Віра Корен: родом з Бахмута, вона згодом стала зіркою "Комеді Франсез".

Віра Корен - це видатна акторка театру та кіно, яка прославилася в першій половині ХХ століття. Народжена в українському Бахмуті, вона лише розпочинає своє знайомство з українською аудиторією. На сьогоднішній день про неї відомо обмаль, і дослідники разом із журналістами активно шукають фрагменти її життєвого шляху, щоб відновити її історію.

Кар'єра Віри Корен у французькому кінематографі часто описується як "яскрава, але короткочасна". Натомість, її театральна діяльність виявилася набагато успішнішою. Протягом значного часу, з перервою на Другу світову війну, вона займала позицію провідної актриси в одному з найпрестижніших драматичних театрів Франції — "Комеді Франсез", а згодом стала керівником "Театру Ренесанс". Її життєвий шлях свідчить про наявність не лише таланту, а й незламного духу: щонайменше тричі Віра Корен починала все спочатку, і щоразу їй вдавалося знову знайти своє місце в житті.

Ребека Корецька, родом з Бахмута.

Віра Корен, відома також як Ребека Корецька, з'явилася на світ у червні 1901 року в Бахмуті, що тоді належав до Катеринославської губернії (сучасна Донецька область). Вона зросла в єврейській родині, де її батько був успішним кравцем, що забезпечував сім'ю, не знаючи фінансових труднощів. Завдяки цьому, Віра була улюбленою дочкою, якої ніколи не позбавляли уваги та турботи. Ймовірно, вона могла б провести своє життя за традиційним сценарієм для дівчат того часу: закінчити гімназію, вийти заміж, стати щасливою дружиною та матір’ю. Проте, революція 1917 року перевернула все з ніг на голову — її батьки вирішили емігрувати, кардинально змінивши долю своєї доньки.

Трансформація в Віру Корен

У столиці Франції, куди Корецькі приїхали, подорожуючи через кілька європейських країн, 16-річна Віра відкрила для себе захопливий світ театру та кіно. Вона усвідомила, що акторство — це її справжнє покликання, проте її батьки мали інші плани на майбутнє доньки і рішуче не бажали бачити її на сцені чи екрані. Віра вирішила підійти до питання умовляння креативно: вона запевнила батьків, що займатиметься серйозним мистецтвом, обіцяючи, що вони не почують жодного слова про кабаре чи кафе-шантани. Її слова отримали підтвердження, коли вона вступила до Паризької консерваторії, при цьому ненавмисно пропустивши деталь, що йдеться про факультет драматичного мистецтва. Ставши студенткою, Корецька поринула у світ, про який завжди мріяла: взявши собі звучний псевдонім для французької публіки - Корен (Vera Korene), вона почала з'являтися в масовці, а згодом отримала невеликі ролі в різних театрах Парижа. Крім того, вона підробляла журналісткою, публікуючи статті про прем'єри в газетах.

Тенденція відвідувати театр "на Корен" стає все більш популярною.

Першим театром, де Корен змогла проявити себе як серйозна актриса, став "Новий Одеон" у Парижі. Її талант помітили, і вона отримала запрошення до відомого драматичного театру "Комеді Франсез", що стало значним досягненням для емігрантки – на той час практично недосяжним. Більше того, після кількох років роботи в цьому театрі Віра стала його примою: всі ключові ролі діставалися саме їй, а публіка почала відвідувати вистави не заради конкретного спектаклю, а "на Корен".

Актриса, исполняющая роли аристократок и шпионок.

