Від тюремних таборів до золота Олімпіади в Хельсінкі-1952: шлях першого українського чемпіона з боротьби.

Не багато людей усвідомлюють, що Яків Пункін став першим українським олімпійським чемпіоном у греко-римській боротьбі. Він змагався у напівлегкій ваговій категорії (до 62 кг) і здобув золоту медаль на XV літніх Олімпійських іграх, які проходили у Хельсінкі. Його шлях був сповнений важких випробувань, але він зумів подолати їх з честю.

Яків Григорович Пункін з’явився на світ 8 грудня 1921 року в Запоріжжі, яке в той час отримало нову назву з Олександрівська. Він виріс у старовинній частині міста, де традиційно проживала більшість єврейської громади, на вулиці Базарній. Його батько, Герш Пункін, працював вантажником у порту, і саме від нього Яків успадкував велику фізичну силу, що згодом допомогло йому стати чемпіоном.

Після завершення навчання у сьомому класі, юнак вирушив на роботу токарем на заводі інструментів імені Войкова, одночасно записавшись до секції класичної боротьби. Це заняття проводилося в приміщенні колишньої синагоги, яка розташовувалася поруч з домом Пункіних, де у 1929 році відкрили Дім фізкультури. Яків зацікавився боротьбою, відвідуючи циркові вистави, де виступи силачів і бої з французької боротьби завжди вражали публіку.

Під наглядом тренера Олексія Фешотта Пункін стрімко розвивав свої здібності, і в 1938 році його внесли до переліку десяти найкращих спортсменів Дніпропетровщини, опублікованого в газеті "Червоне Запоріжжя". У тому ж році він почав працювати на авіамоторному заводі імені Баранова, який згодом став основою для створення підприємства "Мотор Січ".

У 1940 році Яків отримав срібну медаль на чемпіонаті України, а вже в наступному році удостоївся титулу чемпіона республіки. У квітні 1941 року його мобілізували до Червоної армії, де він потрапив до танкової школи. Яків встиг завоювати перше місце на змаганнях Збройних сил та почав готуватися до нових викликів, але раптово розпочалась війна.

Курсант Яків Пункін провоював менше тижня: під Мінськом був контужений та потрапив у полон. У складі групи з 6 спортсменів він вирвався у ліс, вони блукали місяць на кордоні Білорусі та Литви, а потім прийшли на хутір, володар якого здав їх до німецької комендатури.

Яків опинився в концтаборі у Вовковиську, що на Гродненщині. Він зміг врятуватися, видавши себе за осетина-мусульманина. Після цього його було переміщено до концтаборів у Нижній Саксонії, зокрема у Фуллен, Оснабрюк та Меппен. У квітні 1945 року він втік з останнього табору і протягом місяця блукав лісами, поки не натрапив на американських солдатів, які, в свою чергу, передали його радянським військам. Колишній чемпіон-борець важив лише 36 кг і спочатку його прийняли за підлітка.

Після завершення лікування в шпиталі, Пункін три роки відслужив рядовим у Радянській армії на території Німеччини, зокрема в місті Магдебург. Він повернувся до занять боротьбою і в 1947 році здобув титул чемпіона Збройних сил.

У 1948 році Яків Пункін завершив службу в армії, повернувшись до рідного Запоріжжя, де розпочав кар'єру тренера в ДСТ Більшовик та у спортивній школі для молоді. У той час він був у найкращій формі і знову вийшов на килим під час чемпіонату СРСР, що проходив у Запоріжжі. 4 квітня 1948 року в Палаці культури автозаводу "Коммунар" Пункін здобув почесне 6-е місце. В серпні того ж року йому був присвоєний перший розряд.

У травні 1949 року в Харкові відбувся XVII чемпіонат СРСР, на якому Яків Пункін здобув свою першу золоту медаль. Після завершення змагань головний суддя чемпіонату, заслужений майстер спорту Олексій Катулін, у бесіді з журналістами газети "Більшовик Запоріжжя" зазначив: "Пункін — це борець з яскравим темпераментом та великою енергією, його техніка є вражаючою. Саме ці якості дозволили йому досягти заслуженого тріумфу". Цей видатний успіх запорізького спортсмена він зумів повторити ще чотири рази (1950, 1951, 1954, 1955). До речі, перший чемпіонат Радянського Союзу з класичної боротьби відбувся у Києві в 1924 році.

