Завітавши до нашого редакційного офісу, члени Комісії військового душпастирства РКЦ в Україні поділилися своїм досвідом про те, як капелани та психологи підтримують моральний дух на фронті і чому суспільство повинно еволюціонувати разом із нашими захисниками. "Війна впливає на кожну парафію", - підкреслюють вони.
Аліна Анастасія Петраускайте, SCM - Ватикан, с.
Місія Церкви в умовах війни виходить за рамки звичних парафіяльних діяльностей, охоплюючи такі важливі сфери, як передова лінія, медичні заклади, сім'ї загиблих та все суспільство, яке вчиться справлятися з глибокими травмами. Комісія військового душпастирства, що діє при Конференції єпископів Римо-Католицької Церкви в Україні, розробляє конкретні напрямки та практичні рекомендації для реалізації цієї місії. У п'ятницю, 11 вересня 2026 року, делегація цієї комісії зустрілася у Ватикані з Папою Левом XIV, а після цього завітала до нашої редакції.
Аудиторію з Папою відвідали голова комісії єпископ Павло Гончарук, ординарій Харківсько-Запорізької дієцезії РКЦ, ректор Вищої духовної семінарії Святого Духа Кам'янець-Подільської дієцезії РКЦ отець Володимир Кирилюк, а також військові психологи і викладачі Школи капеланського служіння - сестра Неля Куцак, CSA, та Тетяна Гончарук. У інтерв'ю для ватиканських медіа вони поділилися інформацією про те, як комісія оновлює підходи до роботи духовенства, готує капеланів та освітян для роботи з ветеранами, а також пояснили, чому "правила бою" стали актуальними навіть у тилу.
Ваше Преосвященство, від березня 2023 року Ви очолюєте Комісію військового душпастирства при Конференції єпископів РКЦ. Які пріоритети у праці Комісії є на сьогоднішній день?
Єпископ Павло Гончарук: Перш за все, Комісія військового душпастирства має на меті служіння нашим братам і сестрам, які в Збройних силах України беруть активну участь у захисті нашої Батьківщини. Завдання комісії - забезпечити душпастирською опікою самих військових, їхні родини, а також родини загиблих. Ще одне завдання - допомогти Церкві сформувати правильний підхід до ситуації, яка виникла внаслідок війни. Тобто це ширший спектр бачення: допомога військовим капеланам на передовій, а також священникам і настоятелям, які душпастирюють у країні, де є дуже багато страждання, спричиненого війною. Війна торкається кожної парафії, бо вона складається з людей, громадян України, чиї рідні або ж вони самі захищають Батьківщину. Тому священник, який служить в Україні сьогодні, зобов'язаний підвищувати свою кваліфікацію, розуміти наслідки війни та реакції людей, щоби краще служити і любити. Священник, який ігнорує цю тематику через байдужість, дуже сильно грішить і наробить багато зла, попри свою добру волю і бажання служити. Наші семінарії, які ми закінчували в мирний час, до цього не готували, ми вчилися "мирного" душпастирства, натомість сьогодні стикнулися із зовсім новою дійсністю. Тому священник на території України зобов'язаний розуміти, що відбувається і якими мають бути його дії. Саме цим займається Комісія військового душпастирства, яка організувала Школу капеланського служіння (цього року це вже третій набір). Це дворічну програму, на якій вже навчалося багато священників, а також миряни. Окремо діє жіноча група (програма адресована богопосвяченим особам та парафіяльним служителям і має п'ять модулів), а також організовуються різні заходи з підвищення кваліфікації. Тобто завдання комісії - допомогти усвідомити ситуацію, знайти відповідні інструменти, щоб бути адекватними у своїй поведінці й на часі, щоби вчасно перев'язувати рани - ні раніше, ні пізніше.
Отче Володимире, єпископ Павло підкреслював, що в семінарії їх не навчали, як діяти під час війни, адже це новий досвід для всіх. Окрім вашої участі в роботі комісії, ви також очолюєте Вищу духовну семінарію Кам'янець-Подільської дієцезії. Яким чином війна вплинула на освітній процес і виховну діяльність у семінарії?
