Деякі злочини, що сталися під час Другої світової війни, СРСР намагався приписати на рахунок фашистських сил, тоді як останні звинувачували радянських військових в аналогічних діях. Чи можливо віднайти справжню істину серед цих двох міфів?
Підрив Успенського собору та Хрещатика у 1941 році, розстріли понад 20 тисяч польських офіцерів у Катині, масові страти в'язнів у тюрмах Львова та Вінниці - як радянська пропаганда ховала власні криваві сліди за звинуваченнями нацистів, і чому сучасна Росія застосовує абсолютно ті самі інструменти патологічної брехні.
Укрінформ спільно з Українським інститутом національної пам'яті презентує новий випуск мультимедійного проєкту "Правда чи міф: совєтська епоха". Слідкувати за новими відеоепізодами можна на веб-сайтах Укрінформу та Інституту національної пам'яті, а також у соціальних мережах і в текстовому форматі.
Ідея цього випуску виникла завдяки "шановним" росіянам, коли під час чергового масованого нападу на Київ вони потрапили в Успенський собор Києво-Печерської лаври. У відповідь російська пропаганда знову використала свій звичний набір фальшивок: "Ми не атакуємо такі об'єкти", "Це ракета української ППО змінила курс" або "Це всього лише інсинуація та постановка з боку ЗСУ".
Риторика Кремля, яку ми спостерігаємо сьогодні, не є новим явищем, а радше продовженням радянських практик. Під час Другої світової війни сталінський режим систематично вдавався до "дзеркальних злочинів" — знищуючи архітектурні шедеври, мінуючи цивільні об'єкти та проводячи масові розстріли, а потім негайно перекладав відповідальність на німецьких окупантів.
Розглянемо, як функціонувала радянська пропагандистська система, хто насправді став відповідальним за вибух в центрі Києва у 1941 році та чому російські влади досі ховають загарбані архіви під грифом "таємно". Про це далі.
МІФ 1. У 1941 РОЦІ НІМЕЦЬКІ ОКУПАНТИ ЗРУЙНУВАЛИ УСПЕНСЬКИЙ СОБОР І ХРЕЩАТИК.
У радянських підручниках для старших класів десятиліттями карбувалася єдина офіційна версія: "Гітлерівські нелюди методично знищували культурні цінності нашої Батьківщини. У Києві фашистськими окупантами було по-варварськи підірвано перлину давньоруської архітектури XI століття Успенський собор Києво-Печерської лаври...". Аналогічно німцям приписували і суцільне руйнування Хрещатика, мостів через Дніпро та кращих будівель столиці.
Насправді це всього лише міф. Як підрив Хрещатика в вересні 1941 року, так і вибух Успенського собору 3 листопада того ж року - за цими подіями стоїть радянське підпілля НКВД.
Коли 19 вересня радянські війська покинули Київ, у місті залишилась мережа підпільників. Їх пізніше стали називати "партизанами" чи "комсомольцями", але сьогоднішньою термінологією це були досвідчені диверсійно-розвідувальні групи. Їх завдання полягало в створенні максимально несприятливих умов для німецьких окупантів у Києві. Лише професіонали могли влаштувати вибухи на Хрещатику чи в соборі.
Олександр Алфьоров, історик та голова УІНП, розповідає: "Успенський собор було підірвано, враховуючи, що 3 листопада туди повинна була надійти висока делегація німецьких офіційних осіб та їхніх союзників. Делегація уникнула вибуху, але храм був знищений. Потужність вибуху була настільки великою, що уламки плінфи розкидало навіть до сучасної станції метро 'Арсенальна'."
Для німців не було жодного сенсу витрачати свої потужні інженерні ресурси та вибухівку на знищення об'єкта, який можна було б принаймні дослідити. Щодо церковних цінностей, які нібито були вкрадені німцями, варто зазначити, що більшість з них була вивезена до Росії ще в 30-х роках під час радянських антирелігійних кампаній. А ті артефакти, які західні союзники виявили в німецькій зоні окупації після війни та повернули до СРСР, Москва так і не віддала Києву. Таким чином, можна стверджувати, що росіяни двічі пограбували Успенську лавру.
