Терапевтична писанина та лікувальне читання. Яким чином уникнути заглиблення у чужі проблеми під час читання?

Від 2022 року українські читачі виявилися розділені на два різні табори: одні заявляють "я не можу читати про війну", а інші — "я не можу не читати про війну". Психологічний аспект тут зрозумілий — це, по суті, два види психологічного захисту. Проте варто розглянути це питання також з точки зору письмових і читальних технік.

У перший рік масштабної війни літературна група "Неспілка" випустила збірку прозових творів під назвою "Неказки". Цей проект, без сумніву, мав терапевтичний характер, а вже потім можна було говорити про його літературну цінність. Автори обирали одну тему, яку задавав боєць або бійчиня ЗСУ. Далі, на основі цієї теми, письменники підбирали реальну задокументовану історію та створювали художні оповідання. Таким чином, книга перетворює складні переживання на слова, що дозволяє краще зрозуміти події, які важко осмислити тим, хто їх переживає безпосередньо. Відбувся своєрідний терапевтичний переклад з української мови весни 2022 року на українську осені 2022 року, з участю двох посередників: військового, який визначає напрямок розмови, та реального героя подій. Такі літературні практики слугують інтуїтивним шляхом до самозцілення.

Існує добре відомий приклад подібної практики, який є ще більш радикальним. Це історія Кім Фук — в'єтнамської дівчинки, що стала героїнею знаменитого знімка, на якому діти, обпаленні вибухом чотирьох напалмових бомб, тікають з села. Вона займає центральне місце в кадрі, з оголеною спиною, покритою опіками.

В зрілому віці Кім Фук створила та озвучила на радіо есе, в якому розмірковує про своє відокремлення від знівеченого тіла та від дівчини на знаменитій фотографії, котра стала символом антивоєнного руху. У своєму творі вона "переписує" історію, зафіксовану на знімку. Вона висловлює свій біль, підкреслюючи свою суб'єктність: я - більше за шрами, я - більше за ту маленьку дівчинку на фото, у мене є історії, які не можуть забрати ні чужі руки, ні чужі погляди. Цей глибокий текст насправді стосується теми прощення.

І в першому, і в другому випадку йдеться про терапевтичне письмо, лікувальний ефект якого скерований насамперед на автора, а вже за тим -- на читача, але без другого неможливо реалізувати перший пункт. При терапевтичному письмі автор "зцілюється" через уважного, вмотивованого читача.

Джеймс Пеннебейкер, американський соціальний психолог, який фокусується на взаємозв'язку між мовою та соціальними явищами, провів дослідження, щоб підтвердити, що письмо може мати лікувальний ефект. У його експерименті брали участь люди, які щодня писали на різні теми: одна група займалася нейтральними питаннями, тоді як інша описувала свої травматичні переживання, в основному пов’язані з сексуальним насильством. Кожен учасник виділяв по п’ятнадцять хвилин на письмові вправи протягом чотирьох днів. Результати показали, що друга група демонструвала значні поліпшення в фізичному та психічному здоров'ї. Хоча більшість учасників зізналася, що їм було важко згадувати про негативні події, і спочатку це викликало дискомфорт, ця практика стала основою того, що ми сьогодні називаємо "експресивним письмом". Це не стільки про створення літератури, скільки про терапевтичний процес, адже письмо тісно пов'язане зі змінами в активності Т-лімфоцитів.

Метод Пеннебейкера насправді є досить складним, оскільки важливими є не лише пацієнти, які пишуть, а й аналітики, які їх читають і підраховують. Однією з ключових складових цього методу є облік функціональних слів — сполучників, артиклів, прийменників тощо. Дослідження показали, що люди, які одужують, використовують ці слова частіше. В той час як у стані емоційного болю такі слова зазвичай опускаються. Натомість, займенники вживають ті, хто відчуває загрозу або небезпеку для своєї цілісності.

Терапевтичне письмо — це тривала процедура. Очікувати миттєвого полегшення або катарсису не варто. Прихильники експресивного письма стверджують, що у процесі письма автор має можливість впровадити в свою історію травми різні перспективи та контексти. Це дозволяє з'єднати травматичний досвід з іншими подіями, перетворюючи його на невід'ємну частину минулого, що впливає на теперішнє. Головне питання в цій наративній побудові стосується не лише причин, чому щось сталося, а й мети, з якою це сталося — без цього важко створити дійсно вагому історію.

А як на мене, найприголомшливішим результатом дослідів Пеннебейкера стало таке спостереження. Учасники проєкту, які писали не про пережиті безпосередньо травматичні події, а про вигадані страждання, міркували про уявні травми, також демонстрували покращення фізичного здоров'я. Подолання уявного болю, котрого людина безпосередньо не зазнала, так само її зцілює. І оце вже про літературу, а не про терапію.

Ви чули про криптосвідчення щодо геноцидів? Це досить показовий аспект художньої літератури. Люди складають меморіальні твори про те, як нібито пережили трагедії, такі як Голокост, концтабори Північної Кореї чи облога Сараєва, які потім виявляються вигаданими. Ці книги піддаються осуду з морально-етичної точки зору, проте залишаються в літературному просторі як романи у формі свідчень.