Отець Володимир Кирилюк зазначає, що Боже провидіння призвело до того, що його перший виїзд на фронт відбувся на початку війни, у квітні 2022 року, коли він ще був настоятелем парафії. В цей час він познайомився з військовими і спочатку надавав їм допомогу в ролі волонтера, а згодом став військовим капеланом-волонтером. Хоча він ще не обіймав посаду ректора семінарії (ця відповідальність лягла на нього лише у 2024 році), він уже мав певний досвід роботи з військовими. Тепер семінаристи мають ректора, який безпосередньо пережив реалії війни, адже ці два світи – військовий і семінарійний – кардинально відрізняються: один наповнений небезпекою та викликами, а інший є більш захищеним і спокійним.
Можливо, це й справді ідеально, хоча б трохи? Це своєрідні умови, схожі на теплицю: семінаристи закінчують своє навчання і вступають у життя, яке виявляється зовсім іншим...
Отже, дійсно. У нас є чотири основні напрямки: людський, інтелектуальний, духовний і душпастирський. До останнього ми тепер додаємо навички співпраці та вміння слухати військових. Адже кожен семінарист неминуче стикається з цим: війна колись завершиться, але її наслідки залишаться на тривалий час. Солдати повертаються додому, потребують підтримки і часто звертаються до храму, до священнослужителів, яких, можливо, й не знають. Іноді вони можуть бути не зовсім тверезими, проте щось їх тягне, адже у них є свій біль, і я неодноразово з цим стикався. Тому для священника, який виконує душпастирську роль, вкрай важливо вміти вислухати, надати допомогу і, що найголовніше, не зашкодити. Нині семінаристи проходять цю підготовку: вони вже завершили курс "Правила бою" (які містять поведінкові інструкції для виживання в умовах бою, з якими військові повертаються додому), а також займаються психологічними тренінгами, щоб, коли повернуться на канікули, знали, як спілкуватися із солдатами, яких зустрічатимуть (можливо, це їхні друзі чи знайомі). Ті, хто в сутанах, є ближчими до духовенства – коли солдат бачить людину в сутані, він вважає, що це священник, і звертається до нього за допомогою. Дякувати Богу, вони мають потрібні знання. Як сказав єпископ, це обов'язок кожного священника і семінариста на сьогодні. Моя відповідальність як ректора полягає в тому, щоб надати семінаристам необхідну підготовку та знання, щоб, виходячи у світ, вони вміли спілкуватися з військовими та їхніми сім'ями, давати корисні поради і надавати допомогу. Це завдання стоїть переді мною, іншими викладачами та кожною семінарією в Україні.
Пані Тетяно, Ви як військовий психолог викладаєте у Школі капеланського служіння та берете участь в інших ініціативах Комісії. Отець Володимир згадував, що семінаристи проходять курс "Правила бою". Що це за курс?
Тетяна Гончарук: "Правила бою" можна також охарактеризувати як "правила виживання". У цьому контексті представлена важлива інформація про зміни, які відбуваються в поведінці військових, їхні механізми виживання та як ці правила стають їм у нагоді. Одним із основних принципів є відключення емоцій. Наші захисники змушені пригнічувати свої почуття, щоб виконувати свій обов'язок перед країною. Коли вони повертаються додому, часто приносять із собою цю емоційну дистанцію: хоч вони і люблять своїх близьких, але не можуть це виражати. Важливо донести цю інформацію до їхніх родин, щоб ті не лякалися - їм потрібен час, щоб перейти з "бойового" режиму в "домашній". Існує ще одне важливе правило - "зупинись у хаосі". При поверненні додому військові іноді зупиняються, щоб трохи затримати дихання і оцінити обстановку. Вони потребують кількох секунд або хвилин, щоб зрозуміти, що простір навколо них безпечний для них і їхніх близьких. Ми надаємо цю інформацію в рамках психоедукації, щоб допомогти зрозуміти, що відбувається з ними і чому вони поводяться саме так. Особливо важливо усвідомити, що в зоні бойових дій у них активується принцип "чую, бачу, реагую швидко" - вони мають розвинуту здатність чути, бачити і миттєво реагувати. Повертаючись додому, ця здатність не зникає миттєво, і на це потрібен час. Родини часто відчувають розчарування, коли військові бувають різкими в будь-який момент, не усвідомлюючи, що це наслідок їхнього досвіду. Наша мета полягає в підготовці не лише капеланів, а й всього суспільства, щоб дружини, матері, сусіди та інші близькі могли зрозуміти їхні реакції і знали, як адекватно на них реагувати.
