Віталій Портников: Завдання журналіста — вести діалог з тими, хто говорить правду.

Обговорювали змагання між традиційними медіа та блогерами, питання популізму, а також те, як війна вплинула на функціонування медіа і чи може класична журналістика зникнути в майбутньому.

Повну відеоверсію Медіаднів можна переглянути за посиланнями: перший день і другий день.

Наступний текст містить скорочену версію висловлювань Віталія Портникова.

Ми стаємо свідками занепаду традиційної журналістики.

Я споживаю новини з різних джерел. Є медіа, якими я користуюся протягом всього життя. А поява інтернет-простору, можна сказати, здійснила всі мої дитячі мрії. Тому що, коли я був тут школярем у Києві, то я купував усі газети країн соціалістичного табору, які я міг прочитати. Тож якщо з'являються якісь верифіковані новини в соціальних мережах, я їх читаю.

На мою думку, поняття "класичні" та "некласичні медіа" стали досить умовними. Ми спостерігаємо за занепадом традиційної журналістики. Можливо, ми є однією з останніх генерацій, яку ще можна вважати класичними журналістами.

Зараз очевидно, що традиційні функції журналістики зводяться до процесу верифікації. Чому ми, класичні медіа, взагалі маємо місце в сучасному світі? Лише тому, що суспільство нам довіряє, адже вважає, що ми професійно перевіряємо факти. Це особливо стосується великих журналістських організацій. Однак навіть це починає руйнуватися на наших очах. Нещодавно ми усвідомили, що корпорація BBC, яка завжди славилася своїми стандартами, змонтувала промову Дональда Трампа, поєднавши різні фрагменти в одне ціле. Йдеться про один з його виступів у документальному фільмі "Трамп: другий шанс?", де BBC створила монтаж, що ненароком справив враження, ніби президент Трамп закликав до насильства. Цей інцидент призвів до відставки генерального директора BBC Тіма Деві та керівниці новинного відділу Дебори Тернесс.

Це просто нівелювання нашого, я би сказав, корпоративного авторитету. Тому що, якщо це можуть робити великі корпорації, то це можна робити і поодиноким блогерам.

Та ера, в якій ми з вами жили, закінчується. І класична журналістика, якщо вона не зможе реально відповісти на цей виклик, звичайно, зникне у найближче десятиріччя. Але я завжди був до цього готовий і вважаю, що цей виклик треба приймати.

Єдине, що здатне зашкодити державі, що перебуває у стані війни, — це неправда.

У журналістиці війна мало що змінила. Вона, можливо, посилила контроль влади. Але сама тенденція, скажімо, споживання неверифікованих новин, була і до цього. Вона просто під час війни ще більше посилилася.

Найбільшою проблемою української журналістики на сьогодні є те, що більшість наших співгромадян отримує новини через телеграм-канали. Згідно з результатами дослідження "Українські медіа: споживання новин і довіра у 2025 році", проведеного ГО "Інтерньюз-Україна", цьогоріч соціальні мережі знову виявилися основним джерелом новин для українців: 86% людей користуються ними для отримання інформації, з яких 37% покладаються виключно на соцмережі. Це ставить під загрозу якість новин, оскільки проблема недостовірної інформації стає дедалі актуальнішою у всьому світі.

Ми також стикаємося з питанням відсутності військової цензури. Коли цензура відсутня, кожен має можливість діяти в контексті війни відповідно до власних уявлень про те, що є правильним. Важливо встановити чіткі стандарти, які регулювали б ці дії, подібно до того, як це реалізовано в Ізраїлі.

Ти можеш розповсюджувати інформацію про корупційні зловживання прем'єра Ізраїлю в ті дні, коли спостерігаються найнапруженіші моменти, наприклад, під час конфлікту на Близькому Сході. Ніхто не зможе переконати тебе в тому, що це може зашкодити іміджу країни. Адже цілком можливо, що особа, яка керує державою під час війни, також може бути залучена до судових процесів і давати свідчення. Це зовсім не є чимось незвичайним.

Головне, щоб ти не розкривав жодних, умовно кажучи, військових позицій. У нас ситуація зовсім інша. Журналісти вважають, що країні буде шкода, якщо вони висвітлять дії окремих представників влади, проте при цьому створюють репортажі про військові підприємства, які потім стають мішенями для російських ракет.

Отже, це не є проявом самоцензури, а справжнім безглуздям.

На мою думку, найбільша загроза для країни під час війни — це дезінформація. І саме тому я прийняв для себе правило бути своєрідним військовим цензором. Наприклад, якщо я маю інформацію про місцезнаходження системи протиповітряної оборони, я не буду її фотографувати чи поширювати в мережі.

Зустрічі з журналістами в груповому форматі є важливим інструментом для здійснення інформаційного впливу на засоби масової інформації.

Я ніколи в житті не був на заходах оффрек і завжди був проти того, щоб хтось їх відвідував. Я вам більше скажу. Я ніколи не відвідую навіть відкритих колективних зустрічей із журналістами.

Це вид інформаційного впливу. Я не беру участі в подібних комедіях. Більше того, я не залучений до жодних закритих заходів такого характеру. Це стосується не лише нинішньої адміністрації, а й усіх попередніх.

Я точно знаю, що це не має ніякого відношення до журналістики, а має відношення до незграбного впливу. І він, до речі, досить непогано сусідить із самим фактом тріумфу популізму.

Не варто вступати в суперечки з тими, хто говорить неправду.

Я абсолютно вірю в стандарти, згідно з якими ви отримуєте інформацію з двох джерел чи з трьох, яка має підтверджувати факт. І ви можете мати різні оцінки цього чи іншого факту. Це стандарт журналістики, взагалі стандарт поведінки порядної людини.

