Забута трагедія Корюківки: чому в СРСР приховували найжорстокішу репресивну акцію нацистів у Європі

У березні 1943 року окупанти повністю "зачистили" селище на Чернігівщині, загинули 6700 людей - від немовлят до немічних старих

З літа 1941 року до осені 1944 року на території України німецькі, угорські та румунські каральні загони знищили понад 670 населених пунктів із більшою частиною її мирних мешканців. Селище Корюківка стало найбільшим населеним пунктом на європейському континенті часів Другої світової війни (1939 -- 1945), повністю "зачищеним" окупантами. Вони 1 -- 2 березня і ще 9 березня 1943 року розстріляли та спалили живцем практично всіх мешканців Корюківки; загалом загинуло приблизно 6700 людей - від немовлят до немічних старих, спалено 1390 будинків.

Згідно з інформацією, наданою Українським інститутом національної пам'яті (УІНП), зокрема обласним відділом у Чернігові під керівництвом провідного спеціаліста Сергія Бутка, наказ на проведення каральної операції видав начальник штабу 399-ї головної польової комендатури в Конотопі Баєр Бруно Франц, родом із Касселя. Загін окупантів, що налічував від 300 до 500 осіб, складався з німецьких військових частин та бійців 105-ї легкої угорської дивізії, які відзначалися особливою жорстокістю під час боротьби з партизанами та у відношенні до місцевого населення на території сучасних Чернігівщини і Сумщини. У складі загону також була допоміжна поліція, сформована з колабораціоністів - громадян СРСР. Операцію координували представники Зондеркоманди 4а з айнзатцгрупи "С" військ СС, які були причетні до розстрілу близько 34 тисяч євреїв у Бабиному Яру в Києві 29-30 вересня 1941 року. Це стало частиною свідомої кампанії знищення мирного населення, яку окупанти перетворили на справжній конвеєр насильства.

Так вийшло, що на світовому й навіть на всесоюзному рівні про Корюківську трагедію було практично невідомо. Всі чули про радянський символ кривавих злочинів окупантів: білоруську Хатинь - 22 березня 1943 року у цьому селі було знищено 149 людей. 10 червня 1942 року в чеському селі Лідице нацистами було вбито чи згодом замордовано в концтаборі 320 людей; у грецькому містечку Калаврита та найближчих селах 13 грудня 1943 року було вбито 677 людей; у французькому Орадур-сюр-Глані 10 червня 1944 року нацисти вбили 642 людини...

Постає питання, чому трагедія, що сталася в Корюківці, так і не набула широкої популярності, навіть на рівні Української РСР. Єдине, що зробила радянська влада, — це у 1977 році встановила бронзову композицію висотою майже п'ять метрів з написом: "Пам'ятник споруджено на честь героїчного опору корюківчан німецько-фашистським загарбникам у 1943 році". Лише у листопаді 2023 року, на відзначення 80-ї річниці, назву було змінено на "Пам'ятник жертвам Корюківської трагедії". Проте слід зазначити, що корюківчани, мирні жителі, не мали можливості чинити опір озброєним окупантам. Знову виникає питання: чи могли їм допомогти відомі червоні партизани?

Селище міського типу Корюківка, яке стало районним центром у 1923 році, розташоване на відстані 100 км від Чернігова, обласного центру. Поруч із ним лежать густі ліси Корюківщини, які в лютому 1943 року стали місцем базування великого партизанського формування, що перемістилося з сусідньої Брянщини в Росії. Це об'єднання, чисельність якого коливалася від трьох до п'яти тисяч бійців, очолював Олексій Федоров, а в той час його обов'язки виконував Микола Попудренко.

Цікаво, що в розпал Голодомору - з квітня 1932 року до липня 1933-го - Федоров очолював Корюківську райраду профспілок, а потім, до вересня 1941 року майже три роки був першим секретарем Чернігівського обкому партії... І саме підзвітні йому загони розпочали наприкінці лютого 1943 року збір продовольства і збройні акції проти нацистів у селах поблизу Корюківки. У відповідь окупанти арештували членів сімей партизанів. Микола Попудренко 27 лютого 1943 року віддав наказ визволити бранців і знищити гарнізон і поліцейські відділки... Гарнізон був розгромлений, звільнено до 50 бранців. Попудренко 2 березня прозвітував про цю, як виявилося, "піррову перемогу" в радіограмі до Москви.

Однак на той момент у Корюківці вже другий день панували окупанти, які безжально вбивали місцевих жителів. Людей примушували ховатися в будинках, котрі підпалювали за допомогою вогнеметів, а також відкривали вогонь на ураження. У приміщенні місцевого ресторану загинуло близько 500 корюківчан. Після цього фактично всі будівлі були спалені, а 9 березня окупанти завершили свою жахливу кампанію. Водночас партизани, які прагнули до активних дій, залишалися в очікуванні – їхні позиції знаходилися лише за три кілометри від містечка, але вони так і не отримали наказу від командування.

Сергій Бутко зазначав: "Офіційна історіографія і пропаганда Радянського Союзу та Росії завжди акцентувала увагу на досягненнях СРСР у Другій світовій війні, підкреслюючи його роль як лідера серед союзників антигітлерівської коаліції, а також прославляючи свої збройні сили та силові структури. Внаслідок цього, питання злочинів проти цивільного населення не розглядалося як самостійна тема чи гуманістичний аспект, а використовувалося лише як допоміжний інструмент для формування образу ворога і виправдання його знищення. Крім того, комуністичне керівництво СРСР мало додаткову мотивацію для вшанування жертв окремих злочинів проти цивільних, оскільки це допомагало приховати небезпечні для них історичні факти".

Насправді радянська влада довгі роки замовчувала або спотворювала перебіг реальних подій у роки Другої світової війни. У страшній трагедії Корюківки та її мирних мешканців значну роль відіграв комуністичний партизанський рух, який виступав абсолютно слухняним інструментом політики Радянського Союзу щодо окупованих нацистами та їхніми союзниками територій українських етнічних земель. Нацисти своєю чергою, після навіть незначних операцій партизан, постійно проводили каральні акції проти цивільного населення, які називали "відплатними".

Злочини, вчинені нацистами в Корюківці, а також сучасні акти агресії росіян у Бучі, Ізюмі та інших окупованих територіях, демонструють спільні злочинні риси організаторів - як гітлерівського нацистського, так і путінського неонацистського режимів. Масовий терор проти цивільного населення, чи то шляхом знищення сіл, чи то ракетними ударами та вбивствами, обидва режими використовують для залякування суспільства та його підкорення. Цілеспрямоване знищення цивільної інфраструктури російським агресором є рівнозначним злочином проти мирних жителів, подібно до дій нацистів під час Другої світової війни, - зазначає Український інститут національної пам'яті.

Спогади про трагедію в Корюківці залишаються живими завдяки зусиллям місцевих істориків та підтримці Українського інституту національної пам'яті. Разом ці дві організації вже видали більше десяти книг, присвячених цій важливій темі. Як бій під Крутами, що також відбувся на Чернігівщині, так і Корюківська трагедія стали символами боротьби за незалежність України.