористом", якого нібито витягли просто з ліжка цього ж протеже. Якийсь час по тому, втім, суд визнав інформацію про "ліжко з хористом" наклепом. А судячи з відсутності будь-яких санкцій щодо співробітників і керівництва єпархії, "компрометаційні документи", які нібито вилучили під час обшуку, так нікого й не скомпрометували достатньою для правосуддя мірою. Але правосуддя -- це неважливо. Головне -- осад залишився.

Схоже на те, що "хайп заради скандалу" став основною темою нещодавнього інциденту з "нагородженням Додона". Колишній президент Молдови, відвідавши монастир у селі, що межує з Україною, поділився у соцмережах фотозвітом. Цей звіт містив не лише знімки з священнослужителями та мальовничими краєвидами, а й фотографію ордена Князя Володимира разом із грамотою про нагородження, підписаною митрополитом Київським Онуфрієм. При цьому не було жодних пояснень або пафосних подяк на адресу митрополита. Лише простий факт. Але цього виявилося достатньо, щоб у медіа розгорівся скандал через те, що "головний московський священик України" Онуфрій надав нагороду прокремлівському молдовському політику. Київська митрополія УПЦ МП знову змушена була заперечувати ці звинувачення, стверджуючи, що все це є підробкою і що митрополит Онуфрій насправді Додона не нагороджував.

Ця оповідь може здатися простим непорозумінням, хоча й не таким вже й критичним: нагороди часто сприймаються як розмінні монети. Однак тут важливі не стільки самі нагороди, скільки контекст — час і місце. Час — це терміни виконання вказівок ДЕСС. Місце — знову ж таки Буковина, де митрополит Онуфрій довгий час обіймав керівну посаду. Це не випадковість, а закономірність: православна церква на Буковині стикається з такою ж проблемою, як і церква Молдови — претензією Румунської Православної Церкви на території, які вона вважає "історично румунськими". Цей канонічно-територіальний конфлікт триває вже багато років: РумПЦ висуває свої вимоги, тоді як РПЦ їх відкидає, а перспективи обох сторін змінюються залежно від політичної ситуації в Молдові. У такому контексті підтримка зв’язків з промосковським політиком виглядає цілком природною для представника Моспатріархату, особливо для його українського відділення. І це особливо актуально для особи з Буковини, яка не лише підтримує своїх "земляків" у Молдові, але й сама потрапляє в аналогічну ситуацію, адже РумПЦ також вважає Буковину своєю.

Отже, ситуація з нагородженням Ігоря Додона митрополитом Онуфрієм виглядає досить ймовірною. Це вже саме по собі створює певний осад, який не лише залишається, а й набуває значної ваги. Тобто, навіть якщо цього нагородження насправді не відбулося, сам факт його вигадки та "впровадження" в інформаційний простір був реалізований дуже майстерно. І знову ж, удар завдано не стільки Українській православній церкві Московського патріархату, а насамперед конкретній особі – митрополиту Київському Онуфрію. Особисто.

Не можна сказати, що він не заслуговує на критичні оцінки з боку суспільства. Звісно, заслуговує. У часи війни, коли багато людей стикаються з важкими, іноді навіть фатальними виборами і все ж приймають їх, митрополит Онуфрій так і не наважився на жоден рішучий крок. Він не визначився з "канонічною єдністю" з Московським патріархатом — на соборі у Феофанії митрополит фактично висловив готовність до відокремлення, а також усно дозволив священнослужителям не згадувати патріарха Московського під час літургій, якщо цього бажають парафіяни. Проте, водночас, йому не вистачило мужності для чітких та однозначних дій і заяв, які б офіційно відокремили УПЦ від МП як де-юре, так і де-факто. Внаслідок цього його позиція в Україні та в Москві опинилася під загрозою. Образ "ідеального ченця" також зазнав удару, адже справжньому ченцеві слід діяти відповідно до Євангелія, яке говорить: "Нехай ваше "так" буде "так", а "ні" — "ні". Спроба залишитися в двох таборах — це від лукавого.