Варто зазначити, що одним із найвідоміших англомовних текстів про Україну сьогодні є щоденники Єви Скалецької під назвою "Ви не знаєте, що таке війна". Цей твір був написаний 12-річною дівчинкою під час бомбардувань Харкова навесні 2022 року. Проте, за інформацією, що надходить, є підстави сумніватися в тому, що дитина могла написати цей текст самостійно. Раніше також стався резонанс навколо "Розфарбованого птаха" Єжи Косинського, перекладеного Єленою Даскал, де розповідається про виживання єврейського хлопчика в польському селі під час Другої світової війни. Виявилося, що це була авторська вигадка. Інша історія – "Втеча з табору 14" Блейна Гардена, в якій американський репортер зафіксував свідчення Шін Донг-Хьока, єдиного, хто втік із суворого табору в Північній Кореї. Хоча це унікальна розповідь, інші втікачі звинуватили автора у спотворенні фактів, і Шін змушений був вибачатися. Ще один приклад – "Серед вовків" від Міші Дефонсеки, бельгійки, яка описала, як під час Другої світової війни ховалася від нацистів, які арештували її єврейських батьків, і рятувалася, подорожуючи з вовчою зграєю. Згодом виявилося, що її батько співпрацював із гестапо, а правди в цій книзі не було.

Ці твори мають принципово іншу природу в порівнянні з літературними містифікаціями, і це не просто модний тренд. Їх коріння лежить не у грі з літературними формами, а в методах уникнення травматичного досвіду. Замість того, щоб висловлювати непередаваний досвід, створюється наратив про страждання, за які можна отримати певну винагороду. Тут привілей жертви змінюється на привілей свідка. Реальна історія Дефонсеки є набагато боліснішою, ніж її вигадана версія — в ній прихована дитина гестапівця, яка не може прийняти цей "спадок". Наприклад, книга Дефонсеки мала значний вплив на роман Софії Андрухович "Амадока". Героїня з промовистим ім'ям Романа, про яку ми практично нічого не знаємо, вигадує історії про родину чоловіка, що втратив пам'ять після поранення на фронті та нічого не пам'ятає про себе, окрім вигадок Романи.

Терапевтичне письмо у сфері літератури є яскравим прикладом переваги форми над змістом. Читачеві доводиться звертати увагу не лише на сам сюжет, а й на всі елементи, що його оточують.

Давайте розглянемо: ті небагато книжок, що були написані про COVID-19, переважно виконані у форматі Я-романів, щоденників або листів без зазначення адресата. Наприклад, один з найвідоміших романів на цю тему - "День" Майкла Каннінґема - поділений на три частини: до, під час і після пандемії. Лише розділ, що охоплює період пандемії, написаний у вигляді електронних листів; персонажі діляться своїми думками, але відповіді співрозмовників відсутні – це повна ізоляція того, хто говорить. І справа не лише в тому, що блоги, щоденники та довгі відеозустрічі в ZOOM стали домінуючими формами спілкування в часи пандемії. Витісняючи слухача з тексту, література про COVID-19 стала своєрідною терапевтичною практикою. Вона відмовлялася від створення образу Іншого, фокусуючись натомість на радикальному нарцисизмі Я. Таким чином, література навчалася приймати те, що смертельна загроза походить не ззовні (як це було під час глобального тероризму), а із самого твоєї істоти. Одягаючи маску, ти не захищаєшся від зовнішньої небезпеки, а робиш це, усвідомлюючи, що, можливо, є джерелом зараження – власним тілом. Саме так виглядала писемна вакцина від COVID-19: у літературу повернувся забутий з XVIII століття жанр роману у листах.

Терапевтичне письмо може стати лікувальним читанням тоді, коли читач уміє й спроможний читати змісти, закладені в самій формі твору. Чи я пропоную почати рахувати артиклі та сполучники? -- Тільки якщо маєте додатковий вільний час. Наразі достатньо звернути увагу на те, скільки разів автор ужив слово "я", не сказавши при цьому "ти", а отже, наскільки він стривожений втратою власної суб'єктності.

Як твори, створені для подолання наслідків травматичних подій, можуть полегшити страждання читача? Можна намагатися змалювати саму травматичну подію, проте суть травми така, що її не завжди вдається адекватно описати. Читач у творах, що торкаються війни, активізує своє сприйняття, подібно до того, як радять батьки спілкуватися з дітьми. Важливо почути, що говорить дитина, і відповісти, вказавши на емоції, які вона переживає. "Так, я розумію, що ти відчуваєш біль, який важко висловити", – така позиція читача, що звертається до терапевтичних текстів. "Називаючи твої почуття вголос, я не дам їм зруйнувати моє власне сприйняття", – це підхід до лікувального читання. Література, врешті-решт, є способом переживати досвіди, що недоступні безпосередньо, проте через які ми можемо отримати нові уявлення та перспективи (за що варто висловити окрему вдячність).