Часто доводиться чути думку: "Війна закінчиться - і ми повернемося до нормального життя". Але маю враження, що ми вже будемо інші і ситуація зміниться назавжди. Що ви думаєте з цього приводу?
Ми стали іншими, і вже не зможемо повернутися до того, якими були до війни. Наші цінності зазнали істотних змін: ми почали по-іншому цінувати життя і важливість підтримки одне одного. Того, що було раніше, більше не буде. Багато жінок кажуть: "Я хочу, щоб ти повернувся до свого колишнього я". Але це неможливо, адже в нього вже є досвід війни, втрат і страждань. Суспільство також не може залишитися таким, як раніше, адже війна принесла нам безліч болю і горя. Тепер нам необхідно навчитися жити з цими новими реаліями. Часто можна почути, що час загоює рани, але я вважаю, що час навчає нас жити з цими ранами. Ті, хто готовий прийняти нові обставини, швидше адаптуються, тоді як ті, хто не може цього зробити, залишаться в стражданні. Наша основна мета — показати, як можна знайти шлях до зцілення та відновлення.
Шановна Тетяно, маю до вас особисте запитання: що для вас означає участь у цій комісії?
Коли я вперше опинилася в аудиторії, заповненій священниками під час одного з курсів у Школі капеланського служіння, у мене виникло питання: "Що мені з цим робити?" Це справді лякало, але я подумала: "Господи, якщо Ти привів мене сюди, значить, я впораюся". Як тільки починаєш працювати, все стає на свої місця, і ти вже не звертаєш уваги на те, хто перед тобою. Я почала бачити цих людей з абсолютно іншого ракурсу. Це священнослужителі, які розуміють, що таке біль і втрати, адже до них приходять не з радістю, а з горем. Сьогоднішні страждання не мають аналогів. Вся країна переживає важкі часи: діти, які втратили батьків; старші люди, які все життя працювали, щоб на старості мати свій дім, тепер залишилися без даху над головою, без елементарних зручностей і в 70-80 років змушені шукати місце для сну і їжі. Це найбільш вразливі категорії суспільства. Маленькі діти бачать, як їхні матері плачуть, і думають, що це через їхні вчинки, хоча насправді причина значно глибша. Багато сімей мають родичів у полоні або зниклих безвісти, і дорослі часто не діляться правдою з дітьми, а ті все одно відчувають цю тривогу. Найскладніше – невідомість: чи в полоні твій близький, чи в бою. Це все впливає на дітей, які не завжди можуть зрозуміти, що відбувається. Кожен проходить через свої труднощі, як може, і важливо знати, куди звернутися за допомогою, щоб отримати підтримку і мати сили продовжувати піклуватися про родину, забезпечувати їжу й дарувати тепло дітям. Ця зима була надзвичайно важкою: морози до -25 градусів, без опалення та електрики. Люди повинні мати можливість йти далі, незважаючи на всі труднощі. Практично кожен українець зазнав втрат і пережив певні емоції, незалежно від того, де він живе. Зараз важливо об’єднати нашу націю, щоб не лише вижити, а й рухатися вперед, розвиватися і демонструвати свій незламний дух, незважаючи на всі виклики.
Сестро Неле, на чому саме ви концентруєте свої зусилля у служінні в даний момент?
