Коли поринаєш у філософські роздуми, інколи складається враження, що існують лише минулі події та прийдешні перспективи, а теперішнього моменту немов і не існує. Якби ми мали можливість призупинити час, ми б могли сказати: "Ось, будь ласка, це і є сучасне". Проте, оскільки це неможливо — час рухається безперервно, і зупинити його не вдасться — ми стикаємося з єдиним цілісним потоком, що з'єднує минуле з майбутнім. На жаль, в такому контексті сучасність виявляється недосяжною.
Однак віртуально ми все ж можемо уявити собі точки стику між минулим і майбутнім, і на цьому стику відбуваються дивовижні речі. Стики між історичними епохами, війнами і миром, різними ідеологіями, технічними винаходами, мистецькими шедеврами, людськими долями... Здається на цих стиках відбувається неймовірне диво народження тієї найвищої сутності нашого існування, за якою ми так невпинно і пристрасно полюємо, але якої ніколи так і не досягнемо, бо час поставити на паузу неможливо...
1 листопада - це не лише згадка про Листопадовий Чин, 1 листопада 1944 року помер Великий Митрополит Андрей Шептицький, а на день пізніше 2 листопада того ж 1944 року народився найвидатніший клавішник усієї рокової музики Кіт Емерсон. Лише одного дня забракло їм, аби стати сучасниками, лише на один день не відбулося стику між їхніми долями, долями людей різних епох. Зате сучасниками митрополита Андрея були й залишаються надалі: Рінґо Старр (народився 1940 року), Пол Маккартні (1942), Мік Джаггер (1943).
Цікаво зазначити, що Майкл Джексон, який з'явився на світ у 1958 році, був сучасником Степана Бандери, чий трагічний кінець настав у 1959 році. Також варто відзначити, що Курт Кобейн, народжений у 1967 році, жив у той же час, що й Дмитро Донцов, який помер у 1973 році. Існує легенда, що в 1950-х роках в Парижі зустрілися Ігор Стравінський і Квінсі Джонс, що стало свідченням прямого зв'язку між учнем Миколи Римського-Корсакова і вчителем Майкла Джексона.
Існують миті, коли різні епохи перетинаються, і тоді минуле передає свою спадщину майбутньому. У ці моменти відбувається справжнє диво зв’язку між поколіннями, яке важко переоцінити. Мені пощастило взяти інтерв'ю у найстарішого композитора світу, 102-річного Миколи Колесси, всього за два місяці до його смерті 8 червня 2006 року. Він детально поділився спогадами про 1 листопада 1918 року у Львові, і його розповіді, адже він був 15-річним свідком тих подій, виявилися надзвичайно яскравими, образними та інформативними — такими, що їх важко переоцінити.
Незабаром мені прийшла в голову думка: уявімо, що замість мене інтерв'ю у пана Миколи б брав двадцятирічний хлопець. Через вісімдесят років, у 2066 році, цей молодик міг би розповідати своїм онукам чи правнукам про цю зустріч. А ті, в свою чергу, в 2118 році, могли б передати цю історію далі, згадуючи, що їхній дід чи прадід бачив на власні очі живого Миколу Колессу, свідка подій 1 листопада 1918 року. Таким чином, жива лінія поколінь могла б тягнутися цілих двісті років...
Відзначаючи 107-му річницю Листопадового Чину, цікаво буде послухати розповідь живого учасника тих подій, видатного українського композитора і музичного діяча, власне те, про що розповідав авторові цієї публікації Микола Колесса:
Листопадовий сплеск емоцій викликав величезну радість серед нашої громади, коли на Ратуші вперше засяяв синьо-жовтий прапор. Реакція поляків була неоднозначною: деякі з них виявляли ворожість, інші ж були стурбовані, щоб все пройшло мирно. Вони прагнули, щоб Україна залишилася, але без жертв. На жаль, уникнути кровопролиття не вдалося.
Власне поляки добре до цього підготувалися. Вони стріляли по українцях із-за рогу, і це ситуація була прикра для наших людей. Наші не любили посилати своїх синів до армії, щоби вони вчилися військової професії, і тому нам було важко воювати з польським легіонерами, бо вони були дуже організовані.
