Шимон Моджеєвський, волонтер та ініціатор створення товариства "Маґурич", разом із командою однодумців вже близько 40 років займається безкоштовним відновленням надгробків та хрестів. Після початку російської агресії його діяльність розширилася, і він почав активно підтримувати не тільки пам’ять, а й українських військових.
Шимон Моджеєвський — волонтер, засновник і керівник товариства "Маґурич". У віці 17 років, цей поляк із захопленням до гірських мандрівок, заблукав у українських Бескидах і натрапив на забуте старе кладовище. Тоді навчання та школа не мали для нього великого значення, але в той момент він усвідомив, що історія наших предків живе в цих старовинних надгробках. Це усвідомлення стало поштовхом для нього, адже пам'ять є важливою частиною нашої ідентичності. Він заснував рух, присвячений відновленню занедбаних поховань на історичних цвинтарях України та Польщі. Разом з однодумцями з товариства "Маґурич" вони вже протягом майже 40 років безкоштовно займаються доглядом за надмогильними пам’ятниками та хрестами. Після початку російської агресії Шимон став піклуватися не лише про пам'ять, але й про життя українських військових. Він активно збирає допомогу та передає її на фронт, щоб підтримати захисників. На шляху на схід, щоб доставити чергову партію зарядних станцій, Шимон зробив зупинку, щоб поспілкуватися з нами.
А що саме та куди ви цього разу транспортуєте для українських військових на сході?
Перш за все, мова йде про зарядні станції, а саме про EcoFlow, які користуються великою популярністю та є справді необхідними. Я поки що не можу точно сказати, кому саме і що дістанеться, але йдеться про 93-тю та 31-шу бригади.
Як це висловити? Очевидно, що ці речі є надзвичайно важливими, і в міру своїх можливостей я збираю фінанси від своїх знайомих, додаючи до цього й власні заощадження — так це складається. Насправді, цей процес триває з 2015 року.
Тобто йдеться не лише про повномасштабну війну, а й про війну, яка почалася ще у 2014 році.
Так, зізнаюся, мені доволі складно це розрізняти. Я це розумію в тому сенсі, що є війна мала і може бути більша.
З емоційного боку, я стикаюся з певними труднощами, адже, наприклад, Тарас Матвіїв — колега, який працював разом з волонтеркою з "Маґурича", Ольгою Петренко з України, загинув 10 липня 2020 року на Донбасі. І в цій ситуації виникає питання: чи можна це вважати війною, чи ні?
Отже, без сумніву, це була війна. Першими, кому я надавав допомогу, стали солдати, яких у вас звуть афганцями, тобто ветерани конфлікту в Афганістані. Тоді це був добровольчий батальйон "Айдар".
І вони також загинули на фронті — на тому ж самому фронті. Тому я прагну це акцентувати. Можливо, це викликає певний дискомфорт в Україні, але особливо коли я маю можливість обговорити це в Польщі, я підкреслюю, що конфлікт триває вже 12 років. А не 4.
Саме це нам зараз потрібне. багато людей думають, що війна почалася лише 4 роки тому, а раніше було щось незрозуміле -- якісь бойові дії, громадянська війна, бо саме так Росія все це подає. Тому те, що ви про це розповідаєте в Польщі, дуже важливо, і я вам за це дякую.
З точки зору пам'яті — загалом — вже в той час люди втрачали життя. У цих людей є родини.
Отже, ми неодноразово стикалися з похоронами.
За кожною з цих особистостей прихована сім'я, друзі та знайомі. Отже, це питання стосується не лише загиблого, а й усіх, хто його оточував. Це схоже на спробу щось забути, але таке неможливо. Ці люди залишаються частиною нашого життя. І для них це буде вічна рана, а не просто мить.
І неважливо, чи це сталося десять років тому, два роки тому чи всього лише два дні тому.
На своїй фейсбук-сторінці ви анонсуєте збір коштів для підтримки українських військових. Чи активно поляки беруть участь у таких ініціативах в даний час?
На жаль, мушу визнати: чотири роки тому мені було значно простіше знаходити фінансування для необхідних речей. Зараз же ця задача стала набагато складнішою.
Інакше кажучи, лише невелика частина польського населення бере участь у таких ініціативах. Наприклад, акція "Тепло для Києва" є вражаючою, адже до неї долучилися 60 тисяч осіб. Проте, якщо врахувати, що населення Польщі складає 37 мільйонів, то можна стверджувати, що хоча б 60 тисяч людей, які виявили бажання допомогти, є позитивним знаком.
Водночас мушу визнати, що це не якась вражаюча цифра, і, чесно кажучи, це мене трохи непокоїть. Тим більше що я допомагаю насамперед тому, що в Україні воюють мої друзі -- знайомі, друзі або знайомі знайомих. Це конкретні люди.
Я також приділяю велику увагу тому, щоб ця підтримка потрапляла до конкретних людей. Тому для мене важливо, щоб це були мої близькі знайомі.
Вперше я був в Україні у 1990 році. І відтоді, тобто вже 36 років, я регулярно проводжу багато часу в Україні. Коли я намагався це підрахувати, я зробив це недавно, вийшло, що загалом це шість років.
Саме стільки часу я до цього моменту провів в Україні. Це пов'язано з моєю комерційною роботою, тобто з основною працею, яку я виконую щодня, завдяки якій я живу і завдяки якій також можу ділитися тим, що маю. Це каменярство, а також консервація і реставрація кам'яних об'єктів, насамперед надгробків.
