Війна знову входить в Німеччину: обстановка на фронті у умовах тотальної війни.

Британський історик Ніколас Старґардт у своїй новій книзі "Мобілізована нація. Німецька війна. 1939-1945", яка незабаром з'явиться на полицях, аналізує, як німці пережили Другу світову війну, спираючись на численні свідчення — щоденники, листи закоханих, судові документи та військову кореспонденцію. Автор прагне пролити світло на їхні справжні мотиви та внутрішні суперечності. Це реальна історія, що відображає страхи злочинців і надії переможців, розказана голосами очевидців: солдатів, педагогів, домогосподарок, нацистів, християн і євреїв. Книга відкриває глибокі мотиви суспільства, яке підтримувало і виправдовувало жорстокий геноцид під час війни.

Успіх стратегічних бомбардувань завжди визначався психологічними та політичними чинниками: поширенням поразницьких настроїв і підривом підтримки режиму. В ретроспективі надто самовпевнені заяви Гарріса, що Німеччина капітулює до 1 квітня 1944 року, виглядають зарозумілими. Але прецедент уже був. Восени 1942 року бомбардувальне командування почало атакувати північні італійські промислові міста -- Геную, Турин і Мілан, а наступної весни бомбова кампанія спричинила масову втечу, масштабні заворушення та спонтанні демонстрації проти префектів і фашистської партії з вимогами політичних прав. У серпні 1943 року здавалося, що бомбардування Гамбурґа матимуть подібний ефект у Німеччині, і люди відкрито обговорювали можливість піти за прикладом італійців і встановити воєнний режим. Але на цьому вся схожість закінчувалася: розмови та кілька символічних випадів проти партійних чиновників не переросли в колективні дії.

Чим же Німеччина відрізнялася від Італії? За оцінками, під час війни в Італії внаслідок авіаційних атак загинуло близько 50 000 - 60 000 осіб, що можна порівняти з втратами у Великій Британії та Франції. Проте до вересня 1944 року число загиблих серед цивільного населення в Німеччині вже перевищувало 200 000. Основною відмінністю між Німеччиною та Італією була не стільки кількість жертв, скільки вплив бомбардувань на населення. В італійських містах не вистачало засобів протиповітряної оборони, щоб захистити цивільну інфраструктуру: укриттів було замало, зенітна артилерія була на низькому рівні, а винищувальні ескадрильї практично не діяли. У таких умовах жителі відчували себе абсолютно беззахисними. Оскільки фашистський режим не зміг організувати належну оборону та евакуацію, люди в пошуках притулку, їжі та безпеки зверталися до родичів, чорного ринку та церков.

У 1943-1944 роках нацистська Німеччина виявилася більш стійкою в багатьох аспектах. Завдяки покращеній системі захисту та забезпечення міст, різні державні, партійні, місцеві та військові структури, незважаючи на певні недоліки і внутрішнє суперництво через дублювання функцій, змогли ефективно співпрацювати. Це дозволило мобілізувати величезну кількість німців для участі в цивільній обороні та масовій евакуації, що стало справжнім організаційним досягненням. Число молодих жінок, які долучалися до цих зусиль, зростало. Окрім 400 тисяч жінок, які працювали в Червоному Хресті, до 1944 року у вермахті служили 500 тисяч жінок. Близько 300 тисяч з них виконували обов’язки в Повітряних силах, переважно в тилу. Деякі жінки старшого віку працювали в Імперському союзі протиповітряної оборони (Reichsluftschutzbund). У Ашаффенбурзі ці ролі переважно виконували заміжні жінки віком 25-30 років. Незважаючи на патріархальні принципи нацизму, у зв'язку з нестачею чоловіків, дедалі більше молодих жінок обиралися на керівні посади в системі протиповітряної оборони. У Трірі весь штат складався з жінок, а в Фюссені — дві третини. Деякі жінки уникали служби, посилаючись на вік, проблеми зі здоров'ям або необхідність доглядати за дітьми чи літніми родичами, тоді як інші із задоволенням приймали нові обов’язки. Молода медсестра з Червоного Хреста, яка врятувала 21 людину зі зруйнованого підвалу, згадувала, як її підрозділ пишався нею, коли влітку 1942 року її нагородили хрестом "За воєнні заслуги", ставши першою жінкою, яка отримала цю відзнаку. Одягнені у військові комбінезони, підперезані ременями з пряжками, зі сталевими шоломами на головах, ці жінки, усвідомлюючи свою відповідальність і жертовність, стали частиною озброєного народу. До 1944 року їхня кількість досягла 620 тисяч, і практично всі вони служили на добровільних засадах.

