Один з небагатьох українських журналістів, який працював в окупованому Донецьку. Співробітник міжнародної організації. Доброволець з першого дня повномасштабного вторгнення. Полонений, якого росіяни намагалися зробити "американським шпигуном". Працівник Міністерства у справах ветеранів. Письменник. Таксист. Євген Шибалов. "Цензор.НЕТ" розпитав Євгена про весь його бойовий і життєвий шлях.
"Неприємна особа в незаснованій державі". Якими справами займався до 2022 року?
-- Спочатку про 2014 рік. Ти працював журналістом "Дзеркала тижня". Певний час ще залишався в окупованому Донецьку. Як тобі вдавалося там працювати?
Дві речі стали моїм порятунком. По-перше, я був корінним жителем. Коли українські журналісти з Києва приїжджали, щоб висвітлити події в Донецьку, сепаратисти відразу ставили їм питання: "Чому ви тут? Вам не раді". Я ж міг впевнено відповісти, що не прибув звідкись, а живу тут. По-друге, я не заглиблювався у військову тематику. Моя увага була зосереджена на тому, як погіршується повсякденне життя людей, без спроб зайняти якусь чітку політичну позицію.
Яке у тебе було уявлення про Росію до 24 лютого 2022 року?
Як державу, що не є дружньою, проте готовою до переговорів. Я витратив вісім років на миротворчі зусилля, оскільки вірив у можливість досягнення порозуміння з ними.
Чи знаходив ти протягом цих восьми років причини для надії?
Не зовсім. Я спостерігав у них імперську гординю та снобізм. Мені здавалося, що це характерна риса великої імперської нації — трохи зверхньо дивитися на тих, хто не володіє такими ж ресурсами, не досягнув таких висот, хто не мандрує в космос. Я усвідомлював, що головною проблемою є те, що Росія не сприймає Україну як повноцінного суб'єкта, через що росіяни не ставляться до нас серйозно. Я вважав, що якщо ми зосередимося на зміцненні своєї суб'єктності та отримаємо підтримку з міжнародної спільноти, це зрештою примусить їх визнати нас і вести переговори на рівноправній основі. Я помилився, і я це визнаю.
"Гуманізм зазнав впливу війни." Як я став волонтером.
Ранок 24 лютого 2022 року. Ти був зайнятий роботою в гуманітарній організації. Що спонукало тебе стати на захист своєї країни?
Я запитав себе дуже просту річ: чому я кращий за тих, хто зараз вирушає на фронт? Серед них також були люди, які досягли чималих успіхів у житті. Коли я приєднався до своєї роти, я зустрів власників бізнесу, успішних IT-спеціалістів, адвокатів з міжнародною практикою. Начальником медичної служби батальйону деякий час був провідний хірург з центральної лікарні, видатний судинний хірург, молода зірка української медицини. І всі ці люди, які могли б заспокоїти себе думкою, що вони більш корисні на своїх місцях, все ж таки залишили все і взялися до зброї.
У цьому контексті вже згадувалося про мої основні зобов'язання як чоловіка і громадянина. На даний момент вони зводяться до того, щоб стати на захист тих, хто не може самостійно постояти за себе.
Можна стверджувати, що до окопів мене привів той самий гуманізм, який раніше спонукав залишити журналістику і перейти до сфери гуманітарної допомоги.
-- У перші місяці повномасштабного вторгнення з'явилися дуже багато різних "фронтів" -- культурний, економічний. Навіть писали про "тиловий фронт". Як ти ставишся до всіх цих формулювань зараз?
-- І тоді, і зараз я до них ставився однаково -- як до способу переконати інших, чому ти не мусиш виконати свій головний обов'язок. Це все відмазка, по-простому кажучи. Немає зараз важливішого фронту, ніж той, що проходить лінією бойового зіткнення. І я вважаю, що людина, яка відноситься до категорії військовозобов'язаних і придатна за своїм станом до цього хоч якоюсь мірою, повинна бути в армії.
У своєму інтерв'ю ти зазначив, що для тебе було справжнім сюрпризом опинитися в Силах територіальної оборони вже 24 лютого. Які у тебе були думки в той момент? Чим ти займався?
У мене виникло дуже сильне відчуття, що якщо я зараз не вступлю до війська, то ніколи більше не зможу глянути на себе в дзеркало і назвати себе чоловіком. Хоча відчував страх. Ніколи раніше в житті я не відчував такого жаху, як у той день, коли їхав до військкомату 24 лютого, і в перші дні служби в армії. Я більше тижня практично нічого не їв через стрес і зовсім не відчував голоду, майже не спав. Навіть у російському полоні не відчував такого сильного стресу, бо в Луганському СІЗО вперше після бойового виходу я зміг нормально виспатися. А тут це було неможливо.