Водночас ми займаємося певною діяльністю, маю на увазі організацію "Маґурич", яка була заснована близько 40 років тому. Наша робота є безкоштовною, що означає, що ми надаємо свої послуги безкоштовно. Проте, звичайно, нам необхідні фінансові ресурси для закупівлі матеріалів та обладнання. У Україні ми активно працюємо вже 18 років.
Якщо підвести підсумки мого перебування тут, то можна сказати, що це вже більше шести років. За цей період я зустрів десятки, а, можливо, навіть сотні людей. З деякими з них ми продовжуємо спілкуватися, інші залишилися в минулому. Проте це не змінює того факту, що внаслідок війни ми втратили трьох волонтерів з "Маґурича" — людей, які колись стали частиною нашої команди.
Поляки?
Ні, мова йде про українців, які проживають в Україні. З моменту нашої діяльності на цвинтарях країни, починаючи з 2007 року, я завжди докладав великих зусиль для залучення місцевих мешканців до цих проектів.
Це обумовлено особливостями нашої діяльності. Ми можемо відвідати місце та відновити певний надгробок, але подальша доля цього пам'ятника буде залежати від місцевої громади. Не від сторонніх людей, незалежно від того, звідки вони походять. Адже ніхто з-за кордону, наприклад, з Польщі, не приїде, щоб прибрати траву на кладовищі.
Звісно, це мають робити місцеві, ті, хто поруч.
Тож ідеться про те, що якщо приїде такий "десант" з Польщі й відреставрує, скажімо, десять надгробків, то ми ж не приїдемо за рік, щоб подбати про те, що довкола. А крім того, є ще одна важлива річ: я дуже прагну показувати й в Україні, що ці надгробки можна ремонтувати, і що це можна робити власними силами. Тобто волонтерським шляхом.
Але для цього дуже потрібна людина, яка вміє ці роботи провести, скоординувати, показати, як саме це слід робити. Це надзвичайно важливо, адже приклади робіт, виконаних людьми без відповідних знань, досвіду і професійної підготовки, показують, що краще було б, аби вони взагалі за це не бралися, бо можуть завдати більше шкоди, ніж користі.
Саме тому важливо мати таку людину. З самого початку я прагнув, щоб у нашій команді були українці, які дійсно цінують пам'ять.
Можливо, на перший погляд здається, що ми, поляки, повинні приїжджати сюди виключно для реставрації польських могил. Проте це не зовсім вірно.
Ви і ваші товариші також завітаєте, щоб відновити українські надгробки, вірно?
Так. Бо річ у тім, ми не приїжджаємо... багато людей у Польщі в певному сенсі дорікають нам за те, що ми повинні займатися виключно польськими надгробками. А я вважаю, що це абсолютно безглуздо.
По-перше, ніхто не творив тут -- ні в Польщі, ні будь-де у світі... Культура не є однорідною. Культура завжди складається з багатьох елементів. Їх може бути менше чи більше, але завжди це спільна справа і питання співіснування.
Поляки, всупереч поширеним уявленням, не жили в якійсь закритій бульбашці. Так само й українці, так само євреї, так само німці -- хоча б у Західній Україні. Усі ці люди по-різному взаємодіяли між собою.
Врешті-решт, самі кладовища свідчать про це: більшість українських цвинтарів, на яких є польські поховання, не є виключно польськими, а представляють собою польсько-українські кладовища.
Мішані...
І на цих цвинтарях трапляються чехи, німці, австрійці, вірмени. Напевно, можна знайти й інші національності, але насамперед це поляки й українці. І я хочу, щоб ми бачили одне одного навіть після смерті.
У тому сенсі, що ми приїжджаємо і, звертаючись по допомогу здебільшого до українських друзів, хочемо також віддати частину свого часу, щоб показати їм, як це можна робити.
І я вважаю, що це загалом у певному сенсі фантастична історія. Наприклад, найстаріший надгробок, яким ми коли-небудь займалися -- один із двох найстаріших, -- в Україні -- це надгробний хрест Федора Білашенка датований 1664 роком.
Це сталося завдяки певному збігові обставин: ми опинилися на іншому цвинтарі, щоб зайнятися реставрацією українських надгробків. Місцеві жителі розповіли нам про це місце, адже раніше ми навіть не чули про нього. Виявилось, що воно знаходиться в сусідньому селі і там збереглося дев'ять хрестів, що датуються XVII століттям. Ми успішно відновили їх усі.
Зізнаюся, я не знаю, чи взагалі -- підозрюю, що ні -- в Україні існує такий суспільний рух, який би опікувався найдавнішими надгробними хрестами.
В останні дні в соціальних мережах активно обговорюють цю тему. Користувачі діляться численними знімками. Існує ініціатива щодо внесення давніх та старовинних українських кладовищ до списку пам'яток.
Але я скажу так: від самого факту внесення до реєстру пам'яток -- незалежно від того, що саме туди вносять, -- чи то книжки, чи архітектуру, чи, не знаю, церкви або цвинтарі -- грошей на пам'ятки від цього не стає більше. Уже не кажучи про те, що триває війна, тож потрібно розуміти певні межі й те, що в цей момент є найважливішим.
Ні в Польщі, ні будь-де у світі не з'являється більше коштів лише тому, що щось охороняється законом. Це добра ідея, але вона не продовжує життя цим речам.
Я хотів би зазначити, що всі ці сучасні пристрої, які ми використовуємо, — ця портативна цифрова пам'ять — на мій погляд, є досить ризикованими для людей, оскільки ми втрачаємо нашу природну здатність до запам'ятовування.
