Цими днями ми відзначаємо 108-річчя з моменту заснування агентства.
Усі сто вісім років, скільки існує наше агентство, воно веде безперервний, сумлінний літопис подій в Україні і світі. А як починався його власний літопис, за яких обставин воно було створене?
Перші сторінки укрінформівської історії творилися в бурхливий період завершення Першої світової війни, падіння в Росії царського режиму, потужного руху за національне самовизначення народів, у тому числі й українського. В Україні цей рух очолила Центральна рада, лідером якої став видатний історик Михайло Грушевський. Він та його соратники зробили перший крок на шляху створення національного інформагентства, організувавши при ЦР пресове бюро. Однак на цьому й зупинилися. Зі сформуванням українського уряду на чолі з Володимиром Винниченком тема інформагентства кілька разів порушувалася на його засіданнях. Навіть були дані конкретні доручення. Але тогочасні події, передусім кривавий більшовицький рейд на Київ Муравйова, ці наміри віддалили.
Повернення до цієї теми відбулося лише в березні 1918 року, коли Рада Народних Міністрів затвердила статут Українського державного інформаційного агентства. Проте розвиток його діяльності затримався через брак фінансування. Поки шукали необхідні кошти, за підтримки німецького військового командування утворилася Українська Держава, замість Української Народної Республіки. Протягом семи з половиною місяців її існування гетьману Павлу Скоропадському вдалося досягти ряду позитивних політичних результатів, зокрема визнання України незалежною державою багатьма країнами світу, з якими двадцять уклали дипломатичні угоди.
Створення Українського інформаційного агентства (УТА) стало одним із важливих здобутків у цій сфері. Гетьман чітко усвідомлював, наскільки критично важливою є інформаційна складова для просування його ініціатив, тому поспішив з її реалізацією. Чому він обрав Дмитра Донцова на посаду керівника агентства? На це вплинуло кілька факторів. Донцов вже тоді був відомою постаттю у політичному середовищі: він був журналістом, суспільним діячем, філософом та активним членом Української демократично-хліборобської партії, а також надійним союзником гетьмана. За свою політичну діяльність він зазнавав переслідувань з боку царської влади, двічі потрапляючи за ґрати.
Після другого арешту він вирішив виїхати до Австро-Угорщини, де продовжив свою освіту у Віденському та Львівському університетах, здобувши в останньому ступінь доктора юридичних наук. Окрім цього, Донцов активно працював як публіцист, співпрацюючи з місцевими інформаційними агентствами, що дозволило йому отримати цінний досвід.
Східний фронт Першої світової війни протягом тривалого часу заважав йому потрапити на територію Великої України. Лише в березні 1918 року йому вдається зайняти місце у вагоні австро-української торгової делегації, яка повертається з Відня до Києва. Саме в цей момент і перетинаються шляхи Донцова та Скоропадського.
Дмитро Донцов висловив свою підтримку Павлу Скоропадському словами: "Я у гетьмані бачив насамперед організатора пробудженої, але ще не оформленої української стихії, що відображає давні традиції, воскрешені в творчості Шевченка...". Як очільник Української Телеграфної Агенції (УТА), Донцов отримав можливість впливати на ключові інформаційні потоки в країні. У межах своїх службових обов'язків він підтримував тісні зв'язки з гетьманом, членами його уряду, закордонними дипломатами, а також кореспондентами іноземних медіа. Це дало йому реальний шанс впливати на політичну ситуацію в Україні. УТА розташовувалась у триповерховій будівлі за адресою Хрещатик, 25, приблизно за триста метрів від нинішнього офісу Укрінформу. На жаль, ця будівля не збереглася до нашого часу, і в архівах були знайдені лише кілька фотографій цієї споруди.