На початку 1950 року Всесоюзний комітет фізкультури та спорту затвердив новий значок "Майстер спорту СРСР". Першим у Запоріжжі такий посріблений значок отримав борець класичного стилю Яків Пункін.

У серпні 1951 року Пункін знову потрапив до Німеччини - цього разу у складі збірної СРСР на ІІІ Всесвітній фестиваль молоді та студентів у Берліні, де він виграв змагання у напівлегкій вазі. Серед почесних глядачів були президент НДР Вільгельм Пік і головнокомандувач ГСВГ (Групи радянських військ у Німеччині) генерал-полковник Василь Чуйков. Останній розповів першому історію поневірянь Пункіна у концтаборах. Вільгельм Пік запросив спортсмена до себе, розчулено згадав про борця-антифашиста Вернера Зеєленбіндера, що був закатований в застінках гестапо, та подарував Пункіну розкішну вазу, яка стала одним з найулюбленіших трофеїв видатного борця.

Після трьох підряд тріумфів на чемпіонатах СРСР та 18 здобутих міжнародних поєдинків, позиція Яківа Пункіна в складі збірної СРСР на XV Олімпійських іграх у Хельсінкі була абсолютно очевидною.

24 липня 1952 року борець із Запоріжжя вийшов на килим у спорткомплексі Messuhalli. У турнірі борців напівлегкої ваги змагались 17 атлетів. Серед них, на щастя, не було головного фаворита, чемпіона світу шведа Уллє Андерберга, який обрав для себе виступати на Олімпіаді у вільній боротьбі (де виграв золото).

У першому колі Яків Пункін поклав на лопатки француза Антуана Мерля; у другому колі він не мав суперника; у третьому колі переміг Сафі Таху з Лівану - 3:0; у четвертому колі з таким же рахунком переміг турка Хасана Бозбея. У медальних сутичках Яків тушировав обох своїх суперників - угорця Імре Пойяка та єгиптянина Абделя Аль-Рашида.

Яків Пункін увійшов в історію як перший українець, який виборов титул олімпійського чемпіона з греко-римської боротьби. А першим радянським олімпійським чемпіоном у цій дисципліні став москвич Борис Гуревич, який змагався у найлегшій ваговій категорії (до 52 кг).

За підсумками Олімпійських ігор Якову Пункіну було присвоєно звання заслуженого майстра спорту СРСР. Проте згодом з’явилася інформація про інший документ: напередодні ОІ-1952 спортивне керівництво отримало донос на Пункіна, в якому стверджувалося, що він вживає алкоголь, має моральні проблеми, а також викликає підозри через те, як єврей зміг вижити в німецькому концтаборі. За іншими відомостями, один із спортивних функціонерів дав Пункіну сувору пораду: виграй золоту медаль на Іграх, інакше чекай важкої долі на Колимі.

Проте, звісно, не лише страхітливі загрози стали основою вражаючого виступу українського борця на Олімпійських іграх. Ключовими факторами його успіху були сталеві нерви та виняткова техніка. Пункін вирізнявся невимовною швидкістю реакцій на килимі. Леонід Єгоров, 11-разовий чемпіон СРСР, згадував: "Він не просто випереджав мої атаки, він випереджав мої думки. Його дії відбувалися на неймовірно високих швидкостях! Пункін - це справжня блискавка!" Саме тому його часто називали "блискавкою на килимі".

Заступник директора Всесоюзного науково-дослідного інституту фізкультури та спорту Олександр Новіков пояснив це явище з наукової точки зору: "Очевидно, тут треба говорити про рідкісне синхронне бажання провести атаку, наказ самому собі виконати цю атаку та вміння блискавично здійснити цей наказ. Подібне - результат такої великої роботи, такої колосальної працездатності, що й уявити важко".