З 1942 року солдатам на фронті довелося звикати, що дикторки на радіо зверталися до них як до "товаришів". "Ми щасливі, коли чуємо прекрасні жіночі голоси, -- розповідав один солдат. -- Але вам не здається трохи смішним, коли (хочеться сподіватися!) виховане, витончене створіння звертається до нас, фронтовиків, як до "бойових товаришів"?". Наприкінці 1943 року чітке розмежування -- чоловіки "там, на фронті" і жінки та діти "тут, у тилу" -- було стерте в більшості міст Німеччини. "Тил" перестав бути місцем, де завжди безпечно. Жінки та підлітки перетворилися на мобілізованих і озброєних "героїчних захисників".

Упродовж 1944 року молодий психіатр із Лейпциґа проводив дослідження, чи призвели бомбардування до зростання "психологічних і нервових реакцій" серед цивільного населення в Німеччині. 50‑річний бізнесмен розповідав, що в нього почалися проблеми з мовленням за тиждень після того, як він врятував матір із полум'я та втратив свідомість від вибуху бомби. "Мені особливо важко вимовляти слова, що починаються з голосної букви, мені доводиться вичавлювати їх із себе, інакше я взагалі не зможу нічого сказати", -- пояснював він лікарю Фойделю. Відтоді сирени повітряної тривоги викликали в чоловіка негайну реакцію: "Кров припливає до голови, починає боліти серце і з'являється тремтіння". Хоча Фойдель і співчував пацієнтам, він дійшов висновку, що подібні люди відрізнялися нервозністю та вразливістю ще до війни. Він також вважав, що "вимоги суспільства повинні переважати над особистими стражданнями". На його думку, "поштовх, який надавало народне ставлення", допоміг мобілізувати психологічні ресурси нації і що насправді "істеричних" людей було менше, ніж під час Першої світової війни -- типовий критерій "істерії" як явища, що провокує поразництво та революцію. Фойдель також дійшов висновку, що чутки, особливо "безвідповідальне поширення жахливих історій і перебільшених статистичних даних", значно небезпечніші, ніж насправді пережитий людьми досвід. Тож він рекомендував пацієнтам придушувати переживання, а не виплескувати їх назовні, викликаючи тривогу в інших. Паралельне дослідження, проведене в Ерлянґені, продемонструвало ще більшу психологічну силу до опору в німців: бомбардування не призвели до появи нових або специфічних хвороб -- навпаки, жахливі події, пережиті здоровими людьми, швидко стиралися з їхньої пам'яті.

До вересня 1943 року з Берліну виїхали 800 000 мешканців. Упродовж наступних місяців, до березня 1944 року, було евакуйовано ще 400 000 людей, у результаті чого населення столиці скоротилося з 4 до 2,8 мільйона. До кінця року всього в країні налічувалося понад 6 мільйонів евакуйованих через бомбардування німців. Багато людей вирішили виїхати після перших авіанальотів, попри те, що їхні будинки не постраждали. В той час як чоловіки мали допомагати в гасінні пожеж, рятувальних операціях тощо після відбою тривоги, багато жінок прямували в місцеві центри прийому. В цих установах, де працювали добровольці з Націонал-соціалістичної народної благодійності та соціальні працівники, постраждалі могли отримати першу медичну допомогу, гарячі напої, бутерброди, розкладні ліжка, а також заявити про збитки з вимогою компенсації від муніципальних чиновників. Там же реєстрували охочих виїхати. Враховуючи гостру нестачу житла в містах, місцеве нацистське партійне керівництво та асоціації протиповітряної оборони заохочували міграцію. Бажаючим евакуюватися потрібно було отримати відповідний дозвіл на виїзд, який видавався лише особам, не пов'язаним трудовим договором. Без цього дозволу їх не ставили на облік за новим місцем проживання і не видавали продовольчі картки. Випадки порушення цієї вимоги почали фіксуватися, лише коли система фактично перестала функціонувати повністю, а саме після нальотів на Гамбурґ у липні 1943 року та Нюрнберґ у серпні, що говорить про високу ефективність такої децентралізованої цивільної оборони й евакуації. Чоловіки становили невеликий відсоток евакуйованих: 10 % із 200 000 людей, які виїхали з Мюнхену, і лише 5 % -- зі Швайнфурта. Здебільшого це були особи пенсійного віку або інваліди. Евакуація стосувалася насамперед дітей і жінок; останніх розділяли на дві категорії: працюючих і непрацюючих або, у виключних випадках, тих, хто зміг переконати роботодавців відпустити їх.

Більшість населення – 78 % – були перевезені в безпечні регіони за допомогою масових організацій нацистської партії. Це торкнулося навіть тих, хто міг розраховувати на підтримку родичів у питанні житла. Діяльність Націонал-соціалістичної народної благодійності зазвичай сприймалася позитивно. Одна жінка з Карлсруе після завершення війни згадувала: "Все було добре організовано і оплачено. Нам видали папірець з вказівками, куди і коли йти. Нас поселили в будинку жінки, яка мала велику ферму". Пасербиця швачки з Мюнстера також висловилася на користь евакуації: "Все було організовано завдяки Народній благодійності", – зауважила вона в 1945 році. Під час першої евакуації з Саару восени 1939 року Народна благодійність могла похвалитися наявністю спеціальних пунктів на залізничних вокзалах, де волонтери пропонували евакуйованим гарячі напої та бутерброди. Коли почали прибувати ешелони з біженцями, на допомогу добровольцям прийшли членкині Націонал-соціалістичної жіночої організації та Союзу німецьких дівчат, які допомагали з багажем, наглядали за дітьми та шукали місця для ночівлі.

