Британський дух: мешканка Лондона насолоджується чаєм серед уламків свого житла.
У вересні 1940 року Гітлер ініціював "спеціальну воєнну операцію", відому як операція "Бліц". Як випливає з назви, нацистське керівництво сподівалося швидко вивести Великобританію з участі у Другій світовій війні. Їхній план полягав у знищенні ключових військових і промислових об'єктів країни.
Окрім Лондона, нацистські війська завдавали ударів по Белфасту, Брайтону, Бірмінгему, Брістолю, Істборну, Кардіффу, Клайдбанку, Ковентрі, Ліверпулю, Ексетеру, Манчестеру, Портсмуту, Пліму, Ноттінгему, Сандерленду та Саутгемптону. Період "Бліцу" тривав з 7 вересня 1940 року до 10 травня 1941 року, охоплюючи більше восьми місяців. Що стосується столиці, Лондон піддавався безперервним бомбардуванням протягом 57 ночей поспіль з вересня 1940 року.
Рекламные материалы
Звичайно, місто й після цього не залишали в спокої. Останній авіаудар по Лондону стався 27 березня 1945 року, забравши життя ще одного цивільного громадянина — і водночас останнього в цій трагедії. Загалом, під час Другої світової війни, цивільні втрати Британії оцінюються в межах 60-67 тисяч осіб. З цієї кількості більше ніж 43 тисячі загинули внаслідок операції "Бліц", більшість жертв були мешканцями Лондона.
Изображение: Имперские военные музеи
Лондонські рятувальники виконують свої обов'язки.
Почалося все 25 серпня 1940 року: кілька німецьких літаків скинули бомби на околиці міста. Британці відповіли симетрично, атакувавши Берлін. Усі подальші нальоти на Лондон були презентовані німецькою пропагандою як акт відплати (знайомий почерк, чи не так?) Гітлер розраховував на те, що блискавичною смертоносною атакою зламає волю британців і як мінімум стримає їх від атак на Німеччину.
Проте, як це зазвичай трапляється з агресорами, він виявився невірно обчисливши свої сили. Дружина короля Георга VI – королева-мати Єлизавета (бабуся теперішнього короля Чарльза) – на ранок після бомбардування Букінгемського палацу зауважила: "Дякувати Богу, тепер я більше не відрізняюся від своїх підданих".
Изображение: Имперские военные музеи
Король Георг VI та його дружина, королева Єлизавета, відома як королева-матір.
7 вересня Лондон атакували понад 300 бомбардувальників ввечері і ще 250 уночі. З цих 550 літаків 360 взяли на приціл лондонський порт. А наймасовіший наліт на серце столиці -- лондонський Сіті -- стався 29 грудня 1940 року. У цей день нацисти забрали життя 8 тисяч лондонців, їхні бомби пошкодили собор святого Павла. Ще одні криваві жнива агресори зібрали в ніч із 10 на 11 травня -- тоді загинуло та було поранено три тисячі людей, виникло дві тисячі пожеж і було зруйновано 150 водогінних магістралей. У Лондоні за час війни повністю знищили сто тисяч будинків. 1,4 мільйона містян залишилися без житла.
Водночас військова промисловість не зупиняла свою діяльність, адже уряд ще до початку активних бойових дій розосередив її потужності по всій країні. У Великій Британії функціонували десятки так званих Shadow & Royal Ordnance Factories — “тіньових” заводів, продукція яких призначалася для підтримки фронту. Військова сила також зростала: з червня 1941 року чисельність британських збройних сил досягла 3,6 мільйона осіб. На початку 1942 року в оборонній промисловості працювало вже понад 4,2 мільйона людей, що на 408 тисяч більше, ніж у 1941 році.
Традиційні лондонські паби залишалися відкритими, куди прості люди заходили на кухоль пива. Незважаючи на всі труднощі, у Сохо продовжував працювати Віндміл Театр (Windmill Theatre), який обрав девізом фразу "Ми ніколи не закривалися" (We Never Closed).
Рекламные материалы
Частина лондонців заздалегідь відправила своїх дітей подалі від столиці та інших великих міст -- до родин, які погодилися надати їм тимчасовий притулок. Тут не все було райдужно, і роки потому деякі з "релокантів" згадували про життя у прийомних сім'ях як про справжнє пекло, гірко шкодуючи про рішення, яке ухвалили їхні батьки.
Водночас відбувався і зворотний процес: на вокзалі Лондона з'являлися єврейські діти, які прибували з Європи, рятуючись від жахів Голокосту. Більшість з них були самотніми – з запискою, прикріпленою до їхнього одягу, в якій просили піклуватися про них. Саме з такою табличкою на шиї на вокзалі Паддінгтон було знайдено відомого у всьому світі ведмедика, створеного письменником Майклом Бондом. "Немає нічого сумнішого за долю біженців", – писав Бонд, розповідаючи про пригоди ведмедика Паддінгтона.
Изображение: Имперские военные музеи
Діти на залізничному вокзалі Лондона.