Відділення проти батальйону російських військ. Сутички на Донбасі.
Потім ти став частиною команди, що планувала поїздку на Донбас. Як це сталося?
Після того, як завершилася битва за Київ, українські війська пішли в контрнаступ на північ, повністю зачистили Київщину від росіян, росіяни відступили до Білорусі і ми стали в оборону вже вздовж кордону. Обладнали позиції і чекали, чи не буде зараз нового наступу на столицю. Коли стало зрозуміло, що цього в найближчий час точно не буде, українське командування вирішило частину сил, що стояли на півночі, перекинути на схід. Зі складу нашого батальйону формувалася ротна тактична група. Я записався, але мене викреслили, я потім через це скандалив і сварився з усіма, і врешті добився того, щоби поїхати на війну на схід.
— У окопах ти пережив безліч випробувань, зокрема різноманітні види озброєння. Російські війська обстрілювали вас як з "Градів", так і з повітря. Проте, як ти сам зізнавався, найбільш жахливі спогади залишив після себе гелікоптер. Чому саме він викликав у тебе такі сильні емоції?
-- У нас не було ніяких засобів протиповітряної оборони. А, якщо літак проносився над нами на своїй надзвуковій швидкості, за частки секунди, влучав чи не влучав кудись, це відбувалося швидко. Ракета прийшла, ти чуєш, що не в тебе, усе, ти спокійний. А гелікоптери, коли в нас закінчилися всі "Стінгери", могли собі дозволити буквально годинами висіти над полем бою. Вони робили те, що зараз роблять дрони. Тільки це були ударні гелікоптери. Вони нас бачили і могли, як в тирі, просто зверху розстрілювати. І найстрашніше було, що в нас не було нічого, щоб цьому протидіяти. Ми були перед ними абсолютно беззахисні. Гелікоптер -- це в мене тепер фобія, яка символізує страх, перед яким ти безпорадний.
-- Ти згадував у книжці, що відчув гордість, коли дізнався, скільки російських десантників стримувала ваша група. Що довелося пережити за ті дні?
Майже все було інакше, крім того, що дронів у той час ще не було в такій кількості. Наш взвод, до якого входили бійці з нашого батальйону та 72-ої бригади, обороняв село, що піддалося атакам з двох боків від псковських десантників та з іншого флангу - від "вагнерів". Для росіян це село мало велике стратегічне значення, оскільки через нього проходила залізниця, а також кілька автомобільних шляхів, які вели з Сєверодонецька і Лисичанська. Наша мета полягала в утриманні коридору, щоб забезпечити відступ наших товаришів. Вони намагалися вибити нас з позицій за допомогою єдиного штурму з використанням бронетехніки, але ці спроби зазнали невдачі. Тоді російські війська вирішили знищити це село, навколишній ліс і нас разом із ними, перетворивши все на порох. Ми зазнали атак від "Градів", мінометів різних калібрів, важкої артилерії, танків, ударної авіації та гелікоптерів.
Чи можна стверджувати, що твоє потрапляння в полон стало наслідком помилок певних командирів?
Звісно. У нашій ситуації команда відступила, залишивши в оточенні підкріплених терористів, які залишилися без зв'язку. Ми тримали оборону ще кілька годин, фактично пів дня, вчетверо проти цілої батальйонної групи.
Чому ви опинилися без зв'язку?
Причина, чому у нас забрали рації, полягала в тому, що було оголошено про необхідність зміни частот через підозри, що російські війська можуть їх перехоплювати. Чи це дійсно так, я досі не можу стверджувати. Після цього 72-а бригада видала команду своїй роті відступити з займаних позицій. Вони відійшли, навіть не усвідомивши, що хтось залишився без зв'язку і без жодної інформації про те, що відбувається. Ми потрапили в полон, оскільки не мали наказу залишити позицію, а команди так і не отримали.
"Відкинув зброю і вирушив назустріч їм, піднявшись на ноги." Потрапляння в полон.
Як ти опинився в руках псковських десантників?
-- Вони вийшли з тилу на нашу позицію, десь кілька десятків. Я спочатку почув, що вони шарудять в кущах, і, вже повернувшись, побачив, що троє з них в мене ціляться.
