"Гості приходять і йдуть, а в домі завжди лишається його власник."

Кость Левицький прагнув стимулювати підприємницькі здібності українського народу.

"Протягом історії нашої країни відзначалося чимало видатних особистостей, багато з яких були тісно пов'язані з війнами, революціями та збройними конфліктами. Натомість Кость Левицький обрав шлях мирного розвитку держави та здобуття влади. Його величезний життєвий досвід охоплює п'ять різних політичних режимів: Австрійська імперія, Польща, Західноукраїнська Народна Республіка, перша радянська окупація та німецька окупація. Цей досвід міг стати важливим ресурсом для його діяльності", - зазначив доктор історичних наук, професор Ігор Андрухів, коментуючи внесок першого керівника Державного секретаріату ЗУНР, юриста Костя Левицького.

Кость Левицький з'явився на світ 18 листопада 1859 року в містечку Тисмениця, розташованому поблизу Станіславова, тепер відомого як Івано-Франківськ. Він походив з родини греко-католицького священнослужителя. Його батько, отець Антон, певний час виконував обов'язки помічника ієрея в місцевій церкві, але згодом отримав власну парафію у селі Нижнів, яке знаходиться над Дністром, і разом із сім'єю переїхав туди.

У дитинстві Кость проявляв виняткові здібності до навчання. Після успішного завершення середньої школи він вступив до гімназії в Станіславові. У той час місто було домівкою для українців, поляків, євреїв, вірменів та німців, проте в навчальному закладі панував дух української культури. Хоча викладання велося польською мовою, учні-українці спілкувалися між собою рідною мовою. Поляки також часто переходили на українську під час спілкування з ними. До 1871 року директором гімназії був українець за національністю.

Під час навчання Левицький вступив до нелегального об'єднання "Громада", створеного ще 1863-го. Про це він згадував на шпальтах газети "Станіславівські вісті" від 29 серпня 1937 року: "Трималось іще життя між українськими учениками, званими студентами... Там була "Громада", тайна українська організація, піддержувана родиною Заклинських, і в цій громаді знайшов я перше національне вишколення та організаційне приспособлення..."

У вересні 1878 року, завершивши гімназійні навчання та успішно скласти випускні іспити, Кость розпочав своє навчання на юридичному факультеті Львівського університету. Протягом студентських років молодий чоловік активно долучався до суспільної діяльності в національних молодіжних організаціях. Однією з таких організацій став "Дружний лихвар", до якого Кость приєднався на початку 1880 року.

1882-го, після закінчення університету, працював у канцелярії Галицького намісництва, де здобув перший управлінський досвід. За два роки захистив дисертацію з права, а 1890-го відкрив у Львові приватну адвокатську контору. На першому ж судовому процесі новоспечений адвокат вимагав від прокурора виголошення обвинувачення українською. Сам Левицький принципово вів справи рідною мовою. І саме він першим почав вести офіційні документи українською. У львівському правничому світі здобув повагу, особливо в цивільних справах. Старші адвокати, українці й поляки, приходили до Левицького розв'язувати важкі юридичні завдання. А знав він чимало, бо читав багато німецьких правничих журналів.

Д-р Кость Левицький на той час був близько тридцяти років, високого зросту, з добре складеною фігурою, охайний, з рум'яним і світлим обличчям. Його темне волосся було стрижене коротко, а на обличчі виднілася щетина. Я тоді вважав його людиною з розвиненим почуттям міри та гідною поведінкою, що справляло на мене позитивне враження. Він говорив лаконічно, доброзичливо і з дружнім настроєм, що особливо приваблювало мою симпатію, адже за півроку свого стажування я помітив, що молодих "академіків"-студентів часто недооцінюють. Д-р Левицький встановив мені місячну зарплату в 25 ринських, заздалегідь попередивши, що є педантом і очікує такої ж педантичності у роботі, що, безумовно, стане мені в пригоді у майбутньому, адже я був молодим академіком, - згадував у своїх спогадах доктор права Олександр Баранецький, який у період з 1892 по 1895 роки працював канцелярським урядником в адвокатському бюро Костя Левицького.