Однак неприємних ситуацій вдавалося уникнути не завжди. Так, улітку 1943 року завдяки співробітникам СД набула розголосу історія однієї матері з трьома дітьми з Гамбурґа. Прибувши на південь, вона не змогла отримати чисті підгузки для однорічної дитини. Діставшись до Лінца в Австрії, їй із дітьми довелося спати на підлозі залізничного вокзалу. Діти дуже скоро почали хворіти. Жінка благала чоловіка надіслати їй гроші на дорогу додому, запевняючи, що в підвалі їхнього зруйнованого будинку в Гамбурзі буде "в тисячу разів краще, ніж тут". "Бідолашним людям краще взагалі не їхати в ці мирні регіони... Ніхто тут, у Східній марці, нічого не розуміє. Хай би їх тут теж бомбили". Все мало бути по-іншому. Дійсно, прагнення співробітників СД довести цю історію до відома найвищих урядових кіл свідчить про рішучість режиму зробити подібні випадки винятковими.

Влітку 1943 року нацистська влада отримала несподівану підтримку для своїх зусиль з евакуації – від католицької церкви. Спочатку церква рішуче протестувала проти програми евакуації дітей, вважаючи, що притулки під патронатом Гітлер'юґенду є засобом для антирелігійної пропаганди серед молоді, що зростає. Хоча після масових бомбардувань підозри священнослужителів залишилися, їхній опір зник. У кінці липня 1943 року керівник "Карітасу" у Кельні та Аахені позитивно оцінив ініціативу Націонал-соціалістичної народної благодійності, що вказувало на зміну позиції церкви та перехід до нової стадії евакуації, яка стала масовою міграцією. Тепер термін евакуації дітей більше не обмежувався шістьма місяцями. Хоча принцип добровільності залишався, місцеві партійні функціонери та представники Міністерства освіти почали активно закривати цілі навчальні заклади та евакуювати вчителів одразу після завершення літніх канікул.

У вересні 1943 року жіноча гімназія Песталоцці, що розташовувалася в берлінському районі Руммельсбурґ, переїхала до Вартеланду — колишньої резиденції польського графа в Шлосс-Штребені. Спочатку все відбувалося досить спонтанно: дівчата страждали від бліх, які ховалися у солом'яних матрацах, на яких їм доводилося ночувати, поки не з'явилися нові дерев'яні двоярусні ліжка. Незабаром цей простір почав нагадувати "табір", яким спільно керували директор та молодіжна лідерка. Вечорами вона розповідала дівчатам страшилки при мерехтінні гасових ламп, а директор, завжди у формі есесівця, не звертав уваги на листування дівчат з домом і не заважав їхнім витівкам, таким як катання по поруччях сходів.

Атмосфера пансіону та одностатевих груп у дитячих таборах викликала захоплення у підлітків, водночас ізолюючи їх від суворих реалій внутрішнього фронту. Вони опинялися далеко від міста, часто навіть за межами "старого" Райху, і, оскільки їхній вік коливався від 10 до 14 років, їхні погляди легко піддавалися змінам під впливом гасел і пропаганди Гітлер'юґенду, чого церква найбільше й остерігалася. У дитячому таборі поблизу Бистриці в Трансільванії Фрідріх Гайден був вражений етнографічними особливостями місцевих сіл, записуючи свої спостереження в щоденнику: угорські магазинчики, бідні круглі хатини румунів і ромів на околицях, а також просторі кам'яні будівлі німців, розташовані навколо лютеранського пастора та протестантської церкви в центрі. Більшість часу хлопці проводили у активних заняттях, зокрема в спорті, військових іграх і походах. Довгі дні, проведені в передгір'ях Східних Карпат, були схожі на затяжні літні табори Гітлер'юґенду, що передували війні, і мали на меті формування "духу товариства". Муштра, ієрархічна система та уніформа з різнокольоровими нашивками на плечах готували підлітків до служби у трудових загонах або протиповітряних частинах. У таборі Дюррбах (Діспе) в Угорщині, де перебував Вернер Кроль, під час відсутності директора хлопці заохочувалися до бійок за допомогою вербових прутів: лідер Гітлер'юґенду стверджував, що це "формує характер". Через кілька днів один із хлопців, який зазнав поразки в такій дуелі, розбив вікно в єврейському будинку. Вночі туди прийшла група з тридцяти підлітків і, на думку Вернера, кинула 80-90 каменів у будівлю. Дітей не покарали.