1 листопада 1918 року зі самого ранку о сьомій годині нас, пластунів повідомили про збір на вулиці Пелчинській (тепер Вітовського) біля Пелчинського ставу на місці сьогоднішнього парку культури (на цьому ставі після Першої світової війни була платна ковзанка), але я, на жаль, запізнився. Далі я пішов теперішньою вулицею Івана Франка і біля касарні навпроти церкви стояли вояки в австрійських мундурах із синьо-жовтими кокардами на шапках. Зразу промайнула думка: "Наші вже взяли владу в руки!" Далі я попрямував на площу Ринок, бо всі казали, що там має відбутися щось важливе. Підійшовши з вулиці Краківської, я побачив, що на площі зібралося багато людей, здебільшого поляків і євреїв, українців було небагато.
Представники українського уряду зібралися в будинку магістрату, готуючи свої плани для управління містом. Я був вражений, коли побачив, як українські солдати, що чергували на всіх перехрестях вулиць біля Площі Ринок, почали розганяти натовп. І раптом пролунав постріл — це було тривожне передвістя, адже незабаром почалася стрілянина з боку поляків. Вважають, що перший постріл зробив український військовий, який контролював вхід до площі з Краківської вулиці. Після цього активізувалися польські учні гімназій, яких потім охрестили "орлєнтами". Наші хлопці також мали своїх "вірлят", але про них чомусь згадують значно рідше.
В листопаді 1918 року українські солдати забезпечують захист біля воріт львівської ратуші.
Українські солдати не мали такого глибокого знання Львова, як полонезькі воїни, адже більшість з них були простими селянами і погано орієнтувалися в міській місцевості. Поляки вели вогонь з різних місць: за рогами, з вікон, з підвалів та з дахів, а потім безслідно зникали, оскільки добре знали всі стежки та виходи міста. Я спостерігав, як група польських студентів із костелу Святой Єлизавети стріляла вниз на вулицю Городоцьку в бік казарми Фердинанда, де розташувалися українські війська. Поляки швидко вискакували вперед, робили постріли, а потім миттєво ховалися, повторюючи цей маневр знову і знову. Вони сформували справжню лінію фронту, що простягалася вулицею Оссолінських (тепер Стефаника), проходила повз університет і Галицький сейм, потім продовжувалася вздовж Городоцької. Стрільба була такою інтенсивною, що стіни нагадували обличчя людини, хворої на віспу, з численними вкрапленнями від куль. Велися великі бої за Головну пошту, а поляки майже повністю захопили парк Костюшка. Я входив до складу групи українських гімназистів, які надавали нашим військовим важливу інформацію про те, де збираються поляки і звідки ведуть вогонь.
Наші воїни потребували їжі, і львів'яни закликали жінок приходити до Народного дому. Там, неподалік, на Вірменській вулиці, була організована кухня, де готували гарячий чай та варили кукурудзяну кашу для бійців. Моя мама працювала в цій кухні протягом двох днів. Якось вона вирушила туди з групою інтелектуалів, рухаючись від Домініканського костелу вулицею Вірменською. Поряд із Вірменською церквою хтось вистрілив у цю групу, серед якої був український письменник і журналіст Тиберій Горобець (Степан Чарнецький), що йшов у військовій формі. Виглядало так, що стріляли в нього, але куля потрапила в мою маму: вона влучила ззаду, пройшла за два сантиметри від серця та вийшла через груди. Я прибіг і побачив, як її несуть на ношах до воріт будинку на розі Вірменської та Краківської вулиць, але цього будинку вже немає – він обвалився в 1923 році. У воріт було багато крові, а неподалік від Головної пошти з’явилася вантажівка, що везла поранених українців. Мою маму накрили коцом і поклали до вантажівки. Машина рушила в бік вулиці Личаківської, а я біг за нею, незважаючи на небезпеку.
На початку Личаківської біля Бернардинського оборонного муру була невеличка казарма, де стояли наші українські військові пости. Вони до мене кричали, щоби я зупинився і могли стрілити до мене, але я не послухався і біг за машиною далі. Я біг Личаківською вгору до вулиці Гофмана (тепер Патріарха Димитрія Яреми) до військового шпиталю, якраз неподалік ми тоді там мешкали на вулиці Голомба (Верхратського).