Свій професійний досвід Кость Левицький популяризував на сторінках українського журналу "Часопись Правнича" і з 1889-го був його незмінним редактором протягом перших 10 років існування. На сторінках видання публікували розвідки з історії права, переклади основних законів Австро-Угорської імперії українською мовою. Таким чином, удосконалювалася українська юридична термінологія.

У 1893 році побачило світ перше видання "Німецько-українського правничого словника" авторства Костя Левицького, який згодом став класичним твором юридичної літератури. На його підготовку автор витратив цілих 10 років.

Левицький намагався розвивати хист українців до підприємництва. Для цього вивчав австрійський досвід. Раніше, 1883-го, він став співзасновником першого українського кооперативу "Народна торгівля", що згуртував перед Першою світовою понад сотню споживчих товариств і кілька тисяч фізичних осіб. Для нього Кость писав статут.

Ще під час своїх навчальних років у гімназії Левицький приєднався до Товариства "Просвіта" і незабаром був обраний його секретарем. Адвокат усвідомлював, що для народу важливі не лише юридичні послуги, але також базові знання та освіта.

Однією з ключових досягнень Костя Левицького стало придбання "Просвітою" у квітні 1895 року власного приміщення на площі Ринок у Львові. У цьому будинку також знайшли притулок Наукове товариство ім. Шевченка, яке включало бібліотеку та музей, а також різні громадські організації. Левицького було обрано головою львівської філії, а з 1900 року він фактично очолював головний відділ "Просвіти" протягом шести років.

У літню пору 1903 року він став керівником Крайового комітету, що працював над створенням статуту для фонду, призначеного для зведення Руського Народного театру у Львові. Цю новаторську ініціативу фінансово підтримали професор Михайло Грушевський та інші представники української громади Галичини.

Завдяки старанням Левицького відкрили страхову компанію, ідею створення якої у Львові виношували 30 років. Левицький розробив для неї проєкт статуту та став співзасновником Товариства "Дністер", створеного 1892-го, й однойменного кооперативного банку (1894).

"Спочатку організація спеціалізувалася виключно на страховці від пожеж. Але згодом вона розширила свій спектр послуг, охопивши різноманітні ризики, такі як хвороби у тварин і повені", - зазначає Павло Артимишин, кандидат історичних наук.

Ще одне дітище Левицького - "Крайовий союз кредитовий" у Львові. Українські кооперативи змогли отримувати кредити з банків Австро-Угорщини, завдяки ним українці засновували бізнес, купували нерухоме майно чи землю. Також надавалися консультації у проведенні господарських операцій, союз виділяв кошти на спорудження церков та видавничо-виховну діяльність. Кількість кредитних кооперативів за 15 років існування установи зросла у 16 разів, а власні кошти збільшились у 58 разів. 25 грудня 1906-го Контрольна рада обрала Левицького Генеральним директором союзу, що фактично став центральною ощадною касою української кооперації.

Страхова компанія "Карпатія", яка діяла з 1911-го під протекторатом митрополита Андрея Шептицького, рекомендувала енергійного адвоката і громадського діяча на посаду голови наглядової ради.

Але попри досягнення в культурно-просвітницькій та в економічній сферах Кость Левицький увійшов в українську історію насамперед як політичний діяч.

Його політична діяльність стартувала серед народовців, які сповідували ідеї лібералізму та націоналізму, акцентуючи увагу на важливості єдності та розвитку національної свідомості українців з Галичини та Наддніпрянщини.

У 1885 році була заснована громадсько-політична організація "Народна Рада". У її програмних положеннях зазначалося, що галичани є "складовою частиною великого 20-мільйонного народу малоруського, самостійного, серед слов'янських народів". Також підкреслювалася важливість боротьби за "автономію регіонів та народів". Одним із співзасновників Ради та постійним заступником її лідерів був Кость Левицький.

