Доля катів і жертв Голокосту: чи понесли вони відповідальність за свої вчинки?

Кому і яким чином справедливість з'явилася після Освенцима, і чому її результати виявилися неповними.

27 січня війська 1-го Українського фронту здійснили визволення в'язнів з Аушвіц-Біркенау (Освенцима) — одного з найжахливіших нацистських концтаборів, де протягом кількох років відбувалося масове винищення людей. Ця дата останнім часом стала символом пам'яті жертв Голокосту.

СС У ТРИВОЗІ

Визволення принесло довгоочікувану свободу. Не всі її дочекалися. Хтось помер від хвороб, голоду і виснаження, когось нацисти вбили або заздалегідь відправили подалі. Відомо, що в другій половині 1944 року тільки з Освенцима евакуювали близько 100 тисяч ув'язнених. Їх вивозили на захід, в інші табори, подалі від лінії фронту, що грізно й швидко насувався. Вище керівництво табору намагалося максимально замести сліди злочинів й уникнути повторення прикрої ситуації, коли газові камери в Майданеку перейшли до радянської армії фактично цілими. Чи то з наївності, чи з педантичності, есесівці рятували обладнання крематоріїв - його акуратно демонтували, пакували й відправляли на захід, до секретного сховища поблизу Маутхаузена, - в надії, що воно знову знадобиться.

"Безлад. СС у розпачі," - написали в'язні Освенцима всього за кілька днів до звільнення. Охоронці в паніці кидалися по табору, знищуючи документи, швидко пакуючи свої речі й готуючись до втечі.

ПОМЕРТИ ЗА П'ЯТЬ ХВИЛИН ДО ВИЗВОЛЕННЯ

Більшість охоронців залишила табір ще 20-21 січня, тому вижили в'язні, які не потрапили на марш смерті, наповнилися відчуттям свободи, яка здавалася такою близькою. Вони намагалися взяти під контроль життя табору і навіть святкувати цю подію. Проте, їхня радість виявилася передчасною. Один радянський військовополонений, знайшовши банку пива і зброю, почав стріляти у нічне небо Бжезинки (Біркенау), за що був розстріляний німецьким патрулем. Також загинули групи французьких в'язнів, які, шукаючи їжу, наважилися увійти до їдальні есесівців. Проте деяким пощастило діждатися визволення. "Ми обіймали і цілували наших рятівників. Сльози радості не стримувалися, адже ми були врятовані", - згадував Отто Волькен, в'язень Бжезинки.

Бажаю вам чудесного та благополучного Нового року!

Передчуваючи кінець, деякі охоронці концтаборів починали виявляти "гуманність". Вони робили вигляд, що нібито завжди співчували в'язням і не поділяли людиноненависницьких поглядів вищого керівництва. Серед них посилювалось відчуття приреченості. "Вас скоро звільнять. А ось нам доведеться кепсько. Нас убиватимуть без жалю", - казали охоронці концтаборів СС у Клоозі, влітку 1944 року, після висадки англо-американських військ у Франції і масованого наступу Червоної Армії на Сході. Навіть у Заксенхаузені, над входом перестали підіймати нацистський прапор. А охоронець із філії Флоссенбюрга звернувся до єврейського ув'язненого з проханням, аби той "помолився за перемогу німецької зброї". Як згадував в'язень Освенцима Елі Арон Коен, голландський лікар, автор однієї з перших наукових медичних праць, присвячених психології концтабору, нацистський охоронець, посміхаючись, сказав йому наприкінці 1944 року: "Бажаю вам всього найкращого в прийдешньому році! В новому році я, скоріше за все, опинюся на твоєму місці, а ти - на моєму..."

КАТИ. ІСНУВАТИ, ВИХОДИТИ З СИТУАЦІЙ І ПРИКРАШАТИ СЕБЕ.

