Український націоналізм: Ідеї, політичні течії та літературні прояви, 1920-1956.

У видавництві "Локальна історія" вийшла друком книжка Мирослава Шкандрія "Український націоналізм: Політика, ідеологія та література, 1920-1956". Це одне з найґрунтовніших досліджень українського націоналізму 1920-1950-х років.

Використовуючи архівні матеріали з України, Польщі, Канади та США, а також мемуари й літературні твори епохи, автор застосовує сучасні наукові методи, щоб проаналізувати еволюцію українського націоналізму від інтегрального руху до демократичної трансформації в контексті повоєнної еміграції. У своїй роботі він детально вивчає три ключові аспекти цього процесу: політичні стосунки з Польщею, нацистською Німеччиною та Радянським Союзом, ідеологічні концепції через постаті провідних теоретиків та внутрішні конфлікти, а також літературу, яка суттєво вплинула на формування міфу націоналістичного покоління. Аналізуючи твори таких авторів, як Євген Маланюк, Олена Теліга, Леонід Мосендз, Олег Ольжич, Юрій Липа, Улас Самчук, Юрій Клен та Докія Гуменна, дослідник ілюструє, як художнє слово стало важливим елементом у створенні національного проекту, моделюючи образ нової політичної спільноти та її потенційні візії.

Мирослав Шкандрій не оминає навіть найсуперечливіші питання і пропонує багатогранний аналіз руху, що поєднує визвольні устремління, прагнення до модернізації, радикальні зміни, амбівалентність та внутрішні конфлікти. У часи нових воєн пам'яті, коли російська агресія знову намагається піддати сумніву українське минуле, ця робота набуває особливої актуальності. Вона надає українському читачеві інструменти для об'єктивного та зваженого осмислення історії, відокремлює факти від пропаганди та прокладає шлях до зрілого діалогу про націоналізм без ідеалізації чи демонізації.

1. МІЖВОЄННИЙ НАЦІОНАЛІЗМ (1922-1938)

Перша світова війна формально завершилася підписанням Версальського договору, а також допоміжних Сен-Жерменського, Тріанонського, Неїського та Севрських договорів. Це стало "найбільш далекосяжним і всеосяжним врегулюванням, будь-коли досягнутим у будь-якому міжнародному конфлікті" (Lloyd George 1938, 1, 17). Союзники виступили на захист менших і слабших народів і проголосили право націй на самовизначення. Були визнані держави, що постали на руїнах імперій, а для нагляду за виконанням угод і врегулюванням конфліктів створили Лігу Націй. Однак українці, сорокамільйонний народ, який у 1917-1920 роках боровся за створення незалежної Української Народної Республіки (УНР), виявилися розділені під пануванням чотирьох окремих держав. Центральна та Східна Україна потрапили під контроль Москви, Галичина і Західна Волинь стали частиною Польщі, Північна Буковина увійшла до складу Румунії, а Закарпаття відійшло Чехословаччині. Звісно ж, найбільша кількість українців за межами радянських кордонів проживала в Галичині та інших частинах Польщі -- від п'яти до шести мільйонів, хоча за неофіційними оцінками кількість тамтешніх українців могла сягати і семи мільйонів.

Після поразки боротьби за незалежність із радянських територій втекло чимало людей. Близько 35 тисяч опинилися в Польщі, зокрема й близько 27 тисяч військовиків, що боролися за незалежність України. Близько 20 тисяч із них до 1922 року були інтерновані в таборах (Портнов 2008, 62, 86). Їм не дозволяли оселятися в Галичині (на території, яку до Першої світової війни називали Східною Галичиною), тому багато хто переїжджав далі на захід. Приблизно 50 тисяч українських емігрантів осіли в Чехословаччині завдяки підтримці уряду президента Масарика. Прага та Подєбради стали визнаними центрами емігрантського життя. Однак великі громади існували також у Відні, Парижі, Берліні, Варшаві, Белграді та Софії. Загальна кількість українських емігрантів у Центральній та Західній Європі сягала 100 тисяч осіб (Мандрик 2006, 91).

