Як відбувалися торги на Січі: фінанси, коні та Майорка Майоркович

Запорожці - воїни, але ким вони ставали, коли замінювали шаблю на воза з товаром і рахівницю?

У жовтні запорізькі козаки традиційно оселялися на зимівниках, або хуторах. Які заняття їх там чекали? Якого розміру було їхнє господарство - масштабне чи скромне? Куди реалізовувалися їхні коні, вівці, мед, тютюн, зерно та інші продукти? Це маловідома, але дуже захоплююча частина української історії.

Останні роки існування Запорозької Січі в 60-70-х роках XVIII століття відзначалися не стільки славними перемогами на полі бою, як розвитком торгово-політичних зв’язків. Незважаючи на поразку під Полтавою, події в Батурині та жорстокий тиск з боку Петербурга, Нова Січ не лише продовжувала своє існування, але й успішно розвивалася. Як міфічний Фенікс, вона демонструвала неймовірну життєздатність і здатність до відновлення. Запорожці, які фактично втратили можливість вести відкриті бойові дії, активно зайнялися господарством. Вони змогли отримати від російського уряду ряд важливих економічних пільг та торгових привілеїв, які дбайливо охороняли і які забезпечували їм можливість успішної торгівлі, хоча ця ситуація тривала лише певний час.

Перші зимівники з'явилися в першій половині XVI століття на території Запоріжжя, Причорномор'я та Дону як тимчасові зимові помешкання для козаків та їхньої худоби. З часом, особливо в останній період існування Нової Січі, вони перетворилися на постійні поселення - хутори з розвиненим сільським господарством, де козаки вели осілий спосіб життя. Це були своєрідні фермерські господарства. Наприклад, лише в Самарській паланці значилося 725 зимівників, в яких жили 1326 козаків.

Зимівники не були схожі на поміщицькі маєтки. У них мешкали лише господар і наймити. Вирощували жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, городину, кавуни, дині. Мали гарні великі сади, пасіки, плантації тютюну. Тримали коней та худобу, яку збували на ярмарках Правобережної і Лівобережної України, відправляли на Московщину і в Крим. Коней навіть продавали в Західну Європу. Запорізькі коні у ХVІІІ ст. постачалися до прусської кавалерії.

Зимівники старшини вражали своїми розмірами. Вони займали сотні гектарів родючих земель і мали значне господарство. Лише уявіть: у 1775 році кошовий отаман Петро Калнишевський продав 14 тисяч овець до Криму, отримавши за це 28 тисяч карбованців. А у 1769 році він реалізував 250 коней двом купцям з Орла. Спочатку товариші виплатили йому половину вартості, а решту - протягом року. Один кінь тоді коштував приблизно 15 карбованців, тож ця угода принесла Калнишевському 3750 карбованців. Коні, що вирощувалися на землях кошового отамана, славилися своєю якістю. Один з відомих запорозьких кіннозаводчиків, останній генеральний писар Січі, Іван Глоба, також здобув популярність у цій справі.

Зимівники старшини постачали від 3000 до 5000 пудів зерна. Заможні зимівничани забезпечували російську армію продовольством під час конфлікту з Туреччиною. У 1773 році до діючої російської армії з зимівників запорожців надходили вино, сало та інші харчові продукти.

Не лише козацька старшина займалася торгівлею кіньми та худобою, але й звичайні козаки. Наприклад, козак із Минського куреня Іван Череп, під час свого допиту 4 вересня 1769 року, розповів про своє життя, зазначивши, що він "...в Малороссию власних коней і рогатий скот продавав у місто Прилуки". Череп походив з Лівобережжя, з Прилуцького полку. Після прибуття на Січ він працював у різних козаків як наймит, проте згодом зміг стати власником господарства. Разом із товаришем, козаком Філоном Седенком, він займався продажем худоби та коней. Тим часом козак із Каніловського куреня Самійло Ніс скаржився в Кіш на мешканця фортеці Єлисавети (сучасний Кропивницький), москаля на ім'я Володимиров, який не розрахувався з ним за куплених у червні 1758 року овець на суму 115 карбованців.

