Проти ночі 30 травня 1961 року блакитний Chevrolet Bel Air мчав трасою зі столиці Домініканської республіки Сьюдад-Трухільйо в бік міста Сан-Крістобаль.
В автомобілі, крім водія-охоронця, знаходився 69-річний чоловік, що нагадував персонажа з латиноамериканських телесеріалів: герой, закоханий у свою жертву. На його честь перейменовували вершини, міста та навіть цілі області. Його зображення прикрашали стіни кабінетів усіх високопосадовців країни. Легенди про його "божественність" розповідали, що навіть у найспекотніші дні він не відчував спраги.
Чоловік вирізнявся не лише невгамовною жагою до влади і грошей, а й унікальною велелюбністю, за що отримав прізвисько El Chivo ("Цап"). Ось і цього разу він прямував до однієї зі своїх численних коханок - 20-річної Мони Санчес. Під час подорожей країною він зазвичай їздив в іншій автівці з куленепробивним склом і в супроводі кортежу з охоронців. Але за дивним збігом обставин не цього разу.
Приблизно о 22-ій годині Chevrolet заблокували три автомобілі з озброєними чоловіками. Останні слова, які почув Цап, були: "Ось і кінець, чапіта!". Це було ще одне його зневажливе прізвисько: від іспанського las chapas - металева кришка на пивній пляшці. Він отримав його за пристрасть до нагород. Наслідуючи вождя, домініканські діти майстрували собі "ордени" з кришок.
Методи державного управління та злочини домініканського диктатора були відомі в США з самого початку його політичної діяльності. Проте, необхідність мати союзника в боротьбі з комуністичними режимами переважала моральні застереження. Принцип "своїм - усе, чужим - справедливість" практикувався в Білому домі задовго до того, як туди прийшов Дональд Трамп.
Продовжуємо серіал про колишніх "сучих синів" США, серед яких свого часу опинилися президенти Афганістану Ашраф Гані, Південного В'єтнаму - Нго Дінь Дьєм і Нгуєн Ван Тхієу, Південної Кореї - Лі Син Ман, правитель Ірану - Мохаммед Реза Пехлеві.
Цього разу розповідаємо історію Рафаеля Трухільйо - диктатора, який керував Домініканською республікою три десятиліття, аж допоки 27 куль, випущених заколотниками з американських карабінів М1, не поставили гучну крапку в житті генералісимуса і володаря офіційних титулів "Благодійник Вітчизни" і "Верховний вождь".
Коли влада лежить під ногами
П'ять років тому на платформі Netflix дебютував документальний серіал "Як стати тираном". У ньому, використовуючи приклади таких історичних фігур, як Гітлер, Сталін, Саддам Хусейн, Іді Амін, Муаммар Каддафі та династія Кімів з Північної Кореї, автори досліджують природу політичного насильства. Серед цих жахливих постатей міг би опинитися і Рафаель Леонідас Моліна Трухільйо.
У його виконанні відповідь на запитання "Як стати тираном?" могла би виглядати так.
З'явитися на світ як третя дитина в сім'ї, що налічувала одинадцять дітей. У молодості приєднатися до банди, яка займалася крадіжками, контрабандою та викраденням коней. Після цього вступити до Національної гвардії, що формувалася американцями на острові, і так вразити своїми здібностями, що вже через рік отримати посаду лейтенанта. Протягом наступного десятиліття піднятися до рангу головнокомандувача Національної армії. Після чергового перевороту, використовуючи терор і залякування опонентів, здобути перемогу на президентських виборах.
Чи мав на той момент Трухільйо політичний вплив у країні? Найкраще на це відповів тодішній посланник США в Домініканській Республіці Чарльз Кертіс, який заявив, що політична вага прибічників генерала на той момент дорівнювала "вазі потонулого перського кошеняти". Але яке це мало значення, якщо за спиною Трухільйо стояла армія та бандити - іноді це були одні й ті самі люди, а його конкуренти відмовилися брати участь у фарсі з виборами та закликали бойкотувати голосування.