Не можу точно пояснити, чому я так вчинив, але просто відкладав зброю та підійшов до них на повний зріст. Вони, бідолахи, теж виглядали розгубленими і не знали, як реагувати. Якщо б я почав стріляти, вони обов'язково відповідали б вогнем; якщо б я вирішив тікати, ситуація була б аналогічною. Тут спрацьовують інстинкти, все зрозуміло. Але що робити з людиною, яка явно втратила зв'язок з реальністю і просто без зброї йде на тебе? Вони не мали чіткого плану і також не знали, як діяти, тому просто чекали розвитку подій. Коли вже зрозуміли, хто я, вимагали здатися. Я навіть зумів знайти в собі сили заперечити їм, пояснив, що не маю права ухвалювати такі рішення, оскільки не є старшим на позиції. Вони навіть відповіли: "Ну, тоді піди спитай у старшого". Взагалі, ситуація була абсолютно абсурдною.
Я пішов, доповів старшому на позиції офіцеру, що на нас зайшли з тилу, ми в оточенні. Він віддав наказ скласти зброю, і я вважаю, що цим наказом він врятував нам життя.
"На вуха надягали спеціальний пристрій, щоб пропустити струм крізь мозок". Жахливі методи.
-- Розкажи, коли тебе почали катувати?
Я досі сумніваюся, чи можна вважати допит на розвідувальному пункті десантного батальйону катуванням. Нас трохи побили, але це не було злістю чи бажанням заподіяти біль. Це був просто розвідник, який потребував інформації і намагався її отримати. Він ставився до нас без особливих емоцій, не відчуваючи ненависті.
А от коли російські військові передали нас в руки спецслужбам, там я вже відчув, що таке професійні кати, а особливо ті з них, хто насолоджується цією роботою.
У полонених, які опинилися на відстані від лінії фронту, страждання лише загострюються. Найбільш жорстокі та боягузливі з них ховаються подалі від бойових дій. Найскладніше доводиться тим хлопцям, які потрапляють глибше в територію Росії. Один із тих, про кого я згадую у своїй книзі, провів кілька місяців у Башкирії і стверджував, що це було значно гірше, ніж у Луганську чи Свердловську, ніж усе, що ми пережили раніше. Ти опиняєшся в руках людей, які прагнуть втілити свої хворобливі фантазії на тих, хто не може цьому протистояти.
Що конкретно планували здійснити щодо тебе?
Мене намагалися додатково покарати, вважаючи зрадником через моє походження з Донбасу, хоча я служив в українській армії. Це стало звичною практикою для багатьох місцевих, хто потрапив до ЗСУ, особливо добровольців. У їхньому сприйнятті люди з інших регіонів – це вороги, тоді як свої, котрі вирішили боротися за "нацистський бандерівський режим", сприймаються як зрадники.
Для тортур застосовували польовий телефон, відомий як "тапік". Замість традиційної лінії зв'язку електроди з'єднували з тілом жертви, після чого починали обертати ручку або натискати кнопку, що активує генератор електричного струму. Цей пристрій став дуже поширеним інструментом для катувань. Жахлива фантазія катів залежить від того, на яку частину тіла розміщуються електроди.
Універсальна техніка початку – це стандартний набір дій, які виконуються на руках. Це робиться для того, щоб жертва зрозуміла, що таке "тапік" і як відчувається електричний шок. Подальші дії залежать від того, наскільки впертий полонений, а також від рівня садизму допитувача. Можна застосувати, наприклад, електричний струм через вуха, як це було зі мною, щоб впливати на мозок. Існують й інші варіанти – від застосування струму на геніталіях до ще більш інтимних і принизливих методів. Коли одна людина отримує абсолютну владу над іншою, ніколи не можна передбачити, які жахливі речі з'являться на поверхню.
У якийсь момент людина починає насолоджуватися тим, що в неї є право катувати інших і не нести за це ніякої відповідальності. Саме тому таких випадків не можна толерувати, як, наприклад, у випадку з ОШП "Скеля". Бо ми виростимо людей, які цим насолоджуються, які просто собі життя не уявляють, у яких, вибачте, х#й не стоїть вже без того, щоб когось не катувати, ґвалтуючи одночасно.
Окрім жорстокості заради жорстокості, яка ж справжня мета всього цього?
Якимось чином вони прагнули задокументувати злочини, вчинені проти мирного населення. Можливо, це було їхнім способом виправдати події в Бучі, Ірпіні чи Маріуполі, намагаючись донести думку: "Це не ми винні, адже в умовах війни люди втрачають людяність. Ось, подивіться, скільки ми винесли вироків українським військовим за їхні злочини проти цивільних".
Ще російські військові, після того, як в українській армії з'явилися підрозділи з росіян, загорілися ідеєю з українських військовополонених створити такі самі підрозділи. Тому тих, хто їм здавався достатньо м'яким, обробляли.