У козака Корсунського куреня Грицька Кривого в його зимівнику понад Інгулом було "...родючого дерева: яблунь п'ятдесят чотири, груш сто сорок, кислиць великих сто сімдесят одна, а всього 365". Фрукти сушили, виготовляли пастилу, продавали. В зимівнику полковника Гараджі, в Барвінковій Стінці (центр Барвінківської паланки; нині Барвінкове), було в 1775 році: пасіка із 133 "колодок", три пуди меду й патоки, а також 500 папуш тютюну. І так - у багатьох козаків.

Із Січі у Крим йшов переважно хліб. Хоч активно торгували й іншим: маслом, пшоном, олією, медом, тютюном тощо. У 1775 р. запорозькі козаки Василь Романовський і Никифір Синенко продали в Криму 5 возів масла, за яке вторгували непогані гроші. В 1756 році перекопський торговець Магмет закупив у козака Шкуринського куреня Іллі Чорного "...тютюну в борг за ціну чотириста сорок рублів...".

Іноді уряд царя забороняв вивезення продовольства та інших товарів з України і Запорожжя до Криму. Проте, торгівельні зв’язки між Січчю та Кримом залишалися надзвичайно потужними. Ця торгівля продовжувалася навіть під час російсько-турецької війни 1768-1774 років. Тоді Кіш видав спеціальні накази, щоб зміцнити відносини з ордами, які відійшли від Кримського ханства. У 1770 році правитель Єдисанської (Очаківської) орди звернувся до Коша з листом, у якому просив "виявити дружні стосунки" та надіслати купців із провізією, зокрема хлібом, в якому ногайці потребували допомоги. Важливо зазначити, що Катерина ІІ, після визнання Єдисанською ордою протекторату Російської імперії в тому ж 1770 році, згодом ліквідувала цю орду, так само як і запорожців.

Цікавий та досить виразний сюжет: у січні 1775 року Федір Семенов, який працював перекладачем при Микитинському перевозі (важливій переправі через Дніпро, неподалік сучасного Нікополя), доповів Київській губернській канцелярії про критичну ситуацію в Криму. Він повідомив, що внаслідок масового падежу худоби, ймовірно, "на майбутнє літо татари знову приїдуть сюди і купуватимуть всяку худобу не інакше... лише для розведення". Семенов попереджав, що "через запорізьке захоплення на гроші мало що залишиться у нас з худоби, що може призвести до здорожчання скота та невдоволення серед населення".

З початку 70-х років XVIII століття активізувалася торгівля між Запорожжям та Польщею, що знову ж викликало занепокоєння у російських урядовців. У них виникли підозри, що запорожці можуть контрабандою постачати до Польщі товари, які отримували з Росії без сплати мит. У 1760 році сенат видав спеціальний указ, який наголошував, що всі товари, що проходять через територію Запорожжя лише транзитом, підлягають оподаткуванню. З Польщі до Запорожжя в основному постачалася горілка, що стало причиною заборони в 1762 році, що суттєво вдарило по економічним інтересам Запорожжя.

Незважаючи на наростаючі труднощі в торгівлі між Запорожжям та Польщею, саме в цей період починають активізуватися та зміцнюватися комерційні зв'язки з польськими партнерами. Умань виступала одним з головних торгових центрів, де українці взаємодіяли з поляками. У цьому місті проживали представники різних національностей, зокрема євреї, греки, турки та вірмени, більшість з яких займалися торгівлею. У 1762 році граф Потоцький звернувся до кошового отамана з листом, в якому запрошував запорожців відвідати уманський ярмарок: "...прошу вас, ясновельможний пане, оголосити всьому Кошу, щоб вони з кіньми, худобою, салом, хутром та іншими товарами вирушали за вашими паспортами до Умані на ярмарки". Кошовий висловив вдячність за запрошення, і запорожці стали постійними гостями уманських ярмарків. Вероніка Кребс, дочка трагічно загиблого губернатора Умані Младоновича, згадувала про запорожців, які приїздили на ярмарок: "вони привозили безліч возів з різноманітною рибою..., сіллю, визигою та риб'ячим жиром. Продаючи свої товари, вони довго веселилися в Умані".

Під час Коліївщини Умань пережила один із найжорстокіших розгромів. Але, незабаром після цих подій, життя повертається до нормального ритму. Коли настає період заспокоєння, дороги наповнюються торговими возами підприємливих єврейських купців, які прямують до нового, багатого й привабливого ринку. Це місце, яке десятиліттями було для них недоступним, нарешті відкриває свої двері: єврейські торговці з польської України вперше мають можливість потрапити на Січ.