Проте нічого не зрівняється з тією можливістю, коли людина може прийти на місце і побачити: "Ось козацький хрест. Тут спочиває такий-то і такий-то". Ніяка віртуальна реальність не зможе передати той досвід – можливість бути присутнім, відчути, побачити і зануритися в атмосферу цього місця. На мою думку, це неможливо замінити іншим, саме тому для мене надзвичайно важливо, щоб ці пам’ятки зберігалися.
Ви тільки що зазначили, що війна триває і вимагає встановлення пріоритетів, але ви все ще продовжуєте відвідувати Україну, працювати на її території та займатися відновленням надгробків та хрестів. Чому так?
Існував один момент у 2022 році... у лютому... — перша думка, що спала мені на думку, коли відбулося те, що трапилося... Вибачте, але я не можу стримати емоції. Це для мене надзвичайно жахливо...
Шимон Моджеєвський, зображення: Facebook
Тобто вам це болить?
Так, так. Якщо відкинути всі інші аспекти, Україна для мене в певному сенсі є другим домом, а, може, навіть і першим. Визначити це остаточно мені важко. Але в будь-якому разі я відчуваю глибоке коріння в цій країні — і це не пов'язано з тим, що моя родина колись мала якісь зв'язки з Україною. Ні, це зовсім не про це.
У будь-якому випадку, тоді мені спало на думку, що, можливо, слід переглянути статут організації, яку я очолюю. Це є зареєстрована організація в Польщі, тобто вона має судову реєстрацію, і для внесення змін до профілю її діяльності необхідно оновити статут.
Пам'ятаю, що перший імпульс був такий, що тепер я маю зосередитися виключно на допомозі. Але потім друзі з України, солдати ЗСУ, знайомі -- зокрема Роман Романів, це солдат 93-ї окремої механізованої бригади -- сказав мені, щоб я не припиняв.
І він саме згадував... існує девіз 93-ї бригади — nunquam retrorsum, що в перекладі означає "жодного кроку назад".
Дійсно, якщо б я зупинився, це могло б здаватися, ніби я почав відступати. Незважаючи на те, що вже досягнуто чималих результатів, для мене є надзвичайно важливим той факт, що за ці близько 40 років лише в Польщі ми, приміром, відновили понад 2200 українських пам'ятників.
А якщо додати до цього ще польські надгробки в Україні, єврейські в Польщі, німецькі в Польщі -- бо й цим ми теж займаємося, -- то загалом це понад 3200 відреставрованих надгробків. І для мене це має величезне суспільне значення, бо це зробили звичайні люди -- такі, як ви, як усі довкола, -- які присвятили свій час тому, щоб пам'ять про людей, які померли раніше, зберігалася.
І тоді я подумав: якщо так, то я мушу... нічого не мушу, але хочу робити і те, і інше.
Тобто, з одного боку, й надалі займатися пам'яттю у формі кам'яних надгробків, а з іншого -- докладати всіх можливих зусиль, з перспективи окремої людини. Бо я знаю, що існує багато значно масштабніших допомогових акцій, які також організовують поляки, і вони чудові.
Наприклад, існувала волонтерка на ім'я Ольга Соляж. Ця дивовижна жінка внесла величезний вклад у добрі справи, і її досягнення важко переоцінити.
Вона також відвідує фронтові райони та проводить там тижні, спілкуючись із військовими та вивчаючи їхній повсякденний спосіб життя.
Протягом восьми років вона активно волонтерила у товаристві "Маґурич", здійснивши значний внесок у розвиток та діяльність цієї організації.
Я хочу підкреслити, що вважаю: навіть найменші дії, які можуть підтримати наших хлопців і дівчат на передовій — будь то 3D-принтер, EcoFlow, спальні мішки чи газові пальники — все, що їм може знадобитися і що ми здатні забезпечити, заслуговує на нашу увагу. Не існує жодних підстав для бездіяльності.
Мене справді дратує, коли чую, як деякі стверджують — і це поширене думка в Україні та Польщі, — що ми безсилі щось змінити. Це не так. Якщо б ми зібрали всі ці ініціативи разом і більше людей активно долучалися до зусиль, я впевнений, що світ змінився б набагато швидше.
На жаль, не надто велика частина людей розуміє, що навіть найдрібніший їхній крок може спричинити зміни, і що існує таке явище, як ефект метелика.
Лише потрібно бажати і пам’ятати, що щоранку, коли я прокидаюся, розпалюю вогонь у печі, і відчуваю тепло та комфорт, мої друзі, можливо, знаходяться на передовій — їм не до тепла і затишку. І, по суті, я не маю уявлення, чи вони ще серед живих. Можливо, їх уже немає з нами.
Яка реакція українців на ваш приїзд в Україну, коли Ольга Соляж або інші волонтери беруться за відновлення українських могил?
У кожного свої реакції. Але найбільше мене дратує безтурботність.
І трохи лякає те, що, наприклад, у Поморянах, це Золочівський район... Ми вже шість разів були там на цвинтарі -- тобто вже шість років туди приїжджаємо і цього року будемо там усьоме й востаннє. Дуже багато часу займає так звана "робота з основ", тобто переконування людей.
Бо перше, що вони думають: "Ага, приїхали ремонтувати польські надгробки". А я їм показую, переконую і демонструю на цьому цвинтарі, що... наприклад, прошу греко-католицького священника прийти, бо там лежить його попередник -- теж священник.
Який існував століття тому...