І, як завжди, в таборах полонених пасеться військова розвідка, яка шукає, кого вона може завербувати собі агентом і повернути на обмін вже як міну уповільненої дії у вигляді шпигунської диверсії проти України. Ці - найнебезпечніші, тому що вони розуміють, що якщо у українського солдата немає рідних в Росії чи на окупованих територіях, методів прямого шантажу, коли він повернеться додому, немає. І, щоб забезпечити контроль над тим, кого вони намагаються вербувати як агента, вони намагаються перепрошити йому психіку, відштовхуючись від його справжніх переконань і цінностей. Тобто переконати людину шпигувати на Росію, щоб людина при цьому думала, що вона робить щось хороше для своєї країни. Це єзуїтські логічні конструкції -- я їх як міг описав у своїй книзі.
Розвідники дійсно небезпечні, бо костолом з тапіком хоча б у душу тобі не лізе. А цей намагається саме вкрасти твою душу і зробити з неї інструмент. Ну і врешті-решт, є чисто пропагандистські методи, коли військовополонених змушують, на камеру надиктовувати щось там погане.
-- Що їх покинули, кинули без зброї...
Так, що вони проти української влади, що вони закликають припинити війну тощо. На жаль, в Україні є не дуже інтелектуальні люди, які сприймають ці відео всерйоз, і багато полонених зазнають потім булінгу після повернення.
-- Як було у твоєму випадку?
-- Для мене обрали індивідуальну програму. Коли вони дізналися, що я працював в міжнародній гуманітарній організації, почали вибивати зізнання в тому, що я американський шпигун.
Чому я відмовився погодитися? Я переконав себе, що якщо я дам згоду на винесення вироку за статтею "Шпигунство", то це призведе до того, що я проведу наступні двадцять років у російській в'язниці. А різниці немає, адже мене можуть просто вбити під час допиту. Для мене це не дві окремі дороги — це одна дорога, яка не веде додому. Чомусь у той момент я зовсім забув, що тих, хто отримує вирок, також можуть обміняти.
Я звернув увагу, що ті, хто завдає нам страждань, завжди обережно дотримуються межі, за якою настає смерть. Можливо, у їхніх показниках ефективності прописано: дозволено робити з нами все, що завгодно, але вбивати категорично заборонено. Можливо, за це їх карають, позбавляють бонусів або виносять догани.
Яким чином можливо залишитися непохитним, коли тебе піддають тортурам, допитують і вимагають "визнання"?
В певний момент я лише відповідав: "Усе, що я хотів сказати, вже сказано". Я ділився правдою. Але від "зізнання" мене стримував один суттєвий недолік - я не вмію обманювати. Я не зміг вигадав жодної історії, яка б їх зацікавила.
А потім в якийсь момент настає дуже дивний етап, що біль вже майже не відчувається. Саме тому і змінюють різні види катувань під час допитів, що тобі в принципі все одно, що з тобою буде і ти просто починаєш чекати. Ти думаєш: рано чи пізно це так чи інакше закінчиться. Треба просто цього дочекатись. Вони на службі, в них немає часу, є завдання, в них конвеєр, в них багато допитів, а в тебе часу -- скільки завгодно. І ти просто чекаєш і відсторонено спостерігаєш, що роблять з твоїм тілом, яке насправді, якщо так замислитись, не таке вже і твоє. Відбувається деперсоналізація, як її називав Віктор Франкл. І це, як не дивно, та межа, за якою ти можеш тепер терпіти і отримуєш певну перевагу над своїми мучителями.
"З коханою жінкою у психіатрів лікувалися разом". Звільнення з полону та реабілітація
-- Що ти відчував, коли тебе повезли на обмін 31 грудня 2022 року?
Я психологічно налаштовувався на те, що просто перенесусь в іншу в'язницю. Навіть коли на пункті обміну росіяни відчинили двері автозака і заявили: "Виходь, зараз ми тебе розстріляємо", я не міг не повірити їм. Я був приголомшений, коли замість цього мені просто зняли пов'язку з очей, повернули мій військовий квиток і вказали на сторону, де вже стояли українські автобуси, а українські офіцери приймали полонених. Коли мені дали телефон і я зателефонував родині, тільки тоді я остаточно усвідомив, що повернувся додому, що можу говорити з людьми, з якими раніше спілкувався лише у снах.
Що трапилося з твоєю донькою, поки ти був у неволі?
Моя донька зазнала інсульту в такий молодий вік — їй всього 19 років. На щастя, мої товариші по службі швидко відреагували, провели необхідні процедури та організували отримання бойових виплат для моєї родини. Завдяки цим коштам їй змогли надати якісну медичну допомогу, і тепер вона чудово відновилася та веде повноцінне життя.