Унікальним прийомом Якова Пункіна був "гвинт" — кидок з прогином, який він втілював з особливим артистизмом, змінюючи траєкторію вже в процесі виконання. Жодному борцеві не вдавалося повторити цей фірмовий кидок Пункіна. Це було пов'язано з тим, що після травми у Якова виник нервовий тик, що викликав непередбачувані рухи плеча і частини обличчя. Суперники, які спостерігали за ним, вважали, що кидок йтиме вліво, але Пункін раптово змінював напрям вправо. Цей мимовільний, але хитрий рух ставив всіх його опонентів у безвихідь.

Щодо невтомних нервів Пункіна, він сам стверджував, що повністю вичерпав свій запас страху під час перебування в концтаборах. Григорій Гамарник, перший український борець, який здобув титул чемпіона світу у 1955 році, із захопленням ділився: "Пункін - це непересічний борець, адже навіть перед змаганнями його енергія не вичерпувалась від лихоманки. Він ніколи не відчував страху перед суперниками, бо просто не думав про них. Це було для нього непотрібним. Я ж збирав інформацію про моїх майбутніх суперників і ретельно планував тактику боротьби з кожним з них. А він просто виходив на килим і перемагавав. У цьому немає нічого складного. У нього були залізні нерви!" Не дивно, що після його тріумфу на Олімпійських іграх фінська преса охрестила Пункіна "людиною без нервів".

Проте, він зовсім не був непереможним титулованим механізмом. У квітні 1953 року на світовому первенстві в Неаполі Яків Пункін зайняв 5-у позицію. Тоді чемпіоном став уже згадуваний швед Уллє Андерберг, який цього разу змагався у греко-римському стилі.

У серпні того ж року на IV Всесвітньому фестивалі молоді та студентів Пункін здобув сім перемог і вдруге виграв золото на цих змаганнях. Цікаво, що угорський борець Імре Пойяк, срібний призер Олімпійських ігор 1952 року, який мав змагатися з українцем у фінальному поєдинку, вирішив не виходити на килим, щоб уникнути ще однієї поразки від Пункіна, з яким вже тричі програвав. Він заявив про травму, і Пункін отримав перемогу без боротьби.

Яків Григорович виступав на турнірах до 1960 року. У 1954 та 1955 роках ставав чемпіоном СРСР, у 1956 році був бронзовим призером. Виступав за ДСТ Металург, потім - за ДСТ Авангард. З 1961 року зосередився на тренерській роботі - працював у ДСТ Металург та Буревісник, підготував декількох майстрів спорту. Одним з них був його син Григорій, який зараз мешкає в Ізраїлі.

Пункін був людиною простою, дуже скромною, веселої вдачі, любив випити чарку та не мав ніяких амбіцій. Ніколи не ліз вперед, не виблискував й не брязкав численними медалями, не намагався конвертувати свої спортивні заслуги у високий соціальний статус радянського формату. Майже все післявоєнне життя прожив у скромній двокімнатній квартирі на вулиці Спортивній, яку потім перейменували на Лобановського. Останні роки працював простим підсобним робітником у спорткомплексі.

Помер олімпійський чемпіон 12 жовтня 1994 року на 73-му році життя. Його спочатку поховали у досить глухому кутку Першотравневого кладовища (насправді там знаходиться історичний єврейський квартал). Але спортивна громадськість Запоріжжя обурилась та домоглась перепоховання видатного атлета на центральній алеї кладовища.

У грудні 2018 року на іншій запорізькій алеї - Алеї трудової слави на бульварі Шевченка - відкрили пам'ятник Якову Пункіну, до речі - поруч із пам'ятником іншому великому запорізькому спортсмену, Леонідові Жаботинському. До речі, їх могили на центральній алеї Першотравневого кладовища також розташовані дуже близько.

На жаль, питання про створення вулиці Якова Пункіна в Запоріжжі стало предметом довготривалої та складної історії, яка досі не знайшла свого завершення. Нехай це буде єдиною серйозною проблемою нашого прифронтового Запоріжжя, міста, де я провів 45 років свого життя і яке часто сниться мені вночі, коли над ним знову пролітають ворожі ракети.