Доля тих, хто ще вчора тримав у своїх руках максимум влади і міг вчинити вбивство чи знищення, складалася по-різному. Деякі зуміли підробити документи і втекти через океан до Америки, як, наприклад, зловісний доктор Йозеф Менгеле. Спочатку він знайшов притулок в Аргентині, а згодом оселився в Бразилії. У 1967 році Менгеле помер на пляжі в Сан-Паулу. Ці 35 років після війни навряд чи можна вважати найгіршими в його житті. Хоча, безумовно, вони були сповнені високого рівня страху бути викритим "Моссадом".

Дехто з них був затриманий і поставлений перед судом, зокрема на Нюрнберзькому процесі, в той час як інші проходили через менш масштабні судові слухання. 2 квітня 1947 року трибунал виніс вирок коменданту Освенцима Рудольфу Гессу, якого англійці зловили на одній із ферм за рік до цього. Він був повішений на ешафоті, розташованому посеред табірного плацу — місця, яке він сам почав облаштовувати майже сім років тому з великою відданістю.

Багато з есесівців не визнавали жодних звинувачень на свою адресу. Вони або заперечували, що мали якісь відомості про масові вбивства, або намагалися довести, що в системі концентраційних таборів не було нічого аморального. "Дахау був прикладом ідеального концтабору", - заявив командир табору Мартін Вайс. У прощальному листі до своїх малолітніх синів він написав: "Померти за батьківщину - це велика честь".

Садист Отто Молль, керівник крематорію в Бжезинці, стверджував, що він всього лише... звичайний садівник. Лише небагато з тих, хто потрапив у тенета правосуддя, визнали свою провину. Наприклад, Ганс Аумаєр, колишній начальник охорони Освенцима. Затриманий у червні 1945 року в Норвегії, він надав досить докладний опис жахів Голокосту, розповідаючи про злочини, вчинені СС, у тому числі про регулярне знищення євреїв. У 1947 році його судив польський суд, і Аумаєр визнав, що жорстоко поводився з ув'язненими.

Сотні есесівських злочинців, причетних до масового знищення людей у концтаборах, були покарані. Але тисячам вдалося уникнути відплати. Чому? На це вплинуло кілька чинників: відсутність юридичних прецедентів, брак персоналу, ресурсів і часу.

АВСТРІЯ: ЗАБУТИ... МАЙЖЕ ВСЕ

Дещо іншим було відношення до нацистів, причетних до злочинної діяльності концтаборів в Австрії. Політична еліта країни вибудувала міф про Австрію як про першу жертву нацистської Німеччини, тому всіляко уникала навіть згадування про травматичне історичне минуле. Коли в 1972 році відбувся судовий процес над двома есесівськими архітекторами, авторами проєктів комплексу газових камер і крематорію в Бжезинці, їх визнали невинними і навіть... потерпілими. Так злочин перетворювався на професійну помилку, а кат - на жертву обставин.

Британський актор Дірк Богард, який зіграв одну з ролей у фільмі "Нічний портьє", знятого в 1974 році в Австрії, був приголомшений реакцією глядачів на його образ у формі есесівця: йому усміхалися та навіть аплодували. Цікаво, що стрічка Ліліани Кавані викликала обурення серед багатьох колишніх в'язнів нацистських таборів, які сприйняли її як відверте зневаження пам'яті жертв Голокосту.

Помста—це одне з найбільш інтенсивних почуттів. Іноді вона стає необхідною для виживання. В історії є численні приклади, коли звільнені в'язні вдавалися до жорстоких актів самосуду над своїми колишніми наглядачами. Наприклад, у Дахау американські військові стали свідками того, як вкрай виснажений в'язень, ледь стоячи на ногах, справляв малу нужду на обличчя убитого німецького охоронця.

ЖЕРТВИ. ВИЖИТИ, А ПОТІМ... ІСНУВАТИ.

Багато вчорашніх ув'язнених опинилися на самоті, не маючи куди повернутися. Їхні домівки і родини зникли безслідно, поглинуті жахами концтаборів – чорних воронок смерті. Ліна Стумахін, яка витримала нестерпні випробування в кількох нацистських таборах, нарешті повернулася додому в Польщу після звільнення з Саксонії. Це було надзвичайно важке повернення: жінка ледве пересувалася на опухлих ногах. У Закопаному, де до війни у неї була сім'я та власний будинок, вона сподівалася на відновлення зв'язків. Але жодного з рідних не виявилося – на місці її домівки паслися чужі кози. Те, що давало їй сили виживати в концтаборах, виявилося лише ілюзією.