Найприкріше в цій ситуації те, що, дбаючи про свою чернечу чистоту та вірність не Москві, а горішньому Єрусалиму, митрополит Онуфрій виявився сумнівним духовним провідником. Особливо в умовах війни, коли його парафіяни як ніколи потребували чітких і однозначних пояснень добра і зла, праведних та неправедних вчинків, світла і темряви. Натомість він продовжував підтримувати неоднозначність, сіявши сумніви та спокуси, звертаючись не лише до української влади, але й до своїх вірян. Його образ "ідеального чернеця" існує у відокремленій реальності, де "немає вже ні юдея, ні елліна", тоді як його пастві доводиться жити в реальному світі, в умовах війни. Проте, те, що по-справжньому цікавить голову УПЦ МП, зводиться до інтересів церковної інституції, а не до потреб його парафіян. Єпископська корпорація зацікавлена у збереженні неоднозначності і в тому, щоб "перечекати" важкі часи.

Якщо українська влада сподівається, що такими "точковими ударами" особисто по митрополиту Київському зможе змусити цю людину ухвалити потрібні рішення, то вона помиляється. Все, чого можна домогтися врешті-решт, -- занапастити одного митрополита й завдати втрат його партії в УПЦ МП -- найменш промосковській. Нагадаю, що саме ця партія готувала рішення про відокремлення УПЦ від МП на соборі у Феофанії. На соборі, який цілком відверто показав, що від думки й рішення одного -- нехай навіть найголовнішого -- митрополита в УПЦ МП залежить не так багато. ДЕСС це відомо не гірше, ніж мені. Та, вочевидь, обидві (чи більше?) сторони намацують лінії можливих домовленостей і кандидатури на майбутній "розмін фігур". Однією з них, судячи з поточної медійної активності, стане митрополит Онуфрій, який стягне на себе максимум репутаційних втрат і буде відправлений разом із ними в політичне небуття.

У зв'язку з цим багато спостерігачів починають ставити запитання про інші особи в УПЦ МП, зокрема про митрополита Антонія Паканича, який займає "скромну" посаду керуючого справами Київської митрополії. Варто згадати, що саме він був кандидатом на посаду глави УПЦ МП, якого підтримував Віктор Янукович. У 2014 році він став головним конкурентом митрополита Онуфрія на виборах предстоятеля, і багато єпископів голосували за Онуфрія, щоб не дати перемогу митрополиту Антонію. Крім того, митрополит Антоній має тісні зв'язки з Вадимом Новинським, який є основним спонсором УПЦ МП. На даний момент українська влада вжила лише обмежених заходів, наклавши санкції на нього, що можна порівняти з жовтою карткою. Це, однак, не заважає йому залишатися в тіні, спостерігаючи за політичними змінами та терпляче чекаючи на можливості, щоб скористатися ситуацією, коли політичний труп митрополита Київського пропливе повз нього.

Для "нового етапу" УПЦ МП зміна керівництва є обов'язковою. На чолі організації повинна стати особа, яка меншою мірою підпадала під критику в Україні, довіра до якої не викликає сумнівів у Москві, і яка зможе задовольнити "православних спонсорів", готових взяти на себе основні витрати на відновлення структури УПЦ МП у регіонах, що залишаться під контролем України після війни. Фінансування не буде обмежене, і представники УПЦ МП це усвідомлюють, адже вони чекають на оцінку їхньої вірності. "Православні спонсори" допоможуть відновити все, навіть те, що не зазнало ушкоджень. Благодійні організації РПЦ, які наразі збирають кошти на "СВО", після закінчення війни, ви побачите, почнуть кампанію "на відновлення канонічної церкви в братній Україні". Адже боротьба за Україну не завершиться з останнім пострілом у цій війні. Усе, що вдасться зберегти, УПЦ МП планує використати в майбутніх "мирних" конфліктах.