У своїй депеші до Вашингтона Кертіс зазначив, що кількість голосів, відданих за Трухільйо, перевищила кількість виборців у списках. Він також вказав, що виборча кампанія супроводжувалася численними вбивствами, грабежами, атаками та насильством, а визнання результатів виборів може негативно вплинути на міжнародний авторитет США.
У Державному департаменті мали іншу точку зору: вони вважали, що лише Трухільйо здатний приборкати хаос і забезпечити захист американських інтересів у країні. Вашингтон завжди більше боявся невизначеності, ніж корумпованих правителів, якщо ці останні готові були клястися у вірності Сполученим Штатам — просто бізнес, без особистих мотивів.
16 серпня 1930 року в столиці Санто-Домінго новий президент, одягнений у розкішний мундир, виготовлений на замовлення в Парижі та прикрашений золотими вишивками, пройшов під тріумфальними арками, які були спеціально зведені для цього урочистого заходу.
Расист із чорношкірою бабусею
Знайти ворога там, де його нема, і героїчно перемогти - перша порада, яку можна дати тиранам-початківцям. Трухільйо впорався з цим завданням на "відмінно".
На своєму острові в Карибському морі домініканці співіснували з гаїтянами. Серед домініканців переважали мулати, в той час як гаїтяни були переважно чорношкірими. Гаїтяни традиційно прибували на сезонні роботи до своїх сусідів. Багато з них залишалися жити в прикордонних районах – за даними перепису 1935 року, в Домініканській Республіці проживало понад 50 тисяч гаїтян.
Як це зазвичай трапляється, сусіди не вирізнялися особливою симпатією один до одного. Проте саме в 1937 році Трухільйо зміг перетворити цю ворожість на вогонь геноциду. Навіть той факт, що його бабуся з материнської лінії була наполовину гаїтянкою, не став перешкодою для нього, коли йшлося про санкціонування масового винищення чорношкірого населення.
Звичайні домініканці із задоволенням приєдналися до збройних сил і поліції. Усього за п’ять днів жовтня 1937 року, за різними оцінками, загинуло від 17 до 37 тисяч гаїтян. Цей жахливий акт геноциду увійшов в історію під назвою "петрушкова бійня". На прикордонних територіях людей зупиняли, демонстрували їм пучок петрушки та вимагали назвати його. Вбивали не лише тих, хто відповідав французькою чи креольською мовами, а й тих, хто не міг без акценту вимовити звуки, характерні для іспанського слова "perejil", що означає петрушка.
Через рік під тиском Вашингтона Трухільйо визнав вбивства і пообіцяв виплатити по 30 доларів за кожну жертву різанини.
Хоч це може здаватися парадоксальним, але расистські погляди Трухільйо стали рятівним колом для кількох сотень європейських євреїв.
На міжнародній конференції, що проходила в Евіані в липні 1938 року, де розглядали питання про прийом євреїв, які рятувалися від переслідувань у Німеччині, Домініканська Республіка стала єдиною серед 32 країн, яка погодилася надати притулок для 100 тисяч біженців.
Трухільйо не керувався особливою симпатією до євреїв, а, скоріше, сподівався на їхню здатність "освітити" населення своєї країни та покращити генетичну спадщину.
В результаті видали зо 5 тисяч домініканських віз, але після початку Другої світової нацисти прикрили це "вікно" і до Домінікани прибуло лише орієнтовно 700 німецьких євреїв, більшість із яких згодом перебралися до США.
Трамп би заздрив
"Обдарований диктатор має здатність проникати в душі своїх підданих, наповнюючи кожен куточок своєї країни своїм впливом," - зазначав у своїй книзі "Бути диктатором. Практичний посібник" норвезький експерт з тиранозаврів Мікал Хем.
До завершення 1930-х років Трухільйо вже став невід'ємною складовою місцевого пейзажу, поряд із білосніжними пляжами та бірюзовими водами моря.
Столиця Санто-Домінго стала відома під новим ім'ям — Сьюдад-Трухільйо, що означає "місто Трухільйо". Найвища гора країни отримала назву пік Трухільйо. На його честь в різних куточках держави було встановлено більше 1800 пам'ятників.