Дослідники відзначають, що до створення УТА оперативна інформація вітчизняній пресі надходила досить безсистемно. Агентству ж, виходячи з його завдань (вони визначалися як висвітлення всіх найважливіших подій громадсько-політичного та соціально-економічного характеру, які відбувалися і в Україні, і за її межами), вдалося досить швидко подолати цей недолік. Воно розгорнуло широку кореспондентську мережу в провідних центрах України, Німеччини і Австрії, забезпечило обмін інформацією з низкою зарубіжних інформаційних агентств. У той складний час Дмитру Донцову з великими труднощами вдалося налагодити на досить високому рівні інформаційне забезпечення діяльності гетьманського уряду. Агентство готувало і розсилало матеріали "за трьома розрядами": ґрунтовні матеріали, короткі повідомлення і телеграми. Всі матеріали були українськомовними, що викликало обурення деяких впливових російськомовних видань.
Невдовзі передплатниками УТА стали десятки газет і журналів, видання товариств і компаній, громадських організацій, зокрема, "Просвіти", органи губернського і земського самоуправління, мистецькі, релігійні, військові та інші осередки і формування.
Але співпраця Донцова й Скоропадського тривала лише кілька місяців. Донцов з часом розчарувався в політиці гетьмана, зокрема через його загравання з донським отаманом П.Красновим, який вважав гетьмана союзником у відновленні неподільної Росії з Україною в її складі. Шляхи Донцова і Скоропадського остаточно розходяться. Донцов не тільки пориває всі стосунки з гетьманом, а й стає його непримиренним критиком і суперником.
14 грудня 1918 року Скоропадський оголосив про своє зречення з поста голови Української держави та вирушив до Німеччини. Цей період був надзвичайно драматичним і для Донцова. Діячі Директорії, які прийшли до влади та відновили Українську Народну Республіку, вважали його прибічником гетьмана, тому колишнього керівника Української телеграфної агенції планували заарештувати. Врятував його полковник Євген Коновалець, майбутній засновник ОУН, який на той час очолював Січові стрільці і перебував у Києві. Завдяки його допомозі, 13 січня 1919 року Донцов зміг виїхати з Києва до Швейцарії, де став керівником пресово-інформаційного відділу української місії в Берні.
У той час, як засноване Павлом Скоропадським Українське телеграфне агентство виробляло свою інформаційну політику для нової української держави, російські більшовики та їх прихильники в Україні теж відчували потребу в інформаційному органі, який би оперативно поширював повідомлення про їхню політику і справи. Відповідно, взялись за його створення. У березні 1918 року Всеукраїнський центральний виконавчий комітет підписує постанову про створення Українського телеграфного агентства (надалі, аби відрізняти агентство від утвореного гетьманською Українською державою, зватимемо його - УкТА). Головне його відділення знаходилося в місті Катеринославі (нинішній Дніпро), в будинку колишнього губернського управління, кімната №2. Отже, ця адреса теж пов'язана з історією створення агентства. Чому Катеринослав? Бо саме тут 17-19 березня 1918 року відбувся II Всеукраїнський з'їзд Рад, делегатами якого було понад 1250 представників багатьох міст і регіонів України, переважно східних, які ще контролювалися радянським урядом.
Більшовики почали активно діяти досить швидко: до кінця березня агентство розпочало свою роботу в Харкові, Кременчуку, Полтаві, Єлисаветграді, Херсоні, Миколаєві та в ряді інших міст. Тоді ж було вирішено питання щодо статусу його повідомлень — вони повинні були передаватися через телеграф, так само як і урядові телеграми, і доставлятися до місця призначення не пізніше ніж за півгодини після їх прийняття з апарату.
Подальші події розвивалися настільки стрімко, що вже 18 квітня 1918 року ВУЦВК і радянський уряд України проводять свої засідання в Таганрозі, який за умовами Брестського миру вважався українським містом. Тут Народний секретаріат реорганізовується в бюро для керівництва повстанською боротьбою "в тилу окупантів", так звану "дев'ятку" на чолі з М.Скрипником. Фактично це був штаб для організації повстанської боротьби на території України, яку контролювали німецько-австрійські війська та збройні сили УНР. У таганрозьких нарадах брав участь і тодішній керівник агентства Рудольф Гальперін (під псевдонімом Гарелін).