Отже, ми говоримо про 1807 рік. Цей цвинтар був закладений в останній чверті XVIII століття або на початку XIX століття, і це одне з найстаріших поховань серед його території. Поряд розташований могила Михайла Левицького, який також відійшов у інший світ у 1807 році, і ми провели реставрацію його надгробка. Для нас це не має особливого значення.
Я навіть досить часто маю бажання відреставрувати більше українських надгробків. Але мушу також зізнатися, що ми змушені..... Я вже казав, що ми віддаємо безкоштовно свою працю, але професійна волонтерська робота теж потребує грошей. Це не відбувається само собою
Вірно, адже необхідні інструменти, їжа, транспорт і умови для проживання.
...та ресурси. А ресурси мають високу вартість.
Звідки ж беруться кошти на все це?
Отже, у мене є досвід у залученні фінансів від громадян, адже численні приватні особи підтримують організацію "Маґурич". Вони просто перераховують гроші "на діяльність", що дозволяє нам виконувати нашу роботу. Хоча ці суми не є дуже великими, їх підсумок вражає...
Проте ви згадували, що в Польщі іноді можна почути, як поляки стверджують, що слід ремонтувати тільки польські надгробки, а не українські. Таким чином, не всі поділяють цю думку, якщо є люди, готові фінансувати ці роботи.
Ні, не всі так думають. Я повторюю: пам'ять не повинна бути вибірково селективною.
Безумовно, існують особи, зокрема військові злочинці, щодо яких немає жодного виправдання для увічнення їх пам'яті у вигляді пам'ятника.
Є, наприклад, випадок з Перемишлем — українським містом, заснованим українцями. На меморіалі, присвяченому німецьким солдатам Другої світової війни, з’явилося ім’я воєнного злочинця, яке врешті-решт було видалено місцевою громадою. Я не розкриватиму, хто саме це зробив, але його ім'я більше не є частиною цього місця пам'яті.
У певному розумінні це можна вважати "незаконним", якщо так висловитися, але справа стосується воєнного злочинця, і польське законодавство також забороняє вшанування таких людей.
Проте, знову хочу підкреслити... Наголошую: жодна особа не може існувати ізольовано. Кожен з нас — навіть якщо він безпритульний або сирота — все ж має своїх предків.
На мою думку, кожен елемент цієї пам'яті є важливим. Перш ніж розпочати бесіду, я подумав про мого дідуся — батька мого батька. Він, за суттю, був поляком, але походив з німецького роду і з'явився на світ у Києві.
Це питання для мене є надзвичайно важливим. Я переконаний, що іноді ми несвідомо передаємо один одному різні сигнали. Це не завжди має бути чітке повідомлення, наприклад: "Знаєш, у твоєму роді був хтось, хто наполовину українець або наполовину поляк." Справа полягає не лише в цьому.
Йдеться про те, що ми вбираємо в себе всі ці складові культури. Це трохи як ДНК -- це не без значення.
І, як я вже казав, попри те що я є третім поколінням після Другої світової війни, багато років тому я усвідомив, зрозумів, що я ношу війну в собі. Якийсь відгук, якесь ехо війни.
Наприклад, мій тато, який був молодим хлопцем під час Другої світової війни. На жаль він вже помер, і я запам'ятав його як збирача усього. Він усе збирав, бо "все може знадобитися". А це дуже воєнна поведінка -- потреба накопичувати речі, бо ніколи не знаєш, що станеться.
Хтось скаже, що ні, що це не так. Я б із цим був обережний. Вважаю, що... бо багато моїх ровесників говорили про своїх батьків те саме -- що вони все збирають.
Шимон Моджеєвський, зображення: Facebook
У нас в Україні також є чимало літніх людей, які мають цю пам'ять і все накопичують, бо "це знадобиться".
Знаєте, це нагадує мені голодомор: те, що я спостерігаю, коли дивлюсь на Україну...
В домі повинен бути хліб – у кількості, що перевищує наші потреби.
Так, харчування має величезне значення. Я зовсім не здивований, що люди, які пережили певний досвід, передають свої знання та цінності наступним поколінням. Це стає істотною частиною їхнього життя — іноді навіть занадто сильною. Але в кінцевому підсумку ми виявляємо, що накопичуємо безліч речей. Я успадкував цю рису від батька — теж люблю збирати, хоча намагаюся це контролювати. На мою думку, це є відображенням пережитої війни.
Тобто я веду до того, що зараз, коли в Україні триває війна, навіть якби вона закінчилася завтра (а, на жаль, вона не закінчиться), її наслідки відчуватимуть ще цілі покоління. Так само, як і знищення матеріальних речей: цілі покоління відчуватимуть те, що було зруйновано стільки церков, що було розбомблено стільки цвинтарів.
Це не можливо просто забути. Сьогодні, я маю на увазі товариство "Маґурич", ми займаємося цвинтарем притулку для сиріт і бідняків, розташованим неподалік Львова, у селі Заклад. Цей цвинтар вперше постраждав у вересні 1939 року від дій Червоної армії. Армії, яка завжди відзначалася жорстокістю і, здається, не змінилася з тих пір. Хоча, можливо, їх важко назвати армією в класичному розумінні — радше це скоріше нагадує орків.
Це трапилося в 1939 році, і з тих пір цей цвинтар неодноразово піддавався руйнуванню. Сьогодні, через 80 років після завершення війни, ми все ще працюємо над відновленням цього місця. Виходить, що наслідки попередньої війни досі не прибрані, а ми вже стикаємось з новими викликами.
І ця наступна війна.... тисячі чи сотні тисяч людей відчувають наслідки цієї війни, кожен по-своєму. І я веду до того, що все це триватиме дуже довго. Саме тому питання пам'яті здаються мені надзвичайно важливими.