Сестра Неля Куцак: Наша комісія у різний спосіб реагує на виклики, які постають перед Україною в умовах війни. Це включає в себе Школу капеланського служіння, де я займаюся викладанням, спільно з пані Тетяною, ми проводимо курси з військової психології, готуємо капеланів та жіночі групи. Але ще однією важливою сферою моєї діяльності, в якій я займаюся вже багато років, є Християнська служба порятунку, за яку також відповідає Комісія військового душпастирства. Це екуменічна спільнота, що об'єднує християн різних конфесій, що є унікальною рисою нашої Церкви, якої, напевно, немає більше ніде у світі. Ця спільнота має безліч напрямків, де кожен може знайти своє місце: є "заступники", які лише моляться, є ті, хто займається євангелізацією та виїжджає на місії в деокуповані чи прифронтові зони. Також існує великий корпус військових капеланів, що налічує приблизно дві тисячі представників різних християнських конфесій. Як психолог цього корпусу, я займаюся їх підготовкою та навчанням, щоб забезпечити єдність у знаннях, служінні та розумінні специфіки людей під час війни. Це дозволяє капеланам з різних конфесій спільно, в одному дусі та злагодженості, реагувати на потреби, які виникають.
Отже, це також надзвичайно важливий досвід взаємодії між різними релігійними громадами?
Так, універсальним також є те, що в межах Християнської служби порятунку сформувалися мобільні групи капеланів-добровольців з різних конфесій. На запрошення Генерального штабу вони виїжджають у різні частини і служать нашим військовим. І військові дуже дивуються, коли приїжджають разом месіанський єврей, якась протестантська спільнота, греко-католик, православний і римо-католик. Питають: "То ви разом молитесь, служите, спілкуєтеся, між вами немає непорозумінь?". Це свідчення єдності зміцнює і самих капеланів, і людей, яким вони служать. Моя ділянка - служити цим капеланам і готувати їх до служіння в одному розумінні та дусі. Зараз відкривається ще один новий корпус, який дуже важливий. Це корпус, де люди готуватимуться до того, щоб навчати суспільство і готувати його до прийняття ветеранів. Ми бачимо, що суспільство не дуже готове зустрітися з ветеранами, не знає їхньої специфіки й особливостей спілкування з ними. Першорядне завдання зараз - підготувати суспільство, аби воно могло надати підтримку нашим воїнам, ветеранам та їхнім сім'ям, щоб ми могли жити як під час війни, так і після її закінчення. Тож відкривається корпус едукаторів. Моя місія - підготувати цих людей, які займатимуться едукацією по цілій Україні в екуменічному служінні (не тільки в Римо-Католицькій Церкві, але і в кожній християнській спільноті та церкві). А також на запрошення територіальних громад, міських і селищних рад вони йтимуть і навчатимуть суспільство.
Сестро, це досить непросте служіння. Щоб передавати знання і формувати інших, потрібні неабиякі сили, а війна виснажує всіх. Що допомагає Вам щодня триматися в умовах обстрілів і постійних криз - без світла, опалення чи води? Що дає вам внутрішню силу?
Служіння в умовах, коли навколо царює зло, страждання та біль, може бути як захоплюючим, так і виснажливим. Я сама відчула цю втому, коли здавалося, що навколо лише темрява і страждання, а відчуття безвиході заповнює простір. Проте, на щастя, я знайшла свій "ліки" — це адорація Пресвятих Дарів. Без неї я не знаю, як би відновлювала сили та продовжувала своє служіння. Це особливий момент — нехай навіть пів години чи всього лише кілька хвилин, — коли занурюєшся в атмосферу миру, спокою і Божої присутності. Ця "протиотрута" очищає свідомість і дозволяє побачити не лише зло, а й Божий мир та любов. Це відкриває нові можливості у спілкуванні з людьми, які втратили близьких під час війни, допомагаючи їм знайти шлях до життя в любові, попри горе. Мене вразила одна жінка, яка втратила чоловіка і синів: "Чим більше зла я бачу навколо, тим більше прагну приносити любов і життя". Але без Бога це неосуществимо. Тому для мене Його присутність, навіть у безмовному спілкуванні, стає тією силою, що дозволяє бачити мир, любов і продовжувати служіння.
#