Однак психологічно та емоційно це вплинуло на всіх, адже перебування в полоні є справжнім випробуванням і для рідних. Їм також необхідно адаптуватися до звичайного життя. Наприклад, разом із коханою ми проходили курси у психотерапевтів, щоб впоратися з пережитим.
Те, що моя мама, моя донька та мої близькі пережили за ці сім місяців, важко навіть уявити. Я досі боюся думати про це. Однак я усвідомлюю одне: я б ніколи не змінився з ними місцями. Я б віддав перевагу знову пройти через всі ці труднощі, ніж опинитися на їхньому місці, де залишається лише чекати та мріяти.
-- А що ти думаєш про акції, коли виходять рідні військовополонених на мітинги і вимагають звільнення бійців?
У питаннях полонених треба бути дуже обережним з публічними активностями. Ти ніколи не знаєш, на користь це їм буде чи на шкоду.
Наприклад, військовослужбовці багатьох спеціальних підрозділів часто мають при собі документи на інші імена, які містять інформацію про їхнє перебування в зовсім інших підрозділах. Це робиться для створення легенди на випадок, якщо вони потраплять у полон. А тут ти береш участь в акції з величезним плакатом: "Звільніть мого близького, який служить у Силах спеціальних операцій. Його звати так і так". І навіть викладаєш його фотографію. Це може нанести серйозну шкоду йому.
По-друге, громадський тиск може чинити вплив на українську владу. Навіть в умовах війни Україна зберігає певні демократичні цінності, і офіційні інституції реагують на ризики для своєї репутації. Тому, якщо з українського боку спостерігається затримка або особа не подається на обмін, публічні акції можуть пришвидшити процес. Проте я маю великі сумніви, що таке втручання матиме якийсь ефект на російську сторону.
На попередньому інтерв'ю ти зазначив, що можливість спокійно спілкуватися з журналістами сьогодні є результатом роботи українських спеціалістів у сфері ментального здоров'я. Яким чином вони допомогли тобі, і в якому емоційному стані ти звернувся до них?
Їхнє перше завдання, як це зазвичай буває з полоненими, полягало в тому, щоб навчити нас знову засинати. Після такої раптової зміни та тривалого стресу всі опинилися в такому збудженому і екзальтованому стані, що протягом перших трьох днів після обміну майже жоден з нас не зміг заснути.
Потім, коли трошки всі видихнули, усвідомили, що ми нарешті вдома, усі приховані емоції почали вилазити назовні. Це страшенні емоційні гойдалки. Тобі поперемінно то хочеться бігти назад на фронт мститися, то навпаки кудись сховатись, щоб тебе ніхто не шукав. Потім знову мститися, потім знову сховатися. І частота змін настрою на піку дуже висока. Тебе весь час "ковбасить" - окрім тих моментів, коли психіатр тебе спіймав, дав снодійне і ти хоч трошки поспав. Потрібно тебе наново збалансувати, адаптувати до вже нових умов життя, хоча б підготувати до того, щоб ти міг про це згадувати.
А потім вже починається дуже ґрунтовна системна робота, коли з медикаментозною підтримкою, з дуже фаховим психологом і психотерапевтом ви починаєте ледь не похвилинно аналізувати все, що відбулось. Процедура під загальним гаслом "Перетворити травму на досвід". І головне, чого він тебе вчить -- не винуватити себе у тому, що сталося.
Наприклад, якщо твої товариші по зброї загинули на одній з позицій, де ти був, є схильність почувати провину. Або ж, якщо ти більше не можеш брати участь у боях, а твої побратими відправляються на нову ротацію під Бахмут, ти відчуваєш, що підводиш їх. Або, повернувшись з полону, ти усвідомлюєш, що інші, хто був з тобою, досі залишаються там. У такі моменти я відчував, ніби сам себе з'їдаю. Найважче було не звинувачувати в цьому себе.
-- Ти продовжив службу після звільнення з полону, вивчився на оператора дронів. Що саме ти робив у той період?
Спочатку я проходив тривале лікування та повторно здавав військово-лікарську комісію. В результаті мене визнали обмежено придатним для військової служби. Оскільки закон ще не дозволяв колишнім полоненим звільнятися, я почав шукати нову роль у армії. Знайшов курси в академії "Дронаріум" і вмовив керівництво направити мене на навчання. Проте, коли я завершив курс, вищі командування виявило, що полонені повинні переводитися до резервних підрозділів. Так я опинився в іншій частині, де офіційно служив у резервній роті до завершення строку служби. Натомість, іноді я працював у зоні відповідальності своєї бригади в ролі другого пілота. Щоб не втратити мотивацію в армії, я самостійно звернувся до командира з проханням знайти мені якусь роботу. Він охоче доручив мені виконувати обов'язки, які завжди в армії не вистачає — паперову роботу. Таким чином, я став фактичним діловодом свого підрозділу до самого завершення служби.