Рудольф Гальперін з'явився на світ у 1882 році в Києві, у сім'ї купця. Він здобував освіту в Київському університеті, але його шлях змінився після студентських протестів у грудні 1900 року, через які його виключили з навчального закладу та призвали до царської армії. Пізніше, через активну участь у Київському комітеті РСДРП та співпрацю з газетою "Искра", він неодноразово потрапляв до царських в'язниць, а згодом його вислали до Сибіру. Після революції 1905 року він нелегально виїхав за кордон, але дуже швидко повернувся до Росії, де знову опинився під судом і був ув'язнений у Петропавловській фортеці в Петербурзі. Коли розпочалася Лютнева революція, Гальперін активізував свою революційну діяльність. У Києві він став членом редакційної колегії газети "Голос социал-демократа" і був обраний депутатом міської думи. Після утворення Української народної республіки (радянської) він приєднався до редакції її офіційного вісника, що зробило його призначення на пост завідувача УкТА цілком логічним.
Після встановлення радянської влади в Україні Гальперін займав ряд важливих посад. Він був членом колегії Наркомату юстиції УСРР і протягом 1923-1927 років регулярно обирався до ревізійної комісії КП(б) України на партійних конференціях та з'їздах. У складі комісії він співпрацював із Д. Коротченком, який згодом став одним із керівників радянської України. Однак з часом його ім'я зникло з архівних джерел. Відомо лише, що Р. Гальперін став жертвою репресій під час "великого терору" 1937-1938 років, коли постраждало чимало євреїв, які обіймали партійні, радянські та господарські посади в Східній Україні. Серед них був і перший керівник УкТА. Радянська революція безжально знищувала своїх колишніх "героїв". Після встановлення радянської влади більшовицька преса стала платформою лише для однієї політичної сили, що було зафіксовано в резолюції "Про партійну і радянську пресу" VIII з'їзду РКП(б) у березні 1919 року.
Короткий огляд діяльності нашого агентства під маркою "БУП". Його філії та редакції, розташовані на територіях, підконтрольних радянській владі, займалися випуском стінних газет-багатотиражок, які висвітлювали інформацію про роботу влади, ситуацію на фронтах та міжнародні події. Також створювалися "Вікна БУП" — агитаційні малюнки і карикатури на актуальні теми. У Києві серед співробітників були такі особистості, як М.Кольцов, Л.Нікулін, В.Катаєв, Ю.Олеша, П.Тичина, І.Кулик, С.Пилипенко, Г.Хоменко, а згодом і М.Трублаїні та Іван Ле, які стали відомими письменниками. Варто зазначити, що БУП розташовувався в будівлі під номером 25 на Хрещатику, де раніше функціонувала УТА, яку очолював Д.Донцов.
Невеликий період часу на посаді керівника БУП перебував відомий партійний діяч-більшовик Микола Лебедєв, який народився в родині військового лікаря. Свою революційну діяльність він розпочав у Петербурзі, де керував редакціями кількох видань. На жаль, його життя обірвалося через грип, відомий як "іспанка", у поєднанні з численними хворобами, які він здобув під час важких етапів та ув'язнень у царських тюрмах.
На думку дослідників історії преси, БУП було не стільки організацією для збору інформації для преси, як потужною інституцією для підготовки закритих інформаційних оглядів та аналітичних записок про внутрішнє державне становище і політику зарубіжних країн, особливо тих, які межували з радянською Україною. Проблемою було й те, що редакції газет не завжди друкували матеріали, які надавало БУП, бо багато з них не мали ні авторського стилю, ні інформаційного креативу, говорячи по-сучасному. Саме тоді й було вирішено залучати до співпраці з БУП відомих тогочасних письменників, журналістів із яскравою, а головне доступною широкому загалу манерою письма.