Я влетів у дім і одразу ж побачив, що мій дядько, професор Олександр Колесса, щойно повернувся з Києва. Він був послом у австрійському парламенті і отримав доручення від парламенту дізнатися, що відбувається в столиці. Якраз у той час влада в Києві перейшла до Скоропадського. Дядько був не в захваті від того, що я його розбудив, але я поспішив до батькового кабінету і закричав: "Маму поранили!" Дядько з татом миттєво вирушили до лікарні, що мала вхід з вулиці Боніфратрів (тепер Кравчука). Мою матір привезли до лікарні і залишили десь у коридорі. Біля неї, важко пораненої, проходили як цивільні, так і військові, та ніхто не звертав на неї уваги. У лікарні було багато лікарів і поранених з часів Першої світової війни: австрійці, німці, угорці, поляки, чехи, хорвати, серби та боснійці. Мій дядько представився як Reichsratsabgeordnete, тобто посол до австрійського парламенту. Це викликало певний рух, військові лікарі швидко зорієнтувалися, з ким мають справу. Маму терміново поклали на операційний стіл. Якби не дядько, вона могла б померти, адже вже думали, що її стан критичний, і навіть до неї заходив священник.
Мій дядько ділився з батьком своїми думками про Київ і був дуже песимістично налаштований, оскільки Скоропадський навіть не володів українською мовою і спілкувався зі своїм оточенням лише російською. Я сам став свідком того, як офіцери Скоропадського прогулювалися Академічною у Львові, і це нагадувало парад, адже вони мали вигляд, схожий на запорожців. Українці в Галичині не отримали жодної підтримки від наддніпрянців.
Бої у Львові тривали безперервно до 20 листопада, коли польські війська оточили місто. У той час багато хто вважав, що українці занадто рано залишили Львів. Наші солдати вийшли через Личаківську рогачку в напрямку Винників. 21 листопада, на свято святого Михайла, я пам'ятаю, як хтось подзвонив до нашого дому. Я був удома з батьком, сестрами та служницею. У кімнату батька увійшов чоловік у німецькому шоломі з револьвером і почав розмовляти з ним, поки ми уважно стежили за іншими, адже батько попереджав нас бути обережними, щоб ніхто не підкинув нам револьвер і не звинуватив у тому, що ми озброєні та належимо до військового опору проти польських сил. Через десять хвилин усі покинули приміщення.
У ті дні підпалили синагогу прогресистів на площі Старий Ринок, зараз цієї синагоги не існує, її зруйнували німці під час Другої світової війни. А в листопаді 1918 року ходили чутки, що палити цю божницю польському шумовинню допомагало також і жидівське шумовиння. Поляки тоді кричали: "Бий жида!", за те, що ті нібито допомагали українцям. Тоді євреї чинили нерішуче і відкрито не стали на український бік, але були й такі, хто справді допомагав українцям. Пізніше, коли вже поляки зайняли Львів, я сам бачив, як в оточенні своїх друзів ішов вулицею молодий високий гарний жидівський хлопець у мундурі і шапці січового стрільця".
#Євреї #Ідеологія #Австрія #Україна #Українці #Львів #Дмитро Донцов #Композитор #Німці #Краків #Лікарня #Пошта #Митрополит-єпископ #Андрей Шептицький #Галичина (Східна Європа) #Польський народ #Перша світова війна #Площа Ринок (Львів) #Дніпро Україна #Іван Франко #Угорці #Прапор України #Степан Бандера #Вулиця Городоцька #Вулиця #Магістрат #Пласт #Київ #Леонід Кравчук #Павло Скоропадський #Серби #Микола в Коле #Фердинанд I Австрійський #Тадеуш Костюшко #Майкл Джексон #Львівська ратуша #Пол Маккартні #Ставок #Винники #Рінго Старр #Мік Джаггер #Вулиця Личаківська #Листопадове повстання (Львів, 1918) #Вулиця Краківська (Львів) #Вулиця Вітовського (Львів) #Микола Римський-Корсаков #Ігор Стравінський