-- Чи очікував і чи був ти готовий після реабілітації, що тебе можуть повернути на бойові позиції?
-- Я цього не очікував і абсолютно не був до цього готовий. Сподівався, що зі мною такого не станеться. Одного разу просто неуважно прочитали мою особову справу і призначили мене в бойовий підрозділ на бойову посаду.
Я навіть намагався виконати це розпорядження, але мені це не вдалося, оскільки замість нового підрозділу я опинився в психіатричній лікарні, де знову довелося проходити стаціонарне лікування.
-- Що для тебе самого є маркером, коли тобі знову потрібне психіатричне лікування?
У мене діагностовано посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) тривожно-депресивного типу, що надає мені більше варіантів симптомів в порівнянні з класичним ПТСР. У стандартному випадку ПТСР проявляється спалахами агресії, і я також їх переживав. Однак у моєму випадку це супроводжується ще й періодами суїцидальних думок. Це два важливих сигнали тривоги. Коли виникає невизначеність між бажанням заподіяти шкоду іншим або собі, це вже серйозний привід звернутися до психіатра для отримання професійної допомоги в розумінні та вирішенні своїх проблем.
-- Про своє звільнення зі служби ти писав: "Забираю з собою страшенно приємне відчуття внутрішнього спокою, спокою людини, що не мусить відповідати на докори власного сумління". Чи залишається це відчуття досі?
-- Час від часу кожного ветерана тягне повернутися на службу. Це бажання бути там, де ти можеш бути корисним і там, де ти знаєш правила гри. Як це не дивно прозвучить, на війні може бути в чомусь комфортніше, ніж у цивільному житті. А щодо докорів сумління, у мене досі є відчуття, що головне, що я з цієї історії виніс -- у мене більше немає питань до самого себе. А зараз, в умовно цивільному тиловому місті, у мене є додаткова перевага: я є одним з небагатьох чоловіків, хто не мусить боятися ТЦК, виходячи на вулицю.
До речі, ТЦК — це служба, від якої я відмовився після повернення з армії. Я не готовий до таких психологічних тисків. Мені щиро шкода хлопців, які виконують свою роботу, несучи на собі всю цю ненависть. Вважаю, що паніка навколо ТЦК — це найбільш ефективна інформаційна спецоперація, проведена росіянами за весь час війни. Зірвати мобілізацію можуть лише справжні майстри військово-політичних інформаційних маніпуляцій.
Увімкніть режим "безмовний ідіот". Щодо праці в таксі.
-- Зрештою після спроби ще попрацювати в Мінветеранів, звідки ти звільнився, ти почав працювати водієм таксі. Чому?
У той час моє найглибше прагнення полягало в тому, щоб знайти хоч трохи спокою. Просто щоб усі нарешті залишили мене в спокої. Проте, я також не мав наміру залишитися без засобів до існування. Я влаштувався на роботу, що дозволяла мені бути самотнім: завдяки сучасному додатку я міг цілодобово активувати режим "мовчазного спостерігача" та протягом дванадцяти годин мандрувати, не обмінюючись жодним словом з навколишніми.
Ти прагнув усамітненості в своїй роботі, але водночас вирішив прикрасити машину табличкою "Ваш водій – ветеран російсько-української війни". Це викликало у пасажирів бажання взаємодіяти з тобою, спонукало їх до певних реакцій. Що змусило тебе зробити такий крок?
-- Бо це тепер важлива частина моєї ідентичності. Мені довелося побувати в багатьох ролях: журналіста, миротворця, військового, полоненого, ветерана, держслужбовця, гуманітарного працівника і ще х#й знати кого. З усіх цих іпостасей найважливіше для мене, що я є людиною з реальним бойовим досвідом, з досвідом війни. Я вирішив про це заявити.
Чому це було так важливо для твоїх пасажирів?
По-перше, важливо, щоб усі зрозуміли: я не та особа, до якої можна звертатися з запитаннями про розташування ТЦК або просити прокласти маршрут, щоб обминути його. Також я не хочу вести розмови на кшталт: "яка сьогодні висока ціна", "яка важка ситуація" або "як уникнути мобілізації".
Це одна з причин, чи існують ще інші?
-- Чайові.
Чи існували вони?
Досить рідко, ніж це хотілося б.
Чи отримали ви ще якісь схвальні відгуки від мандрівників?