Майорка Майоркович став першим єврейським торговцем на Січі, представляючи Уманську торгову компанію або Уманський кагал. Він зіграв ключову роль у ініціативі написання листа кошовому отаману Петру Калнишевському, в якому уманські євреї запропонували встановити торгові зв'язки з Січчю. Це виявилося дуже своєчасною ідеєю, оскільки козацька старшина активно шукала нові можливості для комерції та ринків збуту. 12 березня 1772 року Петро Калнишевський видав наказ начальнику Бугогардового поста-переправи — важливого пункту для торгівлі з Польщею. У наказі він зазначив, що уманських євреїв потрібно "...переправляти через річку Буг з усією швидкістю і безпекою... і на їх вимогу надавати козаків для перевезення людей, що заслуговують на довіру..." Таким чином, він забезпечив єврейським купцям охорону і навіть запропонував розширити їхню діяльність, зазначивши, що "тут ви можете знайти коней, рогату худобу, рибу та інше". Калнишевський також оголосив, що Січ відкриває свої двері для єврейських торговців і закликав їх розповісти, що "...з інших місць ваші співвітчизники можуть приїжджати сюди з товарами...". У відповідь на цю щедрість євреї вирішили висловити свою подяку, надіславши отаману коштовний подарунок: "штуку швабського сукна та дві голови цукру".

У торгівельних взаєминах із Січчю, в яких брало участь єврейське купецтво з прикордонної Брацлавщини, особливо з Умані та її повіту, ключову роль відігравало ввезення горілки. Цей алкоголь імпортувався не лише для оптового продажу, а також для реалізації в шинках, які орендували євреї. Окрім горілки, єврейські купці також займалися ввезенням "крамничного товару" (мануфактури та галантереї), а також предметів розкоші. Водночас із Січі вивозили основні експортні товари Запоріжжя, такі як тютюн, вовна та інші сировини.

Крамарі та шинкарі на Січі отримували значні прибутки, проте існували певні особливості. З торговців, особливо тих, хто займався продажем вина та горілки, стягували чималі збори. Якщо купець намагався привезти до Січі алкоголь, йому доводилося віддавати з кожної десятки бочок по відру кошовому та старшинам. Ще одне відро йшло на церковні потреби, а також по пів відра іншим шанованим козакам. Щодо інших товарів, що стосувалися харчування, одягу та інших потреб, "кожна купецька група повинна була зробити кілька подарунків кошовому та старшинам за кожен вид продукції..." Таким чином, подарунки, які єврейські купці дарували Калнишевському, не були знаком особливої "прихильності" – це була звичайна комерційна витрата. Проте, обдаровувати доводилося не лише вищу старшину; потрібно було підтримувати "доброту відносин" з багатьма іншими людьми.

Торговельні звичаї Запорожжя мали свої особливості. Наприклад, якщо шинкарі, крамарі чи м'ясники встановлювали занадто високі ціни на свої товари, військова старшина могла дати неофіційний дозвіл на їхнє грабування. Таким чином, ведення торгівлі на Січі вимагало неабиякої винахідливості та вміння вести переговори.

Отже, можна сказати, що Січ з її активною та успішною торгівлею, налагодженими зв'язками, заважала російському купецтву, яке настирливо наступало на українські ринки, прориваючись далі на південь, до зручних портів Чорного моря. Російський уряд, який почувався вже досить упевнено на цих територіях, чекав лише слушної політичної ситуації для остаточної фактичної інкорпорації Запорожжя та його ліквідації. Після знищення Січі в серпні 1775 р. козацьку старшину було заслано в Сибір, а все майно, всі величезні статки - відібрано і перерозподілено між "своїми". Прості козаки теж мусили залишати власні господарства. Ніхто й ніколи не підіймав питання про відшкодування Росією втраченого майна. Все кануло в Лету. А російський чобіт знову топчеться на історичних землях Січі...

Що стосується Майорки Майорковича, то до сьогоднішнього дня в Дніпропетровській області існує село з назвою Майорка, розташоване неподалік від Волоського. Раніше також була популярна етносадиба "Майорова хата", але, на жаль, її не вдалося зберегти.

Перше зображення – картина Юзефа Брандта під назвою "Запорожці". Джерело: Wikipedia.