Так само важливо, що ми маємо приємність, хоча це така стримана приємність -- підтримувати наших українських друзів у тому, щоб, наприклад, сучасні військові поховання в Україні були світлими.
Хтось може запитати: "Що ж означає – світлими?" Це питання хвилює не лише мене, а й багатьох інших, зокрема Дарію Гірну, котра давно досліджує цю тему. Адже пам'ять, зокрема військова, має свій жахливий характер і викликає багато болісних спогадів. Проте важливо розуміти, що ми можемо уникати створення похмурих пам'ятників.
Я не кажу, що при цьому треба усміхатися, але світлі цвинтарі здаються мені більш людяними. А сучасна мода на використання темного каменю -- ще й чужого каменю, чужого в сенсі походження з інших країн, невідомо звідки -- з усього світу -- мені не подобається. Особливо це помітно в Україні.
Це особливо помітно на заході держави, а також в усіх регіонах Поділля, де простягається геологічна смуга вапнякових порід на сотні кілометрів. В околицях цієї смуги розташовані прекрасні українські кладовища, де більшість пам'ятників виготовлені саме з вапняку.
Отже, яскраві.
Отже, ці надгробки все ще на місці. Тому я б поставив під сумнів твердження про те, що цей камінь поганий або недовговічний. Якщо, наприклад, ми, як волонтери з Польщі, виявляємо козацький цвинтар XVII століття та займаємося реставрацією хрестів, яким по 200, 300, а незабаром і по 400 років, і вони продовжують зберігатися, причому на них можна без проблем прочитати напис, це свідчить про те, що цей камінь насправді дуже міцний.
Звісно, вапняки бувають різні, треба знати, який використовувати і як його обробляти. Усе це має значення.
Це не єдиний приклад. Є ще один цвинтар на Львівщині -- є таке село Підкамінь. Там є домініканський монастир, а назва місцевості походить від великого пісковикового останця, навколо якого існував цвинтар ще до нашої ери, до християнства. Але там також є козацький цвинтар. Ми відреставрували там громадськими силами 18 хрестів.
Ви запитували про реакцію, і я ще не дав відповіді. Реакції виявилися дуже різноманітними. Наприклад, згадуючи отця Методія, студита з Підкаменя, який вже, на жаль, відійшов у вічність. Він щиро підтримував нас, надавав допомогу, поселив у монастирі і наполіг на тому, щоб ми не ставили намети біля цвинтаря. Я хотів так зробити, адже це було б зручніше для роботи, але отець Методій наполягав на тому, що ми повинні ночувати в монастирі. І, зрештою, ми провели ночі в монастирі, і це стало неймовірним досвідом, який продемонстрував, наскільки важливо у нашому суспільстві "виловлювати" тих людей, яким це дійсно небайдуже. Не всіх можна навчити цьому, але можна знайти тих, для кого це важливо, і виявляється, що такі люди існують.
Отже, ця "недуга" — пристрасть до пам'яті — має здатність передаватися.
Так, так, і нехай ця "хвороба" розвивається -- у тому сенсі, нехай вона доходить до суспільства. Бо, як я вже згадував, цей процес є довготривалим: потрібно роками їздити в певне місце, щоб люди почали нас приймати. Вони мають у цьому переконатися, зрозуміти, що ми робимо, і не думати про нас як про так званих "кресов'яків", як це іноді називають у Польщі.
До речі, я зовсім не користуюсь терміном "креси". Це не тому, що мені невідомо, що в минулому Польща чи Річ Посполита так іменували Україну. Я просто вважаю, що, по-перше, Україна є незалежною державою, і тому немає жодних причин вживати це слово.
Це схоже на ситуацію, коли, вживаючи термін "креси", я повинен би віддавати перевагу німецьким назвам для великих польських міст, таких як Вроцлав — Бреслау, Щецин — Штеттін та Познань — Позен. І в такому разі постає питання: якими ж назвами нам варто користуватися?
Є вільна Україна, і немає жодної причини називати її "кресами", тим більше що для мене в цьому слові є певна ностальгія: мовляв, "ой, віддайте нам Львів". Яке "віддайте Львів"? Для мене це повна нісенітниця. І замість того, щоб дбати про збереження пам'яті, постійно з'являються якісь ремінісценції. Це не добрий спосіб співіснування.
Ми маємо знайти спосіб співіснування. Останній довід, на який я міг би покликатися, це те, що якщо Україна не витримає, війна може дійти й до Польщі. Однак підкреслюю, що це для мене лише крайній аргумент. Значно важливішими для мене є емпатія, спільна пам'ять та наше спільне, хоч і непросте, минуле. Не хочу зводити все до...
По-перше, у мене тут є безліч знайомих. Це справжні, живі люди.
Але це тому, що ви так часто приїжджаєте.
Так, так. Я розумію, що аргумент про те, що якщо Україна не встоїть, війна прийде до Польщі, є важливим. Але повторюю вже втретє: для мене він найменш істотний. Бо, на мою думку, дружба полягає в тому, що коли хтось має проблему, йому просто треба допомогти -- без зайвих пояснень.
Нещодавно опублікували дослідження Центру Мєрошевського, згідно з якими 35% поляків -- кожен третій, а це досить багато -- готові, якщо буде нова хвиля біженців, допомагати: давати гроші, їжу, ліки. Тобто не лише добре слово і тепло, а й щось конкретне, відчутне. На мою думку, це дуже добрі результати.