Підрив Хрещатика радянськими мінерами призвів до страшної ланцюгової реакції. Шоковане німецьке командування звинуватило у вибухах комуністів, яких у межах своєї расистської ідеології ототожнювало з євреями. "Це стало безпосереднім приводом до однієї з найстрашніших трагедій ХХ століття - масових розстрілів у Бабиному Яру. Відповідальність за геноцид лежить на нацистах, проте саме радянська провокація із підривом центру міста стала спусковим гачком для цього злочину. Саме тому совєтська влада після війни так ретельно замовчувала та спотворювала правду про Бабин Яр".
Знищення Києва в 1941 році стало яскравим прикладом радянської стратегії "випаленої землі", коли цивільні жителі та культурні об'єкти жертвувалися для досягнення мети створення безладдя.
МІФ 2. МАСОВІ РОЗСТРІЛИ ПОЛЬСЬКИХ ВІЙСЬКОВИХ У КАТИНІ - СПРАВА РУК НІМЕЦЬКО-ФАШИСТСЬКИХ ЗАГАРБНИКІВ
У весняний період 1940 року в Катинському лісі неподалік Смоленська, а також у таборах у Харкові, Києві та Херсоні, НКВС розстріляло понад 21 тисячу польських офіцерів, військових, науковців, медиків і педагогів, які потрапили в полон під час спільного вторгнення СРСР та Третього Рейху в Польщу у вересні 1939 року.
У 1943 році, коли німецькі війська виявили масові поховання та зробили ці факти публічними, Москва негайно організувала фальшиву "комісію Бурденка". Радянська пропаганда запевняла, що "масові розстріли польських військовополонених відбулися в осінній період 1941 року, а звинувачення з боку гітлерівців є лише провокацією, спрямованою на зрив радянсько-польських відносин".
Більше про злочини дивіться у подкасті:
На сьогоднішній день ми беззаперечно усвідомлюємо, що це злочин, скоєний росіянами та чекістами. Ми маємо відомості про осіб, які підписували укази на розстріл, а також тих, хто їх реалізовував. Комісія з реабілітації при УІНП продовжує вивчати відкриті архіви, які містять справи жертв Катинської трагедії — серед них були мобілізовані офіцери, що представляли польську, українську та єврейську нації.
Варто звернути увагу й на термінологічну маніпуляцію, яку застосував СРСР після війни. Вони максимально розкручували трагедію білоруського села Хатинь, спаленого нацистами, щоб фонетично перекрити в інформаційному полі назву "Катинь". Для пересічної людини назви "Катинь" і "Хатинь" зливалися в один образ нацистського злочину, що й було метою Кремля.
МІФ 3. ПРАКТИКИ КАТУВАННЯ І РОЗСТРІЛІВ У В'ЯЗНИЦЯХ ЛЬВОВА І ВІННИЦІ ТА "НЕПЕРЕВЕРШЕНІ" СОВЄТСЬКІ АРГУМЕНТИ
У червні та липні 1941 року, під час швидкого наступу вермахту, НКВС влаштувало жорстоку розправу над тисячами політичних в’язнів у тюрмах Львова (Бригідка, Лонцького), Вінниці, Луцька, Дубна та інших містах. Замість того, щоб евакуювати людей, їх катували й розстрілювали прямо в камерах та на території тюрем.
Проте після розкриття фактів про в'язниці радянська влада поклала провину на німців. Нацистська пропаганда, в свою чергу, використала знайдені могили у Вінниці та львівські тюрми, щоб продемонструвати "жовто-більшовицькі звірства". Виникла своєрідна дуель двох тоталітарних пропаганд, де кожна сторона намагалася затушувати свої масові вбивства, звинувачуючи противника у своїх злочинах.