Отже, британці не мали кращої долі, ніж інші народи, які потерпали від іноземної агресії. Проте вони прагнули дотримуватися принципів, що їх виклав прем'єр-міністр Вінстон Черчіль. Хоча в наш час, коли панує епоха штучного інтелекту, існує безліч вигаданих та приписаних цитат, ця є справжньою. Дискусії навколо неї зосереджені на тому, коли і в яких умовах сер Вінстон вимовив ці слова.
"Ніколи не відмовляйся, ніколи, ніколи, ніколи, ніколи – ні в чому, ні в значних справах, ні в дрібницях, ні в важливих питаннях, окрім тих моментів, коли це стосується твоєї честі та раціонального мислення." Never surrender – never, ever, ever, ever!
Безцінними є свідчення лондонців, які пережили операцію "Бліц". Вони показують, наскільки подібними є наші нинішні емоції та рефлексії до тих, які випали на долю британців 86 років тому. Дуже рідко такі спомини вибиваються з рамки очікуваних реакцій. Наприклад, військовий кореспондент Ерні Пайл примудрився розгледіти красу у картині палаючого Лондона. Пайл, втім, був американцем...
"Тієї ночі Лондон не просто палав, він опинився в полоні величезного вогняного вихору. Це було видовищем, яке поєднувало в собі жах і неймовірну красу. Яскраві спалахи вогню піднімалися вгору на сотні метрів, попіл кружляв у повітрі, а силует собору Святого Павла контрастував із червоним небом, створюючи вражаючу картину."
Але поза тим лондонці 1940-1941 років відчували й робили приблизно те саме, що й, приміром, кияни 2026-го. А саме:
...боялися голосних шумів
З моменту початку повномасштабного вторгнення психологи почали піднімати питання "акустичного терору": звуки вибухів викликають страх, який перевищує відчуття від побаченого зруйнованого будинку. Це явище має фізіологічне пояснення. Наш зір обмежений вузьким конусом, що охоплює близько 180 градусів. Натомість слух здатний сприймати звуки з усіх напрямків, тобто в 360 градусах. Крім того, звукові сигнали досягають мигдалеподібного тіла — центру страху в нашому мозку — всього за 10-15 мілісекунд. Для обробки візуальних сигналів потрібно майже вдвічі більше часу — приблизно 25-40 мілісекунд, адже зорова кора має складніший механізм обробки інформації.
Рекламные материалы
Изображение: Имперские военные музеи
Панорама зруйнованого Лондона з верхівки собору святого Павла.
Одним словом, нам дуже страшно, коли довкола гучно.
"Неймовірний, досі не чутний гуркіт. Від вибухів так сильно трясло, що відчувалося, як стискається грудна клітка", – згадує анонімний мешканець Лондона 1940 року. Інший свідок додає: "Звучав незвичайний свист, я пригнувся... Потім спалахнуло яскраве полум'я, стовп землі та уламків здійнявся в небо, а земля затремтіла. Горизонт з боку річки став суцільним полем вогню. Небо забарвилося в яскравий помаранчевий відтінок".
...були пригнічені
Як і нам, жити в умовах постійних повітряних тривог лондонцям було тяжко.
"Я чув ці сирени. Сирени, сирени і знову сирени. Вранці, вдень і вночі. Ми спускалися в підземелля, аби уникнути їх і бомб. Але вони не залишали мене в спокої, і я чув їх, поки весь світ не перетворився на суцільний гул сирен. Це був безперервний крик страждання... Ночі й дні злилися в одну нескінченну ніч, один тривалий кошмар, одне безперервне виття безнадії," – ділиться своїми відчуттями Бернард Копс, якому на момент "Бліцу" було 14 років.
Ознайомтеся також із думкою історика Володимира В'ятровича: "Агресора потрібно стримувати — цей урок з Другої світової війни мали б врахувати політики вільного світу".
...швидко навчилися відрізняти, "що мчить у повітрі"
Нам не потрібно заглядати у додаток, щоб дізнатися, який рівень тривоги встановлено – жовтий чи червоний. Звук ракети важко переплутати з шахедом, а шахед – з його реактивним аналогом.
Френк Герд, 24-річний лондонський пожежник, згадує: "Дивно, як швидко ми звикли відчувати, летить бомба в наш бік чи ні... Коли ми пробиралися через палаючий Іст-Енд, небо було криваво-червоним. Навколо руйнувалися будівлі, свистіли уламки, а ми просто тягнули пожежні рукави серед цього пекла. Було чутно гуркіт літаків, який не вщухав ні на хвилину, а потім, ближче до ранку, все раптово затихло".
Изображение: Имперские военные музеи
Палають доки Лондона.
...шукали безпечні укриття, але не могли їх знайти.
В українських містах, зокрема в Києві, ситуація з укриттями є критичною. Іноді надходять новини про те, що люди, які використовують підвали як притулок, виявляються заблокованими.
Рекламные материалы
"Ми мешкали в квартирі, що знаходилася всього за дві милі від Тауерського мосту. Прямо навпроти нашого будинку стояли залізничні арки, одна з яких була перетворена на бомбосховище. Тієї ночі ми вирішили переночувати у бабусі, і саме в цей момент бомба вдарила по залізничній колії зверху, вибухнувши всередині арки. Вона спрацювала як канон, і все, що було всередині, разом із людьми, було викинуто вибуховою хвилею на вулицю... Нам просто пощастило, що ми не опинилися там," -- згадує Рональд, якому тоді було всього шість років.