Сподіватися на підтримку з боку місцевої адміністрації було безглуздо. Разом із винищенням євреїв нацисти також знищили багатий спадок єврейської культури. Майно, що залишилося після жертв Голокосту, часто ставало здобиччю для місцевих жителів, і відновити його було практично неможливо. Деякі з тих, хто вижив, опинилися в таборах для переміщених осіб, де залишалися до початку 1950-х. Найскладніше доводилося дітям, які пережили жахи концтаборів, дивом залишилися живими, але втратили своїх батьків. Одним з таких дітей був Томас Бюргенталь, якого вважають одним із наймолодших переживших Голокост. Він пройшов через жахливі умови в Освенцимі та Заксенхаузені. Проте йому пощастило: він вижив разом із матір'ю, яка також пережила страшні випробування Освенцима і Равенсбрюка. У 1946 році вони знову зустрілися в Геттінгені. У 17 років Том Бюргенталь переїхав до Нью-Йорка, де згодом розпочав успішну кар'єру в юриспруденції, яка завершилася його призначенням суддею Міжнародного суду ООН. Однак, незалежно від того, де вони жили та яких успіхів досягали, колишні в'язні не могли стерти спогади про минуле. "Одного разу потрапивши туди, вибратися вже неможливо", - зазначав Ойген Когон, німецький соціолог і політолог, автор відомої роботи "Есесівська держава: система німецьких концтаборів".

Тим, хто пережив жорстокі тортури і знущання, було надзвичайно важко. "Двадцять два роки потому, я все ще висіюся на вивернутому тілу над підлогою", - писав Жак Амері, учасник руху Опору та в'язень нацистського концтабору. У жовтні 1978 року він вирішив закінчити своє життя, не витримавши тиску спогадів про минуле. Тисячі чоловіків і жінок не могли забути жахи, які вони пережили, побачили чи іноді стали свідками вчинків у концтаборах. Міклош Ніслі, угорський єврейський лікар, який пережив Освенцим і був членом так званої зондеркоманди, змушений був асистувати доктору Менгеле. Після звільнення він поклявся, що ніколи більше не візьме в руки скальпель. Багатьох терзало відчуття безвиході та гіркої провини за те, що вони вижили, тоді як інші загинули. До того ж, важкі умови життя в повоєнні 50-60-ті роки та брак психіатричної підтримки ускладнювали ситуацію. Залишитися наодинці зі своїм катастрофічним досвідом було надзвичайно важко і небезпечно.

Багато хто долучився до поширення правди про Голокост, про жахіття концтаборів, а також гідного вшанування пам'яті жертв. Втім, спочатку цей процес йшов доволі важко. Після закінчення війни в Європі друкувалися десятки свідчень про перебування в нацистських таборах. Але їх не надто охоче купували. Повоєнні суспільства не хотіли слухати і читати про те, що відбулося вчора, про біль і страждання. Коли мізерним накладом вийшла друком (з другої спроби) "Чи людина це?" Прімо Леві - книжку мало хто купував. Лише через покоління в Європі з'явився інтерес до мемуарів жертв Голокосту.

Зло не завжди отримує належне покарання, і історія Освенцима це яскраво демонструє. Хоча деякі катів було покарано, справедливість залишилася нездійсненною. Тим часом жертви носили на собі важкий тягар пам'яті, який іноді виявлявся тяжчим за саме фізичне виживання. Як зазначив Вінфрід Георг Зебальд у своєму есе "Очима нічного птаха", присвяченому Жану Амері, "Жертва одного разу - жертва назавжди". Можливо, саме це стало причиною того, що після Голокосту головним питанням стало не лише "хто винен", а й "чи спроможний світ пам'ятати". Адже там, де пам'ять втрачається, зло завжди отримує можливість повернутися.