У грудні 1899 року Левицького обрали до Тіснішого Народного комітету, який став керівним органом новоствореної Української національно-демократичної партії (УНДП). Ця партія проголосила своїм ідеалом "незалежну Русь-Україну" і фактично зайняла провідні позиції в українському політичному житті. Її заснування стало результатом ініціативи таких видатних постатей, як Іван Франко, Михайло Грушевський, Юліан Романчук і В'ячеслав Будзиновський.

У травні 1907 року Костя Левицького обрали депутатом австрійського парламенту. У програмі фракції, затвердженій того ж року, було підкреслено, що основною метою діяльності депутатів є самостійний розвиток українського народу в політичній, економічній, соціальній та культурній сферах. Він також значну частину свого часу присвятив роботі в Галицькому крайовому сеймі, куди його обрали в 1908 році.

У період з 1910 по 1913 рік Українська національно-демократична партія активно боролася за поліпшення умов життя українського населення Галичини та всій Україні на міжнародній сцені.

У 1912 році назрівала конфліктна ситуація між Австро-Угорщиною та Росією. У грудні того ж року у Львові відбулися збори політичних діячів Галичини, під час яких була ухвалена резолюція, в якій зазначалося: "З огляду на благо і майбутнє українського народу з обох боків кордону, у разі збройного зіткнення між Австрією та Росією, вся українська громада одностайно і рішуче стане на бік Австрії, проти Російської імперії, яка є найбільшим ворогом України".

Розпочалась Перша світова війна, і у відповідь на ці події 1 серпня 1914 року у Львові була заснована Головна Українська Рада (ГУР) під керівництвом Костя Левицького. Лише через два дні, 3 серпня, ГУР випустила звернення до народу, в якому наголошувалося на необхідності українського народу об'єднатися у боротьбі проти царської імперії.

Кость Левицький підтримав ініціативу створення в Львові позапартійного Союзу визволення України (СВУ) зусиллями наддніпровської еміграції. Значну роль у цьому процесі відіграла пропозиція ГУР про формування легіону Українських січових стрільців у складі австрійської армії, що налічував би 2,5 тисячі бійців. Для реалізації цієї мети Левицький провів переговори в серпні 1914 року з прем'єр-міністром, а також із міністрами закордонних справ і оборони Австро-Угорщини.

5 травня 1915-го на базі реформованої ГУР у Відні заснували Загальну Українську Раду (ЗУР), яку очолив знову-таки Кость Левицький.

Він висловив підтримку проголошенню незалежності Української Народної Республіки під час мітингу, що відбувся 10 лютого 1918 року біля будівлі "Просвіти" у Львові, а також укладенню Брест-Литовського мирного договору.

9 листопада ввечері під керівництвом Левицького відбулося чергове засідання Української Народної Ради. Учасники зібрання ухвалили рішення щодо назви новоствореної держави - Українська Держава. Також було обрано Тимчасовий державний секретаріат, який очолив Левицький.

"Ми усвідомлюємо відповідальність, яку взяли на себе в умовах вибухів куль і надзвичайно складних обставин. Вступаючи до уряду, вважаємо важливим підкреслити, що ми стоїмо на засадах демократії. Ми походимо з народу, і наша діяльність буде присвячена служінню народу", - такими словами 10 листопада 1918 року розпочав свою роботу Тимчасовий Державний секретаріат його голова Кость Левицький.

13 листопада Левицький, представляючи уряд, подав на розгляд УНРади проект Тимчасового основного закону, що стосувався державної самостійності українських територій, які раніше входили до складу Австро-Угорської імперії. Цей законопроект був підтриманий одноголосно. В результаті його ухвалення, новою назвою держави стала Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР).

Під час дискусії з цього питання Левицький зазначив: "Повстання нашої держави ґрунтується на праві народів на самоозначення, яке визнано у всьому світі... Ми приймаємо республіканську форму правління в нашій країні, впроваджуючи в суспільно-політичне життя всі досягнення сучасної демократії". Також було вирішено оголосити мобілізацію до армії, яка повинна була стати регулярною.