Ознайомтеся також з уроками Другої світової війни: The New York Times представила спільні історичні висновки України та ще шести країн.
...сховалися в коридорі:
Рятувальники ДСНС почали рекомендувати "правило двох стін" вже на початку повномасштабного вторгнення, спираючись на досвід 2014 року, коли подвійна бар'єра дійсно рятувала життя, блокуючи уламки снарядів. Хоча використання балістичних ракет поставило під сумнів ефективність цього методу, це не є основним питанням. Історія свідчить, що ще на початку Другої світової війни люди ховалися в коридорах для безпеки.
Авіаційні нальоти були справжнім жахіттям — бомби падали без розбору, і ти ніколи не міг бути впевненим, чи доживеш до наступного ранку. Найстрашнішими ж були ракети типу "Фау". Ти чув, як вона наближається, а коли двигун раптово зупинявся, усвідомлював, що вона ось-ось впаде. Від жаху ти завмирав в очікуванні вибуху. Спочатку ми панічно бігли до укриттів, але з часом звикли і просто сиділи в коридорі біля газового лічильника, оскільки нам повідомили, що це найзахищеніше місце в нашому домі, — згадує Джоан, якій на той момент було 14 років, про переживання під час "Бліцу".
Изображение: Имперские военные музеи
Ось, діти Лондона.
...ходили ночувати в метро та інколи скандалили там
Інциденти в київському метро, пов'язані з тим, що пасажири займають занадто багато простору (наприклад, приносячи з собою намет замість складаного стільця), вже давно стали звичним явищем. Працівники лондонського метро також звертали на це увагу:
"Люди спали на підлозі платформ метро, притиснувшись один до одного. Панувала неймовірна тиснява. Іноді виникали сварки через стрес. Наприклад, одна дівчина кричала й билася з матір'ю через брак місця, в іншому кутку чоловік і дружина сперечалися, бо вона хотіла, щоб він сів, а він нервово ходив туди-сюди. Але загалом люди намагалися ділитися їжею та підтримувати спокій".
Изображение: Имперские военные музеи
Лондонський підземний транспорт
...отримували й надавали допомогу
Отже, у жителів Лондона також були волонтери, які першими прибували на місця, де відбувалися прильоти.
"Мені не було й 14, коли почалася епопея, відома як "Бліц". 7 вересня мені потрібно було забрати вечірні видання з вокзалу. Коли почалися бомбардування, небо вкрили чорні хмари диму від палаючих доків. Ми ховалися під прилавками, але вже наступного дня знову виходили на роботу. За втрату майна нам платили по 10 або 20 фунтів допомоги, а волонтери з жіночих організацій оперативно розгортали польові кухні з гарячим чаєм та булочками," — ділиться спогадами хлопець, який займався розповсюдженням газет.
Изображение: Имперские военные музеи
Працюють волонтери
Рекламные материалы
Водночас у нас нема деяких прикрих явищ, які були в Лондоні. Наприклад, офіційних порад умертвити домашніх тварин, аби не витрачати на них ресурс у й без того складних умовах. Не було й мародерства з боку рятівних служб. "Я пам'ятаю, як пожежники гасили будівлю, що палала, а потім поверталися драбинами назад, одягнені в норкові шуби, манто та хутряні шапки, які вони винесли з охопленого вогнем магазину", -- ділиться спомином очевидиця Сільвія Кларк.
Лондон витримав випробування. У той час як німецькі міста намагалися повернутися до свого історичного вигляду, британська столиця обрала інший підхід. Основним автором фінального плану відновлення став архітектор Патрік Леслі Аберкромбі. Його концепція передбачала, зокрема, розвантаження центральних районів та створення нових житлових комплексів і міст-супутників (New Towns) на периферії. Аберкромбі також підкреслив важливість парків і громадських просторів у Лондоні. Головним пріоритетом стало забезпечення зручності для пішоходів, а ключовою метою — створення комфортних умов для їхнього пересування по місту.
Изображение: Имперские военные музеи
Сміливий молочник з Лондона. Який же англійський сніданок обійдеться без молока?
Ці зміни не відбулися миттєво. Протягом першого десятиліття після закінчення війни в Британії панував режим жорсткої економії. Лише у 1954 році скасували картки на продукти харчування та промислові товари, а картки на будівельні матеріали – у 1955-му. Жінки Великої Британії навіть надсилали купони на тканини майбутній королеві Єлизаветі ІІ: у 1947 році, коли вона планувала весілля з Філіпом Маунтбеттеном, вся країна прагнула, щоб принцеса змогла пошити для себе вишукану весільну сукню.
"Не самі будівлі формують місто, а люди, що мешкають в них. Хоча стіни Лондона можуть бути знищені, дух його жителів залишиться незламним," -- зазначав король Георг VI, згадуючи про свою розорену бомбардуваннями, але незламну столицю. І це, безсумнівно, мудрі слова, які можна застосувати й до нашого Києва.
#