У зимовий період, коли місто зазнавало обстрілів на фоні низьких температур, поляки виявилися надзвичайно згуртованими. Їхні приготовані теплі страви для Києва прибули в той момент, коли це було особливо необхідно.
Так, це дійсно так, і я теж від цього відчуваю радість. Проте мушу зазначити, що я завжди залишаюсь обережним, адже багато людей висловлюють різні наміри — це всього лише слова. Коли ж справа доходить до реальних дій, ситуація може змінитися. У моєму житті я неодноразово стикався з обіцянками підтримати нашу діяльність на цвинтарях, але, на жаль, виявлялося, що з цього нічого не виходило.
Чудово, що стільки людей виявляють бажання підтримати інших. В певному розумінні, я сподіваюся, що їм не знадобиться цього робити. Не тому, що мені їх шкода, а з іншої причини...
Що українцям більше не потрібно буде втікати.
Є ймовірність, що війна розвиватиметься у такому напрямку, що в такій потребі не виникне необхідності.
Ці результати досліджень дійсно виглядають вражаюче. Проте мені дуже шкода, що ця незначна група — ті негативно налаштовані особи, яких я вважаю звичайними злочинцями — настільки голосно висловлює свою думку, що може заглушити вашу важливу інформацію.
Я говорю про Польщу та події, які там відбуваються... Я також активно користуюся соціальними мережами. Мені здається, польському суспільству знадобиться ще чимало часу, щоб усвідомити, як багато з цих процесів контролюється росіянами. І пройде чимало часу, перш ніж ті, хто зараз підтримує будь-які антиукраїнські настрої, зрозуміють, що йдуть проти своїх власних інтересів.
Не можу не зазначити, що це просто абсурд. Однак сподіватися, що будь-яка спільнота буде надзвичайно самосвідомою та постійно аналізуватиме свої слова і вчинки... Реальність свідчить про протилежне, адже для цього необхідно докласти величезних зусиль.
А проблема в тому, що ця робота з основ -- тобто переконування, наприклад, у потребі плекати пам'ять про окремих людей, не лише про героїв, а про кожну окрему людину, про звичайних людей....
Є один вислів, який я натрапив у творі німецького автора: "На кладовищах лежать люди, без яких світ не міг би бути таким, яким є". Цікаво, як ці слова підкреслюють цінність кожної особи.
І це стосується кожної індивідуальної особистості — не лише видатних героїв, а й звичайних людей, а також талановитих митців чи вчених.
Так, про них теж варто пам'ятати. Але світ складається з незліченної кількості людських життів, і всі ці люди цей світ творять. Тому про це просто варто дбати.
В кінцевому підсумку, говорячи про реакції: так, в більшості випадків це виявляється байдужістю. Проте, з іншого боку, я вже давно усвідомлюю, що на все потрібен певний час.
Знову повторю, адже не завершив свою ідею: суть у тому, що в даний момент втрачаються життя.
Отже, саме тому варто докладати ще більше зусиль. Можливо, я просто необачний оптиміст. Я усміхаюся, адже, з одного боку, я не здобув жодної вищої освіти, проте вважаю, що вже тривалий час "освячуюсь" в мистецтві оптимізму.
З певного ракурсу — навіть з точки зору однієї особи — я вважаю, що це має своє значення, і людей можна переконати в різних питаннях. Хоча не завжди вдається досягти цього миттєво, поступово завжди існує можливість.
А що було для вас найцікавішим, найбільш вражаючим на надгробках за ці майже 40 років роботи на різних цвинтарях?
Окрім моєї роботи на кладовищах, я також маю звичку їх відвідувати. Завжди намагаюся дослідити якомога більше з них, коли випадає така нагода. Тож у мене накопичилося чимало цікавих вражень.
Проте, мушу зізнатися, що досі найбільш вражаючим надгробком, з точки зору емоцій, а не лише художньої чи історичної значущості, залишається пам'ятник Грицеві Бухваку.
Ця історія стосується бойка – українця, який жив у території, що колись називалася Береги Горішні. Сьогодні це місце відоме як Бжеґі Ґурне. Варто зазначити, що це село вже фактично зникло. Раніше тут існувала велика, щільно заселена українська спільнота, що налічувала більше 120 домогосподарств. Зараз у селі залишився лише один житловий будинок, де постійно проживає хтось.
У цьому регіоні проживають поляки, які переїхали сюди після завершення Другої світової війни, коли українське населення було виселено. Хоча церква не збереглася, оскільки була знищена вогнем, цвинтар, безумовно, залишився.
На цьому кладовищі можна знайти кілька десятків надгробків, серед яких особливо виділяється пам'ятник Грицеві Бухваку, каменяреві, що навчався самостійно. Його нащадки нині проживають десь поблизу Калуша.
Гриць Бухвак був типовим представником народного самобутнього мистецтва каменярства. Відомо, що він створив п’ять надгробків і один хрест на дорозі. Якщо він виготовив більше, мені невідомо. На жаль, придорожній хрест не зберігся, але у мене є його фотографія, і я розпочав процес виготовлення його копії. Моя мрія — щоб ця копія знову зайняла своє місце там, де колись стояв хрест, встановлений Грицем Бухваком.
Я не вірю в Бога, але Гриць завжди був глибоко віруючим і вирішив поставити хрест. Тож я також вирішив вшанувати його пам'ять, адже для мене це має велике значення. Гриць — це ж скорочене від Григорій, чи не так? Проте на його надгробку написано "Гриць Бухвак".
Він також створив надгробок для власного поховання і викарбував на ньому напис. Цей пам’ятник він виготовив у 1927 або 1929 роках, а пішов з життя в 1939 році.