Іноді у мене виникає відчуття, що людям або байдуже, або вони просто не знають, як правильно відреагувати, тому роблять вигляд, що їм це не цікаво. Найчастіше такі слова чула від молодих жінок, які в кінці подорожі висловлювали мені вдячність: "Дякуємо за вашу підтримку, дякуємо за вашу службу".
Інші люди реагували досить дивно. Зазвичай ті ж чоловіки, які ще не дійшли до ТЦК, починали переконувати мене, що їхнє рішення абсолютно вірне, і вимагали від мене з ними погодитися. Здається, вони вели внутрішню розмову зі своїм сумлінням, і їм потрібен був додатковий аргумент у вигляді схвалення від реального ветерана: "Ви молодці, правильно все робите, немає сенсу брати участь у цій кривавій війні, де олігархи посварили нас з братнім народом", чи щось подібне.
Чи справді так висловлювались?
-- Було що завгодно, аж до, перепрошую, жидів, які є єдиною причиною того, що Росія і Україна сьогодні воюють. Одне з відкриттів, яке я зробив після переїзду на Львівщину, що тут досі доволі сильний побутовий антисемітизм. На жаль.
Врешті-решт, я зняв табличку, щоб не ставати людиною, яка повинна виправдовувати чужий відмову від участі у війні.
Чи могли подорожуючі сприйняти цю табличку як своєрідну заяву на кшталт: "Ти взагалі усвідомлюєш, де я був? Чи знаєш ти, хто я?"
Я ніколи не розглядав цю ситуацію з такої точки зору. Можливо, хтось сприймав це саме так. Коли я її вішав, я не мав на увазі нічого подібного. Моя мета полягала в тому, щоб підкреслити, наскільки різні в нас досвіди. Я не вважаю, що це якось ставить мене вище за інших, адже я не знаю, хто сидить у моєму автомобілі. Можливо, там сидить нобелівський лауреат з фізики. Я просто хотів акцентувати свою ідентичність, щоб показати, що якщо це цивільні пасажири, то ми трохи відрізняємось, аби уникнути непорозумінь і зайвих очікувань. Чи сподівався я на вдячність? Трохи так.
Проте серед пасажирів траплялися й ті, хто відкрито уникали зустрічей. Поділись своїми враженнями.
Одного разу я отримав виклик біля магазину. Спершу з нього вийшла продавець, провела огляд території. Переконавшись, що на вулиці нікого немає, вона відкрила задні двері. І раптом з магазину вискочив хлопець і стрибнув на моє заднє сидіння. Лише-но двері за ним зачинилися, він почав крикнути: "Швидше, давай, не гайте часу!"
Дорогою зʼясувалося, що десь сусідньою вулицею йшов патруль ТЦК. Чувак забіг в магазин і просив продавчинь викликати йому машину, щоб він міг втекти. У цей момент я остаточно відчув, як від таких втомився. І цей чувак проїхав за подвійну ціну. Бо я сказав, що інакше відвезу в ТЦК. Це був блеф. Я не знав, де в нього на районі ТЦК, але він злякався і заплатив подвійний тариф.
Чи пробував ти вступати в суперечки з такими людьми або намагався їм щось роз'яснити?
Я за це не отримую жодної винагороди. Крім того, я вирішив стати добровольцем і взяти участь у бойових діях, тоді як деякі люди, навпаки, намагаються втекти і продовжують ховатися. Це люди з цілком іншими моральними принципами і етичними цінностями, тому я навіть не уявляю, про що ми могли б спілкуватися.
Я не уявляю, про що можна спілкуватися з тарганами на своїй кухні, тому просто намагаюся їх позбутися. Щодо слимаків, то мені також не вистачає тем для розмов, тому не взаємодію з ними. Людей, які мені не зрозумілі, я зазвичай ігнорую. Не те щоб я їх ненавидів чи зневажав, але певна доза зневаги все ж є, хоча ненависті немає.
Раніше ти на Facebook застерігав цивільних чоловіків навіть не піднімати питання про те, як отримати бронь, адже це складна тема. Чи стало твоє сприйняття цього питання ще гострішим після того, як ти сам пройшов службу і пережив полон, а також втратив брата на війні?
По-третє, все це посилюється загальною відсутністю облаштування в житті та браком нормальної зайнятості й можливостей. Ви ж розумієте, що ветерани сприймають це як величезну несправедливість? Поки ми боремося, втрачаючи побратимів, здоров'я та іноді навіть близьких (так, я втратив молодшого брата, який також боровся), хтось інший будує кар'єру та заробляє гроші. В результаті ми опиняємося в ситуації, коли люди повертаються з фронту, а ті, хто в цей час був звільнений від служби і продовжував працювати, стають нашими керівниками.