Олександр Алфьоров пояснює: "Ми добре знайомі з періодом, коли Львів був окупований. Це сталося в червні 1941 року. Коли радянська армія відступала, велика кількість людей залишалася у в'язницях. Розуміючи, що німецькі війська наближаються, радянська влада скористалася інформацією, яку надала польська жандармерія. Адже ця територія колись входила до складу Речі Посполитої. Радянським військам вдалося отримати величезні картотеки, які вела польська жандармерія щодо Організації українських націоналістів та інших активістів. Власне, перед приходом німців, їм вдалося заарештувати багатьох людей, зокрема й тих, хто вже був в ув'язненні за політичні причини, і розправитися з ними в жорстокий спосіб."
Сьогодні більшість фактів розкрито завдяки свідченням і збереженим документам, проте найголовніші архіви щодо оборони міст та наказів НКВС досі замуровані в Росії.
Олександр Алфьоров зазначає, що існують відомі місця розташування архівів, зокрема Центральний військово-історичний архів у Подольську, поблизу Москви. Проте доступ до них повністю заборонений для українських та міжнародних дослідників. Чому ж Росія приховує ці документи? Виявляється, ці матеріали досі використовуються російськими спецслужбами для вербування, шантажу та здійснення впливу на політиків не лише в Україні, а й в інших країнах світу.
КДБ десятиліттями збирало компромат, і ці документи - їхній "золотий фонд". "Коли ці архіви нарешті будуть відкриті після деколонізації РФ, вони викриють усю глибину патологічної брехні цієї держави".
До речі:
У сфері міжнародного права та вивчення пропаганди існує спеціальний термін для цього явища — "дзеркальне звинувачення". Це ситуація, коли агресор транслює свої власні наміри, дії або скоєні жахливі вчинки на адресу жертви, формуючи ілюзію "попереднього самозахисту".
Використання методу "дзеркального злочину" завжди свідчить про одну й ту саму слабкість агресора: звинувачуючи противника у конкретному сценарії, він мимоволі викриває власні найближчі плани або вже вчинені злочини, які намагається приховати від міжнародного трибуналу.
СВІТОВИЙ ДОСВІД. ЯК ТЕХНОЛОГІЯ "ДЗЕРКАЛЬНОГО ЗВИНУВАЧЕННЯ" ПРАЦЮВАЛА НА ПРИКЛАДАХ ІНШИХ КОНФЛІКТІВ
Обстріл села Майніла (1939). 26 листопада 1939 року радянські артилерійські підрозділи завдали удару по своєму ж селу Майніла, розташованому на кордоні з Фінляндією, що призвело до загибелі радянських військовослужбовців. Основна суть цього дзеркального інциденту полягала в тому, що Москва швидко звинуватила фінську армію у своїй власній провокації, розірвала пакт про ненапад і вже через чотири дні розпочала Зимову війну, представивши заздалегідь підготовлений напад як "вимушену реакцію на фінську агресію".
Геноцидне "дзеркало" в Руанді (1992-1994). Підготовка до винищення народу тутсі була здійснена екстремістами хуту, які таємно створювали списки для розстрілу, постачали зброю та організовували бойові групи. Концепція "дзеркала" була викладена в їхньому внутрішньому документі 1992 року: радіо та преса хуту активно формували уявлення, що саме тутсі планують знищення хуту. Таким чином, реальний геноцид представлявся виконавцям як "попереджувальний самозахист" від вигаданої загрози.
Хімічні напади в Сирії (2013, 2018) стали предметом глибокого міжнародного обговорення. Місії ООН та Організації з заборони хімічної зброї (ОЗХЗ) зафіксували випадки використання зарину в Гуті та хлору в Думі, де урядові сили Башара Асада атакували цивільних. Так званий "дзеркальний ефект" полягав у тому, що після кожного інциденту сирійський уряд та Росія оперативно звинувачували опозиційні групи та організацію "Білі шоломи" в нібито "інсценуванні" цих атак, намагаючись звалити провину за військові злочини на самих жертв та рятувальників.
Час минає, але тактики агресора залишаються незмінними.
Ярина Скуратівська, інформаційне агентство Укрінформ
Олександр Алфьоров, УІНП
Катерина Березовець, дизайн обкладинки, інформаційне агентство Укрінформ.
Не забудьте ознайомитися з попередніми випусками нашого подкасту:
#