Театральні досягнення Віри та її популярність серед публіки привернули увагу кінематографістів, і незабаром вона отримала свою першу значну роль у кіно, зігравши Естель у стрічці Лео Міттлера "Голос без обличчя". Ставши примадонною театру, їй довелося практично з нуля завойовувати прихильність глядачів на екрані, що їй вдалося зробити досить успішно. Фільми з її участю виходили на екрани один за іншим: "Ніч прекрасна", "Сім чоловіків... одна жінка", "Тамара-самовдоволена". На жаль, її незвичайний для французького кінематографа типаж та акцент, позбутися яких, незважаючи на всі зусилля, їй так і не вдалося, обмежували вибір ролей і заважали режисерам повністю розкрити її талант. Часто їй діставалися ролі аристократок-емігранток та шпигунок, що можна побачити у фільмах з красномовними назвами: "У службі царя", "Червона танцівниця", "Подвійне надходження по лінії Мажино", "Друге бюро" та "Бурлаки на Волзі". Цю останню стрічку зняв Володимир Стрижевський, земляк Віри, який, як і вона, втік до Парижа від революції. У 1936 році Вірі пощастило працювати разом із ще однією емігранткою, відомою актрисою Ольгою Чеховою, у екранізації роману Еміля Золя "Гроші".

Втеча за океан

З початком Другої світової війни життя Віри зазнало кардинальних змін: все, що вона будувала роками, раптово зруйнувалося. Після окупації Франції нацистськими силами до влади прийшов колабораціоністський уряд Віші на чолі з Філіпом Петеном, який влаштував депортацію тисяч євреїв та емігрантів до концентраційних таборів. Віра Корен потрапляла під обидві ці категорії, і її доля здавалась безрадісною. Проте актрисі вдалося уникнути трагічної участі завдяки підтримці друзів, які допомогли їй втекти через океан до Канади. Втрата театру та позбавлення французького громадянства, яке здійснив режим Віші, стали лише частиною ціни за те, щоб зберегти своє життя і свободу.

Повернення до "Комеді Франсез" можна перефразувати так: "Відновлення зв'язку з 'Комеді Франсез'".

З Канади Корен перебралася до Сполучених Штатів, де намагалася побудувати кар'єру в Голлівуді, але до двору, на жаль, не припала. Потім акторка переїхала до Бразилії, де спробувала вкотре налагодити своє життя - тут її і знайшло нове керівництво "Комеді Франсез". Віра не знала, що після звільнення Франції від нацистів керівництво театру захотіло повернути в трупу одну з найкращих своїх актрис, але вона як у воду канула. Знайти Корен вдалося журналістам, які розміщували статті про неї чи не в усіх газетах світу. Але навіть після цього актриса, ображена на керівництво театру за звільнення, не поспішала повертатися до Франції, незважаючи на те, що протягом двох (!) років її вмовляв зробити це особисто директор "Комеді Франсез". 1945 року, коли актриса нарешті здалася, її - можна сказати про це без перебільшення - зустрічав весь Париж. Вірі Корен повернули французьке громадянство, її відновили у театрі, де вона почала грати не тільки свої старі, а й нові ролі.

"Театр Возрождения"

У 1956 році Віра Корен вирішила покинути "Комеді Франсез", оголосивши, що настав час дати дорогу молодим талантам. Проте театральне мистецтво залишалося її пристрастю, і вона взяла на себе роль директора "Театру Ренесанс". Протягом понад 20 років, з 1956 по 1978 рік, вона виконувала функції режисера, адміністратора та навіть завгоспа, повністю віддаючи себе цій установі. За часів керівництва Віри Корен театр, заснований у середині XIX століття завдяки зусиллям Віктора Гюго та Олександра Дюма і славнозвісних актрис Елеонори Дузе та Сари Бернар, знову здобув популярність серед паризької публіки. Тут ставилися п'єси та адаптації творів як класичних, так і сучасних французьких авторів. Особливим успіхом користувалася постановка "В'язні Альтони" за п'єсою Жана-Поля Сартра, яку поставила сама Віра. Паралельно з театральною діяльністю вона викладала мистецтво у Сорбонні і активно співпрацювала з різними театрами та режисерами. У 1962 році Віра Корен разом із видатним українцем, директором Паризької Опери Сержем Ліфарем, організувала виставу в парку Со під Парижем за п'єсою Габріеле Д'Аннунціо "Страждання святого Себастьяна".

Останні роки життя Віра Корен провела в будинку для людей похилого віку в передмісті Парижа Лувесьєнне, де й померла 20 листопада 1996 року у віці 95 років. Похована видатна актриса та режисерка українського походження на цвинтарі Пантін під Парижем.