Виявляється, що дотримання порядності та сумлінного виконання своїх обов'язків може виявитися невигідним. Ти виявляєшся наївним, адже той, хто обійшов правила, знайшов способи уникнути труднощів і досяг успіху, тепер став твоїм керівником. Саме він вирішує, чи варто тебе приймати на роботу.
На особистому рівні це може виглядати як просто внутрішній біль, але коли таке почне торкатися сотень тисяч людей, це може призвести до соціального протесту. Виявиться, що без нашої участі були встановлені правила, які ведуть до нашої поразки. І тоді у нас залишиться тільки один варіант — перевернути шахову дошку. Це мене насправді дуже лякає.
"Ніхто не знає, як знайти шлях назад і залишитися в живих." Як я став автором.
-- Нещодавно ти дебютував у статусі письменника. Книга називається "Гра чисел". Розкажи про це.
Я отримую задоволення від письма. Особливо, коли немає тиску з боку дедлайнів і редакторів — тоді процес стає справжнім задоволенням. Саме тому я зрозумів, чим хочу займатися. Але в мене виникає питання, як на цьому можна заробити на життя. Написання книг залишається для мене хобі, адже в нашій країні за це або зовсім не платять, або платять мізерно.
Звичайно, з кожного продажу моєї книги я отримую роялті як автор. Проте ці суми не є значними, а сама книга має невисоку ціну та обмежений тираж, тому на ці доходи не можна покладатися для формування стабільного добробуту.
-- Проанонсуй книгу для тих, хто ще не читав.
Книга під назвою "Гра чисел" стала улюбленим висловом одного з небагатьох досвідчених бійців нашого батальйону на початку повномасштабного вторгнення, який був американцем. Він пояснював мені, чому війна нагадує гру чисел. Він говорив: "На війні всі діють за одним і тим же сценарієм, дотримуючись чітко прописаних правил, які, на жаль, часто стають питанням життя і смерті. Кожен виконує свою задачу, але в підсумку хтось втрачає життя, а хтось залишається живим. І ніхто не може точно передбачити, хто з них". Це змушує багатьох відчувати бажання нічого не робити. На жаль, ніхто не знає, як виграти цю гру чисел і повернутися додому з війни живим.
До речі, моя книга -- не просто ветеранська література, вона чотирикратно ветеранська. Не тільки тому, що її автор -- ветеран, але дизайнером її теж був ветеран. А художники, які намалювали обкладинку та ілюстрації -- два чинні військовослужбовці, Валерій Пузік та Віктор Кущенко. До мобілізації вони були дуже дорогими, комерційно успішними художниками.
-- Варто згадати, що ти випустив ще й "Армійські хоку".
Давним-давно, коли я ще виконував обов'язки діловода, інший військовий, поет і мій співзвучний тезка Євген Манженко опублікував жартівливий пост, в якому порівняв армійську бюрократію з японським мистецтвом каліграфії. Я задумався: "Якщо це зв'язок з японським мистецтвом, то чому б не створити хоку?" І так, я написав кілька веселих трирядних хоку, присвячених безглуздій армійській паперовій тяганині. Після цього я вирушив на добовий наряд в якості помічника чергового. Коли я повернувся через добу і увімкнув телефон, мене вразило те, що відбувається: справжнє божевілля! Сотні репостів, коментарі заповнені захопленням: "Давай ще! Супер!". Я згадав ще кілька веселих випадків і написав ще десятки віршиків. У кожному з них — реальна подія з мого служіння, а також конкретні герої з іменами, прізвищами, по батькові і військовими званнями.
З'ясувалося, що вони досі перебувають на службі в армії, а їхні хлопці беруть з собою на позиції роздруковані матеріали — або ж ті, у кого є Starlink, діляться ними в чатах.
І директорка видавництва "Білка" Ірина Білоцерківська вирішила, що буде їх видавати. Я єдине про що попросив: зробити їх такого розміру, щоб влазили в нарукавну кишеньку на формі, щоб можна було їх завжди тоді мати при собі.
Вже в перший день презентації до мене підійшли десантники і запитали, чи можна замовити одразу 500 екземплярів. Книга вийшла недорогою, компактною, зручною та веселою. Останнє, що я дізнався, це те, що мені надіслали відео, де військові грають у цю гру. Вони тепер відкривають хоку на випадковій сторінці, читають його і кажуть, що це схоже на передбачення з печива, тільки без самого печива.
Чи можеш навести якусь цитату?
-- Можу. Хоку, яке я присвятив своїм побратимам і посестрам з 207-го окремого батальйону сил територіальної оборони:
#