Однак, коли ви порівнюєте, скажімо, реальність і неправду, називаючи це стандартами, ви тим самим підриваєте основи класичної журналістики. Адже істина не знаходиться десь посередині. Є тільки істина або брехня. Якщо ми не маємо чіткої інформації про те, що є правдою, ми повинні з упевненістю заявити, що не знаємо, що відбувається.

Наприклад, коли президент Володимир Путін говорить, що українські війська в оточенні в Покровську, а ми говоримо, що немає оточення в Покровську. Ми не можемо говорити, що правда десь посередині. Ми маємо чітко казати, що ми не можемо перевірити інформацію, яка надається як українською, так і російською сторонами.

Отже, єдиний факт залишається незмінним. Але існують різноманітні точки зору на цей рахунок. Я завжди пояснюю студентам концепцію, яку називаю "правилом Голокосту", і наводжу це як приклад. Я кажу їм: "Уявіть, що ви організовуєте захід на честь річниці Голокосту. До вас приходять двоє учасників. Ви звертаєтеся до них із запитанням: 'Яка трагедія полягала у загибелі шести мільйонів євреїв під час гітлерівського режиму?' Один із ваших співрозмовників відповідає, що ця загибель не може вважатися трагедією, оскільки, на його думку, євреї нібито перешкоджали розвитку Європи."

Одна особа висловлює свої думки: "Я з глибокою пошаною ставлюся до євреїв, але вважаю, що Голокосту не було, і цифра у 6 мільйонів євреїв є вигаданою. Це було придумано з метою легітимізації створення держави Ізраїль на Близькому Сході".

З ким ви можете продовжити полемізувати? Я виганяю того, хто сказав, що не було 6 млн. На мою думку, якщо людина бреше, їй немає чого тут робити. Я не продовжую розмову.

Обов'язок журналіста полягає у спілкуванні з тими, хто говорить правду. Залучаючи до діалогу людей, які нечесні, ви фактично підтверджуєте цінність їхньої інформації для обговорення. Це означає, що ви надаєте їм легітимність, а разом із цим і легітимність їхній брехні, що в підсумку призводить до програшу в самій розмові.

Я думаю, що якщо людина хоче проголосувати за того, хто спростовує реальність, ви своїм діалогом із такою людиною тільки посилюєте її бажання. І на цьому фактично всі сучасні політики-популісти і виграють.

Журналістика має здатність змінювати ситуацію лише тоді, коли ґрунтується на фактах і взаємодіє з тими, хто також дотримується правдивих даних. Якщо ви обираєте спілкування з нечесними особами, ви фактично надаєте їм легітимність.

З людиною, яка дає неправильні, з моєї точки зору, оцінки фактам, можна розмовляти. Я готовий розмовляти з антисемітом, який говорить, що можна було вбити 6 млн євреїв, щоб із фактами доводити йому, що євреї не заважали розвиватися іншим європейським народам. Але з людиною, яка буде мені говорити, що Голокосту не було, мені не буде про що розмовляти. Як мені не буде про що розмовляти з людиною, яка говорить, що Голодомору не було. Не варто вступати в суперечки з тими, хто говорить неправду..

Журналісти у політиці та політики у журналістиці

Можуть бути журналісти, які стають хорошими політиками і які стають поганими політиками. Таких прикладів в українській історії було чимало. Я за професіоналізм, я вважаю, що люди, які є громадськими активістами і журналістами та хочуть бути на державній службі, мають використовувати свої можливості.

Тепер зосередимося на політиках, які переходять у журналістику. Однак, це вже не традиційна журналістська діяльність, а скоріше блогерство. Стати блогером може кожен бажаючий. Як народний депутат, так і таксист — будь-хто, хто прагне спілкуватися з аудиторією, має на це законне право.

Сучасні засоби масової інформації та актуальна сфера комунікації відкривають можливість політикам, активістам та будь-яким іншим особам безпосередньо доносити свої думки до аудиторії, минаючи традиційні медіа.

Наша спільна мета полягає в тому, щоб переконати аудиторію в нашій важливості та здатності бути більш компетентними і цікавими, ніж ті, хто передає інформацію без нашого втручання. Це саме те, чому я завжди готовий прийняти цей виклик. Я переходжу з комфортного крісла письменника, яке дарує зручність, на місце телеведучого, яке вже не настільки затишне. Потім я переходжу з телевізійного крісла до роли блогера на YouTube. Це не зовсім традиційна журналістика, але якщо я не прийму цей виклик, я втрачу. Тож, якщо ми прагнемо залишатися в професії журналістів, наша задача — завжди перемагати.

У той час, коли життя демонструє важливість журналістики, необхідно залишатися поруч із людьми, підтримувати їх, відчувати їхні переживання та розкривати їхні історії.

Журналістика вимагає великої відповідальності. Якщо ви не готові до цього, краще не братися за цю справу навіть на короткий термін.

Подія була реалізована завдяки сприянню Міжнародного фонду "Відродження" та Фонду демократії Тайваню.

Організаційний партнер: Український медіацентр.

Партнери в сфері інформації: газета "Українська правда", Український ПЕН, Львівський медіа форум, Суспільне мовлення, Інститут масової інформації (ІМІ), "Детектор медіа", Комісія з етики журналістики, Медіацентр Україна.

Премія Георгія Ґонґадзе була започаткована в 2019 році Українським ПЕН, родичами Георгія Ґонґадзе, редакцією "Української правди", а також Києво-Могилянською бізнес-школою та її випускниками.

Сталість і розвиток Премії Ґонґадзе відбувається завдяки підтримці меценатів і меценаток. Меценатами є винятково випускники Києво-Могилянської бізнес-школи, які підтримують цінності Премії та прагнуть змінювати українське суспільство через якісну професійну журналістику.