Три ключові фільми про Олімпіаду, які назавжди трансформували спортивний кінематограф.

Як виникали та спростовувалися легенди про Олімпійські ігри

Поки світ із захопленням спостерігає за XXV Зимовими Олімпійськими іграми в Мілані та Кортіні-д'Ампеццо, редакція "Телеграф" підготувала для своїх читачів добірку трьох важливих фільмів про Олімпіади, які справили значний вплив на розвиток спортивного кінематографу.

З одного боку, "Олімпія" Лені Ріфеншталь є пропагандистським твором, що зафіксував Олімпійські ігри 1936 року в Берліні на замовлення нацистських лідерів. З іншого боку, цей фільм вважається одним із найскладніших з технічної точки зору спортивних документальних творів, що стало видатним досягненням кіномистецтва і продовжує вражати глядачів своєю естетичною красою на протязі багатьох років.

Ріфеншталь трансформувала спорт у форму мистецтва, підкреслюючи культ фізичної краси та естетику руху. Проте вона також спромоглася встановити окремий прецедент, демонструючи, як величезне мистецтво може бути використане для досягнення злочинних цілей.

У 1938 році "Олімпія" стала справжнім технологічним революцією. Проект реалізовувала команда з понад 40 операторів. Ріфеншталь вперше вирішила прокладати рейки вздовж бігових доріжок, щоб знімати атлетів у динаміці, а також фільмувати стрибунів у висоту на фоні неба, використовуючи надзвичайно низькі кути зйомки. Це дозволяло зробити спортсменів у кадрі схожими на давніх богів.

Також Ріфеншталь першою почала використовувати підводні зйомки стрибків у воду. Після 70-ти режисерка відкрила для себе дайвінг і, скинувши собі в медичній довідці 20 років, знову повернулася до зйомок під водою.

Ріфеншталь не просто знімала спортсменів за роботою, вона створювала міф. Вона особисто провела сотні годин за монтажним столом, відбираючи кадри з 400 кілометрів відзнятої плівки, і її монтажні склейки кадрів метання молота чи стрибків досі вивчають у кіношколах. Музика писалася спеціально під ритм руху атлетів, що було новаторством для документального кіно. Ріфеншталь у буквальному сенсі винайшла стандарти для всієї майбутньої спортивної журналістики -- власне, те, як ми сьогодні дивимося спорт по телевізору.

Сюжет "Вогняних колісниць" занурює глядачів у Великобританію двадцятих років минулого століття. В центрі розповіді – двоє видатних атлетів, які представляють свою країну на Олімпійських іграх 1924 року у Парижі. Один з них – син єврейських іммігрантів, студент Кембриджського університету, який прагне подолати соціальні упередження і довести, що має право на місце серед еліти; для нього біг є знаряддям боротьби з антисемітизмом. Інший – глибоко релігійний шотландець, син місіонерів, який біжить "на славу Божу". Фільм вміло поєднує їхні особисті прагнення з темами національної гордості та олімпійського успіху.

"Вогняні колісниці" перевернули уявлення про спортивне кіно. Раніше спорт демонстрували або у форматі документальної хроніки, або як просте змагання. Однак режисер Г'ю Гадсон змінив цей підхід, перетворивши забіг на психологічну битву. Завдяки сповільненій зйомці він вміло передав внутрішні переживання атлета, його напругу та майже містичний екстаз.

Безумовна британська класика, "Вогняні колісниці" визнані одним із найбільш надихаючих спортивних байопіків в історії. На церемонії 1982 року фільм спричинив сенсацію, здобувши 4 премії "Оскар": за найкращий фільм, сценарій, дизайн костюмів та саундтрек великого Вангеліса. Його електронна музика для історичного фільму була ризикованим кроком, який зрештою став візитною карткою стрічки.

Цей фільм є фаворитом Себастьяна Коу, колишнього депутата Парламенту Великої Британії та дворазового олімпійського чемпіона. Саме завдяки йому музика Вангеліса звучала на всіх церемоніях нагородження під час Олімпійських ігор 2012 року в Лондоні.

Біографічний фільм про одну з найсуперечливіших фігуристок 90-х років, Тоні Гардінг, відтворює її життєвий шлях — від важких часів у дитинстві з деспотичною матір'ю-офіціанткою до історичного досягнення (першого жіночого потрійного акселя в США) і, звісно, до неминучого краху. У 1994 році її колишній чоловік, Джефф Гіллоулі, зумисно організував напад на основну суперницю Тоні, Ненсі Керріган, що призвело до серйозної травми її коліна.

Сценарист Стівен Роджерс провів інтерв’ю як з Тоні Гардінг, так і з її екс-чоловіком. Їхні свідчення виявилися настільки суперечливими, що він вирішив включити обидва варіанти у фільм. Як наслідок, персонажі цієї "чорної" комедії постійно порушують "четверту стіну", заперечуючи один одного перед глядачами, що стало вдалим художнім рішенням.

Роль Тоні стала першою по-справжньому потужною драматичною роботою Марго Роббі, яка місяцями тренувалася на льоду, щоб виглядати переконливо, і виступила продюсеркою фільму. І вона не помилилася: стрічка стала великим хітом. На тлі інших спортивних байопіків, що прославляють силу духу, уїдливий фільм "Я, Тоня" деміфологізує спорт, показуючи Олімпіаду не святом, а суцільним нервовим зривом у прямому ефірі. Втім, за словами інших учасниць Ліллехаммера-94, ворожість між фігуристками у фільмі, м'яко кажучи, перебільшена.

Саме Тоня Гардінг, як дивно це не звучить, була в захваті від екранізації: спортсменка не стримувала сліз на прем'єрі і зізналася журналістам, що Марго Роббі вдалося майстерно передати її відчуття вразливості та самотності. У той же час, Ненсі Керріган, яка постраждала в цій історії, рішуче відмовилася переглядати фільм. Що, в принципі, зрозуміло: адже не вона стала центральною постаттю цього сюжету.