У 1945 році американський журналіст Вільям Крем здійснив візит до Домініканської Республіки і в своїх записах зафіксував численні гасла, які він помітив. Наприклад, на всіх водяних насосах було написано: "Тільки Трухільйо забезпечує нас питною водою"; на медичних закладах: "Тільки Трухільйо лікує нас"; а на одному з ринків столиці з'явилося гасло: "Ця будівля на протязі століть буде свідком величі Ери Трухільйо". Усі церкви країни також були оформлені слоганом "Бог на небі, Трухільйо на землі". Однак, диктатору не сподобалася ця ієрархія, тому він дав вказівку змінити її на "Трухільйо на землі, Бог на небі".
Живе втілення бога не забувало монетизувати свою велич. На момент смерті диктатора в 1961-му його особистий статок - 800 мільйонів доларів - перевищував річний бюджет країни.
Улюблена стратегія Трухільйо для збагачення: держава викуповує підприємства, що перебувають на межі банкрутства, проводить їх відновлення, а потім реалізує їх Трухільйо або членам його сім'ї за символічну ціну. Таким чином, президент фактично заволодів більшістю прибуткових компаній країни, включаючи родовища солі, м'ясокомбінати, агрокомпанії, готельний бізнес, банки, авіацію та морське судноплавство.
Безумовно, його прагнення до збагачення не торкалося американських підприємств на острові - конфліктувати з "великим братом" не було в намірах Трухільйо.
Зважаючи на приклад США, диктатор намагався підтримувати видимість демократії. Після двох строків президентства він вирішив не балотуватися втретє поспіль, знайшовши собі на заміну віце-президента, подібно до того, як у 2008 році Путін передав владу Медведєву на чотири роки, щоб утримати свій трон.
У своєму звіті з Сьюдад-Трухільйо американський журнал "New Yorker" вдався до іронії:
Чутки про можливе перейменування країни на честь її лідера, генералісимуса Рафаеля Леонідаса Трухільйо Моліни, абсолютно безпідставні. Як зазначають джерела, ці плітки завдають значного болю Трухільйо, адже його почуття гідності настільки сильне, що в 1938 році він відмовився від можливості обійняти третій чотирирічний президентський термін, вирішивши, що краще буде керувати державою лише як звичайний військовий.
Після чотирирічної перерви Трухільйо повернувся в президентське крісло в 1942-му й правив ще 10 років. А потім ще раз повторив операцію прикриття "Наступник", зберігаючи при цьому не обмежену його маріонетками владу.
Протягом трьох десятиліть у своєму правлінні він спирався не лише на підтримку союзників у Вашингтоні, а й на свою власну таємну поліцію. У фінальні роки епохи Трухільйо її очолював чоловік на ім'я Джон Аббес Гарсія - садист, який мріяв перевести своїх численних підлеглих у форму, подібну до СС. Його улюбленим способом покарання було кидати дисидентів живими на розтерзання акулам у водах Карибського моря.
"Неочікувана смерть стала б милосердним виходом."
Інтуїція "політичної тварини" рідко зраджувала Трухільйо. Через три дні після нападу японців на Перл-Гарбор, слідом за США, він... оголосив війну Німеччині та Японії. Жоден домініканець, звісно, не брав участі в Другій світовій, але символічний жест у Вашингтоні оцінили. Настільки, що Домініканська республіка опинилася серед країн-засновниць ООН.
Після війни він безпомилково відчув наближення Холодної війни і ще до Фултонської промови Черчилля присягнув США у священній війні з комуністами, яких згодовував акулам разом із іншими інакодумцями на острові.
Крім того, Трухільйо щорічно витрачав величезні суми на утримання своїх лобістів у Вашингтоні. Вони безперервно наголошували, що саме завдяки сильному лідерові диктатора добробут домініканського народу невпинно зростає. "Хотів би я, щоб у кожній країні Південної та Центральної Америки був такий Трухільйо", - висловився сенатор Аллен Еллендер у інтерв'ю журналу Time.
Однак з часом обставини змінилися. Трухільйо став настільки отруйним, що навіть його давні союзники не могли більше ігнорувати цю ситуацію, десятиліттями закриваючи очі та затискаючи носа. Крім того, скидання іншого "сина" США - Батисти - викликало у американців страх перед повторенням кубинської ситуації та можливістю втратити ще одну країну в цьому регіоні.