В цілому, на мою думку, йому можна вважати щасливчиком. Він, можна сказати, потрапив у певний сенс, адже помер у 1939 році і не став свідком жахіть Другої світової війни. Хоча він пережив Першу світову, її вплив на людство був не таким руйнівним, як у випадку з Другою, особливо в контексті Галичини — це був зовсім інший вимір трагедії.
Отже, він не дожив до початку цієї війни. А в мені є глибоке переконання — можливо, навіть містичне — що я виконую роль свого роду "посланця пам'яті". Це поняття присутнє в культурі, хоч і в інших контекстах.
Але для мене це не випадковість, що це був перший надгробок, на який я наткнувся. Він був перекинутий, лежав зламаний. Я прочитав напис кирилицею.
Дехто може зазначити, що коли мені було 17, це був 1986 рік. Так, ми всі, і мої однолітки в Україні також, були змушені вивчати російську мову. Примусово. Але є одна позитивна сторона цього досвіду: у 17 років я вже вмів читати кирилицею.
І вам вдалося це прочитати.
Хоча це була кирилиця російського варіанту, відмінності були несуттєвими, і завдяки цьому я зміг зібрати літери в таку комбінацію, яка відкрила мені зміст: це надгробна плита.
Я був вельми вражений, коли побачив, що на цьому цвинтарі всі надгробки лежать, а не стоять вертикально. У моєму дитинстві я завжди уявляв кладовище як упорядковане місце.
На цвинтар ідуть... Я дуже любив, хоча в Україні це тоді не було так поширено, а може зараз уже більше, свято померлих -- перше і друге листопада. У дитинстві я дуже любив це свято, бо воно означало "гру з вогнем": можна було запалювати свічки, гасити їх, робити різні речі, дорослі нервувалися, а я пам'ятаю, що я дуже це любив.
У 17 років я не міг зрозуміти, як взагалі могло статися, що цей цвинтар опинився в такому занедбаному стані.
Потім я згадав один епізод зі свого дитинства: разом із батьками ми проводили канікули на узбережжі Балтійського моря. І ось, прошу вибачення, але сталося так, що я відчув термінову потребу. Мама вказала на найближчі кущі, куди я міг піти. Коли я зайшов туди, мене охопило відчуття страху і здивування. Це був яскравий день.
Сонячний, літній день — тепло, яскраві промені, не можу пригадати, чи це серпень, чи липень. Я заглянув у ті кущі і натрапив на цвинтар — німецький, повністю знищений. Миттєво вийшов звідти, адже в нашій культурі... наш код говорить, що на кладовищах такі речі не роблять.
Тож я відступив і пам'ятаю, що був дуже розгублений: тут ходять люди, а тут -- цвинтар. Якось я з тим упорався, вже неважливо як, але головне -- це справило на мене величезне враження: цей цвинтар був зовсім не таким, як ті, які я знав, -- усе на ньому було зруйноване.
Коли мені виповнилося 17 років, я вперше відвідав український цвинтар у Берегах Горішніх, і мені спало на думку: з цим потрібно щось вчинити, так не повинно бути. Як це можливо? Хто ж це допустив? Це просто неможливо. Я почав задумуватися, чому тут знаходиться цвинтар? До того моменту я не мав уявлення, що це було колишнє українське село.
І ось я взявся за цю справу... На той момент у мене не було жодних особливих навичок, але я вирішив почати з того, щоб обрізати кущі і прибрати мох з надгробків.
Невдовзі з'ясувалося, що в моєму оточенні з'явилася людина, на десять років старша за мене, яка вигадала таку акцію, то був 1987 рік, що треба з цими цвинтарями щось робити, потрібно ремонтувати надгробки.
Не тільки чистити, а й відновлювати.
Це був Станіслав Крицінський -- за фахом хімік, але він став краєзнавцем. Він пише книжки, зокрема про українські села, і зробив дуже багато доброго для суспільної свідомості в Польщі -- щоб люди знали, хто мешкав, наприклад, у Західних Бескидах і в Низькому Бескиді. Маю на увазі лемків і бойків.
Саме він став ініціатором цієї акції. Через десять років йому вже не вистачало сил, щоб її підтримувати. Тоді я зрозумів: якщо ми вже зробили перший крок, то nunquam retrorsum, і цю справу варто продовжувати. І ось так ми вже майже 40 років займаємося цим.
У Львові, у Музеї історії релігії, ми презентуємо нову виставку, що демонструє нашу діяльність. Це питання має для мене велике значення, адже я хочу, щоб люди усвідомлювали: у світі є люди, які займаються подібними, на мою думку, неймовірними справами на добровільних засадах, без фінансової винагороди.
Досить часто ми чуємо: з цим нічого не вдіяти. Але насправді часто виявляється, що рішення є.
Це довге переконання... Коли ми вперше відвідали заклад, про який я вже згадував, багато людей помилково вважають, що це польський цвинтар. Я б хотів, щоб вони перестали мати таку хибну думку. Це всього лише один з тисяч цвинтарів в Україні. Це не просто польський цвинтар — це польсько-український меморіал. Тут поховані діти, які померли в притулку для бідних і сиріт, а також люди похилого віку, які знайшли свій останній спокій тут, і працівники цієї благодійної установи.
Серед них, наприклад, Омелян Поцяй -- український священник, який у 1875 році втік із Підляшшя, коли "кацапи" ліквідували Унію, тобто греко-католицьку церкву. Будучи греко-католицьким священником, він не мав вибору: або перейти в православ'я, або тікати. Тож він утік до Галичини.