На завершення варто зазначити, що матеріали Бюро української преси (БУП) були обов'язковими для публікації в центральних і місцевих газетах, які виходили на територіях, де була встановлена радянська влада. Ці видання друкувались не лише українською та російською, а також польською, чеською, угорською й французькою мовами. На початку 1920 року БУП об'єдналося з Російським телеграфним агентством (РОСТА), і новостворена структура в Україні отримала назву УкРОСТА (Українське відділення РОСТА). Очолив її Давид Ерде. УкРОСТА підтримувало телеграфний зв'язок із 35 містами України, а стінні газети цього агентства виходили у понад 150 населених пунктах. Нажаль, повна біографія Д. Ерде залишається невідомою, відомо лише, що він народився 1894 року. Отже, у 1920 році, коли він очолював УкРОСТА, йому було всього 26 років. Проте, незважаючи на свій юний вік, він вже був досвідченим журналістом, відзначався завзятістю та творчою продуктивністю. За часів сталінського режиму він зазнав репресій, а його твори потрапили до чорного списку і були вилучені з бібліотек.
В історії нашого агентства важливою датою є 21 квітня 1921 року. У цей день відбулося перейменування в Радіо-телеграфне агентство України. Цю ініціативу реалізував Володимир Іванович Нарбут. Серед колишніх очільників інформаційних служб України, які передували сучасному Укрінформу, постать В.Нарбута без сумніву є однією з найзначніших. Це особливо вражає, якщо врахувати, що він також залишив слід в історії як видатний поет, засновник літературного руху акмеїзму та впливовий політичний і громадський діяч.
В.І. Нарбут з'явився на світ у квітні 1888 року у хуторі Нарбутівка, що належав до Глухівського повіту Чернігівської губернії (сучасне село Червоне Глухівського району Сумщини). Він виріс у сім'ї представників збіднілого дворянства, що походили з козацької старшини. Серед його братів був видатний художник Георгій Нарбут, який здобув славу, створивши перші державні символи Української Народної Республіки, включаючи банкноти та поштові марки.
Володимир Нарбут у 1906 році закінчує із золотою медаллю Глухівську гімназію. Цьому не перешкодила важка хвороба, внаслідок якої йому ампутували п'яту на правій нозі, через це він кульгав на цю ногу. Після лютневої революції 1917 року зблизився з лівими есерами, пізніше - з більшовиками. Обирався до складу Глухівської ради робітничих і солдатських депутатів. У цей час ледь не загинув - на його родинний хутір напали бандити. Вони прострелили В.Нарбуту кисть руки (її довелося ампутувати). До серпня 1919 року перебував у Києві, де брав участь у видавництві кількох журналів. Потім потрапляє до Ростова-на-Дону, де його арештовують білогвардійці. Під час жорсткого допиту він, щоб врятувати життя, підписав відмову від подальшої політичної діяльності. Згодом цей папірець відіграв драматичну роль у його житті. У1920 році відряджається до Одеси, де очолює Одеське відділення УкРОСТА.
Незабаром В. Нарбут вирушає до столиці України того часу – Харкова. У цей період він виступає ініціатором заснування Радіотелеграфного агентства України, відомого як РАТАУ. Існують документи, що зафіксували засідання Президії Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету Рад (ВУЦВК), яке відбулося 21 квітня 1921 року, де В. Нарбут представив детальну доповідь. Цей день вважається днем народження РАТАУ, а його керівником було призначено саме В. Нарбута. Пізніше ВУЦВК затвердив "Положення про Радіотелеграфне агентство України (РАТАУ)", яке отримало статус центрального урядового інформаційного органу під егідою ВУЦВК.
Існували свої причини для того, щоб дати агентству назву радіотелеграфне. У часи після революційних змін, коли телеграфно-телефонна інфраструктура була в занепаді, акцент було зроблено на радіо як на швидкий та надійний засіб комунікації і передачі даних.
Цікаво, що саме РАТАУ стало піонером радіофікації в Україні. Протягом тривалого періоду, до восьмидесятих років минулого століття, організація передавала частину своїх новин споживачам через радіоефір, використовуючи оперативні вісники новин.
