Віталій Портников: Справжні мотиви російсько-українського конфлікту - Блоги | OBOZ.UA

Після недавньої розмови американського та російського президентів і перемовин у Стамбулі міністр закордонних справ Росії Серґей Лавров вкотре чітко висловився про реальні цілі російсько-української війни. І це, як бачимо, не території, не відведення українських військ до адміністративних кордонів областей, які анексувала Росія, і навіть не визнання Україною факту цієї анексії. Це все - проміжні вимоги, потрібні для того, щоб Путін погодився на запропоноване Трампом тимчасове перемир'я. А реальна ціль цієї війни - деукраїнізація України.

І дивує те, що навіть через три роки війни велика кількість українських громадян, чимало спостерігачів за межами України - навіть сам американський президент - цього щиро не розуміють. Російсько-українську війну часто сприймають як війну за територію. Українці люблять доводити іноземцям, що насправді це війна між авторитарною і демократичною державами, і головна мета Росії - придушити українську демократію, щоб вона не стала прикладом для самих росіян. Хоча насправді такий рівень аргументації радше допомагає Кремлю, який продовжує твердити, що йдеться про громадянську війну, а не про анексію чужої землі.

Якщо для деяких закордонних політиків демократія не є пріоритетом, як, наприклад, у випадку Трампа, то їм важко зрозуміти, за що саме борються українці. Нам також варто замислитися: що б сталося, якби Україна була україномовною та орієнтованою на власну культуру, але авторитарною, натомість Росія була б демократичною, але з російськомовною та російськоцентричною ідеологією? Чи було б у нас бажання приєднатися до такої Росії, чи все ж ми намагалися б зберегти свою незалежність, щоб мати можливість жити в демократичному суспільстві, а не зникнути в чужій, хоч і демократичній, системі?

Тому на місці українців я б не оперував плинними категоріями. Ізраїль був державою царя Давида і Соломона, царством Маккавеїв і Бар-Кохби, республікою Бен-Гуріона, Бегіна і Нетаньягу. І все це дуже різні держави, деякі з яких можуть в мене не викликати жодної симпатії. Але для мене головне те, що це - єдина держава у світі, в якій євреї можуть почуватися євреями. Так само і з Україною. Вона може бути демократичною, анархічною, авторитарною, корумпованою чи чесною, але це - єдине місце на світі, де українець може бути українцем і говорити українською мовою як головною мовою своєї країни. Це і є головним. Українська держава існує тільки тому, що тут є український народ. Український народ існує тому, що він говорить своєю мовою, ходить до своєї Церкви, має свої історичні витоки традиції. Все інше - це про інші народи.

Повернімося до теми Росії. У ставленні політичного керівництва і населення цієї країни до України не спостерігається нічого принципово нового. Протягом десятиліть росіяни мирно співіснували з Українською РСР, вважаючи її частиною своєї сфери впливу, а не самостійною державою. Вони сприймали Радянську Україну як елемент, що доповнює Росію, вважаючи її штучним формуванням, створеним для задоволення потреб "хохлів". Ніхто з них навіть не міг уявити, що українці колись можуть вирішити розірвати "історичний зв'язок" з Росією. Навіть після 24 серпня 1991 року більшість російських політиків була переконана, що 1 грудня 1991 року українці висловлять своє незадоволення незалежністю. Результати референдуму стали шоком для них і багатьох росіян, адже вони сприйняли це як зраду. І навіть тоді вони вважали, що все це - несерйозно. Тому таку ненависть викликають у них Біловезькі угоди, адже вони прагнули зберегти Україну в складі державного союзу з Росією, незважаючи на результати голосування.

З падінням комуністичної диктатури, подібно до розпаду тривалої зими, народи колишньої імперії повернулися до своїх коренів, які вони мали до більшовицького перевороту. Для росіян це означало повернення до 1917 року, коли під поняттям "російський народ" розуміли як великоросів, так і малоросів та білорусів, а сама імперія була відображенням їхньої єдності. З цієї перспективи стає зрозумілим, що для відновлення колишньої імперії спочатку необхідно відновити її історичне ядро. Це передбачає об'єднання Росії, України та Білорусі, а вже потім розширення на інші території. Саме тому формальне об’єднання Росії та Білорусі досі не відбулося — хоча для Кремля це технічно не є складністю. Путін прагне не просто інтегрувати Білорусь, а створити триєдину державу.

Тут справа не лише у формальному статусі України та Білорусі в цій державі. Можливо, їх статус збережеться для міжнародних організацій, таких як ООН. Проте реального суверенітету їм не бачити. Найголовніше - це відсутність культурної та національної автономії. Російські шовіністи винесли важливий урок з більшовицького досвіду: навіть якщо надати українцям і білорусам лише символічний статус, у момент кризи імперії це може стати реальністю. Тож тепер основна мета - остаточно перетворити українців і білорусів на "русских". Для цього Україну потрібно або захопити, або виснажити та підкорити.

Отже, якщо Україна програє цю війну, це не лише призведе до втрати державності, а й загрожуватиме самому існуванню українського народу. Ключовим питанням є не стільки зникнення країни з міжнародної політичної карти, скільки втрата українців з культурного простору. У такому разі українці стануть лише спогадом у вигнанні. А існування в умовах вигнання, в свою чергу, неминуче веде до асиміляції.

Поразка Росії стане сигналом для росіян, що їм доведеться залишити свої імперські амбіції та вперше зосередитися на внутрішньому розвитку. Якщо Росія не зможе завоювати Україну, вона не лише не втратить свою державність, а, навпаки, вперше з часів Московського князівства отримає новий імпульс. Чесно кажучи, я не дуже вірю в успіх російського народу, але, принаймні, ми зможемо дати їм можливість. І іншим народам Російської Федерації, які страждають і зазнають переслідувань, також буде надана така можливість, адже вони вже опинилися на межі зникнення.

Отже, успіх України є не тільки нашою досягненням. Якщо ми вистоїмо, це означатиме збереження демократичної Європи. Якщо ми збережемося, у росіян з'явиться можливість стати цивілізованою нацією. Якщо ми утримаємося, ми надамо надію на прогрес іншим народам, які досі залишалися в тіні імперії.

Якщо ми зазнаємо поразки, Європа ризикує повернутися до атмосфери тридцятих років минулого століття, тоді як Росія залишиться агресором та продовжить свою експансію. Тому важливо вистояти та надавати підтримку. Якщо говорити відверто, то не ми повинні дякувати за допомогу, а навпаки — нам мають висловлювати подяку за те, що ми боремося за своє право бути самими собою, а не підкорюватися та ставати частиною чужої системи.