У цьому закладі він відправляв греко-католицькі служби і навчав української мови українських дітей-сиріт, які теж потрапляли до цього притулку. Там він і похований разом із дружиною. Щоправда, жінка, як мені здається, не була українкою, бо мала прізвище Лебрун.
Я хочу підкреслити, що хоча надгробок може містити напис польською мовою, іноді варто заглянути глибше, адже сама мова на табличці не завжди є визначальним фактором національної приналежності особи.
Це суттєві моменти, які слід враховувати під час відвідування цвинтарів. Я також згадував про Поморяни — там, зокрема, можна знайти польські написи, але найстаріший відомий надгробок належить чехові з Праги. На ньому чітко зазначено: "Пивовар з Праги в Чехії, запрошений тодішніми власниками для варіння пива".
Здається, що вони доставили найвищокваліфікованого експерта з Праги, з Чехії. Написано польською, але без жодних сумнівів — це був чех.
Отже, слід приділяти увагу кожній деталі, адже вони відображають різноманіття нашого світу. Це має велике значення, але потребує певної рефлексії.
Отже, історію можна вивчати і на цвинтарях -- з таких надгробків. Які висновки ми можемо зробити сьогодні, щоб у майбутньому було менше таких воєн, як тепер?
Схоже, що... мушу визнати: коли мова йде про тих, хто чинить насильство, тобто про злочинців, я свідомо не можу підібрати жодного адекватного, цивілізованого терміна – жоден не підходить. Мені це видається надзвичайно складним завданням. Це справжнє втілення зла. І, на жаль, це зло живе завдяки іншим злочинам, тож важко "підгодовувати зло добром", коли воно має такий ненаситний апетит.
Натомість думаю, що зараз надзвичайно важливо -- це розуміти, що чим більше нас буде протистояти цьому злу, тим більший шанс, що воно просто програє нам -- найзвичайнісіньким чином.
І я також думаю, що для мене це дуже важливо, і вся ця діяльність -- це один із її контекстів. Я, щоправда, не думав про це на початку, але вже багато років вважаю, що робота Товариства "Маґурич" має показувати, що українці й поляки здатні нормально співіснувати, здатні разом робити фантастичні речі.
Замість цього я не зовсім впевнений у багатьох людей, які займають високі позиції — не лише в соціальному сенсі, але й маю на увазі політиків та державних службовців. У мене з ними є певні труднощі. Проте наш досвід демонструє, що на рівні простих людських зв’язків ми можемо досягати значного, іноді навіть незвично складного.
У Поморянах можна знайти великий надгробок, що належав колишнім власникам цього містечка. В його реставрації нам допоміг, зокрема, Іван Щурко, особа, яка добре відома у Львові серед тих, хто цінує історичні пам'ятки. Він був активним волонтером "Маґурича". Серед волонтерів також був Тарас Чолій, який зараз є ветераном.
Отже, якщо зібрати всі ці зв'язки до купи — Роман Зілінко, який працює в Національному музеї у Львові, колись також був волонтером "Маґурича". Всі ці нитки, якщо їх переплести, можуть утворити щось потужне. Можливо, це не буде зброя, а захисний щит, який стане нам у нагоді у боротьбі з злочинцями.
Отже, якщо ми насправді живемо в такому комфорті — про це важливо пам’ятати, — все, що ми робимо зараз, відбувається завдяки тисячам людей на сході, які в цей момент захищають нашу країну. Потрібно всього лише трохи уяви, щоб це усвідомити.
Я пам'ятаю, що два чи три роки тому мені випала нагода публічно висловити свою вдячність Збройним Силам України. Неодноразово це робив, але саме цей випадок залишився в пам'яті. Я дякував їм за те, що вони захищають нас від зла. Окрім цього, завдяки їхній відвазі ми маємо можливість продовжувати проводити громадські роботи на кладовищах.
І більше того, скажу чесно, це неймовірно зворушливі історії. Наприклад, минулого року до нас на роботи на кладовищі приїхали двоє волонтерів зі Львова. Тобто мені написала дівчина, чи можуть вони приїхати, і я сказав, що звісно, що запрошую, що це взагалі чудово. І вона приїхала зі своїм хлопцем. Я подивився на взуття цього хлопця і на його штани й подумав: "він, мабуть, у ЗСУ".
Але мені було незручно ставити це питання. Лише згодом я звернувся до нашої спільної колеги, українки, щоб вона дізналася. І, виявляється, це правда. Він, який приїхав на десять днів відпочинку, знайшов можливість піти... Я навіть не хочу уявляти, що відбувається у його думках. Взагалі, що відчувають люди, які опинилися там.
Це настільки велике психоемоційне навантаження, що позбутися його протягом життя буде практично неможливо. І незважаючи на це, він знаходить час, щоб відвідати кладовище і займатися волонтерством. Це, як би сказати, вражає, адже він міг би просто відпочивати.
#Євреї #Камінь #Німеччина #Суспільство #Україна #Суд #Росія #Українці #Львів #Історія #Збройні сили України #Російська імперія #Івано-Франківськ #Кладовище #Друга світова війна #Волонтерство #Поляки #Польща #Facebook #Прага #Українська Греко-Католицька Церква #Монастир #Агресія #Прізвище #Хрест #Козаки #Статут #Реставрація (культурна спадщина) #Перемишль #Вапняк #Київ #Вроцлав #Щецин #Познань #Брати #Галісія (Східна Європа) #Священик #Надгробна плита #Чехія #Кущ #Поділля