У 1922 році Володимир Нарбут переїхав до Москви, де обіймав керівну посаду у прес-службі ЦК РКП(б), а згодом ВКП(б) до 1927 року. У 1928-му з'явилася записка, яку він написав у ростовській в'язниці за вимогою білогвардійського слідчого, в якій стверджував, що нібито відмовляється від політичної діяльності. Цей документ був використаний як звинувачення у "приховуванні деяких обставин, пов'язаних із його перебуванням у полоні у білих". В результаті, його виключили з партії, а також звільнили з роботи.
До 1936 року він змушений був забезпечувати своє існування випадковими гонорарами за літературну діяльність. Однак у жовтні того ж року В. Нарбута заарештували за звинуваченням у "українському націоналізмі". У липні 1937 року його засудили до п'яти років ув'язнення, відправивши до пересильного табору поблизу Владивостока. Згодом він потрапив до Магадана, де 14 квітня 1938 року отримав новий вирок і був розстріляний. Лише в 1956 році В. Нарбута було повністю реабілітовано, оскільки у його діях не було виявлено складу злочину.
Абревіатура РАТАУ, створена нашим видатним попередником Володимиром Івановичем Нарбутом, мала тривале існування - цілих сім десятиліть, до моменту, коли агентство отримало свою сучасну назву.
За сто вісім років, які минули від часу створення агентства, в його історії, як і в українській загалом, сталося безліч подій. Але, на превеликий жаль, як і тоді, в 1918-му, Україна знову переживає драматичні часи, на її багатостраждальній землі знову палає вогонь смертоносної, руйнівної війни. І її розпалювачі - тепер уже внуки й правнуки сумнозвісного Муравйова та його ординців. Вони знову хочуть поставити нас на коліна, повернути в імперське ярмо. Але часи докорінно змінилися. Тоді, 108 років тому, Європа і США від нас відвернулися. Тепер вони, як і весь прогресивно-демократичний, цивілізований світ, - нас підтримують. І Україна вже зовсім не та. За три з половиною десятиліть самостійності вона сповна відчула всі переваги вільного від осоружної імперії життя і незалежного розвитку.
...Під час директорування в Українській телеграфній агенції Дмитро Донцов вів щоденник. На його сторінках знаходимо, зокрема, запис про зустріч з керівником більшовицької делегації Дмитром Мануїльським. Той запитав: "Донцов, Ви ж порядна людина, чому Ви не є большевиком?" - "Якраз тому, Мануїльський", - відповів Донцов. І ще одні слова, точніше - заклик Дмитра Донцова приведемо з його філософсько-публіцистичної спадщини: "Мусимо викохати в собі душу, яка б могла успішно протиставитися душі Івана IV, яка переживає в Росії свою безнастанну реінкарнацію"...
Як і колись за часів Донцова, наше агентство сьогодні веде ретельний запис українського життя у всіх його формах, постійно висвітлюючи ключові події сучасної світової історії. Воно залишається єдиним національним медіа, яке вже сто вісім років створює цей важливий літопис.
#Німеччина #Політик #Україна #Телеграф #Журналіст #Росія #Більшовики #Радянський Союз #Журнал #Російська мова #Харків #Відень #Укрінформ #Австро-Угорщина #Дмитро Донцов #Київський національний університет імені Тараса Шевченка #Уряд України #Дніпро #Херсон #Доктор наук #Активізм #Організація Українських Націоналістів #Комуністична партія Радянського Союзу #Українська Народна Республіка #Перша світова війна #Михайло Грушевський #Львівський університет #Сталінські репресії #Санкт-Петербург #Швейцарія #Павло Тичина #Євген Коновалець #Гетьман #Миколаїв #Володимир Великий #Георгій Нарбут #Хрещатик #Полтава #Київ #Центральна Рада #Берестейський мир #Павло Скоропадський #Володимир Винниченко #Кропивницький #Іван IV Грозний #Біла армія #Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет #Кременчук #Дмитро Мануїльський #Таганрог #Газета #Хроніка (жанр) #Михайло Артемійович Муравйов #Автор колонок #Володимир Нарбут #Народний секретаріат #Стрільці #Атаман #Дніпро, Україна #Російська соціал-демократична робітнича партія #Ліві есери