Після збройного повстання поляків у Львові та падіння столиці наприкінці листопада 1918 року, уряд республіки перемістився спочатку до Тернополя, а згодом до Станіславова. Влітку 1919 року він вирішив емігрувати за кордон. У кінці грудня 1918 року Левицький оголосив про свою відставку з поста голови уряду.

15 липня 1920 року був створений третій склад "уряду диктатора", цього разу в еміграції. У серпні того ж року Євген Петрушевич, диктатор Західноукраїнської Народної Республіки, призначив Костя Левицького уповноваженим у справах преси та пропаганди. У січні 1921 року Левицькому доручили вести Міністерство закордонних справ. Разом з іншими членами уряду він активно долучався до розробки правових документів, спрямованих на забезпечення міжнародного визнання ЗУНР.

Левицький очолював делегації ЗУНР на міжнародних конференціях у Ризі (1920), Женеві (1921) та був членом делегації в Генуї (1922). Водночас заснував і очолив Комітет політичної еміграції, який об'єднував усіх західноукраїнських політемігрантів у Європі, надавав їм моральну, правову й матеріальну допомогу.

У 1923 році, після розпуску уряду, Левицький повернувся до Львова.

У період між двома світовими війнами він був активним членом Центрального комітету Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО), проте основну увагу приділяв розвитку національної економіки та культури. Займав ключові посади, зокрема директора "Центробанку", голови Союзу українських адвокатів, а також був членом Начальної ради адвокатів Польщі (1935-1939). Окрім цього, він редагував журнал "Життя і право" і створив ряд вагомих досліджень, присвячених історії українського національно-визвольного руху.

Одразу після наступу червоної армії на Львів 22 вересня 1939-го Кость Левицький як голова Українського допомогового комітету прибув до керівництва нової влади з метою встановити відносини, але за особистим наказом народного комісара внутрішніх справ УРСР Івана Сєрова його заарештували. Микита Хрущов негайно доповів про це Сталіну.

80-річний Левицький, якого вивезли до Москви, провів на Луб'янці майже півтора року. Його справою займалися особисто Берія та Молотов, усвідомлюючи, що арешт і репресії щодо Левицького можуть викликати негативну реакцію серед українців у приєднаних землях. Навесні 1941 року його випустили, і він повернувся до Львова.

На початку радянсько-німецької війни у Львові 30 червня 1941-го заходами бандерівського крила ОУН проголошено утворення Української держави, а 6 липня сформовано представницький орган - Українську раду сеньйорів, з 24 липня - Українська Національна Рада, в кількості 45 членів. Її головою став Кость Левицький, а почесним президентом - митрополит Андрей Шептицький.

Попри утиски й перешкоди з боку німецької окупаційної адміністрації, УНРада захищала інтереси українців, намагалася пом'якшити окупаційний режим. 22 липня 1941-го за підписами Шептицького й Левицького Рада сеньйорів надіслала раднику Гітлера Йоахіму фон Ріббентропу телеграму протесту проти включення Галичини до Генерального губернаторства, підкресливши, що українці прагнуть проголошення самостійної Української держави.

Німецькі окупанти наполягали на тому, щоб Левицький зробив публічну заяву про свою вірність новій владі, проте він відмовився. Він висловився: "Чужинці приходять і йдуть, а справжній господар завжди залишається вдома".

Левицький неодноразово вів переговори з керівництвом нової влади, зокрема з губернатором, вимагав припинити безпідставні репресії, звільнити ув'язнених українців. У посланні до губернатора дистрикту Галичина від 14 жовтня 1941-го він сміливо наголошував: "Українська Національна Рада репрезентує громадську опінію національної ідеї до часу створення Соборної незалежної України".

Кость Левицький відійшов у вічність 12 листопада 1941 року. Його останній спочинок знайшов на Янівському меморіальному цвинтарі у Львові, де він був похований поруч із генералом Мироном Тарнавським. У своєму надгробному слові владика Йосип Сліпий відзначив Костя Левицького як лідера політичного життя українського народу до самого кінця його днів.