Подібно до своїх співвітчизників на заході України — в Галичині, Волині, Буковині та Закарпатті — емігранти висловлювали незадоволення щодо держав Антанти, Польщі та радянського режиму. Антанта підтримала польські сили та Білу армію генерала Денікіна, відмовляючи українцям у належній допомозі, зокрема у медичному забезпеченні під час спалаху тифу. Проти українських військових формувань діяла польська армія генерала Галлера, яка отримувала підготовку та озброєння від французів. Після закінчення війни Польща не виконала зобов’язання, взяті на себе в угоді про захист національних меншин від 28 червня 1919 року, що було умовою для її окупації Галичини після підписання Версальського мирного договору. Офіційно анексія Галичини була затверджена Ризьким мирним договором 18 березня 1921 року. Два роки потому, 15 березня 1923 року, країни, такі як Велика Британія, Франція, Італія, Японія та США, визнали цю угоду на конференції послів. Польща отримала право на створення цивільної адміністрації, проте з умовою надання автономії Галичині та захисту національних, мовних і релігійних прав меншин, які так і не були реалізовані. Українці були усунені від участі в самоврядуванні, Галицький сейм було розпущено, а сама територія отримала нову назву — Східна Малопольща (Małopolska Wschodnia). Уряд закрив українські кафедри у Львівському університеті та вирішив приймати на навчання лише тих українців, які служили в польському війську, що суттєво обмежило доступ до освіти для багатьох. Кількість читалень товариства "Просвіта" зменшилася з 2 879 у 1914 році до 843 у 1925 році (Magocsi 2010, 631). Українці не мали можливості займати державні посади в освітніх установах, на залізницях, пошті, судах і податкових органах, внаслідок чого тисячі українців, які мали адміністративні посади, залишилися без роботи. Закон, ухвалений 31 липня 1924 року, заборонив вживання терміна "українець" в адміністративних, судових та освітніх сферах, замінивши його на "русин". Хоча кількість шкіл в українських районах зросла, більшість з них були двомовними (польсько-українськими), де польська мова була домінуючою. Кількість українських шкіл з однією мовою в Галичині зменшилася з 3 600 у 1918 році до 450 у 1939 році (Портнов 2008, 38). Подібні заходи вживав і румунський уряд у Буковині. Незважаючи на те, що ця територія користувалася значною автономією під австрійським правлінням до Першої світової війни, румунська влада запровадила воєнний стан (що тривав до 1928 року), закрила усі українські культурні організації та видання, а також "румунізувала" освітні та судові інституції. У Чехословаччині українці мали ліпші умови: населення Закарпаття (яке також називалося Підкарпатська Русь) у травні 1919 року добровільно стало частиною нової Чехословацької Республіки і отримало гарантії самоврядування.

У 1920-1921 роках у повоєнних польських концтаборах залишалося понад 100 тисяч осіб. У багатьох випадках в'язнів позбавляли харчування та медичної допомоги. Деякі з них голодували, інші помирали від хвороб або накладали на себе руки.

Серед інтернованих були не лише солдати та офіцери, а й університетські викладачі, священники, юристи та лікарі, які підтримували національний рух. Червоний Хрест та деякі польські газети, як-от соціалістичний Robotnik ("Робітник") протестували проти жахливих умов утримання в таборах. Поводження з інтернованими та знущання над цивільним населенням задокументовані в "Траґедії Галицької України" Осипа Мегаса (1920) та двотомній збірці документів уряду Західноукраїнської Народної Республіки "Крівава книга: Матеріяли до польської інвазії на українські землі Східної Галичини" (2 томи, 1919, 1921). Ці свідчення стали складовою потужного віктимологічного дискурсу. Серед інтернованих були євреї та представники інших національностей, що симпатизували українській незалежності, а серед свідків, що описували вбивства та знущання, було чимало євреїв. Ось лише один опис табірного життя з "Крівавої книги": "Ще страшніші відносини панують в таборі полонених в Пикуличах біля Перемишля, де приміщено поверх 20 тисяч Українців полонених та інтернованих. Сплять вони там на голій землі, а ширячийся в застрашающий спосіб тиф забирає щоденно по кількадесять жертв (20-80). Крім зупи з гнилої ярини не одержує ніхто иншої їди. Пикулицькі селяне не можуть дивитися на цю нужду і знущання, але помогти не можуть, бо сторожа нікого там туди не впускає. Мужиків, які дня 25 серпня 1919, в часі переводження інтернованих до табору на Засяню, хотіли подати їм по дорозі трохи хліба, польські леґіоністи побили". (Крівава книга 1919, 56). Мегас підсумовує: "Початково поступали Поляки у Східній Галичині і инших окупованих українських землях як у якім африканській краю, якого населеннє требо винищити, щоби мати кольонізаційний терен" (Мегас 1920, 31). Українське населення Галичини бойкотувало польські вибори 1922 року і висловило протест західним державам через брутальне ставлення поляків.