На початку 1960 року президент Ейзенхауер схвалив план "усунення Трухільйо з Домініканської Республіки, щойно буде знайдено гідну заміну його режиму, якій гарантують політичну, економічну та - у разі потреби - військову підтримку США".
У осінній період того ж року, керівник ЦРУ в Сьюдад-Трухільйо, Генрі Дірборн, направив листа до своїх начальників.
Якби я був домініканцем, чого, на щастя, Бог мене позбавив, я б радів ліквідації Трухільйо як перший і необхідний крок до порятунку моєї батьківщини, вважаючи це своїм християнським обов'язком. Якщо ви знайомі з легендою про Дракулу, то знаєте, що його потрібно було вразити колом у серце, аби зупинити його злочинну діяльність. На мою думку, раптова смерть була б більш гуманним виходом, ніж те, що колись запропонував папський нунцій, заявивши, що молитиметься за те, щоб Трухільйо страждав від тривалої і болісної хвороби.
З моменту, коли президент Кеннеді вступив у свої обов'язки в Білому домі, стало зрозуміло, що Сполучені Штати не планують відкрито втручатися у справи Домініканської Республіки. Вони покладалися на те, що самі домініканці знайдуть спосіб вирішити питання з Трухільйо. Допомога, надана його противникам, виявилася досить скромною – їм було передано лише три карабіни "М-1" калібру 30, які були відправлені дипломатичною поштою.
Саме з цієї зброї 30 травня 1961 року було вбито генералісимуса, відомого як "благодійник Батьківщини", під час його поїздки до коханки на ранчо в Сан-Крістобалі. Цей день став частиною місцевого фольклору і отримав назву "Свято цапа", яку увічнив у своїй книзі Нобелівський лауреат з літератури Маріо Варгас Льоса.
На відміну від Трампа, який активно втрутився у конфлікт в Ірані, сподіваючись на те, що це сприятиме падінню аятолів, Кеннеді у 1961 році діяв більш обачно. Його сумніви щодо того, що усунення диктатора не призведе до руйнування його системи, виявилися виправданими.
"Замість того, щоб стати каталізатором для революційних змін, які могли б охопити країну від гір до столиці, вбивство спричинило неймовірну тишу серед 2 900 000 підданих Трухільйо", - зафіксував у своїй статті журнал Time.
30 років диктатури не минули без наслідків для домініканців. Похорон Трухільйо перетворився на акт колективної істерії на кшталт того, що відбувалося під час прощання зі Сталіним.
"18 тисяч жителів міста зібралися біля труни у просторому вестибюлі величезного Національного палацу. Під час похоронної процесії, що переміщалася з Сьюдад-Трухільйо до Сан-Крістобаля, а також під час церковної служби, жінки вивергали пронизливі крики від відчаю. Коли процесія проходила, деякі з них кидалися на узбіччя дороги, верещали та билися головами об землю", - зазначав "New York Times" у своєму репортажі від 3 червня 1961 року.
Після вбивства Трухільйо в країні спалахнули події, яких найбільше остерігалися американці: хаос та жорстокі репресії проти учасників заколоту і тих, хто лише підозрювався в цьому. Влада перейшла до рук сина диктатора, генерала Рамфіса, та його родини. Заарештовані піддавалися жорстоким тортурам, зокрема їх покривали медом і прив'язували поруч із мурашниками.
У наступні роки хаос посилився. Диктатуру одного тирана змінила смуга змов, військових переворотів і громадянської війни. Справа закінчилася евакуацією всіх американських громадян з острова та військовою інтервенцією наприкінці квітня 1965 року. Так у країні розпочався період "примусу до демократії", що зрештою завершився президентськими виборами.
З перспективи часу ця ситуація ще раз підриває аргумент про те, що "Трамп руйнує всю систему безпеки, встановлену після Другої світової війни".
Прихильність Трампа до диктаторів не є випадковим проявом чи безумством 45-го і 47-го президента США, а відображає системний підхід до зовнішньої політики держави, яка займає провідні позиції у вільному світі.
#
